Грім

Дивний розум… 

Він як коробка. Якщо в нього довго не потрапляє нічого нового, всередині стає багато порожнього місця.
Коли кожен день однаковий — розум починає повільно працювати, бо ліньки. Якщо його потрусити, все старе в ньому губиться й перемішується.
Я довго-довго лежала в коробці в Бабусі. Вже тричі були її дні народження.
Вона, напевно, вмикала цього дня телефон, бо казала йому «Дякую», «Дякую»… А потім знову було тихо.
Іноді заходила баба Ніна і хтось приходив перевірити лічильники… От і все.
Коли закінчувались дні з батареями, знову відчинялись вікна. Я чула пташок і дітей на вулиці.
Найкращим було, коли до Бабусі приходив жити Ілля. Він спав прямо в кімнаті з моєю коробкою. Коли він був поряд — це нагадувало мені дім.
Потім вони з Бабусею голосно говорили, і він знову надовго пропадав.
Я вже не раз думала, що мене ніколи звідси не дістануть. Тут зі мною були олівці й порожня банка від бульбашок, Аліскина кофта і зім’ятий журнал.
А ще тут зі мною була ціла купа малюнків. Як у Тата на холодильнику. Вони були в голові.
Щоб жоден з них не загубився, я часто діставала їх і розглядала.
На деяких трошки пом’ялись кутики, на якихось щось стиралось. Я уявляла, як беру ці олівці з коробки й домальовую те, що зникло.
Треба було обов’язково їх зберегти. Інакше можна забути тут, хто я.
Іноді мені здавалось, що деякі з цих малюнків я вже зовсім намалювала сама. Я намалювала собі Даню з Татом, і наших котів, і наш дім із Телеком.
У цьому товстому Бабусиному телевізорі не було жодних мультиків і музики. Його взагалі можна було дивитись тільки з Бабусею.
А з нею в ньому були тільки фільми з однаковими людьми й говорючі голови.
Був Лунтик. Але він був не коли хочеш, а тільки коли дві години і з’їла суп.
Тут був запах Бабусиних книг і пилососа. Але найкраще пахла кофта Аліси і бульбашки.
Я згадувала домашній пластилін і Татову пахучу воду. Очі скучали за днем, а вухам дуже бракувало хороших слів.
Іноді ці слова самі приходили сюди до мене в коробку. Нізвідки. Напевно, теж із голови.
Обіймашки. Їх бракувало найбільше. Вони дуже потрібні. Аліса завжди мене обіймала.
Я помітила, що обіймашки дуже цікаво працюють. Коли Алісу обіймали Тато й Даня, вона обіймала мене сильніше.
Алісу тут не обіймав ніхто. Вона спочатку просила Маму, щоб та її обіймала, цілувала, була хороша… А потім перестала.
Всім треба обійматись — тоді на тобі залишається після обіймашок щось добре. І цим добрим хочеться поділитись, когось обійнявши.
Я акуратно щоразу складала свої малюнки назад. «Тільки абережна», — як казала Аліса, коли ми несли її картинки й наліпки з Татом додому.
Коли ми з Мамою стали жити в Бабусі, багато чого змінилось. Ми по-іншому їли й спали. Нам зовсім тут не було з ким гратись. Не було наших іграшок.
Аліса часто їх згадувала. І тоді ми з нею уявляли, що вони тут із нами.
У Бабусі була тільки одна гра — карти. Дорослі люблять ці карти, напевно, не тому, що вони цікаві. Просто вони допомагають їм посидіти поряд трошки довше.
Це такі фотографії з намальованими в дзеркалі людьми. І картинки, як печивця, з різними штучками.
Бабуся грала з нами, коли приїжджав Даня. Дивна гра. Люди змушують ці картинки бити одна одну.
Ми з Алісою вже давно сховали одного дядька з серцем, щоб його ніхто не кривдив. Він був схожий на Тата. Поки цього ніхто не помітив.
Тут не було дитячого садка, і ми нікуди не ходили. Навіть на вулицю. Тільки зовсім трохи. І не завжди погратись.
