Розділ 9

Яна

— Він ліниво грається з тобою, а ти ніяк не вирвишся з його лапищ. – говорить Катя.

— Не бурчи. І так не можу себе привести в порядок після вчорашньої розмови. – йду до кімнати щоб поцілувати донечку. Вчора сталась якась поломка з інтернетом і я не змогла відправити переклад документу. Тому сьогодні я попросила подругу побути з Еммою, поки я з’їжджу в офіс. 
— За годинку справишся? - запитує, коли я вже на сходовому майданчику.

— Дякую Кать, що я буду без тебе робити… – киваю, шлю їй повітряний поцілунок і швидко спускаюсь сходами. Щоб усе встигнути, мушу їхати на таксі. Незаплановані затрати, але іншого виходу немає. 
 

Спати хочу страшенно, я всю ніч крутилася, прокручуючи у  думках розмову з Сашею. Від згадки про його слова, тіло досі тремтить. Вони торкалися душі і обпікали серце сумнівами. 
 

На щастя таксі доїжджає швидко. Розраховуюся і швидко залітаю до будівлі. Опинившись на потрібному поверсі я швидко прямую до кабінету свого боса, що в результаті навіть забуваю постукати. Проходжу в кабінет, і одразу ж натикаюсь на здивований погляд чоловіка.
 

— Доброго ранку, – лунає голос Саші, пускаючи моє серце у танок.

— Доброго ранку, – промовляю і втой час тону у погляді карих очей. Він так дивиться… Скажені мурахи гасають тілом, пускаючи по ньому тремтіння. 
 

Він відходить від вікна і підходить майже в притул. Чим змушує мене відходити до тих пір, поки не впираюся у стіл. 
 

— Саш.., – важко зітхаю, — Так не піде. — Коли я просила дати мені час… – хочу донести йому свою думку, але його долоня, яка підіймається по моїй спині, не дозволяє мені зосередитись.

— Яна.. – він притискає мене сильніше і нахиляється майже до самісіньких вуст. — Я ж нічого поганого не роблю, – усміхається, остаточно вивітришви бажання обурюватись. Переводить погляд на вуста і на секунду ніжно їх цілує, а відчуття такі наче струмом вдарило. — Мені так цього не вистачало… – шепоче у вуста.

— Т..ти поспішаєш, – шепочу розгублено.

— Ні. Навпаки. Втратив стільки часу.. – знову нахиляється,  але у двері стукають.

— Ти не розумієш, – поправляю волосся, коли він відсторонюється, — Нічого вже не повернути. Не роби того, що знову може ранити, - шепочу гарячково. — І ось, – ставлю на стіл документи, — Це тільки тому, я тут, – кидаю погляд на його задоволене обличчя, пролітаю повз нього, рвучко відчиняю двері, — Доброго ранку, – белькочу до незнайомого чоловіка і виходжу. 

Дивлюсь на годину і швидко викликаю таксі. Затрималась більше запланованого. Проте мені знову щастить, додому доїжджаю швидко. На секунду підіймаюсь у квартиру, залишаю зайві речі, забираю уже зібрану доньку та прощаюсь з подругою. Таксі уже чекає і ми одразу їдемо за вказаною адресою. 
 

Проблем із візитом до педіатра не виникає. Я включаю Еммі улюблений мультфільм з пісеньками, тому огляд проходить легко. Через якийсь час, дочка тре очі, сонна, по нашому графіку саме час для денного сну. Отримавши результати, я дістаю телефон і знову викликаю таксі. 
 

— Привіт, а я думаю ви не ви? – виходячи на вулицю, зупиняє знайомий голос.

Піднявши погляд, розтягую губи в посмішці. Мій постійний клієнт Сергій і надодачу батько Софії, яка ходить разом з Еммою в садочок.

— Привіт! Так, ми трішки були прихворіли, але зараз уже все гаразд, ось довідку забрали… – демонструю листочок, який щойно одержала.

— Так ми теж, напевне сезонне.. – протягує чоловік.

Сьогодні тепло та безвітряно, але небо затягнуте сірими дощовими хмарами. Наймовірніше, така погода збережеться до ночі. 
 

Емма поводиться на трієчку. Незадоволена, не хоче тримати мене за руку і постійно тікає. Знімає з голови шапку і жбурляє її на тротуар. Мені скоріше хочеться поїхати додому, тому, що я уже розумію, що початок грандіозного концерту, не минучий. 
— Боляче буде якщо впадеш! – вмовляю доньку, – Дай мамі ручку.

Маленька негативно махає головою і слідує вперед. 
— Часто так? – цікавиться Сергій.

— Буває. Характер просто вогонь. Мені здається, я була більш поступливою у її віці. 

Поглянувши на годинник, полегшено зітхаю. Залишилось чотири хвилини і таксі заїде на парковку. 
Емма підходить до кущика і намагається зірвати листок.

— Ви уже більше не випікаєте торти на замовлення? – запитує мене Сергій, який чомусь не поспішає йти.

— Взяла невеличкий відпуск. 
 

В той час на парковку заїжджає автомобіль. Я знаю його. У горлі з’являється дивна гіркота, першить. Час сповільнюється, а потім і зовсім зупиняється, коли двері відчиняються і я бачу Олександра. Пасажирські дверцята також відчиняються і я помічаю чоловіка який зранку заходив до кабінету. Саша про щось жваво з ним перемовляється, закинувши голову, сміється. По моїх венах проходить струм. 
 

Потім він ніби відчуває, що дивлюся у його строну і переводить погляд на мене. Очі в очі. Довго, уважно. Завмираємо, кілька секунд не рухаємось. Надворі стає темніше, хмари  затягуються. У грудях горить. Там ніби утворюється вогненна куля. 
 

Я нервово ковтаю, і не втримавши, опускаю очі на доньку. Вона вередує, тупотить ніжкою. Присівши навпочіпки, заглядаю донці в очі. Карі, в обрамлені довгих і густих вій. Один на один, як у Олександра. Пульс розкриває скроні, дихання спирає. Він усе зрозуміє, здогадається. Інакше не може бути, бо Емма — точна його копія.