Букет

— Шукаєте щось конкретне? Вам підказати?
— Дякую, велике. Вчора був день святого Миколая, от і не втримався, зайшов. Дітки швидко ростуть. На жаль, для мене це вже не актуально. Але ваш магазин пам’ятає нашу історію…
Консультантка тихо відійшла вглиб торгового залу. Він залишився стояти біля стійки, повільно обертаючи дисплей із машинками «Hot Wheels». Хвилиною раніше він тримав у руках плюшеву панду.
«Дім іграшок» на Басейній — раніше він годинами обирав тут подарунки для дітлахів.
За вітринами пахнучого дитинством і теплом кондиціонерів магазину була сира київська зима. У повітрі витав вихлоп від численних генераторів.
Він вийшов із дому просто щоб побродити містом. Проживання в орендованій Данею квартирі підходило до кінця. Через два дні треба звільнити ці затишні метри з високими стелями.
Хазяйка вже приїжджала сама, а потім кілька разів приводила потенційних орендарів. У перші відвідини вона підозріло перевіряла кожен куток, погано приховуючи здивування від ідеального порядку.
За тижні самотності тут він очистив і полагодив усе, до чого дотягнулись руки. Інакше просто не міг.
— Ой, у вас кіт… — сказала власниця квартири. — Взагалі-то…
— Розумію, — сказав він, широко усміхаючись. — Знайдіть одну зачіпку на меблях чи шпалерах. Деяким людям у нього б повчитись дбайливості.
На цьому розмова перейшла до собак хазяйки й улюбленців її сина.
Життя в самому центрі швидко привчило до хорошого. Михайлівська площа, ботсад на «Університеті», парк Шевченка — все в пішій досяжності.
Жодних заторів і залежності від застиглого в тривогах транспорту. Кілька хвилин пішки — і ти вже грієшся в теплій ванні.
Цей дім на Саксаганського взагалі був якоюсь аномалією. Загадкою, яку він так і не зміг розгадати.
Тоді як увесь Київ і його центр занурювався по вечорах у непроглядну темряву й гудів генераторами, у вікнах цього єдиного будинку завжди було світло.
Чи то він був живлений від однієї гілки з метрополітеном, чи ділив кабельні мережі з якимось секретним об’єктом. Електрика тут не зникала ні на хвилину.
Через тиждень трапилась перша в його житті новорічна ніч без нікого. Вона й була за відчуттями просто ніччю — жодного свята. Із сім’ї поряд залишився тільки кіт.
— З Новим роком, душе моя котяча рідна, — сказав він йому, коли час обнулився опівночі. — Дружочок ти мій… і сім’я.
На що отримав чергову порцію задоволеного муркотіння.
Чорному висловухому дійсно дісталось усе його тепло. Частенько вранці, за кавою, гортаючи стрічку, він відкладав убік новини й соцмережі, щоб зняти того з колін. Кіт ніколи не пропускав цю ранкову їхню церемонію.
Поклавши важкенького дружочка собі на плече, він згадував про те, як крихко все в цьому світі. Ніколи не можеш точно знати, які обійми з рідними серцями виявляться останніми.
Кава за кілька хвилин не охолоне, новини вигадають нові… Рідні душі, тут і зараз — тільки це важливо.
Робочі дні нового «двадцять третього» року, що почались невдовзі, принесли несподівану звістку з минулого життя.
Дружина, як і раніше, «не знала» його незмінного десятиліттями телефону, і тим більше місця проживання. Тому щось з інстанцій зазвичай приходило на електронну пошту.
У вхідних було одне непрочитане повідомлення. Тема була набрана дивним російсько-українським чином: «Вимога до выдома та виконання».
У вкладенні знаходився PDF-файл. Недбало відсканований аркуш повідомляв:
«У Дніпровському відділі ДВС міста Києва знаходиться виконавчий лист №…
У зв’язку з передачею провадження з Ірпінського відділу винесено Постанову про відкриття…
Необхідно з’явитись на прийом до державного виконавця…
Заступник начальника
Конек Л. В.»
Через тиждень він провів у кабінеті заступниці начальника своєї районної служби близько півтори години. Перше питання, яке він поставив Л. В., звучало так:
— Чи відомо вам щось про таке явище, як синдром відчуження батьків?
Отримавши ствердну відповідь, продовжив… Уже коли попросив вибачення за зайнятий час і піднявся з незручного стільця, на прощання пролунало:
— Ситуація мені повністю зрозуміла, типовий випадок для відчуження. Я викличу другу сторону для надання офіційних пояснень і роз’яснення відповідальності. Очікуйте офіційних повідомлень.
З ознайомлення з матеріалами того дня стали відомі дуже незвичайні факти. Багаторічне провадження перекочувало з Ірпеня в Київ на підставі заяви дружини.
