Даня

Не було людини, що піклувалась би про нього більше, ніж Данька. Щойно син навчився дзвонити, можна було виявити кілька пропущених, залишивши телефон лише на годину тренування. «Тат як ти?», «Все добре?», «Додому скоро?», «Давай зробимо коли приїдеш»…
На роботі зворушувалися цією прив’язаністю і чоловічою дружбою.
— Ваш син дзвонив… — говорила часом адміністраторка, усміхаючись, — вже п’ять разів…
Вперше це прозвучало наприкінці березня на Володимирській гірці. Йшов другий місяць війни. Київ трохи ожив у зв’язку з припиненням наступу на столицю.
Транспорт як і раніше ходив досить обмежено. Таксі дозволило побачитись вперше майже за два місяці. Сина не вистачало фізично. Так хотілось якнайшвидше його обійняти.
Вони пройшлись центром і забрели в парк. Присівши на лавці біля обгородженого фанерою й мішками з піском пам’ятника Володимиру, говорили про все, що накопичилось.
У якусь мить повітря розрізав свист реактивного двигуна. Наступна мить — і десь у районі Рибальського вже здіймається густий чорний дим.
Ракета. Все сталось настільки швидко, що неможливо було навіть зорієнтуватись і щось вжити. Ті нечисленні, хто був у той момент у парку, завмерли й лише злякано переглянулися.
— Знаєш, тат. Схоже, у мене вийшло.
— Ти про що?
— Мою кандидатуру вчора вранці затвердили власники стартапу. Міжнародна компанія з букінгу. Можливий переїзд в Іспанію…
Ця фраза змусила на час забути про те, де вони знаходяться і що відбувається. У повітрі вили пожежні сирени, син продовжував щось говорити, але на груди наче опустився один із тих важких мішків.
Повітря в парку ніби поменшало. Всередині оселилось і вже більше не покидало холодне відчуття неминучої абсолютної порожнечі.
Минав час. Цей можливий переїзд, здавалось, залишився на тих схилах у Дніпра. Іноді ця думка навівала тривогу, як і тоді після повідомлення про переїзд на квартиру.
Серпень. День незалежності — день народження Дані.
— На твій день народження завжди буде ввечері великий феєрверк, — говорив він колись з усмішкою маленькому Даньці.
Вранці він привітав сина. Сподівався хоч ненадовго перетнутись десь у місті. Запрошення не надходило.
Всі дні народження до цього вони обов’язково були поряд. За винятком самого першого, коли Данька не дочекався його на один день з московського відрядження.
Близько третьої дня він уже йшов у напрямку орендованої квартири сина.
— Алло, мій рідний. Я поряд, вийди на пару хвилин. Не можу такого дня не обійняти тебе.
Син вийшов явно не в настрої.
— Ходімо, тат. Вип’ємо десь кави, — сказав Даня неохоче.
У той момент хотілось просто зникнути. Залишити цю безглузду абсолютно непередбачувану ситуацію.
Невчасно, не на своєму місці. Хотілось вірити, що причина не в цьому сюрпризі з приїздом.
Кава була холодна. Айс-капучино в склянках і атмосфера за вуличним столиком на розі Саксаганського й Великої Васильківської.
Що того дня було з сином, залишилось незрозумілим. Побачивши лід на дні, він поспішив попрощатись і вже йшов у напрямку метро.
Трохи більше місяця з тієї зустрічі — день народження в нього самого.
Вранці після привітання домовились із сином на шосту годину вечора в суші-кафе на Льва Толстого.
Даня замовив столик на другому поверсі затишного закладу з японською кухнею.
Майже три години пролетіли на одному диханні. Це точно був один із найкращих його днів народження, якщо не найкращий.
Після розрахунку з офіціантом настав час подарунків. Весь цей час під маленьким столиком стояли два пакети, приготовлені сином.
— Сподіваюсь, з кавою вгадав, — переживав Даня.
У пакеті була пачка кави, шоколад, баночка вітамінів…
— Це тобі від Аліски.
Син простягнув маленьке печиво з передбаченнями і паперовий квадратик. На ньому були акуратно намальовані маленькі малюнки кульковою ручкою і фломастерами. Маяк, чашка кави, круасан, ваза з квітами… Напис «coffee time».
Три роки між тим малюнком у психолога. Тато, мама, я… Альоша. Почерк став іншим, дрібніші й акуратніші літери. Лінії на малюнках тонкі й вірні… У якийсь момент вони стали трохи розмазаними — заважали сльози, що підступили.
