Війна

Чому в батьків так голосно працює телевізор?
Умиваючись у ванній, він чув якийсь гуркіт. Дивний грім у лютому. Може, здалось? Повернувшись у кімнату, сів на постіль. Поряд біля подушки спав кіт. Він поклав його собі на коліна. Знову щось гримнуло десь удалині. Ні, ще навіть шостої… Чого це не спиться батькам? І цей телек…
Телефон. Вхідний виклик «Сенька».
— Ну як тобі? Жесть… — голос Аліскиного хрещеного звучав дивно.
Що за ранок такий?
— Війна почалась, ти що, ще не прокинувся?! От дає. Інтернет почитай… — продовжив кум.
— Яка війна? Ти про що?
— Читай. Пізніше наберу. Треба щось робити…
Війна. Яка ще війна? Двадцять перше століття, центр Європи… Якась маячня. У слухавці були чутні короткі гудки, екран згас. Він тицьнув в іконку браузера. Google — що набирати? Просто «Київ». Стрічка змусила завмерти:
«У столиці і найбільших містах чутно вибухи…»
«Оголошено про початок військової операції…»
«Завдано удари по аеродромах…»
«Зафіксовано прорив кордону…»
Він з дитинства боявся цього слова. Пам’ятав, як розповідала про пережите бабуся. Спеціально прогулював у школі «політінформацію», щоб не чути про гонку озброєнь…
Війна. Це як? Що треба робити? Це, напевно, вже на весь день, а може, і на якийсь тиждень?..
Браузер уже не закривався. Розвиток подій на екрані смартфона і звуки телевізора, що долинали з коридору, вимагали залучення до того, що відбувається. Перше, що він зробив, — набрав сина.
— Дань, привіт. Доброго ранку. Ти теж уже не спиш.
— Так, тат. Тут у центрі пару разів так гучно було.
— У тебе все гаразд?
— Так, тат.
— Треба з мамою зв’язатись, дізнатись, як там в Ірпені. Гаразд, Дань. Ти там одягнись… І, напевно, навіть краще взутись. Невідомо, що далі. Раптом треба буде вибігати кудись на вулицю. Збери найнеобхідніше в якийсь рюкзак. Я теж зараз займусь.
— Думав ще полежати. О… знову щось ба-бахнуло. Згоден, тат. Домовились. На зв’язку.
Він притягнув до плеча кота, який дрімав як ні в чому не бувало.
— Ну що, коте… Будемо збиратись. Такого в нас ще не було, — сказав він, вткнувшись у теплу пухнасту шию.
У батьків знову загавкав собака.
На початку десятої знову подзвонив кум.
— Що робиш?
— Вгадай. Сиджу. Одягнений… у черевиках. Зібрав трохи речей… Коту корму в пакетик відсипав.
— Поїхали бензин шукати. Пишуть, що вже почались із ним проблеми. І гроші якісь треба зняти. Мама була в магазині — черги, і оплата з картки не проходить.
— Так, давай. Мені тільки куртку надіти.
З банкоматами й заправками дійсно все виявилось непросто. Об’їхавши половину району й відстоявши черги, вдалось вирішити питання з паливом і готівкою. Щоб потрапити в супермаркет, довелось займати чергу далеко від входу, на вулиці. Полиці миттєво спорожніли. Довелось брати без розбору — просто те, що ще було.
— Алло, синулю. Як ти? Їжа в тебе є? Зроби якісь запаси. Я в магазині, у нас тут уже майже порожньо.
— Так, я вже ходив. Купив трохи. Зараз ще схожу, напевно.
— Сходи обов’язково. Води кудись набери про всяк випадок. Пишуть, що мости перекривають. Ми з тобою не зможемо потрапити одне до одного.
— Не знаю, тат. Не бачив про це…
— Гаразд, синулю. Йди в магазин, не зволікай. Мама в мережі, але поки не відповідає.
Прийшовши назад і розклавши з рюкзака консерви й крупи, він знову набрав дружину. Гудки виклику… Без відповіді.
Їсти на нервах якось особливо не хотілось. Сніданок замінила кава, а на обід вистачило вчорашнього салату. Ступор. Навколо розгортається щось непередбачуване, але тут, у моменті, залишається тільки чогось чекати. Просидівши якийсь час у кімнаті, він зрозумів: треба щось робити. Якісь дії в межах можливого. Просто сидіти — не варіант.
— Скоро прийду, котусю.
Він узяв із дивана куртку й вирушив у парк. Люди були тільки біля магазинів. Вулиці після ранкового сум’яття спорожніли. У парку було так само порожньо, як і в новорічний дощ. Простір навколо наповнювався новими звуками.