Спати вранці можна було тільки поки не закінчаться новини. Бо режим. Режим — це як казала Бабуся.
Довго не прокидатись ми могли, коли спала Мама. Але вона завжди кудись йшла.
Спочатку до нас приїжджав Данька. Це було дуже класно. Мама в ці дні була дуже весела, навіть краще, ніж удома.
Ми ходили гуляти, їли морозиво. Тільки «Кіндери» й жувальні цукерки, як з Татом, було не можна.
І взагалі Мама не вміла гратись із нами, як Тато. Вона не знає, напевно, цих ігор.
Мама часто просила нас десь посидіти на лавці чи постояти біля гарного куща. І усміхатись, щоб вона зберегла собі в телефон.
Але усмішка — це ж коли смішно чи добре всередині. Інакше вона несправжня. Забагато несправжнього подобалось тепер Мамі.
Мене не завжди брали з собою на ці прогулянки. І я дуже чекала, коли Даня з Алісою повернуться.
Коли вони сміялись поряд, мені було так класно. Я трохи забувала, що десь далеко є наш дім.
Я переживала за Тата. Він чомусь не приїжджав. Може, образився за те, що Мама штовхнула його ногою.
Одного разу на вулиці я почула, як Аліса говорила Даниному телефону: «Тат, не переживай. Я тебе люблю. Я скоро приїду».
Значить, з Татом усе добре — скоро ми до нього повернемось. Аліса ніколи не обманювала, як Тато.
Даня спав у нас завжди один раз і їхав назад. Ми навіть хотіли кілька разів утекти з ним до Тата. Але в коридорі завжди в дверей стояла Бабуся.
Мама говорила Даньці:
— Ти зрозумів мене. Нема чого там сидіти з цим ідіотом, щоб у суботу був тут.
Ідіот — це, напевно, Комп. У них із Бабусею своя мова, чи поганий розум. Вони навіть забували, як звуть Даньку, і казали, коли його не було, — Дунька.
Потім Даня їздити до нас перестав. Напевно, вдома з ідіотом йому було краще. Не можна нікому казати «ти зрозумів» і «щоб був», бо так бути не хочеться.
Коли в Мами був вихідний, вона читала нам книжки. Там було багато незрозумілих слів… і Бог.
Але такий, як у Телеку — з обличчям, схованим у волоссі. А не той, до якого ми тепер ходили щонеділі.
Я вже зрозуміла — там усе несправжнє.
Пісні — не як у Телеку, від них не хочеться рухати попою. Вірші — гучні, але ніхто не плескає, як у садочку. Навіть печиво не пахне як пластилін…
Як можна любити ходити туди, де все не можна? Нам не дозволяли говорити, сміятись і вставати, коли хочеш.
Там, напевно, були домашні завдання. Вдома в Бабусі теж багато чого було не можна.
Алісі навіть не дуже дозволяли дружити зі мною.
— Що ти вросла в цю іграшку, як грудна дитина, — говорила Бабуся і сміялась з нас.
Я навіть чула, як Бабуся говорила Мамі:
— Треба її сховати.
Але в них нічого не вийшло. Аліса сама мене ховала — і ми їх обманули. Вона розповідала мені всі свої секрети. І найголовніший — скоро ми втечемо до Тата.
Мама з Бабусею сварили Алісу, якщо вона згадувала щось із дому. Коли вона говорила про Тата, дорослі називали його дівчинкою.
Вони сміялись, коли Аліса від цього злилась. У них точно зламався розум.
Дорослі передражнювали Аліскини хорошості і те, що вона робила щось як раніше. Говорили, що так неправильно. А хіба не правильно робити так, як робиш ти?
Одного вечора Мама з Бабусею довго говорили погані слова про Даню й Тата. Аліса заплакала й побігла на балкон.
Зачепила мене — і я впала. Аліса сиділа там на підлозі, а Бабуся сказала:
— Нічого. Хай поплаче. Швидше порозумнішає.
Аліса підняла мене, коли повернулась, і тихенько почистила живіт.
