Дощ

Вперше в дорослому житті не хотілось купувати ялинку. Вся ця святкова зимова метушня — для рідних, для дому. До нового «двадцять другого» року залишалось трохи більше десяти годин.
У руці була крихітна щойно куплена ялинка з гілок. Відтоді, як не стало дому, минуло сорок чотири дні.
У той перший вечір вони з котом разом забились під ковдру на тому, що в батьків називалось диваном. Знайшовши в мішку свої домашні покривала й рушники, він спорудив на цій основі місце для сну.
З-під ковдри відсвічували два рідні жовті очі. Для кота це був справжній стрес. У квартирі багато років жила мамина болонка, що вважала цю територію своїм туалетом.
Сон не йшов. Спалахи думок і образів, календар із розвіяними вітром аркушами…
Шість років боротьби за дім. Перша інстанція визнала правки, внесені дружиною в договір, неправомірними. Спроба похитнути це рішення апеляцією закінчилась для опонентів провалом.
Верховний Суд, який майже на два з половиною роки застряг у вирі судових реформ, нарешті відхилив останню касацію Ромчика. Справа повернулась в апеляцію, змусивши суддів нижчої інстанції переробити їхню роботу.
Він знову зі своїм адвокатом опинився в залі апеляційного суду. Після очікування почалось уже звичне поспішне дійство. Колегія пішла в нарадчу кімнату.
Через тонку гіпсокартонну стіну вперше були чутні живі обговорення. Виглядало це так, наче рішення народжувалось прямо зараз, а не днями раніше, як тут заведено.
Згадались заяви тещі. Та не раз стверджувала, що купила доньці двокімнатну квартиру в Києві на гроші від продажу маленької сільської мазанки в Полтавській області.
Те, що пролунало після виходу суддів, викликало подив. Судді вирішили не брати на себе відповідальність у цій багаторічній історії й відмовили через пропущені терміни позовної давності.
Точкою відліку став факт оформлення самого договору. Роки, що пішли на розбирання, залишились без уваги.
Після такого фіналу заново пробитись у вищу інстанцію було майже неможливо. Потрібен був дуже спритний адвокат, але навіть тут не було жодних гарантій. Як і таких коштів після недавньої оплати операції.
У ту безсонну ніч нарешті склались усі деталі.
Спочатку вичекали місяць, поки минуть законні терміни на оскарження апеляційного рішення. Потім через якісь махінації з квартири виписується єдина доросла «завада».
Про це стало відомо в міському центрі адміністративних послуг уже наступного дня після візиту спортсменів. Діти на той день ще були прописані — про це вдалось дізнатись у клерка за стійкою.
Про прописку «молодят» інформацію не надали. Однак було отримано офіційну довідку — він виписаний ще в середині травня.
Щоб позбавити його можливості щось оскаржити, дружина зі спільниками взяла піврічний тайм-аут.
Він готував їм із сином сніданки, вчився заново ходити, а весь цей час десь на Садовій у календарі на холодильнику вже терпляче викреслювались дні.
17 листопада о 10:30 пролунав перший дверний дзвінок…
За роки після розлучення його вже мало що дивувало. Але застосування дружиною таких «альтернативних» варіантів вирішення все ж було несподіванкою.
Того першого ранку в батьківському домі він звільнив на столі місце під свою чашку. Його стіл. Ті самі перші кухонні меблі, замовлення яких ледь не закінчилось втратою грошей. Пізніше, після ремонту, він віддав їх батькам.
Тепер їх було важко впізнати. Чуже життя змінило ці поверхні й фасади майже до невпізнання. Колись за цим столом вміщалась сім’я. Тепер на ньому залишилось лише місце під чашку з кавою — його особистий простір.
Ложку знайти не вдалось. Свої були десь у коробках, до тих, що стояли в склянці, торкатись не хотілось.
Батьківський дім. Покинувши його так давно, з часом він вигадав собі і його, і батьків. Але всередині цих стін усе так і залишилось.
Навіть крик.
З будь-якого приводу батьки переходили на істеричні матюки. Тут досі розмовляли ними.
Тіло наче пробило розрядом струму. Він забув, що там, де живуть люди, буває так голосно.
Двадцять шість років стерло це з пам’яті. Крик і бруд — саме через це він у юності мріяв звідси втекти.