На зміну ранковим рідкісним потужним вибухам прийшло щось щільніше й тривкіше. Десь під Києвом, судячи з новин, уже точились бої, працювала артилерія.
Повертаючись назад, він бачив, як поспіхом сусіди штовхали речі в машини, готуючись до від’їзду. Час до вечора тягнувся довго. Друзі почали скидати посилання на новинні телеграм-канали. Месенджер зі спілкування перетворився на хроніку.
Бої в районі аеродрому в Гостомелі. Відео жителів Бучі — низько іде велика колона гелікоптерів. Зупинка залізничного транспорту й труднощі з виїздом через Варшавку… Київ був наступним, але поки все розгорталось саме навколо Ірпеня.
Бродити. Сидіти в такій ситуації просто неможливо. Він знову вийшов на вулицю. Увечері було помітно, як мало залишилось світлих вікон у їхньому домі. Багато людей за день виїхали подалі від міста. Проходячи повз гойдалки, де він вперше розгойдував Алісу, він звернув на дитячий майданчик. Присівши на лавці, набрав сина.
— Привіт, Дань. Як ти? Нормально там у вас, запаси зробив?
— Так, все гаразд. Збираємось із пацанами. Думаємо, може, в метро на ніч піти, в укриття, ніби. А ти що, татку? Може, теж кудись тобі сховатись?
— Терпимо, мій хороший. За Аліску боюсь. У них там що не година — то все гарячіше.
— Я мамі теж дзвонив, не бере слухавку. Не переживай. Якось знайдемо їх.
— Я вже не знаю… Завтра, напевно, буду бабусі дзвонити, якщо мама не відповість. Виїжджати звідти треба — все через них на Київ іде.
— Та, так… У нас тут тепер так сирени ревуть.
— А в нас тихо на лівому. Немає, напевно, їх тут. По укриттю, синулю, я навіть не знаю, де вони. Метро далеко. Будемо з Мартом там у себе просто.
— Гаразд, тат. Тримаємо зв’язок. Все буде добре. Не переживай щодо Аліски. Я маму теж буду набирати.
— Домовились. На зв’язку. Тримай телефон поряд.
— Гаразд.
Ніч минула неспокійно. Ближче до ранку було кілька гучних вибухів. Він вирішив спати одягненим. Біля ліжка стояли розшнуровані черевики. Поряд із дверима кімнати стояли тривожний рюкзак і готова до бою натовська саперна лопатка. До будь-якого розвитку подій краще бути готовим заздалегідь.
Поставивши вранці воду на каву, він знову набрав дружину. Не дочекавшись відповіді, написав у Viber:
«Привіт! Як ви? Ви в безпеці? Напиши, будь ласка».
Через хвилину прийшла відповідь:
«Привіт, так. А ви?»
Серце тут же закалатало.
«Будь ласка, давай будемо на зв’язку».
«Ок».
Дружина запитала, де Даня. Була здивована, що вони не разом, наче не знала умов його нинішнього життя. Повідомила, що в Ірпені підірвано міст на Київ. У самому місті поки було тихо.
Стукіт серця відлунював у кожній клітині тіла. «Як Аліса?» — ризикнув запитати він, знаючи, чим зазвичай закінчувались розмови з дружиною після згадки доньки. Зараз було не до цього. Невже вона не розуміє, що кожна хвилина зараз може для будь-кого стати останньою…
«Аліса чудова. Добра, світла, весела. Все відповідно до віку»…
Боже, та опам’ятайся ж. Хотілось вити від безпорадності. Кому адресований цей набір слів? Дай мені знати, що з нею все гаразд, їй ніщо не загрожує, є кому про неї потурбуватись… Як вона переживає це все взагалі?.. Вдих. Видих.
«Я маю на увазі зараз. Переживає?»
«Каже, що ні. Повністю довіряє Богу»…
Дихати. Ще… Кому їй ще довіряти, якщо…
Дружина не в мережі.
Увечері знову вихід на зв’язок.
«Що в Києві у вас? Чутні з вашого боку вибухи. Моліться…»
«У нас все добре. Постійно з Данею на зв’язку».
«Хай береже вас Господь»…
У такому короткому щоденному листуванні йшов день за днем. З’ясувалось, що Ілля в бабусі. Уже бомбили Бучу й прориватись в Ірпінь. При цьому все це повідомлялось з олімпійським спокоєм… Потім повідомлення про бої в Ірпені… і посилання на богослужіння… На питання «Як Аліса» — один раз «Добре».
