Дзвінок

Місто. Багато дверей. Шукаю дівчаток. Вони — панда. Кличу її. Не хоче.
Мама. Забирає. Одна.
Мартін. Обов’язково було робити… Макс. Дощ. Нікого.
Дівчатка. За склом. Не чую їх. Не можу кричати. Не переживай. Ми приїдемо.
Пообіцяйте…
Тереза.
Глибоке дихання, стукіт серця в подушці, розсіяне місячне світло на підлозі.
Вологі очі.
Там — потріскують невгамовні цикади, хвилі з м’яким шурхотом перекочують пісок, пальма своїм листям гладить дах…
Тут — усі рідні сплять поряд. На плечі рука Максима, Оля обійняла подушку, Ліза звісила ногу з ліжка…
Сон.
— Не переживай, я скоро приїду…
— Обіцяєш?
Розумію, де я це чула.
Зі мною часто таке трапляється — вірніше, завжди. Ніч перед якимись змінами, і обов’язково якась її частина без сну.
Перельоти, зміна швидкості життя — не були винятком. Годинника з ліжка не було видно. На тумбі поряд лежав телефон. Не дивитись.
Я знайшла для себе метод. Якщо не знаєш, котра година — легше заснути. Немає всього цього: «Скоро підійматись», «Проспала тільки годину» та іншого. Лежиш, просто набридає, і засинаєш знову.
Рука вже тягнулась до телефону… 03:27. Я повернула екран, щоб він своїм світлом нікого не розбудив, вимкнула звук… Натиснула іконку YouTube.
Його канал. Він все ще викладає туди якісь ролики… Змінився.
Маленька рожева принцеса, танцюючи, боїться загубити штанці. Завзято, як на батуті, стрибає на дивані. Забувши про сукню й волосся, злітає вгору на гойдалці. Збирає викруткою паровозик і дорослий стілець. Ліпить серед іграшок щось смішне з пластиліну. Регоче, закидаючи голову й видуваючи мильні бульбашки. Імбир — вона любить його, як це не дивно… і суші. Губи, нафарбовані помадою разом зі щоками…
Ось вони в сонячних променях обіймаються, нагодувавши пташок. За кермом справжньої машини. Під однією парасолею з сердечками. Збирають кіндери, п’ють чай, роблять намисто. Крихітний вагончик — втиснулись усі разом…
І кіт… Грім.
Всюди усмішки й щастя. Панда… і Він.
Тато.
Це життя було, але чомусь закінчилось. У ньому була любов, якої більше немає — і якої так не вистачає… Ці відео, вони самі — чому вони раніше мені були такими чужими?
Може, все це зробив все-таки не він?.. Був якийсь період, ще в дитинстві. Мені було цікаво розібратись. Я просила Даню розповісти мені про те життя.
Якими ми з ним були в дитинстві. Як тоді все було. Він скинув мені кілька наших фото. Розповіді… Напевно, забув. Більше я його про це не просила.
— Ти чого не спиш? Котра година? — прошепотів Максим.
На телефоні було 04:20.
— Сон розбудив… Тато.
— У якому сенсі?
— Складно пояснити. Мені здається, я щось зрозуміла…
— Ще якусь годину спимо, чи будемо підійматись?
— Мені вже якось не хочеться.
— Гаразд, тоді п’ять хвилин лежимо, потім я в душ і зроблю каву, — сказав Макс, уткнувшись носом мені в шию.
На початку шостої ми вже були з кавою на терасі. Тут все так само горіли своїми теплими вогниками гірлянди. «Ресторан», залишивши приємний післясмак, так само безслідно зник учора по нашому поверненню з прогулянки.
— Дивись! — сказав Максим, вказуючи на берег.
Там усе ще опирався вітру один смолоскип.
— То що з татом? Що розбудило тебе? — запитав він.
— Снилось, наче я загубила Олю з Лізою… Я шукала їх, стукаючи в різні двері. Моя мама — я не бачила її, але наче дівчаток десь сховала саме вона.
