Ілля

Це сталось…
Весь цей час він так само просив подумати про контакт із мамою і Даню. Через сім років зв’язок між ними було відновлено. Він навмисно не заглиблювався в нього і не акцентував на цьому увагу. Терпляче чекав, коли брату з сестрою вдасться знову з’явитись одне в одного.
Знадобився час. Спочатку мама дозволяла їм розмовляти тільки по своєму телефону і в її присутності. Через місяць він дізнався, що Даня вже спілкується з Алісою напряму. Так хотілось попросити її номер. Дзвонити боявся. Виявити себе повідомленням — теж. Переживав, що може опинитись у блоці. А раптом десь у месенджерах є її фото. Яка вона зараз?..
Сам у Дані про це не питав. Не хотів здаватись нав’язливим. Через пару тижнів син зробив це сам.
— Тат, скину тобі Аліскин номер. Хай буде.
— Так, мій рідний. Дуже дякую тобі. Як ви з нею, потоваришували? З Іллею зідзвонюєтесь?
З відповіді стало зрозуміло, що зв’язок у дітей відбувається час від часу. І, судячи з усього, роки, проведені не разом, не минули безслідно. Тепер вони дорослі, мало знайомі одне одному люди…
З’явилось те, чому він був так радий. Односторонній зв’язок — ілюзія присутності. Саме перебування в одному цифровому просторі створювало відчуття, що Аліса тепер поряд. Він по кілька разів на день заходив у Viber і Телеграм, щоб побачити її «В мережі» і «Була в…» Цього було достатньо.
Уже кілька разів він зв’язувався з Іллею. Зараз він був у Білій Церкві, у сім’ї маминої старшої сестри. Стали відомі подробиці кінця березня. Сусіди приносили продукти у двір неподалік від Садової, готували на вогнищі. Воду брали з колодязя в приватному секторі.
Того дня кілька людей займались біля вогню звичними справами. Взрив. Коли Ілля відійшов від шуму, бабусі вже майже не стало. Втрата крові була настільки великою, що не залишала надії. Груди в нього самого були поранені осколками.
Спочатку треба було сховатись. Бабусю вдалось поховати тільки пізніше. Йшли найжорсткіші бої по зачистці Ірпеня. Перебування по підвалах призвело до запалення ран.
— Коли я пробрався через усі ці розвалини до трасси і дістався до Академмістечка, — розповідав Ілля, — треба було знайти десь телефон, щоб зателефонувати в Білу. Місяць без новин по підвалах. Попросив у людей зателефонувати мобільний. Хтось дав гроші на дорогу. Навіть не знав, чи «ходять» ще взагалі гривні…
Знадобився не один тиждень у лікарнях Білої Церкви, щоб все вже було позаду. Про рани залишились на пам’ять тільки шрами.
Домовились тримати зв’язок.
Того дня він прийшов побродити в парку. Початок травня, погода дуже цьому сприяла. Присівши на лавці, подивився на Аліскине «В мережі». Вирішив зателефонувати Іллі в Білу Церкву. Після довгих гудків у слухавці пролунав чоловічий голос, що здався чужим:
— Алло… Хто це?
— Ілюх, привіт. Жартуєш?
— Це не Ілля.
— А де він? Хто ви?
— Він не може…
Відбій. Наступні дзвінки без відповіді. Через півгодини дзвінок від Іллі. Тепер голос його, але заплітаючись.
— Привіт. Я в Ірпінь поїхав. Залишусь сьогодні тут на Садовій.
— Все гаразд? Ти сказав там про свій від’їзд?
— Так, все нормально. Випили тут із пацанами трохи. Пізніше наберу, гаразд?
— Ночувати де будеш?
— Тут, у квартирі. Стеля тут трохи перекошена. Плита.
— Зрозумів, Ілля. Акуратно там. Відсипайся. Завтра наберу…
Того ж дня ближче до ночі прийшло повідомлення від Дані: «Мама написала, що з Іллею сталось щось дуже недобре»…
— Дань, привіт. Що означає «недобре»? Вона щось ще сказала? Він на Садовій удень був, ми зв’язувались.
— Не знаю, тат. Це все, що вона надіслала…
Телефон Іллі був поза доступом. Що відбувається? Чи вже сталось…
Вранці дружина на повідомлення й дзвінки не відповідала. Ілля не на зв’язку. Залишався всього один спосіб спробувати дізнатись, що означає це «дуже недобре».
— Привіт, мій рідний. По Ілюсі жодних новин?
— Привіт, тат. Ні.
— Як думаєш, може, в Білу Церкву зателефонувати?
— Ну так, можна.
— Просто не знаю, як сприймуть.
— Та нормально, тат. Не надумуй.