— Вибач мене, будь ласка, — сказала вона.
Ми ще довго сиділи обійнявшись і говорили.
Коли Аліса не згадувала про Тата, її майже не сварили. Тоді в Бабусиному домі ставало тихіше. Можна було просто займатись чимось своїм.
Через багато днів про Тата вголос вона майже не говорила. Але все одно шепотіла мені на вухо:
— Тато не поганий. Правда?
Потім Аліса почала розмовляти про нього менше і зі мною.
Куди ж поділись усі люди, що приходили до нас вдома на свята? Сюди до Бабусі вони не приїжджали. Вони могли б розповісти всім, що Тато й Даня хороші.
У дворі в Бабусі були інші діти. Ми майже нікого не знали. Тільки встигнеш із кимось потоваришувати — а потім ми довго не приходимо на майданчик. Діти нас забували, і треба було дружитись із самого початку.
Вдома від усіх поганих нас захищав Тато. Він нікого не сварив голосно, як Мама. Просто знав якісь чарівні слова.
Тато щось тихо сказав Вітьці в садочку — і той більше ні в кого не кидався піском.
У дворі в Бабусі всякі хулігани боялись тільки Даню. Але він уже не приїжджав.
Тепер нам треба було справлятись із усім самим. Якось Аліса навіть вдарила поганого хлопчика.
Бабуся нас насварила. А я була так рада, що нарешті йому дісталось. Тепер я знала — Аліса може нас захистити.
Тут у дворі було найкласніше на планеті — гойдалки.
Але Аліса боялась на них залазити сама й не вміла розгойдуватись. Нам допомагав тільки Даня. Бабуся завжди сиділа на лавці, а Мамі на майданчик ходити ніколи.
Влітку діти у дворі часто розповідали, як вони були на морі. Аліса слухала їх, а потім просто щось вигадувала.
Вона, напевно, забула, що ми теж там були з Татом. Вона не пам’ятає моря. Я за ним дуже сумувала.
Той ранок почався дуже несподівано. Бабуся швидко прийшла в кімнату і сказала:
— Він тут.
Ми не зрозуміли, хто такий «він» і чому вони так злякались. Потім Мама сказала Алісі:
— Так, щоб звуку твого не було.
І ми почули на вулиці:
— Доброго ранку.
Це був Тато. Він нарешті нас знайшов і приїхав по нас.
— Тато, — тільки й встигла сказати Аліса.
І Мама сильно на неї засичала.
— Тут сиди, — сказала вона.
Вийшла з кімнати і зачинила двері.
Тато ще довго говорив за вікном із Бабусею. Він просив побачити Алісу. Бабуся брехала йому, що нас тут немає.
Говорила на нього всякі дурниці. А потім усе затихло. Ми ще чекали, але його вже не було. Головне, що він нас знайшов.
Він приїде.
І він приїжджав. Багато-багато разів. Його сварили Бабуся з Мамою і баба Ніна. А він все одно приїжджав. Його сварили якісь чужі дядьки. І навіть міліція.
І Аліса…
Мама з Бабусею навчились якось її змінювати. Вона була хорошою, а потім раз… І повторювала все, як наш домашній Хома.
— Дівчинка! Дівчинка! — кричала вона Тату у вікно. — Пішов геть! Я тебе не люблю!
Ці слова дуже кололи мені вуха і щось усередині. Мама з Бабусею складали в Алісу ці погані слова, як у скарбничку. Скарбничка переповнилась і зламалась.
Вона викрикувала це багато разів. Зло й швидко. Наче боялась щось забути. А Тато тільки говорив їй з вулиці:
— Любиш, доцю, я знаю…
Того дня я зрозуміла, що людей можна поламати, як іграшки. Як полагодити Алісу, я не знала.
Аліса почала боятись Тата. Вона слухалась дорослих і щоразу кудись від нього ховалась. То під стіл, то у ванну.
А він голосно кричав їй прямо на всю вулицю: «Аліса доця, я дуже тебе люблю». Бабуся з Мамою сміялись.
