Частина 2

     Ми йдемо через зарості, чагарники, та повалені колоди, уздовж берега, коли я припускаю що це щойно відбулося:
    — Або це щось на кшталт повітряного змія, що виглядав у сутінка місячного світла немов людина одягнена у мантію, а друга фігура то людина, що його запускала або я божеволію.
Джеремі мовчить. Здається, ніби він нічого й не бачив. І мене це виводить із себе.
    — Хоча багаття вже й догорало, проте все ще тліло, — каже Джеремі. Той стоїть, ніби й не пройшов і метра. 
    — Але вже пізно — ми майже дійшли. Там же залишиний наший наплічник. Сподіваюся, що ми незабаром повернемося туди. Можна спробувати обійти з іншої сторони і вийти на тому місці. 
    — Так і вдієм. До речі ти пам'ятаєш де ми залишили машину?
    Я киваю.
    Ступаємо через ліс до якогось жовтого світла вдалині. Я примружуюсь щоб роздивитися що це може бути, але марно. Можливо це багаття туристів, хоча не схоже щоб воно рухалося. То постійна стабільного освітлення пляма. 
    — Тобто виходить що блиск який ти помітив, це не відображення місяця у воді. Це десь праворуч від нашого місця. 
Поки ми все ближче наближаємося до плями, яка вже поступово перетворюється на щось інше, я мимовільно запитую себе куди зникла друга фігура у мантії і чи повернеться знову? І тут мені ніби падає пелена із очей. Справа у тому, що в мене була сильна залежність від оксикодону. Ці ліки мені виписали лікарі після травми на бігових змаганнях, в результаті чого я зламала ключицю. Але ніхто не попередив наслідки вживання цього засобу. Проте я вже тримаюся майже шість місяців. А сьогодні зранку у кав'ярні я замовила гарячий шоколад, утім як виявилося у складі там була кава. Кофеїн вплинув на мою центральну нервову систему і викликав побічний ефект. Так, так, так. Це була ілюзія! Просто моя свідомість намалювала ці кляті чорні мантії. До того ж очевидно, що Джеремі їх не бачив, але спостерігав за мною. Зрозуміла чому він нічого не сказав. Думав, що я знову почала вживати ту гидоту і не захотів про це говорити, а прикинувся дурнем. Хоча ще досі мене бентежать тривалі провали пам'яті. Я можу навіть не пам'ятати як я вийшла з хати. 
    У тиші, що порушує тільки хруст гілок під ногами, ми майже дійшли до джерела того дивного світла. І сказати відверто — мені ніяково. Навіть я б сказала моторошно. Через стовбури дерев видніється чи то якась стара хижина, чи то будівля, з вікна якої і лине це світло. 
    — Ти це бачиш? — Питаю Джеремі. 
    — Скидається, що це схоже на мисливський будиночок. Але це останнє що я припускав. 
    — Ну знаєш, зустріти будиночок у лісі це вирогідніше ніж... — І тут я замовкаю. Я вже й забула про своє рішення щодо мантій і ледве не сказала про це брату. Він би остаточно упевнився що я знову приймаю оксикодон.  Мене від цієї думки пробирає мороз. Попереду себе світлюю ліхтариком—електрошокером. Мати подарувала його мені, на мій 21—ий день народження і наполягла щоб її донька брала його собою, особливо коли знаходжуся надворі увечері. 
    Ми майже дійшли до будівлі із теплим світлом у вікні, але дивно те, що всередині нікого не видно. На даху піднятий невеликий похилений хрест.
    — Може бути, що хтось вийшов і скоро повернеться. Я не підходити надто близько.
    Джеремі мене не чує. Обходить мене і йде далі. Мені нічого не залишається, як йти слідом. Тут і завершується стежка.
    Ми обходимо дерев'яний будинок і стоїмо перед дверима. Перед цим я заглянула у високе вузьке вікно — нікого. А ще незрозуміло від чого походить те світло. 
    — Я хочу туди зазирнути, — озвався Джеремі.
     Злукавлю, якщо скажу зворотне.
    — Якщо хтось повернеться раніше, ніж ми встигнемо вислизнути — скажемо що заблукали. 
    Двері важкі і масивні. Вхід веде в невелику вежу, звідки відчиняється витягнута овальна кімната із центральним передпокоєм із деревяною підлогою встеленою килимом, по бокам — дерев'яні лави. У кінці коридору видніється округлий еркер із двома сходами, де розташувався розкішний вівтар із скульптурою Діви Марії. І розумію, що це ніякий не мисливський будиночок, а справжнісінька квплиця. Просто серед лісу. Мимоволі запитую себе хто прибирає тут у таких хащах. А ще те, звідки спливає світло — мені здається нереальним. Ніби це дивний, незрозумілий сон, в якому усе йде парадоксально. Тут сто відсотків хтось мешкає. Адже просто посеред вітаря стоїть чудовий, величезний канделябр десь із півтора десятка запалених свічок. Причому вони виглядають новими, ніби їх щойно запалили. Я дивлюсь на це все і знаходжуся у свого роду трансі. За рік ми бували тут із десяток разів, але ніколи не помічали не самої каплиці, ні запалених свічок. Це не традиційно для такого місця. А якщо тут знайшов собі притулок якийсь жебрак? Або ще більше ймовірніше, те що на цьому місці побудували каплицю за для того, щоб вшанувати пам'ять загиблих. 
    — То це ж справжній Божий Дім, — каже Джеремі. — А ще не тільки Божий. 
    Зараз, ніби блискавкою мене пронизує ефект дежавю. Не знаю як у брата, але моїй свідомісті спливають химерні картини. Я швидко відсахуюсь від них. 
    "Я знаю це місце" — лунає голос в моїй голові. Вона мені йде обертом. До горла підступає ком. Розумію, що наступної миті звалюсь на землю, але раптом все проходить. Знову стою напроти входу у тьмяне приміщення каплиці. 
    — Ти у порядку? 
    — Цілком, — кажу, і десь в глибині душі усвідомлюю протилежне. 
    Присягаюся, я вчуваю чиюсь тяжку присутність. Буквально хтось дихає мені у потилицю льодяним повітрям. Хоча це не вперше таке відчуваю і вже звикла до цього.
    — Ти чуєш цей запах? — Каже Джеремі. 
    — Здається це запах гнилизни. Ймовірно гніє дерево у вологому ґрунті.
    Він заперечно хитає головою, а я знизую плечима:
    — Б'юсь об заклад, що хтось унизу.
    — Вибач... — Я не розумію про що він каже.
   Джеремі важко вдихає:
    — Ходімо, щойно усе визначимо.
    Джеремі йде по дерев'яній підлозі, а я за ним, мимоволі знову спостерігаю за його  рухами. Коли йде, то нагадує ті мої глюки у вигляді чорних мантіях: такий же невагомий та здається, що пливе у повітрі. Та це мабуть все ж слід від того клятого кофеїну. Звертаю увагу на стіни. У мерехтливому світлі свічок, розглядаю гобелени із сюжетами Діви Марії. 
    Переступаємо поріг і виходимо у головну залу з еркером. Виглядає це дивно і гарно одночасно. Моторошно і цікаво. Це десь на межі реальності і потойбіччя. Знову мене б'є блискавка якихось дивних картинок в голові.  Враження, що моя свідомість наполегливо хоче про щось сказати. Що пробуджує ці явища? Це схоже на те, коли бачиш якесь місце вперше, а здається що воно тобі вже снилося. 
    Кофеїн у гарячому шоколаді.