Якась невпевненість все ж таки була. Перед очима були приїзди в Ірпінь, ставлення сусідів… Вибору немає. Краще, напевно, дзвонити не сестрі, а її чоловіку. Якщо й пошлють, то краще хай це буде чоловік.
— Алло… Привіт… Я не знаю, хто я зараз для вас. Напевно, у вас своя думка про мене…
— Привіт. Спокійно. Все гаразд. Ти правий, думка в нас своя.
— Я щодо Іллі. Він у вас був. Як він в Ірпені опинився… І що там таке сталось, не знаєш?
— Так. Поїхав учора вранці несподівано. Скучив за домом. А сталось те, що він зараз у Києві, на Лук’янівці.
— У сенсі?
— Дзвонили мені недавно. Адвокат. Затримали його і ще когось із компанії. Вони там у тещиній квартирі увечері якийсь дебош влаштували.
— Ого. І що тепер?
— Поки невідомо. Речі йому треба відвезти, дрібниці всякі. Є список, можу надіслати.
— Так, давай, звісно.
Раптом несподівано на тому кінці десь на фоні пролунав жіночий голос:
— А дружині твоїй колишній корону іноді треба знімати… Голову вже зовсім тисне.
Ффф-хх… Сестра.
Лаврентьєви все такі ж. Якимось дивом їм вдалось зберегти нейтралітет. Сестра взяла телефон. З її розповіді з’ясувалось, що вони вже кілька років між собою не спілкуються. Відтоді як з’явився «черговий чоловік», його колишня дружина зникла. Маму вона так само ігнорувала. Не зайшла навіть попрощатись перед евакуацією. А про те, що сталось у березні, написала: «Мами немає» — і всюди заблокувала…
— Життя… — тільки й знайшов він що сказати. — Дякую вам за розуміння і свій внутрішній компас. Думав, чесно зізнатись, що може й… Гаразд…
Вони всі троє посміхнулись.
— Скидайте список. Буду шукати, як там усе передати.
— Зараз. Щось буде ще відомо — дамо знати.
— Дякую. На зв’язку.
Увечері прийшло повідомлення від дружини: «Даня сказав, що ти поїдеш до Іллі. Грошей йому жодних не давай. І передай, що допомоги від двоюрідного брата хай не чекає»…
Наступного ранку він бродив специфічними вуличками старої Лук’янівки. Старіючі з гідністю сталінки тонули в травневій зелені.
Пункт прийому передач слідчого ізолятора чимось нагадав ту далеку судмедекспертизу. Та сама сірість, енергетика… і контингент.
Заповнювати всі необхідні папери довелось, присівши на трубу на вулиці. Треба було не тільки вказати всі дані, а й довго описувати кожну позицію.
Прямо навпроти стояв житловий будинок. Якщо забути, що ззаду все сховано за металом ґрат і дроту, цей двір був таким же, як багато в цій частині міста. Невеликі клумби, жінка на лавці з візочком. У чиїхось вікнах грає музика, на балконах білизна… Як люди звикають до такого «сусідства» і виду навпроти?
Здавши бланки у віконечко, залишалось чекати. Людей було багато. Хтось стояв на передачу з невеликим пакетиком, деякі перетягували на затертий кахель підлоги цілі мішки картоплі й іншого провіанту.
Закінчивши з передачею, він спробував якнайшвидше покинути ці двори. Сівши в машину, якийсь час просто сидів, відкривши вікна. Перевірив, чи немає чогось пропущеного в телефоні. Щоб трохи відволіктись від думок, зайшов на Facebook.
Його новий друг Уляна Клименко розмістила черговий жіночий пост. Блогерка, авторка «ДЕСПОТ БАТЬКО». Він написав їй через роки, випадково побачивши репост у когось зі свого списку друзів. Листування, дзвінок. Виявилась цілком адекватною людиною. Навіть попросила пробачення за той розгром.
Змахнувши соцмережі, він повернув ключ запалення. Життя продовжується. Треба думати, що робити далі з Іллею…
Рішення, на щастя, через кілька днів саме прийшло. Пізно ввечері з’явилося повідомлення з Білої Церкви. Сестра написала, що з’явилась можливість вирішити інцидент на Садовій.
Адвокат спілкувався з потерпілою. Компенсацію моральної шкоди можна було залагодити за рахунок заощаджень, залишених тещею.
Склалось враження, що займатись усім цим їм із чоловіком не дуже хотілось би. Довелось писати замість сну відповідь.
Подякував за участь і пропозицію допомоги у вирішенні. Акцентував увагу на тому, що будь-яка передача процесу зараз з рук у руки може все зіпсувати. Краще довести до завершення за допомогою вибудуваних комунікацій.
Через тиждень пролунав дзвінок Іллі.