Він провів пальцем по паперу. Те саме тепло, що й тоді в кабінеті на «консультації». З того моменту повернули слова Даньки:
— Це мені Аліса на мій день народження прислала. Тобі це потрібніше.
На той час мама з Алісою, об’їхавши кілька країн як біженці, знову повернулись кудись в Ірпінь.
Свята, тим більше подарунки, у минулі роки взагалі були в його житті рідкісним явищем. На цьому сюрпризи не закінчились.
— А це від мене.
На столі з’явився банківський конверт.
— Відкрив картку. Хай у тебе буде. З твоїми арештами всього мені так буде спокійніше. І ще ось…
З-під столу з’явився другий великий пакет.
— Термобілизна, тат. І теплі шкарпетки. Носи, скоро вже холодно буде.
— Ну і черевики. Головне, щоб розмір підійшов. Довго їх обирав. — сказав син, розкриваючи взуттєву коробку.
Він тут же за столиком їх приміряв.
— Синулю, дякую тобі величезне. Нема слів. Трохи тіснуваті. Треба на розмір більші.
— Не проблема. Я поміняю. Ходімо в гості, подивишся, де я живу, — сказав син.
Вони пили на кухні чай, стояли на балконі п’ятого поверху, дивлячись на фари машин, що проїжджають внизу. Говорили про минуле й плани на майбутнє…
Даня вже котрий місяць працював в іспанській компанії на віддаленій основі. Здавалось, того вечора на Саксаганського було чути тільки їхню говірку й сміх.
Час пролетів непомітно. Об одинадцятій вечора починалась комендантська година, треба було встигнути повернутись додому, де був дім.
Вони ще листувались і зідзвонювались того вечора. Післясмак після зустрічі був настільки приємним, що він ще довго не міг заснути.
Вранці, заваривши Данину каву, він написав:
«Доброго ранку, мій рідний! Тобі привіт від Мартусі. П’ю твою каву. Смачна. От вчорашнє передбачення».
На фото був маленький стильний листочок із написом: «Роби, що можеш і будь що буде…»
Осінні короткі дні точно біжать швидше. До зими залишалось близько трьох тижнів, коли Даня сказав в одній із телефонних розмов:
— Якщо все складеться, можливо, протягом тижня поїду в Мадрид. Запропонували роботу в офісі. Як вирішиться з датою, дам знати. Приїдеш до мене, побудемо разом перед від’їздом.
Дихання почастішало. Всі думки відійшли на другий план. Виїхати звідси в цій ситуації було не найгіршим варіантом. Але тепер вони зможуть побачитись тільки через роки… А можливо, і ніколи.
Це було чимось таким, що по суті вже сталось. Впливати на це було не можна. Всередині щось обірвалось. Він дивився на телефон, стискаючи його в руці. Життя без цих рідкісних зустрічей, без можливості обійняти й сказати «привіт» наживо.
На тлі цих думок знову почалося безсоння. Прийняти те, до чого залишились лічені дні, не виходило.
Через три дні він із котом на колінах уже їхав до сина. Минув рік з того вечора вдома перед виселенням, і вони знову втрьох за одним столом на кухні. Данькин дім. Це було так незвично.
Виїзд за кордон в умовах війни був непростим завданням. Все перейшло в режим очікування. Квитки, документи, сама можливість виїзду — все це могло статись чи ні в будь-який момент.
Першого дня вони з сином вирушили в супермаркет по продукти. У цій мережі було заведено залишати «передбачення» на товарних чеках. Коли вони відійшли від каси, на їхньому продовгуватому листочку був напис: «Ви обов’язково побачитесь».
— Можна я його собі заберу? — сказав він синові…
Так класно було знову бажати Даньці спокійної ночі, коли ввечері той ішов у свою кімнату. Так і хотілося сказати про Боженьку і Бога…
Спати не виходило й у гостях. Вони лежали з котом на другому ярусі вітальні. Коту на тлі тривоги близької людини теж не дуже спалося.
Ночами згадувалось щось пов’язане з сином. Ось він маленький в костюмі зайчика на випускному в дитячому садку.
Зовсім скоро вже в зеленому костюмі-трійці на першій шкільній лінійці. Дощ. Першокласників забрали в спортзал. Вчителі говорять урочисті промови, маленький Даня мучиться від задухи в піджаку й жилетці.