«Повідомляю, що станом на… за адресою Ірпінь, вул. Садова… виконувати рішення суду не можу, оскільки майно мною було передано за нотаріальною довіреністю. Наразі проживаю за адресою: м. Київ, вул. Карбишева…»
Не менш інтригуючим був і кінець:
«Також повідомляю, що зобов’язуюсь виконувати рішення Дніпровського райсуду №… від… Підпис».
Це від руки написала людина, яка за роки жодного разу не виконала своїх зобов’язань. Під приводом якоїсь зміни власника житла на Садовій — до якого ні вона, ні рішення не мають жодного стосунку — переводить провадження в Київ. При цьому посилається на адресу квартири, вже неодноразово проданої й з якої виписали всіх, включно з малолітньою донькою.
Незабаром після зустрічі спрацювали алгоритми Facebook. Обмін мобільними з новою інспекторкою й додаток тут же підтягнув її контакт у рекомендації. Профіль Конек виявився закритим. На аватарці жінка з маленькою дівчинкою, тримаючись за руки, йшли кудись удалину.
Цей дзвінок на початку березня був зовсім несподіваний.
— Привіт! — голос Кіри звучав збуджено. — Ну що… Ти виграв! Подробиці і саме рішення трохи пізніше…
— Ми виграли.
По всьому тілу пройшов легкий розряд, наповнивши його теплом і лоскітливим відчуттям. Він тут же встав. Невже? Стрибати від радості чи плакати?
Майже чотири роки. Європейський суд з прав людини. Фінальна точка його юридичної боротьби за доньку. Квінтесенція шляху, пройденого через терни брехні й байдужості.
Потрібні час і місце. Ті рідкісні випадки, коли Всесвіт наче каже:
— Гаразд. Заслужив.
Уже далекий «дев’ятнадцятий» рік. Випадково опинившись біля свого колишнього гаражного кооперативу, не зміг втриматись перед хвилею ностальгії.
— Добрий день, — сказав він знайомій жінці на в’їзді.
— Ой, здрастуйте! Ви знову до нас? А я вже нещодавно думала вас шукати.
— Що сталось?
— Там борг по вашому боксу за довгий час накопичився по оплаті внесків. А потім дізналась, що наш найкрасивіший гараж уже давно не ваш. Так шкода…
Слово за словом, у щирій бесіді він розповів про свої життєві негаразди…
Наступного дня біля дому його увагу привернув помах руки сусіда. Цю пару із сусіднього під’їзду він виокремлював для себе ще з дитинства.
Вони були трохи молодші за батьків і виховували двох доньок. Хай би що відбувалось, вони завжди ходили разом. Ця сім’я була прикладом справжньої подружньої дружби.
— Валера, — сказав чоловік, простягаючи руку для знайомства. — Я входжу до правління нашого кооперативу. Ліда розповіла мені вчора вашу історію. Моя старша донька Кіра займається міжнародним правом — от її телефон.
Найкращі адвокати країни намагались захистити десятиліттями налагоджену систему. Кожну її деталь, що ховається за дверима з табличками «начальник», «слідчий», «омбудсмен»…
Вони отримали зауваження уряду щодо скарги до ЄСПЛ, що складались із 83 пунктів. Кіра змогла вистояти. Точково по кожному пункту, підтвердивши бездіяльність на місцях.
Це здавалось абсолютним абсурдом, але проста батьківська любов вимагала таких вагомих доказів.
Того дня вперше за довгий час з’явилась впевненість — все обов’язково зрушить…
Дні й місяці, наче не знаючи про цю надію, звично побігли одне за одним. Жодних повідомлень, жодних запрошень на бесіду зі служб не надходило.
Рівно за місяць до дванадцятого дня народження Аліси він, щасливий, записував їй ролик на їхньому дитячому майданчику. На склі телефону танув перший сніг. У рюкзаку приємно постукували об картон пакетики LEGO «Букет квітів».
Через Даню вдалось дізнатись, що донька зараз любить. Найближчим часом мав прийти в пункт видачі й головний подарунок. Його впертий характер підштовхнув на чергову авантюру.
— Дань, я куплю Алісі подарунки наче від тебе. Тобі тільки треба дізнатись у мами адресу доставки. Домовились?..
Сніг посилювався й уже вкрив сіру осінню землю. Така раптова чистота так і кликала на прогулянку. Сюрприз чекав по дорозі назад — «Ваше замовлення знаходиться в пункті видачі».
Окрилений такою приємною звісткою, він не задумуючись звернув до відділення. Коробку на огляд винесли двоє… Про це він чомусь не подумав.
Велика упаковка з електросамокатом важила на око щонайменше двадцять кілограмів. Це трохи відрізнялось від того, що йому рекомендували хірурги.
— Розкривати будете? — запитав працівник.
— Це подарунок, хай буде так — у заводській.
Не без побоювання за сторонні деталі в лівій частині тіла він усе ж таки здійснив цей підйом. З проміжним відпочинком, поставивши коробку на засніжену лавку, квартал до дому був позаду.
