Розділ 10

Яна

— Не можна рвати більше листочки, – звертаюся до Емми якимось відчуженим і не своїм голосом. 
 

Він звучить приглушено і в вакуумі. Мене трусить, знобить. Схоже на наближення мого особистого апокаліпсису. 
 

Боковим поглядом помічаю дві високі постаті, які швидко рухаються у нашу сторону. Саша і його сопутник. Сподіваюсь він не влаштує тут нічого при Еммі. 
 

— Та хай рве, – каже Сергій. — Вона ж маленька. 
Він все ж допомагає зірвати їй ще листочок до колекції. Та сяє від щастя, відволікається. Я підводжусь на ноги і силую змушую себе підняти погляд на Сашу. 
 

Потрібно дихати. Просто дихати. Будь ласка. Змушую себе.

Саша зупиняється за метер від мене. Засовує руки в кишені штанів і хмуриться. Він дивиться на мене і на Емму. Потім знову на мене і на Емму. І так багато разів поспіль. Злегка хитає головою, не розуміє нічого.

— Доброго дня, – звертається до чоловіків Сергій, потискуючи їм руки. 
 

Коли ж інший вітається у відповідь, то Саша недобре мовчить. Весь цей час мені вдавалося домовлятися з совістю. Виходило успішно. Тоді чому зараз все йде зовсім не так? Жахливо, неправильно… Бо в голові я малювала собі зовсім інший план.

— Твоя ? - нарешті питає мене Саша.

— Моя, - киваю.

Вогняна куля в середині мене збільшується до неймовірних масштабів. Я не можу повноцінно вдихнути, ні видихнути. Чекаю, що вона ось-ось лусне і пекучою лавою розіллється по тілу. 
Він сідає навпочіпки, схиляє голову на бік. Розглядає Емму. Він розгублений, хоча намагається поводитись максимально зібрано. 
— Ти звідки така? – звертається до доньки. 
Емма напружується та починає голосно плакати. Злякалась. Ситуація абсурдна. Я підхоплюю Емму на руки і намагаюся втішити. Натомість чоловік повільно підіймається на ноги. Свердлить мене темним і глибоким поглядом, вивертає душу. Примушує почуватися винною. Уперто і допитливо дивиться мені у вічі, змушуючи відповісти.

— Скільки їй? – цікавиться, примружившись Саша.

Емма продовжує плакати. Я заціловую солоні щічки , гладжу по м’якому волоссю і тихо промовляю, що все гаразд. Проте мої слова ніяк не діють на доньку, тому що єдине, що їй зараз потрібно, негайно поїхати звідси. Цього хочу і я. Кепська і незручна ситуація в епіцентрі якої виявилась саме я.

В цей самий момент, на щастя, заїжджає моє таксі. Боже, дякую, що ти мене почув! 
 

— Наше таксі приїхало,– відказую Саші.

— Нам треба поговорити Яна. Не вважаєш?

Він встає навпроти і ніби перегороджує дорогу. А дочка плаче все голосніше і голосніше. Але йому начхати. Він не намагається бути лояльним і розуміючим. Ставить свої бажання на перший план, поводиться егоїстично. 
 

Тут Сергій, який ще досі тут, робить крок на зустріч і ставить руку на його плече, намагаючись заспокоїти. Щось спокійно промовляє, але через плач я його не чую. 
 

— Ти взагалі хто такий? – Саша кидає на нього короткий і лінивий погляд і повертає його знову на мене. — Так я хочу знати. – у голосі вимогливість, жорстокість та холоднокровність. 
 

Моє терпіння тріщить по швам. Якби не Емма, я б теж поводилась агресивно зараз.Але я не маю на це жодного права як мати. 
 

Таксі сигналить. Чоловіки починають розмовляти між собою на підвищених тонах. Підключається і знайомий Олександра. Те, що зараз відбувається, нагадує хаос. Я намагаюсь обійти Олександра, міцніше притискаючи до себе доньку. 
 

— Яна? – долітає мені в спину голос Саші.

— Припини! - обертаюсь до нього обличчям.

— Просте запитання. Скільки? 
— Не зараз. Будь ласка!

Відчиняю двері автомобіля, швидко сідаю на пасажирське сидіння і саджу на коліна Емму. Двері зачиняються і таксист рушає з місця. Я дивлюсь перед собою і захитую доньку на руках. Вона засинає майже миттєво. Заплакана, втомлена.  Роблю глибокий вдих- видих. Намагаюсь повернутись у спокійний стан, але не дуже виходить. Перед очима спливає образ Олександра. Його шок, здивування. Він так дивився розгублено. Можливо, намагався зіставити, Емма його донька чи ні? Як так могло статися? 
Я й сама не знаю. Це був лише один раз. Мій перший і єдиний раз.

Опинившись у дома я обережно перекладаю Емму у ліжечко. Але відійти не можу — стою і розглядаю. Стає цікаво, що подумав Саша, коли її побачив? Чи помітив схожість?

 Не можу зараз щось аналізувати, готова захищати найдорожче. Я боялась цього усі ці роки, а зараз страх ще  міцніше стискає моє зранене серце.

Іду на кухню. Випиваю трохи води і набираю номер подруги. 
 

— Янусь, – чую її щасливий голос.

— Так люба.

— Що з голосом? Чому така серйозна ? Були у педіатра?
— Вгадай кого ми там зустріли.

— Тільки не кажи, що Коваленка. – коротко сміється і замовкає. — Яна?

— Я негайно збираю речі. Ми з Еммою завтра переїжджаєм.