Прийшовши зі школи одного дня, син був закритим і сумним. Виявилось — обізвав вчитель фізкультури. Наступного ранку він уже сидів навпроти того в кабінеті директора школи.
Поки керівниця проводила роботу з підлеглим, він готовий був кинутись через той стіл у горло кривднику. Діти робили його трохи тим небезпечним самцем, готовим на все за своє потомство.
Згадувались їхні поїздки на море, гори, перегляд телека, конструктори, кінотеатри… Часто купував синові маленькі машинки «Hot Wheels», щоразу пам’ятаючи, що вже є.
Колекція нараховувала кілька сотень. Вони й зараз там у батьків десь у коробці з іншими речами.
Одного разу навесні раннім ранком маленький Даня розбудив його зі словами:
— Тат, так пташки співають. Ти маєш це почути.
Їхні велопрогулянки… Часом вони накатували такий кілометраж, що не під силу й дорослому. Щоразу поверталися з налитими ногами й масою емоцій.
Вони навіть мало не створили разом інтернет-магазин іграшок…
Сам він почав заробляти з шістнадцяти. Син — на два роки раніше.
У чотирнадцять років Даня вже роздавав рекламні матеріали. Пізніше приїжджав з обпаленими колінами, працюючи рятівником на пляжі. Служба підтримки на телефоні, менеджер, офіціант…
Навіть встиг попрацювати у Валика на слабкострумці. Можливо, і на тій самій драбині, з якою вони клеїли плакати на Садовій тієї ночі.
Якось уже після його тривалої безуспішної боротьби за Алісу Данька сказав:
— Тат, ну опам’ятайся. Щось же тебе радує? Не можна весь час стукатись туди, де поки зачинено.
— Дітки радують, синулю, — сказав він тоді трохи відсторонено. — Їхні усмішки в парку, сміх… Дуже цього не вистачає.
— Тат, ну якщо не виходить поки з Алісою, будь хоч у мене… — відповів син…
За ніч вдавалось відключитися на три-чотири години. Вдень відсутність сну позначалась все більше.
Якусь частину часу Даня займався підготовкою від’їзду. Потім вони кожен день вирушали кудись бродити містом. Ділились спогадами, пов’язаними з тим чи іншим місцем.
— От тут, синулю, на Комінтерна, 15, був наш офіс. Сюди на ріг бігав в обід по булочки. А от там навпроти висіла реклама зі мною на всю стіну і тролейбус тут зі мною на боці ходив.
— А я от на цьому п’ятачку перший раз дав мужику по бороді, тат. Докопався до нас, чіплявся до пацанів. Тут ми у дворі цьому часто сиділи, а он там була контора, яка мене мало не обдурила…
«…будь хоч у мене».
Адже так і було. Можливо, це вже було доросле життя сина — де йому не завжди було місце. А можливо, поки він безкінечно судився й бігав по кабінетах, син дорослішав без нього. Йому здавалось, що він завжди був поруч. Але батька в цей час у житті Дані не було.
Проходячи на Майдані повз професійних малозабезпечених, він відвів погляд убік. Син у цей час затримався.
— Та нічого. Будь ласка… — сказав він мужику, що зминав у долоні купюру.
Згадалось, як іноді вранці, прогріваючи із сином машину, він бачив у дворі одну й ту саму картину. Охайна літня жінка збирала біля контейнера картонну упаковку. Та акуратність, з якою вона розправляла ці коробки і складала їх рівно одна на одну, не могла залишити байдужим. Людина, навіть втративши все, залишається в своїх звичках вірною собі.
— Синулю, тримай, — сказав він тоді синові.
— Що це, тат? Навіщо?
— Йди, віддай, будь ласка, он тій тьоті.
За хвилину він бачив, як жінка змахнула сльози й сховала гроші подалі в кишеню. Вони ще про щось поговорили, і син повернувся в машину.
— Тат, вона так зраділа. Навіть заплакала…
Вони йшли далі в бік Європейської площі. Повз проїхала пара на прокатних велосипедах. Велики. Він не їздив на них уже кілька років. Арешти рахунків і обнулення його в звичній системі цифрових послуг і тут робили це бажання неможливим.
Взяти б зараз теж двох цих кутастих двоколісних друзів і прокотитися разом. Останній раз із Данею це було того дня, коли «зникла» консервна відкривачка…
Не так давно, перед операцією, він дуже захотів подарувати велосипед Алісі. Грошей на нього не було, але немає нічого неможливого, коли є мета.
