Розділ 6

Олександр

Декілька хвилин стою біля будинку Яни, намагаючись ухвалити хоч щось розумне з хаосу думок. Колись мені здавалось, що Яна не уміє удавати, приховувати емоцій. Саме це мене і привабило у ній. Вона була щирою і відкритою. Ніжно, турботливою і закоханою. Придурювалась? Так не хочеться продовжувати в це вірити. Зараз я бачу кардинально інше в її очах – нерозуміння, розгубленість і найгірше – страх. Поряд зі мною вона боїться. Чого ? Правди? Чи лишилось щось в її серці? Чи згадує вона той період? Так багато питань, але жодного натяку, що вона хоче зі мною говорити про щось окрім роботи. Вона неначе обороняє свій закритий світ і недає підступитися ближче.

Я стільки усього почув від Артема, але Яні жодно шансу недав розповісти свою версію. Про що зараз жалію. Можливо, тому, що я хотів вірити, що все що я бачив – лише дія алкоголю? А між ними насправді нічого не було.  Я мало її знаю, ми зустрічалися якихось два місяці. Але чому зараз вона відмовляється розповідати, роки минули, ми давно не разом. 
Але навіть якщо це все неправда, для чого це Артему? Який сенс? Просто розлучити нас?Дивне бажання, якщо чесно. Хоча він чудово знав, що я не пробачаю зради. Думок стільки, що гуде у голові. Хочеться нарешті отримати відповіді, хоча б на деякі з них.

Коли помічаю Яну, в районі серця стискається, пальцями пробігає струм, так кортить її обійняти. Коли помічає моє авто, несмілива усмішка з’являється на її вустах. Така необхідна для мене зараз. Великі сірі очі дивляться здивовано, наче не вірять, що я тут. 

— Привіт, - промовляє сівши в авто. А я не втримуюсь й кидаю на неї погляд. Одразу бачу, що хвилюється.

— Далеко ж ти живеш від центру. Як добираєшся? А головне – о котрій? , запитую, рушаючи.

— Рано. Спочатку їду на маршрутці, а потім на метро.– нервово пристібає ремінь. – А так, то я працю на дому…

— Подобається? - не стримую своїх емоцій.

— Так.

— Живеш одна?

— Ні. - відвертає голову в сторону ніби уважно розглядаючи вечірні вулиці.

— А з ким ? 

— Ми не про це зібрались розмовляти. – різко відрізає, на що я настрожуюсь, невже хтось є ?

Розмова припиняється. Через кілька хвилин зупиняємось біля ресторану. Яна одразу виходить не чекаючи допомоги. Відчиняю до ресторану двері, пропускаючи дівчину вперед. Знімаємо верхній одяг і я не стримуюсь пробігаюсь по ній очима й знову захоплююсь її природною красою. Без косметики, з зібраним волоссям, така ніжна і тендітна на вигляд. Офіціант проводить нас до столика у самому непримітному місці. 
Яна навіть не відкриває меню. Я сам роблю замовлення і майже одразу нам приносять пляшку червоного вина.

Я розливаю у два келихи. Дівчина одразу робить ковток, відмічаю, що хвилюється. 
 

— Тож ти питала, чому ми не поговорили тоді? - порушую напружену тишу.  — Бо тоді мені було достатньо усе побачити на власні очі. 
— Я розумію, - відповідає тихо, — Але не завжди усе відбувається так, як ми бачимо. 
— Розкажеш свою версію? - дивлюсь напружено. 
— Навіщо? - помічаю, що знову починає хвилюватися.

— Хочу знати. – я чітко налаштований дізнатись правду, хоч би яка вона гірка не була.

— Я відпустила. І гадаю, що тобі також пора уже все відпустити, – робить ковток, намагаючись поводитись впевнено.

— Неправда, - теж відпиваю вино. — Тебе видає твоя поведінка. Скільки часу ви зустрічались за моєю спиною ? – напружуюсь. Мені справді хочеться почути правду.

— З ким ? 

— У тебе був ще хоть крім Артема ? – відчуваю, як у середині наростає злість. 
 

Мої Любі читачі, щиро дякую за зірочки і коментарі, вони неймовірно надихають)))

Спокійного та приємного дня!!!)