Глава 21. Happy end.

В назначений Майклом час всі ми були на місці.І вже в третє я йду туди куди зосім не тягне душа.І от вже зараз я стою біля дверей його помешкання.Дзвінок в двері.Кроки.І от я бачу його обличчя.

-Знову ти.Чого тобі?-запитав грипкий голос.

-Я прийшла вибачитися за вчорашнє.Якось не вдало вийшло.

В руках я тримала торт і мені зовсім не хотілося заходити,але дядько Толік запропонував пройти на кухню.Я поставила торт на стіл.

-А двері зачиняти не треба?-спитала я побачивши відчинені двері.

-Хай буде.Сідай.

Він поставив стілець оранжевого кольору який не вписувався в його інтер'єр.Я написала Майклу що він обережно може зайти.

-Зараз я тарілки помию.Бо в мене чистих вже немає.А ти поки в кімнаті знайди стакани для сіка.

І він старанно почав вимивати тарілки.Я пішла в кімнату і побачила Майкла.

-Де ключ?-прошепотів він.

-Не знаю,шукай тут.

Ми почали шукати ключ.В старих книжках,на полицях,в бляшанках і в іншому непотребі.Але його ніде не було.

-Ну що ти там?Знайшла?-долинув його голос.

-Так-так,вже йду.

Я прийшла на кухню з двома стаканами.Дядько Толік налив сік і порізав торта.Я взяла шматок і почала їсти.Тортик був смачним.

-Отак,як ми с тобой зараз,частенько ми з моєю донькою і дружиною сиділи.

-Я не знала що у вас є дружина.А зараз чого не сидете?

-Була,вона загинула в автокатастрофі.-сумним голосом вичавив Толік.І мені на мить стало його шкода.

-Вибачте,я не знала.А донька?

-Варічка?Варя,моя теж загинула.-з його очей впала сльоза.

-Ой,лихо яке.Вибачте мені,ради бога.

-Було це не так давно.Хоча пройшло багато років.Я досі пам'ятаю.Їй було тринадцять.Два роки тому 13 квітня вона загинула.Може ти пам'ятаєш ви зі своєю компанією гралися, хот-доги,літо,піца.Ви отруїлися і потрапили в лікарню.Тільки от ви одужали,а вона ні.Вона захворіла і померла.І тоді я хотів помститися всім за все що ви з нею зробили!-підвищив голос він.-Ну..точніше не вам.-він намагався перевести тему.-Лікарям,вони не змогли нічого вдіяти.Мені від неї лише її скарбничка лишилася.Вона жила у мами.Ми з її мамою розлучились.А до мене вона рідко приїжджала...Така рожева скарбничка...

-Бідолашна яка.Ми нічого не знали.

-Принеси мені ліки на шаві.Будь ласка,щось голова болить.

-Добре,я зараз.

Я встала і пішла за ліками.Зустріла Майкла який досі шукав ключ.

-Ну що ти довго?-спитала я.

-Не можу знайти!Дідько!!

Я взяла таблетки.

-Пошукай тут.

Я вказала на поличку з мушлями.

-Скарбничка..Рожева скарбничка.Точно.Рожева скарбничка.

-Що?-спитав збентежений Майкл.

-Шукай рожеву скарбничку.

-Цю?-хлопець показав скарбничку свинку.

-Напевно,чекай.

Я пішла до дядька Толі і дала ліки.

-А скарбничка свинкою була?-спитала я.

-Так,а що?

-Ахах,нічого.У мене просто вдома теж така є.А знаєте мені час,бувайте.

-Аа,ну добре.Бувай.

Я побігла до Майкла.

-Мерщій.Бери скарбничку і пішли.

Ми взяли скарбничку і побігли до наших на галявину.

-А ключ?-спитав Майкл.

-Ключ в скарбниці.

-Що?

-Потім розкажу.

Ми прибігли на галявину де нас чекали решта.

-Знайшли?

-Ключ наш.-переможно вигукнула я.

-Як ти здогадалася?-спитав Майкл.

-Чорний розказав про доньку яка загинула саме 13 квітня і про те що від неї лишилася лише скарбничка от я і подумала чого б ні.

Я взяла скарбничку і за хвилину від неї лишилися лише маленькі шматочки глини.

-Ось,він.-сказала я.-такий велий замок і такий малий ключ.-здивувалася я.

-Не все можна відкрити великим ключем-підморгнув мені Майкл.

-Треба швидко провести обряд.

І ми стали в коло.Кожен взяв свої речі,які він закопував.Аріана стояла з намистом,Ася з блиском,Назар з камінцем,Гарі з монетою,Майкл з браслетом,Тимур з замком,ну а я з книгою.Ми почали обряд.

-Ми 

-Звільняємо

-Себе

-Від

-Чорної

-Магії

-Смерті

-Та

-Бід

-Тепер 

-Ми 

-Вільні

-Кінець.

І ми хором промовили.

-Ми кінчаємо тебе гра "Сорок днів короля".

Тимур прокрутив замок і назавжди закрив смертельну гру,недосвідчених підлітків.Дядько Толік який так жадав помсти,так і не отримав бажаного.Бажаючи зла іншим і живучи тільки днем помсти він зовсім занедбав себе.І від цієї жахливої історії лишається тільки спогад.Нажаль або на радість ми більше ніколи не побачимо дядька Толю його забрали в психіатричну лікарню,але згодом він помер.В свої 54 роки він не залишив після своєї смерті нічого крім жахливих спогадів.

   Я знаю, що хороші часи минають швидко.Так само, як літо.Літо ніколи не буває довгим.Але за це коротке літо я була по-справжньому щаслива.І можливо колись я все ж таки напишу декому дуже особливому.Тому хто куштував мій полуничний блиск.І,може навіть запрошу його в кіно.