Протягом місяця п’ять його наручних годинників один за одним знайшли своїх нових власників. Гроші з’явились. Як незабаром і велосипед. Залишалось його тільки якимось чином передати доньці.
Зробити це можна було тільки за допомогою Дані. Тоді на кухні він сказав:
— Синулю, я знаю, що це не дуже для тебе зручно. Давай з’їздимо разом в Ірпінь, і ти передаси Алісі цей велик. Від мене вони просто знову нічого не візьмуть.
Син на той момент уже не один рік там не був. Був для мами такою же викресленою людиною, як і він сам. Бажання подарувати доньці цей велосипед змусило порушити дану собі ж обіцянку — не залучати більше сина.
— Тат… — Даня на час замовк. — Я не буду цього робити. Будь ласка, без образ.
— Я зрозумів. Звичайно. Пробач.
У кімнаті, поблискуючи гальмівними дисками, стояв пахнучий гумою і свіжою фарбою перший велосипед його доньки. Залишався ще тільки один шанс наблизити їх одне до одного.
Він зібрався й написав дружині, обираючи кожне слово. Так, щоб навіть із прев’ю в Viber був зрозумілий сенс: «Привіт. Я купив Алісі велосипед. Дуже хочу, щоб він у неї був». Наступним повідомленням надіслав фото.
Пішли томливі хвилини очікування…
«Привіт. Спитала. Вона не хоче»…
Важко вірилось, що донька взагалі щось про це дізналась. Яка дитина не захоче такий велосипед. Єдина спроба достукатись через маму провалилась…
Він провів у цих думках весь день. Просто не вірилось. Наступного ранку ним керував уже відчай.
«Будь ласка. Я просто його привезу. Скажіть, де залишити. Не треба їй навіть казати, що купив його я. Хай буде наче від вас».
Відповідь цього разу не змусила себе чекати.
«Слухай, придурку. Я не ясно вчора тобі написала? Дитина не хоче. Засунь його собі в дупу цей велосипед»…
Вони пройшли через «скляний» міст і знову опинились у парку. Тут мало що змінилось відтоді, як прозвучала Іспанія. Даня з реготом розповідав, як пес друга ганявся по цих пагорбах за білками.
Покинувши оглядовий майданчик Володимирської гірки, вони звернули на Алею художників. Піднявшись дерев’яними сходами, опинились прямо біля церкви. Андріївський узвіз. Як багато спогадів з ним пов’язано. У ті дні він був майже безлюдний.
Син знав тут місця, про які він і не здогадувався. Звернувши в непомітну розписану арку, вони опинились у дворі, за яким починалась Пейзажна алея.
Особливе місце зі своїми краєвидами й атмосферою. Химерні мозаїчні скульптури і круті яри. Ще одна Данькина лазівка — і вони вже чують шум Львівської площі. Проходячи на Воровського напівпідвал з вивіскою «Флореаль», він не зміг втриматись.
— Дань, заскочимо на хвилинку. Давно тут не був.
За знайомими дверима була та сама атмосфера театрального закулісся. Запах свіжих квітів із зони охолодження й композицій у залі. І багато-багато деталей, на які можна дивитись годинами. Свічники, фігурки, елементи декору… Скільки приємних сімейних моментів з цим місцем було пов’язано.
Так вони блукали цілими днями. Їли в кафе й біля вуличних точок фастфуду. А ввечері — домашня вечеря і «Краще подзвоніть Солу». У той час якраз виходив останній сезон їхнього улюбленого серіалу. Кращих вечорів важко було навіть придумати.
Так минуло трохи менше тижня.
— Тат, вдалось забронювати на сьогодні квиток на Одесу. Спробую там на місці рухатись далі. Взяти квитки з Києва нереально. То електрики там немає, то в нас. Інтернет теж зловити одразу в двох містах неможливо.
Ця новина захопила зненацька. Промайнула навіть думка — раптом із цим бронюванням не вийде.
Увечері того ж дня він ішов цілком спустошений з вокзалу. Оренда квартири була оплачена ще майже на місяць, і вони з котом залишились у Дані.
Коли хвіст потяга сховався в темряві, настало — ніщо. Порожнеча. Здавалось, весь день, що він розплачеться.
Але і тут не вийшло. Організм вміє про себе подбати. У такі моменти, щоб не стало ще гірше, вимикається все. Навіть плач.
Вони додивлялись останню серію «Сола» разом уже онлайн. Запустили одночасно в різних містах кожен у себе на ноутбуці й телефоні.