Потім ми з тобою на якомусь човні під сильним дощем. Виявилось, що поряд за штурвалом був Мартін. Він утримував нас на плаву. Потім світло — і порожнеча.
Ліза з Олею знайшлись. Але між нами було якесь скло. Вони граються за ним наче нічого й не сталось. Я так рада, що їх знайшла. Стукаю все сильніше — не виходить. Кричу — голосу немає…
Потім чітко звідкись їхнє «Мам, не переживай. Ми скоро приїдемо». Я майже пошепки: «Пообіцяйте»…
Зв’язку знову немає.
Останнє, що встигла побачити, — була Тереза. Вона була там з ними, помахала мені й показала, що пригляне…
— На цілий фільм вистачить, — сказав Максим задумливо. — А тато де?
— Як тобі сказати. Схоже, це я їм і була. Ці «Я скоро приїду» і «Обіцяю»… Вони мої. Я обіцяла йому повернутись в одному з його відео. Я відчула, як воно — втратити дітей… Що якщо він дійсно весь той час був не тим, ким його для мене створили?
Макс скуйовдив волосся на потилиці.
— Гаразд. Можна перевірити.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, зв’язок з ним якийсь можна знайти? Як і його самого. Він же живий?
— Так. Останнє відео на каналі було не так давно — 30 квітня.
— Ну от. Можна через YouTube подивитись контакти.
— У мене номер телефону його має бути в заблокованих. Якщо не поміняв…
— Телефон принести?
Це мені в ньому й подобалось. Я ж це тоді одразу зрозуміла — його рішучість. Той самий стукіт у вікно і «Максим».
— Та ну. У нас там ніч ще. Не готова я просто от так…
— А як? Мені після того як написав своєму — легше стало.
— Так він же не відповів.
— От тому й легше. Розумію, що йому насправді не до мене. Більше немає очікувань.
— Я ж зовсім не знаю його. Може, для нього все це закрито.
— І відео менше тижня тому? Кому? Я ж колись бачив його канал.
— Я ображала його…
Макс здивовано подивився на мене.
— Блокувала, не відповідала… Знаєш, я одного разу навіть треки перестала в Телезі в профілі залишати. Бо в одному відео він сказав, що їх зберігає…
— Ліза перед від’їздом тобі проєкт випадково майже видалила. Ми ж її вдома не залишили? — Макс засміявся. — Скільки йому зараз?
— Він на два роки молодший за маму. Виходить, що… 65. Даня якось говорив, що він книгу написав… По його імені й прізвищу я нічого не знайшла.
По настилу застукали маленькі ніжки. До нас швидко прибігла Оля й вмостилась між нами. Цей запах сонної донечки. Її тіло, волосся. Його не затьмарить жодне розмаїття тропічних запахів.
— Ти чого не спиш так рано, малюку?
— Ліза прийшла до мене і поклала на мене руку.
— А Ліза де?
— Спить.
Ми з Максом усміхнулись.
Над пагорбами в усій своїй ранковій красі почало з’являтись сонце.
— Ну от. Ліза ж тобі обіцяла, — сказала я Олі.
Максим піднявся.
— Ну що… Купатись будемо? Через годину вже треба збиратись.
Поки наш тато брав рушники, ми з Олею підійшли до її ліжка. Вона витягнула з-під Лізи свого зайця.
— Доцюлю, моя хороша, доброго ранку! — прошепотіла я. — Тато скупатись кличе. Ти як? Завтра океан буде вже тільки снитись.
— Так, іду. Доброго ранку, мамулю… Оль, привіт.
Ми накупались так, що вже не було часу на великі перекуси. Я налила всім сік і розділила банани.
— Давайте всі по черзі в душ, одягаємось — і на сніданок у ресторан.
Я обійшла нашу вілку, перевірила, чи не забули чогось. Вдихнула запах. Зберегла в пам’яті це рідне вже місце.