Тато завжди багато цвірінькав нашою пташкою в коридорі. Двері йому не відчиняли. Один раз Бабуся це зробила. Тато голосно сказав:
— Доцю, я дуже люблю тебе. Не слухай ніякі дурниці, які тобі кажуть.
Бабуся посміялась і сказала йому так само, як Мама, коли тітка принесла нам великий лист. І хряснула дверима…
Тоді вдома Тато довго сидів у коридорі. Напевно, і того разу він сидів десь на сходах. Це ж був наш Тато. Треба тільки відчинити ці двері.
Чому Аліса його не чула? Чому ховалась на балконі?
Коли знову все затихло, Аліса мені сказала:
— Я хочу, щоб його не було. Щоб він не кривдив Маму. Я його боюсь.
У такі хвилини мені чомусь здавалось, що я залишаюсь сама.
Тато якось приїхав прямо до Бабусі в дім. Ми не хотіли спати, а потім прийшли якісь чужі дядьки.
Я їх не бачила — на мене поклали ковдру. Але я чула Тата. Він був прямо поряд. Зовсім близько.
Аліса багато плакала й говорила на «Мі-мі»… Це була наша секретна мова. Щоб не дізнались дорослі. Вона боялась.
Але схоже, не Тата…
А потім, коли минуло ще трохи днів, Аліса принесла з вулиці наш пластилін. І ці мильні бульбашки — банка, від яких зараз тут у коробці.
І багато різнокольорової крейди. Навіть полуничні жувальні цукерки. Вони пахли Татом.
— Це Тато привіз, — сказала вона. — Він хороший. І скоро приїде.
Я не могла повірити. Мені здавалось тоді, що моє серце від радості вискочить прямо на Бабусин килим.
Незрозуміло за що Алісу тоді насварили. Потім Бабуся намалювала на вікнах і наклеїла на двері усмішку і м’яч.
— Захист від цього чорного, — сказала вона.
А Тато наклеїв по всій вулиці наші фотографії. Це було так класно. Я була так рада — діти на майданчику дізнаються, що в нас є Тато.
Ще він прямо на стінці перед балконом наклеїв багато великих рожевих літер. І фотографії. Велика Лєра у дворі нам сказала, що там написано «Тато любить тебе».
Бабусю з Мамою ці літери чомусь злили, а ми з Алісою на них часто дивились з балкона.
Дані до нас чомусь було не можна. Він приїжджав із Татом вітати Алісу з днем народження, а його теж до нас у Бабусин дім не пускали.
Тато знайшовся.
Зовсім несподівано. Спочатку загубилась Мама. Її не було багато днів, і ми жили самі з Бабусею. Найстрашніше було засинати. Бабуся спала у своїй кімнаті, а в нашій гасила ввечері світло.
Мама прийшла до нас і сказала, що є сюрприз. Ми дуже зраділи. Вона довго шукала Алісі гарний одяг і прасувала праскою.
Мама не хотіла мене брати, але Аліса не погоджувалась. На вулиці нас чекав той дядько з зачіскою-їжачком і волоссям на щоках.
Вони повели нас гуляти в парк, потім на атракціони. А ввечері ми пішли до цього їжачка в чужий дім.
— Це буде наш новий Тато, — сказала Мама. — Ми будемо тут жити.
У несправжньому Маминому світі тепер з’явився ще й несправжній Тато.
Це був поганий день. Вранці Мама принесла мене назад до Бабусі і поклала в цю коробку.
З нашим справжнім Татом, до того як забрали Алісу, ми побачились ще тільки раз. По дорозі на Машторф.
Тато вийшов з-за дерева. Аліса дуже налякалась і почала плакати. Тато підійшов і знову сказав, що дуже її любить.
Він навіть торкнувся її. Мама покликала на допомогу Бога — він стояв через дорогу.
Коли ми йшли, Аліса обернулась, щоб подивитись на Тата. Відтоді я його не бачила.
Він приїжджав ще багато разів. Так само дзвонив у двері, кликав під вікнами. Він не знав, що Аліси вже тут немає. Бабуся говорила йому погані слова, а всім казала, що він не приїжджає.
