Розділ 4

Яна

Коли мені телефонують з садочку і повідомляють що у Емми піднялась температура, я ні секунди не задумуюсь одразу прямую до Коваленка. 
 

— Мене чекають у дома. - підіймаю на нього погляд.

— Хто? Наречений? - голос стає грубіший

— Навіть якщо так, вас це не стосується - хочу обуритись, але голос звучить розгублено. 
— Ти ж розумієш, що я можу сам дізнатись про все, що ти скриваєш? - говорить серйозно.

— Це не правильно.. - слова виходять тихими

— Ви завжди поступаєте правильно Яно Максимівно? - його тон підіймає в мені хвилю обурення.

— Намагаюся...

— Цікаво, - він збирається ще щось сказати, але я перебиваю.

— Я піду так чи інакше - виходить трішки різко. Вибору у мене нема, мені потрібно до дочки. Розвертаюсь і прямую до виходу. 
— Яна, це всеодно станеться. Немає сенсу відтягувати. - говорить коли відкриваю двері.

— Що станеться? - запитую розгублено. Легка усмішка торкається його вуст, виганяючи мене у фарбу. 
— Іди.- махає рукою.

Швидко виходжу і збираю речі. Викликаю таксі і мчу додому. Як добре, що є Катя і вона вже з Еммочкою дома. 
 

— Березень - самий час для вірусних захворювань! - кажу, по черзі відкриваючи шафи на кухні у пошуках жарознижувального сиропу. 
 

Він був десь тут — на видному місці! Прямо перед очима. Але коли виявився терміново потрібний, як на зло, випарувався. 

— Ти завжди так сильно себе заганяєш? - цікавиться Катя

Кидаю на неї докірливий погляд, але утримуюся від відповіді, бо вона тримає на руках мою доньку. Втомлену, хворобливу. У Емми горять очі та почервоніли щоки. Температура тридцять вісім і п’ять. Бідолашна моя дівчинка. Вона притискається до Катіних грудей і випиває весь сироп до єдиної краплі. Тепер залишається тільки чекати, коли її стан покращиться. 
 

Я переодягаю Емму в піжаму і укладаю в ліжко.Не доводиться ні розповідати казки ні заколисувати. Маленька засинає майже миттєво. 
 

Коли я повертаюся на кухню, Катя сидить приготувавши каву я зрозуміла, що час для зізнань настав. 
 

— Ти знаєш, що мене цікавить. - одразу заявляє. — Не вже ти справді працюєш в компанії Коваленка? Як взагалі таке може бути?

— Кать… – зітхаю, стримуючи сльози.

— Ян, ти мене лякаєш! - нахмурилася подруга. — І як я тепер тебе маю залишити в такому стані? 
— Все добре, - відмахуюсь, намагаючись посміхнутись. — Взяли уже білети ?

— Ти розумієш, що він може дізнатись про Емму? - питає обережно.

— Розумію.

Насправді я часто про це думаю. Наважившись, я все ж розповіла їй всю правду. 
 

— Це просто… капець ! - виносить свій вердикт Катя, коли я закінчила говорити. — Чому ти зразу мені все не розповіла? Ми б…

— Ти б не знайшла за один вечір таку суму.. - говорю змахнувши рукою непрохану сльозинку.

— Ми б в поліцію за…

— Ні,- перебиваю подругу — Він сказав, що все знає.. 

Підіймаюсь і автоматично починаю прибирати зі столу. 
— Облиш, я сама - зупиняє подруга, — А може… - задумується… Все йому розказати? 
— Ні! - кажу надто голосно, згадую, про Емму і вже трохи тихіше — В жодному разі! Мені вистачило останньої розмови чотирирічної давнини. 
— Ай справді, що я несу .. - стукає себе по лобі.

Насправді я теж не знаю, що можна сказати. Чотири роки минуло, я заспокоїлась і відпустила ситуацію, намагаюся будувати своє життя, не повертаючись до спогадів. А все те, що болить і ранить ховаю далеко в пам’яті …