«Пишуть, що в Бучі є автобуси по евакуації. В Ірпені, напевно, теж щось є. Знайдіть, будь ласка. Виїжджайте якнайшвидше».
«Бачила. У нас все добре»…
«Їсти у вас є щось?»
«Поки є»… «Спокійної ночі і Божого покрову!»…
Почався березень.
«Скажи мені, Аліса знає про моє існування? Я її дуже люблю».
«Звісно знає. Ми нормальні люди, ні від кого її не ховаємо. Захоче — сама з тобою спілкуватись, велкам. Поки не хоче»…
«Я зрозумів. Ти не хочеш якось пояснити Дані все, що з нами сталось? Я ніколи не говорив йому жодного поганого слова про тебе, не забороняв спілкуватись. У нього той самий номер телефону. Не хочеш набрати сина?»
«Я пробувала, поки не зрозуміла, що він вже занадто дорослий. Захоче — знає мамин номер»… «А ти одружуйся. Зміни картинки. Не ний, дай собі шанс»…
«У мене є така «картинка» — донька. Я не можу її змінити».
«Набридли вже ці шмарклі. Спокійної ночі»…
Через два дні.
«Доброго ранку! Як ви?»
«Нас сильно накривають. Багато піхоти навколо. Ми в укритті»…
«Дуже переживаю за вас. Як Аліса?»
«Нормально. Грає в підвалі з подружкою».
«Хай Бог вас береже».
«Амінь»…
Ще пара днів листування, в якому «прилітає багато, розвалений сусідній дім, все посмуговане кулеметними чергами»… і в кінці — «Кіно».
Господи, дай мені сили пережити це «кіно». Чи є в цих людей інстинкт самозбереження? Допоможи їм, будь ласка.
«Виїжджайте. Дуже вас прошу».
«Ми вирішимо з чоловіком, що робити»…
Коли? Що ще має статись, щоб ви прийняли це рішення?..
«Що у вас?»
«В Ірпені немає електрики і майже немає інтернету».
«У вас є повербанк?»
«Аліса з нами. У нас все добре»…
«Дай мені телефон Олексія. У мене має бути зв’язок з вами. З кожним із вас».
«Тримай»…
«Дякую. Економ заряд».
Наступного ранку: «Привіт. Ви в укритті чи вдома? Що зі зв’язком?»
«Вдома»… «Даня в порядку?»…
Після цього повідомлення на добу зв’язок обірвався.
Жодного разу ні дружина, ні її чоловік у мережі не з’являлись. Страшна доба. Страшніше важко уявити. Двадцять чотири години не хотілось не тільки пити й їсти, а й навіть до туалету… Вакуум. Життя є і немає одночасно. Чи є зараз донька? Чи жива вона в ці хвилини?
З Іллею й тещею зв’язку теж не було. Хто ще може допомогти? Хто з Ірпеня? Оксана Витальївна — наш класний керівник.
— Оксано Витальївно, слава Богу, є зв’язок. Добрий день. Ви не знаєте, що там з Алісою? Що в Ірпені взагалі?
— Здрастуйте. Не знаю. Ми давно виїхали. Якщо щось буде — я повідомлю.
— Дякую вам велике.
На початку дев’ятої ранку прийшло повідомлення від Оксани Витальївни:
«Телефон Аліси вмикався близько п’ятої ранку. Мені прийшло СМС, що вона на зв’язку. Але зараз знову поза зоною».
«Доброго ранку. Дякую вам велике за інформацію. Поки на зв’язок ніхто з батьків не виходив. Набирав колишню тещу, теж недоступна».
«В Ірпені немає зв’язку й електрики».
Через десять хвилин від учительки прийшло:
«Вони в мережі».
Він тут же намагався набрати обох, безрезультатно.
«Скажіть, Алісин номер у вас теж у мережі з’являвся?»
«Так».
Не дати серцю вискочити з грудей. Чекати…
Тільки о 10:14 він отримав те, що знову повернуло життя.
«Доброго ранку. Дуже сильно бомбили. Ми виїхали. Пізніше».
«Слава Богу! Живі!»
«Амінь»…
Трохи пізніше того ж дня ще: «Ми виїхали. Напишу, коли все закінчиться. Мама з Іллею залишились в Ірпені. Бережи Даню»…
Тиша.
Через два дні він написав:
«Якщо це можливо, привітай, будь ласка, Алісочку з 8 березня. Я дуже її люблю».
«Привітаю. Ми в Європі»… «Все поки. Ми помчали на Іспанію»…
Треба шукати Іллю з тещею. Те, що трапляється про Ірпінь у мережі, змушує стигнути кров. Їм треба звідти вибратись і потрапити в Київ. Будемо жити поки тут.