Іноді приходила Мама.
Вона розповідала, що Аліса вже ходить у школу. Туди приходив і справжній Тато. Його там теж сварили — а Аліса його боялась.
Я спала, коли почула, що коробку хтось трясе. Потім захрустів картон, і навколо з’явилось багато світла.
У коробку заглядала дівчинка. Вона усміхнулась і дістала мене. У неї була інша зачіска й трохи більше долоні. Але пахла вона Алісою.
Маленька гарна плямка на щоці… Це Аліса!
— Привіт! — сказала вона мені трохи іншим голосом.
Вона посадила мене на стіл і дістала олівці. Я згадала, які вони. У коробці, коли я малювала свої малюнки, вони здавались іншими.
Аліса відкрила банку від бульбашок і понюхала. Я теж почула цей запах — як давно на балконі.
Погортавши трохи журнал, вона знову взяла мене в руки. Притиснула мене до щоки. Мені було так приємно, що все всередині просто муркотіло.
Аліса потормошила мою спину, провела рукою по лапках… І помітила ту стару ранку. Вона поклала мене й вийшла з кімнати.
Десь було чути голоси Мами й їжачка.
— Бабулю, де нитки твої? Там же? — запитала Аліса й швидко повернулася.
Вона полагодила мені лапку. Так класно було знову бути в її руках, що було зовсім не боляче.
Того ж вечора ми повернулись усі разом уже в інший дім. Він був високо, і з його вікон був видно ліс.
Аліса підсунула свої книжки з уроками й посадила мене на полицю. Звідти я бачила майже весь цей маленький дім.
У мене знову з’явилось життя. Я була так рада — у моїй голові знову почало з’являтись щось нове.
Аліса брала мене іноді, але вже не гралась, як маленька. Тепер ми з нею говорили. Вона ділилась зі мною секретами.
— Знаєш, — прошепотіла мені якось вона, — у нашому класі є хлопчик. Він трохи хуліганить, але мені подобається.
Це було зовсім чимось новим. Як у дорослих.
— Мені здається, що він схожий на нашого Тата.
Нашого справжнього Тата. Вона тоді точно говорила про нього. Я задумалась. Дорослі так багато говорили, що Тато — чудовисько…
Згадала, як він кружляв нас у візочку в Ашані, і як ми реготали, впавши на майданчику.
Може, Аліса в усьому розібралась. Хороші насправді не всім подобаються. Хтось їх навіть не любить і сварить. Але головне не в цьому — важливо, щоб з ними було добре.
У нового Тата була величезна дочка. Як Мама. Вона приїжджала до нас у гості зі своєю дитиною. Вона мене мало не забрала, але Аліса подарувала їй інші свої іграшки.
Дні побігли. Коли все знову добре, вони йдуть швидше. Вранці всі розходились, і в домі залишались тільки ми з котами.
Тут було два нові коти: кіт Беляш і кицька Муха. Вони часто бігали одне за одним, так що якось навіть звалили мене.
Першою приходила Аліса. Вона тріскотіла в дверях своїми ключами, пищала на кухні маленькою пічкою і шуміла водою.
Потім приходила до мене. За столом вона щось писала й читала шкільні книжки. Потім дивилась свій телефон. У неї вже був свій маленький, як у дорослих.
Кілька разів я чула дуже знайому мелодію. Тільки коли побачила, що на екрані, — зрозуміла.
Це був наш мультик. Наш улюблений Кіт Грім. Тато вмів робити маленьке кіно, і ми дивились його в Телеку.
В Аліси був у телефоні такий фільм про Тата. Там у неї в роті була смішна біла цукерка. Вона танцювала, сидячи на Татові, а потім він сказав:
— Привіт!
Вони пустували й усміхались. Ще там був Даня, і Комп. І наш дім… І Телек. Все найкраще було в цьому маленькому кіно. Аліса часто дивилась його в себе в телефоні…
Справжній грім несподівано почався вночі. Це був дуже великий і довгий грім. Щоб від нього тікати — було навіть якесь укриття.