— Мам, а планшет мій де? — запитала Ліза, піднімаючи рушники під навісом.
— Я його вже сховала татові в рюкзак. Речі ми залишаємо тут, їх відвезуть на рецепцію.
Ми озирнулись ще раз, щоб подивитись на наш будиночок, і пішли звичними стежками в напрямку ресторану. Те саме вологе волосся, трохи більше одягу. Здавалось, ми як зазвичай зараз поїмо й повернемось до океану.
Єдиним, що говорило «щось не так», було взуття. Так незвично було в шкарпетках і кросівках. Стопам уже бракувало цього піску й свободи.
Ми поснідали, подякували персоналу й менеджеру ресторану за чудовий сервіс і атмосферу.
На нас чекали на рецепції. Речі вже стояли в електрокарі біля входу. Дівчатка побігли на той самий плетений диван, що й у день реєстрації.
За стійкою під високим навісом, що пропускав ранкові промені, стояли хлопець із дівчиною. Ми привітались — і Максим із хлопцем зайнявся випискою. До мене підійшла адміністраторка.
— Мене звати Анна. Це вам, — вона простягнула мені магнітне фото розміром із листівку. На тлі вечірньої заграви, що згасала, було чотири знайомі силуети.
— На пошті у вас решта фото.
— Так. Дякую вам велике.
Дівчина трохи подалась уперед — наче хотіла додати щось ще.
— Так, — допомогла я.
— Ми б дуже хотіли розмістити кілька ваших фотографій у нас в мережі. Ви не проти?
— Думаю, це буде чесний обмін.
— Прошу вибачення, — вона усміхнулась, наче уточнюючи сенс.
— Ми ж забираємо із собою частину цього острова. Хай і в острова залишиться трохи нас.
Ми усміхнулись одна одній.
— Вам у нас сподобалось? Будемо раді побачити вас знову, — сказав хлопець, що закінчив з Максимом. На його бейджі значилось «Марк».
— Знаєте, зізнаюсь — ваш готель, як і це місце, вперше змусили нас задуматись про повернення.
За спиною трохи вдалині пролунало знайоме муркотіння Мартіна.
— Обов’язково повернуться, — сказав він зі своєю фірмовою усмішкою.
Щойно його помітили дівчатка, вони прибігли й стали поряд із нами. Ми привітались.
— Сьогодні починається сезонний вітер — він уже є. Учора прийшов. Місцеві старі кажуть — він до змін. Хороших. Чекайте хороших змін, — його вигляд здався трохи втомленим.
— Мартіне, з вами все гаразд? — запитала я.
— Так, сьогодні просто візьму вихідний. Як може бути щось не так, якщо ти живий, — сказав він, повеселішавши. — Життя… Ну, хіба не диво?
— Ви праві, — сказав Максим.
— Можна вас обійняти? — додала я.
Ми з Максом обмінялись обіймами з Мартіном. Він погладив по голові дівчаток.
— Приглядайте за ними, — сказав він їм, підморгнувши, і кивнув у наш бік. — Побачимось… — сказав наш дідусь із острова, наче знав трохи більше. І пішов.
— Наш Мартін, — сказав із теплотою Марк.
— Раз він сказав… Значить, точно до зустрічі! — усміхнулась Анна.
До рецепції м’яко під’їхав відкритий оранжевий Jeep Wrangler керуючого. Він зіскочив з підніжки й рушив до нас. У його руках була посудина, наповнена золотистим світлом. Макс усміхнувся й прошепотів:
— Пів глобуса. Напевно, все-таки доведеться.
— Мої дорогі гості, — привітав він нас, — я не міг упустити такий момент.
Ми усміхнулись, чоловіки потиснули руки.
— Цього ви більше ніде не знайдете. Хай частинка нашого острова нагадає вам вдома про теплоту цих місць, — він простягнув Максиму пляшку. Етикетка під сіткою з пальмового листя була зроблена вручну.