В ірпінських групах на Facebook було тихо — позначалась відсутність зв’язку. Він знайшов найактивніші.
«Буду вдячний за будь-яку інформацію! Може, хтось бачив, знає щось про них. Проживали на Машторфі, вул. Садова, 65а, кв. 46. З п’ятого березня на зв’язок не виходили».
Додав фото Іллі й тещі, їхні повні імена й дати народження.
У перший же день під однією з тем написав чоловік: «Живу поряд. Той дім дуже постраждав від прильотів по Машторфу. Вибухи були такої сили, що хвилею зривало балкони. Вигоріли квартири на верхніх поверхах. Там немає жодних комунальних. Увечері в деяких квартирах видно свічки».
Пізніше в особисті написала жінка:
«Я запам’ятала вашого хлопця. Вони з жінкою бувають в укритті. Його якось сварили за те, що був випивший. Притягнув якось у підвал свого пораненого друга. Вони живі принаймні на позавчора».
Треба шукати волонтерів. У телеграмі проскакує інформація, що людей все ще намагаються евакуювати. Вивозили зараз наче тільки жінок і дітей.
На більшу вдачу годі було й розраховувати — написала Віра, онучка тітки Ніни з сорок п’ятої: «Добрий день. З вашими все гаразд. У нас там залишився тато, ми виїхали. Тримаємо з ним зв’язок».
«Віро, дякую вам велике. Передайте, будь ласка, їм — хай виїжджають. Їм треба тільки дістатись до Києва. Ось мій телефон…»
Уперше вдалось ненадовго зв’язатись із дружиною у Viber. Вони переїжджали з країни в країну по Європі. Як виявилось, до останнього сиділи в підвалі свого дому. Залишились тільки вони й літня сусідка. Втікали вже тоді, коли непрохані гості «звільняли» місцевий супермаркет. Скориставшись паузою, покинули дім.
Ставало не по собі від фраз: «Бігли якимись полями», «Постійно щось поряд вибухало», «Аліса молодець»… Більше лякала відстороненість, з якою це звучало.
У квартирі залишилися замкнені двоє їхніх котів. До пошуку в таких випадках долучались зооволонтери. Знайшовши контакти людей, він скинув дружині посилання на групу допомоги тваринам. Через якийсь час там з’явилось дивне її повідомлення:
«Ребятки, привіт. У квартирі залишились тварини. Якщо хтось зможе — треба їх якось звідти витягнути й відпустити».
Минав час, але відгуку це прохання не знаходило. З’явилось ще одне повідомлення — від Олексія. Кіт із кицькою, адреса, прохання врятувати… За якийсь час знайшлись ті, хто взявся допомогти.
Він досі не знав, де з батьками проживала Аліса. Була надія, що вони були десь у частині Ірпеня, ближче до Києва…
Google карти. Адреса з повідомлення Олексія змусила пальці затремтіти над екраном. Найсправжніший епіцентр бойових дій, якийсь квартал від дому тещі. На самому краю у Бучі, Ворзеля, Гостомеля…
Тиждень змінювався тижнем. Зв’язок із дружиною був непостійним. Тепер він знав головне — Аліса далеко від усього цього жаху, вона в безпеці. Двічі на зв’язок виходила Віра з сорок п’ятої. Кілька разів вони пропонували тещі з Іллею виїхати, залишали їм продукти. Ті від евакуації відмовлялись.
«Прошу вибачення. Більше нічим допомогти не зможу. Сьогодні ми вивезли тата» — останнє повідомлення сусідки.
26 березня на привітання з днем народження дружина відповіла: «Дякую. Як у Києві? Як Даня?»…
Чотири дні по тому в ірпінських групах трапилось фото обгорілого дому тещі. Скинувши його дружині, отримав:
«Я бачила»… «Мами немає»… «Загинула»…
Як?! Ірпінь же вже звільнили. Все вже було позаду. Був упевнений, що з ними все добре. Як?!
«Жах. Як? Мої співчуття».
«У приватному секторі готували їжу. Прилетів снаряд. Мама одразу, Ілля поранений».
«Що з Іллею? Маму якось поховав?»
«Ілля пізніше виїхав. Поховав бабусю сам у дворі».
«Пробач, будь ласка. Який жах».
«Там було мало шансів. Слава Богу, Ілля живий»…
«Дай мені телефон Іллі. Дані не хочеш подзвонити? Може, все ж зв’яжешся з ним?»
«Писала. Не відповідає». «Його право. Дорослий»…
«Як Аліса?»
«Добре. Вчиться»…