Розділ 7

Дихаю глибоко і часто, в надії заспокоїтись. Немає слів… Він вважає, що я зустрічалася одночасно з обома? Я так розхвилювалася, що просто встала і вийшла. Всередині обривається надія на порозуміння. Сама винна.

Чотири роки він вважав мене розпусною дівчиною, яка без докорів сумління може спати з двома чоловіками? 
 

Дістаю телефон, щоб викликати таксі. Оці всі розмови ні до чого. Навіщо? Все давно в минулому. 
 

— Колись, я теж думав, що втекти простіше, але думки підуть слідом, – звучить за спиною його голос. Він стає ззаду мене, майже в притул.  — Яна… я мабуть, якийсь проклятий. Я так гнівався, ти ввижалася мені, різала серце по живому у спогадах.. Я…

— Припини, – прошу тихо, — Не потрібно, я не хочу нічого згадувати.

— Яна… я правда стараюсь тебе відпустити, але не виходить… – відходжу і розвертаюсь до нього обличчям.

— Минулим не можна жити, його потрібно відпускати, – говорю серейозно, хоча у середині все протестує. — У нас з тобою не правильним було все. З самого початку. Гра – ось яке слово просилося до твоєї уваги в мій бік. – Мені так боляче і образливо, що я не втримую емоцій, які вириваються на волю. — Я сама винна, що усе зайшло так далеко… І своє покарання отримала… – відчуваю, як по щоці біжить сльозинка, — Відпусти мене, – останнє слово наповнене благанням.

— Я не можу, – підходить, а я відступаю. — Коли тебе  побачив, тепло, яке чотири роки не давало про себе знати, знову наповнило тіло.– видихає, в один крок долає відстань і обіймає мене. 
Заплющую очі. Усі відчуття зосереджені під його теплими долонями. Я хочу щось сказати, заперечити, відійти, але не можу зібрати сили. У грудях пече, клубок у горлі не дає говорити. Всі чотири роки я заборонила собі згадувати, знищувала почуття з свого серця. Була впевненою, що усе вийшло. Але не змогла… Достатньо було одного погляду, щоб перекреслити усі старання.

— Пізно, -  шепочу. — Мене чекають. – Він прибирає руки, але не відходить.

— Скажи, чому так сталося? – у голосі сум.

— Будь-ласка, не згадуй. Нехай все залишиться як є. 

Саша не відповідає і мовчки прямує до авто, відчиняє дверцята пасажирського сидіння і чекає поки я підійду. Сідаю, мріючи, щоб цей вечір нарешті закінчився.

Їдемо у повній тиші, а я все цей час змагаюся зі спогадами. Цікаво, кому так сильно хотілося нас розлучити? Артему чи Юлі?  Коли авто зупиняється біля сусіднього будинку, моя внутрішня напруга сягає піку. Думки про Емму, охолоджують гарячкові наміри сказати йому усе. 
 

— Я ніколи не зустрічалася з Артемом, ні будь з ким іншим, крім тебе. – говорю, перед тим як вийти. — Того вечора він  приніс мені очевидно алкоголь у якому шось було. Я не знаю чи він це зробив чи хтось інший, але мені стало погано. А далі ти сам все бачив. — не чекаю його реакції, відчиняю дверцята і виходжу.

Любі читачі, щиро дякую за ваші зірочки і коментарі!) Наступний розділ буде у вівторок)

Хочу привітати вас із майбутнім світлим святом Воскресіння Христового! Нехай частинка тієї радості, яку  переживає весь християнський світ, залишиться з вами на весь рік і підтримує вас у важку годину!