Він уже давно був заблокований у доньки в месенджерах — наслідки минулих спроб привітати її в дні народження. Але в Телеграмі все ще міг бачити ніки.
Нинішній був @Capybarincha. Їй подобаються капібари — однієї цієї думки було достатньо.
За тижні в очікуванні відправлення були знайдені й замовлені чашка, значок, наліпки… Все було з цим милим звірятком.
Він уважно обирав солодощі й пакувальний папір. Тримаючи в руках подарунки, не вірив, що його тепло через них скоро торкнеться Аліси.
Скільки любові накопичилося за ці роки — нереалізованої, величезної любові.
Уже пакуючи все в святкові коробки, поцілував чашку. Так, як колись робив, залишаючи їх дружині з сином на столі вранці.
Менше тижня до дня народження. Уже відома адреса Ірпінського поштового відділення. У день відправлення, 25 грудня, знову йшов зимовий дощ. Напередодні ввечері пройшов рясний снігопад, і тепер взуття тонуло в глибокій мокрій каші.
Двом ретельно упакованим ним у стрейч-плівку коробкам ніщо не загрожувало. Зважування. Оплата. Чек.
Тепер — тільки чекати…
Двадцять восьмого вранці він увімкнув гірлянди, запалив на тортику свічки й натиснув на червоний кружок на екрані.
Кожен рік на його каналі з’являлось нове привітання. Ролик, який він збирав і записував цілий місяць, вийшов майже на годину. Все було готове заздалегідь, залишалось лише додати свіжий фрагмент з привітанням.
Монтаж і завантаження на YouTube в цих умовах зайняли більше трьох годин. Статистика по каналу знову показувала загадковий факт — хтось постійно дивився його маленький ролик «Наш улюблений Кіт Грім».
Нарешті на екрані загорілась заповітна кнопка «Опубліковано». Весь цей час він чекав на Данин дзвінок. Отримали? Як пройшло? Які емоції?.. Тиша.
Не витримавши, він написав синові сам: «Дань, привіт. З днем народження сестрички! Як вона, щось писала?»
Син скинув скрин. Велике привітання, надіслане дві години тому, і під ним відповіді Аліси:
«Пасіба»
«Щас трошки зайнята»
«Відповім потім»…
Наче слова дружини, її почерк.
— Алло, привіт, синулю. І що, все?
— Так, тат.
— Гаразд, чекаємо…
У новорічний вечір Даня скинув фото від Аліси. На ламінаті підлоги стояла керамічна ваза зі зібраним із LEGO букетом. Це був найкращий подарунок для нього на Новий рік. Про самокат і все інше не було жодного слова.
Через два роки після рішення ЄСПЛ, у березні «двадцять п’ятого», київська виконавча служба з якихось причин згадала про його історію.
Виклик прийшов так само — на пошту. Підставою для виниклої навколо провадження активності послужила присутня у вкладенні заява дружини.
Вона ініціювала виконання зустрічей у торговому центрі «Комод» на Лівобережній. Місцем проведення дружина встановила четвертий поверх, зону кінотеатру «Мультиплекс». Конек Л. В. була такій ініціативі не проти.
Щось лячно схоже було у всьому цьому з «Irpin City». Ця думка не полишала. Він тут же набрав великий пояснювальний лист.
Аргументовано виклавши всі ризики: поїздка дитини для зустрічі в інше місто під час війни, можливий стрес від безпосереднього контакту, присутність сторонніх людей…
Спираючись на зручність для всіх учасників, включно з адвокатами й виконавцями, він запропонував провести перші зустрічі в режимі онлайн.
Через тиждень у своєму електронному кабінеті він виявив акт — всі, крім нього, на зустрічі в призначений день були присутні. Тож він ще раз надіслав свою пропозицію.
Вони приймались, він бачив їхні скани так само в матеріалах електронного доступу. Через тиждень там з’явився ще один акт про таку саму зустріч, яка не відбулася «з його вини».
Також у вкладенні був документ без назви від начальника служби. Його зміст зводився до того, що державний виконавець, проводячи дії з виконання рішення, не потребує чиїхось підказок.
Того ж дня, 13 березня, за дві години в кабінеті з’явився скан постанови про закриття провадження, завізований Конек.
На час його захлеснуло обурення. Досить короткий час… Провадження можна було відкрити заново. Хоч наступного дня після кожного закриття. І так — до повноліття доньки.
Не це було метою. Він не хотів більше нікого ні до чого примушувати. У той момент чомусь здалось, що такими діями він намагається зараз змусити доньку любити його.
Немає нічого простішого, як знайти його десь у мережі, розблокувати в месенджерах… Не потрібен ніхто чужий — все це зайве.
Рука потягнулась до щоденника. Всі свої нотатки там він дублював доньці про всяк випадок і на створену для неї пошту. Зараз там було 735 непрочитаних листів.