Аліса з дорослими часто тікала туди й іноді не приходила навіть вночі. Ми з котами залишались самі. Було страшно.
У нашому великому домі ставало тихіше. Люди кудись тікали зовсім. Дехто приходив до нас у коридор із сумками, щоб обійматись.
Я чула, як Аліса сказала, що поїхала її подружка Світа. Вона приходила до нас у гості зі своєю смішною маленькою собакою.
Мама говорила комусь у телефоні, що тут залишились тільки ми й стара сусідка.
Мені чомусь здається, що вона говорила тоді зі справжнім Татом. Мама багато разів йому сказала, що все гаразд і що ми самі знаємо, що робити…
Цілу ніч сильно шумів грім. Від нього навіть хлопали вікна. Коти ховались під диваном. Коли вранці з’явилось сонце, додому швидко прибігли Аліса й Мама з їжачком. 
Ніхто навіть не знімав взуття. Дорослі швидко щось ховали в сумки, а Аліса стояла в кімнаті й просто дивилась.
— Давай бігом, — сказала їй Мама.
Вона ще раз подивилась на стіл і свої книжки. Взяла свій телефон із фільмом і дріт… Уже в коридорі Аліса подивилась на мене й сказала:
— Поки.
Двері швидко зачинились, і за ними почулись їхні шумні кроки.
Ми з котами знову залишились удома. Цього разу ніхто не прибігав з укриття вже багато днів.
Знову в голові почали з’являтись малюнки. Вночі через грім спати не виходило — я трохи спала вдень.
Я заплуталась у днях і ночах. Малюнки зі снами теж перемішались.
На вулиці й у нашому домі не було чутно людей. Тільки один раз уночі дуже голосно хтось кричав.
У котів, напевно, не було чого їсти. Вони постійно дзеленчали своїми мисками.
Коли гримів грім — у домі скрипіли двері й вікна. Деякі книжки впали з полиці на стіл.
Один раз грім був так близько, що до нас у коридор впало вікно. Я бачила його шматочок. У домі стало холодно.
Коти завжди були в кімнаті поряд. Вони грілись одне об одного. Муха бігала на кухню до їхніх тарілок. Там щось падало.
Беляш просто лежав. Потім він перейшов у коридор — і я бачила тільки його світлий хвостик. Муха тепер спала там з ним.
Я прокинулась від шуму. У двері хтось голосно стукав. Муха злякалась і сховалась.
У стінці біля дверей з’явилась дірка. Хтось ще постукав, і з’явилась рука.
— Кіць-кіць-кіць…
Якась тітка кликала наших котів. Потім вона сказала:
— Я бачу. Треба просунути руку далі.
Відпав ще шматок стінки, і я побачила, як хтось намагається дотягнутись до Беляша.
— Там їх двоє? — сказав дядько. — Тримай.
У коридорі з’явилась мисочка. Тітчина рука шуміла нею. Муха обережно вийшла. Коли вона підійшла до миски — рука її схопила й витягнула в дірку.
— Все. Більше тут нам не можна, — сказав дядько.
І стало тихо.
Без Мухи було порожньо. Увечері я бачила в коридорі знайомий білий хвостик.
Я згадувала, як Тато розповідав про повітряного змія — обіцяв його зробити й запускати прямо в небо. Цікаво, як це.
Ще він говорив про велосипед. Питав в Аліси, як вона хоче кататись. На Татовому велику в спеціальному сидінні, чи сама на своєму. Аліса обрала свій.
— Тоді купимо тобі навесні рожевий, і я навчу тебе на ньому їздити, як Даню, — сказав Тато. — А потім поїдемо всі втрьох у наш парк.
Ми хотіли сходити на мультик у великий Телек-кінотеатр.
Цікаво, як там наше море…
Як наш Телек. Полагодив його Тато. Хотілось би в нього подивитись. Точно полагодив.
Він нюхає мене в магазині…
— О, класна! Алісці?..
— Доцю, дивись, що тобі Тато купив!..
— Пнда.
Думати про щось хороше.