Розділ 11

Яна

— І куди ти плануєш переїхати? - запитує Катя увійшовши на кухню.

— Не знаю ще, - зітхаю, —У  маленьке непримітне місто, щоб ніхто не зміг нас там знайти. – втомлено відхиляюся на спинку стільця. Тіло затекло від довгого сидіння. 
— Є шось нормальне? 
— Ні, а якщо трохи кращі варіанти то ціни космос, - кажу засмучено, — на мої заощадження довго на новій квартирі ми не проживемо. 
— Так і з клієнтами буде важкувато, все потрібно почати спочатку, – кидає на мене короткий погляд.

— Чому все це відбувається саме зі мною, – прикладаю пальці до скронь. Голова вже кілька днів розривається від болю та думок. Втомилася. Вичавлена морально до останньої краплі. 
— Я піду з Еммою погуляю, а ти поспи краще. Коваленко так і не дзвонив? 
— Ні. – підіймаю голову і дивлюся на подругу. — У мене все в середині завмирає тільки від однієї думки про нього.  Ти б бачила його очі. Він не пробачає і я в цьому сама переконалась. 
— Дивно, що мовчить. Або… - замислюється, — Мабуть, досі не оговтався. 
— Неподобається мені це затишшя. 

— І мені… – вона виходить, а я знову схиляю голову на стіл.

Мої нерви скоро не витримають. Вже другий день після зустрічі, а від Саші ні дзвінків, ні повідомлень. Я знаю, що він не дасть нам спокою і готую себе до протистояння. Я бачила його очі. Хочеться тікати. Схопити Емму і бігти світ за очі, щоб він не зміг зруйнувати наш маленький спокійний світ. 
 

Зняти напругу я вирішила прийнявши теплий душ. Не встигаю одягнути халат коли у двері дзвонять. З’являється думка, що прийшла Катя з Еммою, мабуть забула ключі. 
 

Мокре волосся неприємно обліпило обличчя, тай халат на голе тіло не додавав впевненості. Та я все одно рішуче розпахнула вхідні двері і одразу пошкодувала про те, що спочатку не запитала хто там. 

Господи що робити ? Звідки він дізнався номер квартири ? Я ж була обережною. Застигаю. Не дихаю. Лише моє серце видає ознаки життя. Голова відмовляється міркувати, руки трусяться.

— Навіщо ти прийшов ? – виходить грубо, але це краще ніж тремтіння у голосі.

— Поговорити. – робить крок у перед, але я не запрошую увійти. Обличчя серйозне, навіть розгніване. 
— Я не…

— Чому? - одне слово пробирає морозом до кісток. Та я розумію, що тікати уже немає сенсу. 
— Ти не хотів зі мною розмовляти… — затинаюся. 
— Що? - він кидає на мене короткий, повний презирства погляд. 
— А що я мала по-твоєму робити? Що?! Бігати за тобою і доводити , що дитина твоя,  бо ти єдиний хто у мене був? – в мені прокидається гнів. Я стільки років тримала його в середині і не давала заволодіти думками, але поява Саші вщент зруйнувала захисний бар’єр.  — Ти повірив би? Скажи?! Повірив, що дитина твоя? – важко дихаю від напруги. 
— Якби я не побачив вас, я б ніколи не дізнався б про дочку ? Ти не збиралась мені розповісти? – запитує розлючено.
— Моя дочка..  лише моя. А ти…

— Ти… вбила все хороше, що я колись відчував Яна. Ти… позбавила дитину батька. Я заберу її!