Розділ 8

Яна

Наступного дня, Еммі вже краще, вирішую ще день побути вдома і на наступний поїхати до педіатра, щоб зі спокійною душею віддати у садочок. 

Протягом дня не можу налаштуватись на працю, постійно повертаюся думками до розмови з Сашею. Щем, який, я гадала, минув, знову зі мною. Він супроводжував мене дуже довгий час і зараз неначе повернувся на своє законне місце й міцно стиснув все в районі грудної клітини. 
 

Чую, що дзвонить телефон. Серце реагує схвильованим стуком. Встаю і йду до кімнати, мала уже стоїть біля шафи, намагаючись дотягнутися до полички. Усміхаюсь їй розгублено, кидаючи погляд на знайомий номер.

— Привіт. Як справи? – цікавиться Саша.

Його голос солодким медом розтікається організмом. Так не повинно бути, я знаю. Але це не підконтрольно моїм силам.

— Доброго дня, – відповідаю, заходжу знову у ванну — Все добре, сьогодні ввечері зможу все кинути на пошту.

— Це добре. Тільки, я хочу знати, коли ти будеш у офісі Яно ?

— Післязавтра – відповідаю м’яко.

— Ясно. Потрібна допомога? 
— Ні!

Мій голос звучить надто голосно і злякано. Пульс частить, дихання збивається. 
— Не відштовхуй мене – спокійно вимовляє Саша. — Пробач… я дурень. 

Від емоцій у мене перехопило дихання. Серце виривається з грудей. Піднімаю очі догори. Зморгую. Не плачу, ні.Просто піщинка потрапила.

— Мені пора…

— Кицю… будь ласка. Я повірив очам і не послухав серце.  Дозволь виправити помилку… 

— М.. Мені потрібен час…  – сльози уже гарячими цівками біжать по щоках.

— Добре, – відповідає глухо, – скільки скажеш. 
— Зустрінемось завтра?

— Угу, – відповідаю і відхиляю виклик. Розум кричить щоб тікала, а серце протестує. Все тіло трусить. Проводжу себе у порядок і йду до кімнати. Весь вечір проводжу у компанії   донечки, єдиний промінчик світла який у мене є. Складно приймати рішення, коли є один вагомий аргумент, про який він не повинен дізнатися. 
 

Хоч як важко мені не було, проте вагітність згадую з усмішкою. Вона пройшла в мене ідеально. Я додала лише шість кілограмів. Відмінні аналізи, жодного токсикозу, нездужання чи інших проблем. Як зараз пам’ятаю легкі поштовхи малютки, чимось схожі на мильні бульбашки, що лопаются. Хвилювання, передчуття. І страх. Куди ж без нього. Мені було вісімнадцять, тому, звичайно, я переживала, що не впораюся і зроблю щось не так. Читала тонну корисної літератури, вивчала медичні статті та дивилася відео. Але загалом мій стан мені подобався. 
 

Після пологів я дуже багато плакала, чомусь шкодуючи себе та доньку. Старанно била себе по руках, щоб не зробити спроби набрати номер Саші і все йому розповісти. Мені було дуже цікаво повірив би він мені? Приїхав би на пологи, якби я повідомила раніше? Зрадів би появі Емми? 
 

Емма з’явилась на світ о п’ятій годині зранку. Така крихітна, тендітна та тепла. Мені одразу ж поклали її на груди. Серце відчайдушно стислося, сльози покотились по щоках. Я по трохи усвідомлювала, що від тепер несу повну відповідальність за її життя та здоров‘я та не маю права на помилки і промахи. Будучи незаміжньою, не маючи жодної підтримки, крім Каті і Роми. 
Виявляється, коли з’являються діти, хочеш чи не хочеш, а доводиться дорослішати. Автоматично. Бо в тебе немає іншого вибору. Бо цей вибір дев’ять місяців тому зробила ти сама.