Частина 1

     Я відчуваю, що ось—ось задрімаю. У черговий раз обертаюся позаду себе, а мої джинси труться на твердій жорсткій колоді впавшого дерева. 
    Темрява.
    Блимаю, поки мої очі поступово звикають до сутінків. Загалом—нікого. Я повертаюся до язика полум'я що пронизує темний простір лісу. 
    — Ти на когось чекаєш? — Питає мене Джеремі. — Виглядаєш стривожено. — Він куйовдить своє густе волосся. Я дивлюсь на нього і розумію наскільки неприродно він виглядає у світлі багаття. Його рожева рубашка заправлена у брюки кольору хакі, м'яке бліде обличчя — це все, ніби прозоре скло. 
    Я роблю один глибокий вдих і один видих. Відчувається прохолодне перед осіннє повітря хвойного лісу. На небі зайшли хмари, ховаючи місяць і зорі. Вся увага зосереджена на заспокійливому потріскуванні дрів, а потім на іскри що підіймаються високо уверх і зникають у цій безодні. На вогні закіпає юшка з виловленої риби.
    — Відчуваю... —кажу я. — Ніби хтось стежить за нами, — а потім згадую...
    — Пригадай. Ми дійсно тут не наодинці, — бачу, як на обличчі Джеремі з'являється приємна усмішка, хоча половину його обличчя знаходиться у тіні темряви лісу. — Сьогодні рівно рік, — він сумно опускає голову. 
    Мій брат встає і мовчки повільно йде у темряву, ніби в стані лунатизму. 
    — Джеремі? — гукаю, потім теж підводжуся і слідую за ним по вузькій стежці із жовтої цегли крізь чагарники. 
    — Присягаюся тобі, Елліс, я точно бачив щось на кшталт блиску. 
    — Блиску? — не розумію, що він має на увазі.
    Він киває. Зараз помічаю що його ноги дивно ступають. Здається вони не торкаються поверхні землі, а просто пливуть у сантиметрі над нею, ніби примара. 
    Я блимаю. Що за нісенітниця? Пливуть? Як примара? Серйозно?
    Ми йдемо стежкою, що порізана корінням і всипана гіллям. Ледве не падаю через них. 
    Хрусь. 
    Чую є щось. Це не схоже на звуки лісу. 
    Шурх. Здається це вода. Подув холодніший вітер, що ніс за собою якийсь запах. 
    Якоїсь миті дерев ставало рідше, доріжка почала йти вниз, стала ширше, під ногами з'явилися камні. Піднявши голову, я побачила крізь дерева, як місяць знову виплив на небо, транслюючи своє відображення у водяній гладі. Ще кілька довгих кроків, що супроводжуються шурхітом взуття об каміння. І нарешті ми опинилися у темному спокійному місці — на березі нічного безмежного озера. До води нахилялися гілля дерев, створюючи відчуття ізоляції від усього світу. 
    — Бачиш ось ту дорогу? — Питає Джеремі.
    — Так, — знову не розумію.
    — А поруч той крутий обрив над водою? —Він указує на той бік берегу. 
    Киваю.
    — Рік тому, з того обриву упала мамина машина. Приблизно в 22:00. 
    Дивлюсь на годинник. 21:33. 
    — До чого ти? Я це знаю.
    Хлопець дивиться на мене. Здається він нервує:
    — Але ж вона була не одна. Ми бачили їх обох своїми очами у білому світлі моргу, коли на провели офіцери поліції на другий вечір після трагедії. З дна озера дістали два тіла! У машині їх було два! Ти ж знаєш! — Під кінець промови він майже кричить, а я ледве стримуюсь щоб не вибухнути сльозами. 
    — Ні, я не вірю, — кажу я тремтячим голосом. — Вони не загинули! Вони живі! 
    Джеремі хмуре брови.
   — Якщо вони поховані без кісток це не означає що вони живі! Їх поглинуло мовчазне озеро.
    Мої щоки стають вологими. Швидко витираю їх тильною стороною долоні. 
    — Це не правда, — заперечую йому. — Це ж божевілля! 
    І раптом чую звук.
    Хрусь. 
    Я припускаю що це якась тварина. Але від їхньої ваги гілка не трісне! Принаймні від зайця, але якщо хижа...
    Шурх. 
    Це кроки. Чіткі кроки, що прямують... Сама здогадуюсь. На мить повисає тиша. Вітер шарудить між гіллям. Знову кроки, але вже по каменю. Я розумію що стояти і чекати — це те саме, що зїхати на машині з краю прірви. Проте куди податися? 
    — Ми у пастці, — кажу брату. 
    Роззираюсь. Повинен бути вихід. І я його знайшла! Хотіла щось сказати, але слова застрягли у горлі. Я не могла нічого сказати. Дивилася тільки на рух між деревами. Придивившись, зрозуміла, що це часто сниться мені у кошмарах. Там блукають чи то силуети, чи то постаті. Я не можу точно роздивитися у місячному світлі хто або що наближається до нас. Ми із Джеремі стали ближче один до одного. І невдовзі, хто нишпорив між деревами , вийшли із за них. 
    Я побачила їх.
    Дві майже однакового росту постаті у чорних мантіях стояли перед нами. Лиця їх не видно. Замість них — просто темні овали. 
    — Що це у біса таке? — Я по черзі щупаю кишені джинсів. — Хто це?
    Джеремі знизує плечима. 
    Нащупую те що шукала — розкладний ніж. Дістаю його і роблю крок уперед. 
    Одна з фігур повільно рухається в мій бік, а потім біжить щосили. Кидається на мене і хоча падаю на камні, а незнайомець зверху прямо грудьми на ніж — я взагалі не відчуваю його ваги. Виймаю ніж, підводжуся а постать у мантії невагомо падає на землю. Я дивлюсь на місто порізу — нічого. Ні каплі крові! 
    Якого дідька?
    Не менш бентежить мене, те що постать абсолютно не має грама ваги. Не розумію, як таке можливо, коли хтось під мантією просто неістотно легковагий? То хто ж ховається під тканиною? 
    Джеремі здається зараз шокований і не знає чим допомогти. Ми разом схиляємось над фігурою, що не подає жодних ознаків життя. Що ми з нею зробили? Де кров через рану ножем? Чому вона невагома, ніби під одягом просто повітря? Оглядаюся, але другої мантії не бачу. Повертаюся до цієї що лежить перед нами. Стаю на коліна і вдивляюся у темний комір. Здається на обличчі також чорна тканина, в іншому випадку було б видно хоча б щось. Схиляюся ближче і трохи хвилююся. А як схватить за горло? Торкаюся мантії коміра, в надії дізнатися хто під ним. Миттєво уся фігура здувається, ніби пробита повітряна куля. На землі залишається лежати лише тканина, що здіймається через вітер. Схоже як хтось залишив свої речі і пішов. А на потилиці відчуваю прохолоду і чиїсь слабкий дотик.
    Я остаточно приголомшлива.