Розділ 5

Яна

Наступного дня донька все ще температурить. Ми їдемо до педіатра і я старанно запам’ятовую і записую всі вказівки та призначення. З аналізами все гаразд, дихання чисте. Тільки горло трохи почервоніло. 

Тільки ближче до вечора мені вдалось сісти за переклад. Відволікає дзвінок мобільного телефону. Кидаю розгублений погляд на незнайомий номер. Але це тільки на перший погляд, десь глибоко в пам’яті я досі його пам’ятаю. 
— Алло ? - намагаюсь говорити твердо, але заходжу на кухню, щоб не розбудити Емму.

— Привіт - голос Саші пускає тілом тремтіння. Розумію, що навіть не дивлячись впізнаю цей голос серед тисячі інших.  — Нам треба поговорити.

— Я.. – затинаюся, тілом пробігає мороз.

— О сьомій я тебе заберу. – говорить серйозно.

— Що? Ні, я не можу, - нервово хитаю головою.

— Проста розмова людей, які давно знають одне одного.

— У мене інші плани.. на сьогодні - навіть брехати не доводиться. Я ж не можу розказати, що наша донька захворіла і я не можу її ось так залишити.

— Добре, тоді завтра – говорить впевнено.

— Я буду працювати…

— Яна… - гучно видихає – Ось і прозвітуєш про роботу яку виконала за час відсутності. Я дуже хочу поговорити. Чесно, і про усе. 
— Гаразд, - цікавість бере гору. — Тільки… за однієї умови, - вичавлюю з себе, спогади з минулого боляче шкрябають душу. — Пообіцяй, що руки будеш тримати при собі.

Саша не одразу відповідає. Я застигаю і терпляче чекаю. 
— Я спробую. До завтра.

— Угу. – відхиляю виклик

Важко… Говорти з ним, та навіть перебувати поряд. Але потрібно зробити цей крок, з’ясувати усе раз і назавжди, щоб більше не повертатись у той жахливий день.

Вирішую подзвонити подрузі і поки вона ще тут, знову попросити про послугу. Навіть не уявляю, що буду робити без неї. 
— Катю… - починаю невпевнено, коли гудки припиняються.

— Щось з малюткою? - одразу насторожується

— Ніі.. Еммі вже краще. Я хотіла запитати.. чи зможеш посидіти завтра ввечері з нею? Лише на кілька годин. 
— Невже? Йдеш на побачення? Ні! Тільки не кажи що…  – вигукує, коли розуміє. — Якщо так, я не зможу, в мене купа справ.

— Він хоче поговорити.

— Цар поговорити захотів? А що так довго розуму набирався? 
— Кать… - зітхаю, — Чесно, я не знаю, що мені робити. Я правда хочу зібратись і переїхати в маленьке і тихе місто. Де ніхто не зможе мене знайти, щоб там нічого не можна було б придбати.  
— Тікати? Ти знову за своє? Сонце не заганяй себе ще більше. Тобі просто потрібно написати заяву на цього мерзотника і видихнути, коли його знайдуть. А його знайдуть, я впевнена.  А Коваленко… забудь просто про нього. Через нього ти у свої двадцять два боїшся познайомитись з кимось, розвіятись, відпочити.

— Стосунки не для мене.. це дуже боляче, - гірко зітхаю. 
— Про що він збирається говорити?

— Про усе. 
— Значить про усе, – протягує і замовкає. — Вирішив остаточно тебе добити? - моєї відповіді не чекає, одразу додає — Хочеш розповісти про Емму? 
— Нізащо, - шепочу перелякано. — Хочу послухати його. 
— Послухай-послухай, - говорить, а я відчуваю, що вона посміхається. — Гаразд, завтра о пів на сьому буду в тебе. 

— Дякую, Катюш. - відхиляю виклик…