Минали дні, але і в Одесі нічого не виходило. Квиток, запитуваний раніше, з’явився в Києві.
— Тат, доведеться їхати за ним назад.
— Почекай. Може, я його тут якось викуплю і тобі відправлю.
— Зв’язку тут практично немає. З відправкою теж питання. Але не це головне — квиток тобі без мого паспорта не продадуть…
Наступного ранку він зустрічав на вокзалі сина. Це було чимось тим, що відбувається в людей через роки розлуки.
Вони, наобіймавшись до болю в плечах, пили каву з картонних стаканчиків. Йшли безлюдною Жилянською, озираючись на зруйнований нещодавно житловий будинок і посічений осколками фасад бізнес-центру.
Знову разом. Навіть вибрались удень на свій звичний прогулянковий маршрут у центрі.
Увечері він обійняв сина на кріслі.
— Дай натриматися за тебе, мій рідний.
— Тат, не переживай. Будемо бачитись якось. Приїдеш до мене.
— Війна… Та й мої арешти. Я невиїзний.
— Щось налагодиться, тат. Обов’язково.
— Знаєш, синулю, що буду, напевно, найбільше згадувати… Новий Світ, якісь наші пригоди, наші сніданки — це само собою. Але от щось одне, найголовніше. Те, що, напевно, люди згадують в останню свою мить… Пам’ятаєш, ми якось поверталися ввечері на великах у ту орендовану квартиру на Троєщині.
— Напевно. Багато разів це було…
— Той був якимось особливим. Довгі літні дні, сонце наближалось до заходу. Ти їхав трохи попереду. Тобі років десять, ще та довга зачіска каре, пухкі дитячі щоки… Розігнавши свою «Мериду», ти поклав ноги на кермо і, сміючись, крикнув мені: «Тат, давай так теж». Ця картинка — вона як якийсь максимальний концентрат щастя. Так весело нам тоді було. Саме це я, напевно, буду згадувати.
— А про Аліску?
— Аліса… — він задумався. — Напевно, наша перша гойдалочка…
Наобіймавшись одне з одним і з котом, вони присіли на диван «на доріжку».
Цього разу, йдучи на вокзал, не покидало відчуття, що це вже точно. Це надовго…
Людей на пероні було небагато. До відправлення потяга «Київ — Одеса» залишались лічені хвилини. Ніколи не можна надихатись рідною людиною про запас, зберегти хоч трошки її тепла на потім. Він боявся випустити з обіймів сина.
— Ну все, тат. П’ять хвилин. Я пішов.
— Давай, мій рідний. До зустрічі… Хай Боженька тебе береже. І Бог.
Він відпустив сина, але торкнувся ще долонею його спини, коли той уже піднімався сходами. У купе були люди. Крізь запітнілі вікна були видні тільки їхні силуети. Ось він… Його рідний…
Він приклав долоню до скла вікна і на слідi, що залишився, намалював серце.
Пролунав глухий стукіт вагонних зчеплень, заскреготіли колісні пари. Його серце на вікні рушило.
За склом з кожною миттю віддалялось його найрідніше серце, а з ним — і частина його власного.
Він залишився на пероні один.
Таким, наповненим запахом вугілля й шпал, цей вечір йому й запам’ятався. Листопадова вологість, порожнеча і яскраві червоні вогні, що ховалися в темряві…
Піднявшись до заскленого переходу над перонами, він ще раз подивився в бік потяга, що поїхав. Там уже були тільки колії…
Як лінії життя. Знову готові приймати й відправляти чиїсь долі.
Спускаючись на короткому ескалаторі в центральний зал вокзалу, він дивився в чужі спини… На долоні ще відчувалось тепло сина.
Якийсь рефлекторний змах руки, бажання ще раз торкнутись його перед довгою розлукою.
Спини дітей…
Він пам’ятав, як кожного з них уперше тримав на руках у пологовому на Запорожця. Найперший дотик душ у цьому величезному Всесвіті.
Наперекір усьому жаху, що відбувався тоді в «Irpin City», він все ж зумів торкнутись спини Аліси.
І ось тепер на цій долоні залишились два найголовніших дотики…
У внутрішній кишені куртки в гаманці лежав чек «Ви обов’язково побачитесь». Він пам’ятав про нього ще з ранкової зустрічі сина тут же.
Ця фраза серед продуктів і цифр…
Вона ж не про цей ранок.