— Привіт, дякую тобі велике. Я вже вдома.
— Де вдома?
— Поки в друзів.
— Ілюх, будь ласка. Постарайся більше без таких пригод.
— Гаразд.
Розговорившись, згадали багато. Попросив Ілля й пробачення за випадок ще п’ять років тому. Тоді в один з його приїздів до Аліси, той відчинив бабусині двері й, плюнувши в нього, сказав: «Пішов нахрін, ушльопок».
— Вибач, я тоді тільки відіспатись з роботи ліг, а тут ти зі своїми дзвінками в двері.
Потім ще додав:
— Ну, і накрутили трохи…
— Забудь. Все добре. Дякую за ці слова.
Після вдалого завершення ірпінського інциденту й цієї розмови наче повітря стало більше. З’явилось бажання пройтись погуляти.
По дорозі біля колишньої бібліотеки товпились батьки. Тут уже давно вечорами проходили дитячі заняття з танців. Маленькі дівчатка в чорних трико ретельно повторювали рухи.
Це було так мило. Він майже завжди застигав тут на час. Уявляв, як міг би так само чекати з занять Алісу…
Дітки. Він згадав про свою затію, народжену в тому кінці коридору з вазонами після операції. Пологовий якраз знаходився по дорозі.
Жінка за стійкою чергового, почувши мету його візиту, навіть привстала.
— Це вам тільки до головлікаря. Завтра вранці він буде. О дев’ятій приходьте. Я буду зміну здавати, відведу вас.
Наступного ранку він уже вивчав документи й рекламу на стінах приймальні головної людини пологового.
З кабінету слідом за секретарем вийшов підтягнутий, акуратно підстрижений чоловік із класичною, дуже охайною зовнішністю лікаря.
— Добрий день, — сказав він, потиснувши керівнику руку. — Вам уже, скоріше за все, в загальних рисах описали. У вас напевно є немовлята, від яких відмовляються. Їм дуже потрібні людське тепло і любов. Просто відчувати себе з кимось поряд. Сім років тому мене позбавили можливості бути з власною донькою. Ви навіть не уявляєте, скільки нереалізованої батьківської любові накопичилось. У мене є що дати цим маленьким людям…
Лікар зі своєю колегою слухав не перебиваючи. Але очі його чомусь із кожним словом ставали сумнішими.
— Ви розумієте, — почав чоловік, — таких, як у вас, пропозицій практично не надходить. Юридично це ніяк не регулюється. А допустити чужих людей до дітей… На це ніхто не піде. Та й відмовники в палатах пологового затримуються ненадовго. Місяць у середньому на оформлення паперів, а далі їх переводять у спеціалізовані будинки малят.
«Берізка» ось тут у нас поруч, на Лісовому. Спробуйте. Може, там вас зможуть оформити як на роботу.
Попрощавшись у приймальні, головлікар вийшов провести в коридор.
— Бережіть себе. Ваша увага обов’язково знайде свого адресата. А з приводу розлучень… Я розумію, — сказав той, зітхнувши.
Пошук «Берізки» виявився непростим завданням. Навіть навігатор водив уздовж якихось схожих на лікарні чи піонерські табори територій — поки безрезультатно.
Самісінький край житлового масиву. Всі місця, схожі на дитячий будинок, були практично в лісі. Ліс у зв’язку з війною набув зовсім нового вигляду.
Місця, де недавно були зони для пікніків, тепер були зриті окопами. Великі протитанкові «їжаки» і густий колючий дріт не дуже сприяли прогулянкам.
Все ж довірившись точці на екрані, він обійшов паркан з фасаду і вперся в ворота. Майже одразу з будки охорони з’явився військовий у повному спорядженні.
— Добрий день. Ви не підкажете, дитячий дім «Берізка» — це тут?
Людина оцінила його поглядом.
— Навіщо вам?
— Все нормально, ось мій паспорт. Мені треба щодо дітей поговорити з кимось із персоналу.
На вулиці з’явився другий військовий.
— Немає тут давно нікого. Ще в березні всіх вивезли. Це поки не сюди.
— Зрозумів, вибачте… Дякую.
Він ішов назад під поглядами людей зі зброєю. Схоже, його любові доведеться ще побути всередині без застосування.
Уже йдучи до дому, де був дім — як він його тепер називав, — він проходив повз свій під’їзд.
Квартира так само була без світла ввечері. У кишені був на брелоку магніт від домофона.
Він постояв якийсь час у дверей, приклавши руку. Запах дому. Здавалось навіть, що зараз йому відчинить хтось із рідних.
Спускаючись униз, зазирнув у поштову скриньку. У ній накопичилось багато комунальних рахунків.
У найсвіжішому з них в обох графах «прописано» і «проживає» значилось —
Нуль.