— Я думаю, ми прощаємось ненадовго?
— Леді, дозвольте ваші ручки, — звернувся він до дівчаток.
Вони переглянулись.
— Сподіваюсь, ваші спогади про острів збережуться довше, ніж у батьків… — сказав керуючий з усмішкою, дістаючи з коробочок тонкі браслети з блискучими морськими фігурками.
Оля з Лізою почекали, поки він застібне на їхніх зап’ястях подарунки. Усміхнувшись, вони збентежено притиснули браслетики до себе.
Ми подякували всім на рецепції за подаровані емоції й гостинність. Попрощавшись, рушили до водія електрокара, що чекав на нас. Глянувши востаннє на територію готелю, ми помахали людям біля стійки й поїхали до причалу.
Поки був стійкий зв’язок, я дістала телефон. Зайшовши в Телеграм і Вайбер, я знайшла знайомий номер із багатьма однаковими цифрами.
«Ви дійсно хочете розблокувати»… Хочу.
«Був учора о 23:07»… Буде.
Я згадала про пошту. Там був цілий фотоальбом. Я погортала кілька фото й показала Максиму з дівчатками. Блискучі спини дельфінів, ми на сітці, регочемо, заплутавшись у волоссі…
Через двадцять хвилин ми вже з шумом мчали хвилями все далі від острова. Дівчатка розглядали черепашок і риб на своїх браслетах — ми з Максимом мовчки стежили за сушею, що наближалась.
«Як звати твого тата? Дима, як і твого. Любиш пірнати зі своїм татом?»
Скоріше за все, ми з ним ніколи разом не були на морі. Я навіть татом його у своїх думках ніколи не називала. Мама познайомила мене з новим. Потім новішим…
«Пам’ятайте, що десь завжди вашого світла чекають батьки».
У тому відео я, напевно, ще пам’ятала його. Він так просив, щоб я пообіцяла, що повернусь. У дитинстві мені казали, що всі ці відео він зробив — вони несправжні.
«Чиє в Олі серденько? Дідусеве».
У мене не було дідуся. Як і багатьох інших родичів. З Данею ми не бачились у дитинстві цілих сім років. Ілля старший на вісімнадцять. Нам вдалося пізніше стати друзями, але це вже не те тяжіння, яке могло б бути. У моїх доньок теж немає багатьох рідних людей.
«Навіть вітав його якось з ювілеєм… переглянув… Нічого не відповів»
Хай не відповість — це варто спробувати. Він так багато років намагався подавати сигнали. Мене це завжди тільки злило.
«Дивишся іноді на чужих маленьких доньок… і наче знову щось згадуєш».
Я не уявляю, як це воно. Батьківська любов. Знати, що він десь є. Він міг би мене чекати зараз у гості.
«Приглядайте за ними».
Де він зараз. Чи все з ним гаразд. Чи є поряд хтось, хто міг би допомогти. Як же багато всього сталось у нас одне без одного…
Ритмічні сплески двигуна. Як і думки. Щось зараз залишалось уже десь там у тіні пальм за спиною… Щось ще тільки буде. Обов’язково буде.
Якби в нашому готелі була злітна смуга — він міг би бути аеропортом. Тут було точно таке саме відчуття.
Сітка, що не пускає пальми на бетон, і пара веж… От і всі відмінності. Навіть сама смуга зараз більше служила для злетів і посадок птахів.
Так само пахло сіллю й квітами, виднівся океан… Усі звичні в аеропортах процедури тут проходили по-особливому — по-острівному.
Замість зали з кондиціонером ми з дівчатками вибрали відкритий майданчик. У цей час за розкладом у нас іще був пляж. Влаштувалися в кріслах у затінку.
Максим після реєстрації затримався під навісом біля стійки здачі багажу. У нас залишилось тільки найнеобхідніше — документи і заєць із планшетом.
— Скучили вже за своїми іграшками? — запитала я в дівчат.
— Так, так, — пожвавішали вони й почали перелічувати свої очікування.
— Мам, а в тебе яка улюблена іграшка була? — запитала Ліза.
— У мене була панда. Вона була в мене дуже довго й була справжнім другом.
— А де вона зараз? — Ліза висунулась із крісла, щоб бути ближче і краще чути.
Я згадала той прохолодний березневий Ірпінь. Орендована квартира батьків, гуркіт снарядів і автоматних черг. Запах гару. Наш підвал, де ми ховались більшу частину доби.
Той ранок. Ми кілька разів бігали без ліфта вгору-вниз. Потім швидко заскочили додому. Дорослі хапали все тільки по мінімуму — що вміщалось у два рюкзаки.
Я заскочила в кімнату й так розгубилась, що взяла зі свого тільки телефон. Я запитала в мами, чи заберемо ми наших котів. Вона сказала, що не зараз.
Все було лічені хвилини. Уже з коридору я глянула на нашу кімнату. На полиці з книгами й журналами сиділа моя панда.
— Поки! — сказала я їй і котам — і двері тут же клацнули замком…
Підійшов Максим. Він приніс нам холодний лимонад і морозиво.
— Мааам… А панда де? — нагадала Оля.
— Вона виросла. У неї тепер уже, напевно, є свої ведмежата.
— Мамочко…
Я вже знала, що попросить Оля, — і усміхнулась.
— Панд, напевно, тата купують…
Максим підсів до Лізи й попросив її планшет. Повернувши його до нас, запитав:
— Яку?
Я не повірила. Третьою за рахунком у результатах пошуку була — вона. Ця панда досі продається.
— Ось ця, третя. Це моя, — сказала я, по-дитячому зрадівши.
Дівчатка присунулись ближче до планшета. Максим прочитав уголос:
— У 1994 році бренд Anna Club Plush спільно зі Всесвітнім фондом дикої природи створив колекцію реалістичних плюшевих тварин WWF Plush Collection. Прототипом панди став знаменитий символ WWF — панда Чі-Чі з Лондонського зоопарку, зображення якої з’явилось ще в 1961 році.
Максим усміхнувся.
— Виявляється, твоя панда старша за тебе, — і продовжив: — Ця панда стала символом захисту тих, хто його потребує. Вона більше, ніж просто іграшка. Поєднання доброти й внутрішньої м’якої сили.
Почуте було для мене відкриттям.
— Класна, — сказала Ліза.
— Тааат… — Оля обійняла Максима за руку.
— Прилетимо додому, разочок поспимо — і поїдемо в магазин. Домовились.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Оля забралась до Макса на коліна, а Ліза продовжила гортати фото іграшки.
— А що мама вирішила щодо дідуся? — запитав Максим.
— Мартін? — пожвавішала Ліза, відірвавшись від екрана.
— Ваш дідусь. Мамин тато.
Дівчатка завмерли…
Я відчула, як застукало серце. Все це було так несподівано. Може, це й на краще. Вдома знову все почнеться своєю чергою. Коли, як не зараз… Зараз?
Мені потрібен був лимонад. Я чомусь встала. У Києві близько дев’ятої ранку. Максим піднявся й підійшов до мене.
— Я подивився в готелі той його новий ролик. Він чекає тебе. Двадцять чотири роки чекає…
Макс обійняв мене й відійшов.
Зараз, чи… Дівчатка стежили за телефоном у моїй руці. Його краї відчувались у долоні…
— Мам, ну не тупи… — це була Ліза. Як швидко дорослішають діти.
Я забула на час, де ми. Сівши назад у крісло, натиснула на виклик і перевела на гучний.
Дівчатка стали поряд по обидва боки. Зараз може статись наша перша розмова після «Тат, я обіцяю»…
Виклик. Гудки. Не бере.
Саме час скасувати…
Взяв.