Життя було поставлене на паузу. Так почалось перебування в батьківському домі. Коробки поступово знаходили собі місце.
Кіт освоював територію і вже навчився відганяти цікавий собачий ніс лапою.
Відбувалась адаптація в просторі, який колись був покинутий назавжди.
За короткий час проживання тут довелось зіпсувати стосунки з усіма родичами. Навіть віддаючи собі звіт, хто тут у гостях, хотілось щось врятувати. Прибрати, відмити, привчити людей до порядку, вигулу собаки не в коридорі чи на кухні.
Він став проблемою. Незручністю для батьків і джерелом дискомфорту для їхніх відвідувачів. Його навіть намагались відкрито звинувачувати й привчити до внутрішніх правил. Не вийшло…
Запам’ятався один кумедний епізод у туалеті «Епіцентру». Там відчувався якийсь незрозумілий для цього місця комфорт.
Незабаром він зрозумів — так було вдома… Багато світла, великі дзеркала, запах чистоти й освіжувача. На противагу нинішній напівтемряві з каналізацією і сигаретами.
У будь-яких умовах дні з часом знову прискорюють свій біг. Кінець поточного грудня був особливим — десятий день народження доньки. Їхати було нікуди, він не знав, де проживає тато Альоша.
Вперше це свято довелось відзначати не тільки без дитини, а й у чужій кімнаті. На липкому ковроліні лежали, як різнокольорові плями минулого життя, повітряні кульки.
Він, як завжди, купив їх цілу упаковку. Невеликий тортик… і свічки. Свічки щороку обирались з особливим трепетом.
Десь у коробках були гірлянди. Кожен рік три його домашні вікна наприкінці року були як маяки. Своїм мерехтінням вони створювали настрій не тільки йому, а й усім перехожим.
Сховавши в холодильник надрізаний тортик, він їх знайшов. Батьківський балкон вперше за свою шістдесятирічну історію цього року здобув різнокольорову надію.
Розворушивши коробки, він згадав про плащик… Раніше можна було торкатись носом речей доньки в шафі значно частіше.
Знайшовши в одній із них цей пакет, вдихнув рідний запах… У такий день зробити це було особливо приємно.
Залишивши коробки поки посеред кімнати, він згадав про ролик. Уже котрий рік у день народження на YouTube з’являлось його привітання доньці. Треба перевірити, як він відображається на «чужих» пристроях.
— Доброго ранку, ма. Можна я на вашому телеку на пару хвилин гляну ролик?
Він знайшов у смарт-меню відеоплатформу, свій канал. Все гаразд.
— Дякую, мамулю. Повернути вам назад новини?
— Хай буде привітання, я подивлюсь.
З кімнати батьків уже линули звуки наступного відео:
«— Ти дуже далеко…
— Ну так.
— А між нами що?
— Роки…
— Пробач мене за все.
— Забудь.
— Ти плачеш вночі?
— Трошки…»
Це було його торішнє привітання з відеорядом із їхніх з Алісою фото. За цей ролик йому навіть довелось змиритись із тим, що платформа почала вставляти в його відео свою рекламу. Плата за авторські права на трек.
Ця пісня навряд чи так би його зачепила, якби не кавер у виконанні тата й доньки. У такому вигляді це набувало зовсім іншого сенсу.
У його батька була своєрідна форма боротьби зі стресом — тижневі відходи у свій внутрішній світ за допомогою міцних напоїв.
Всі неприємності в житті дітей він чомусь відносив до їхніх власних «заслуг». Своїх звинувачувати було зручніше.
Зараз, на тлі ролика, в коридорі з’явився пом’ятий чоловік. Здалось, що на його щоках було щось схоже на сльози.
— Я тебе люблю… — пролунало з коридору.
Він завмер над стосом документів висотою по коліно. Саме стільки він накопичив за роки своїх тяжб…
«Я люблю тебе…» — так невиразно, майже в порожнечу. Йому здалось, що ці слова від батька він почув вперше… Так і є.
Треба було заштовхувати назад коробки. Фотоальбоми. Нещодавно їх охороняв у кріслі один із бандитів. Теплі паперові фото. Щось із них було оцифровано й потрапило на екран фоторамки.
Деякі фото були побачені крізь роки наче вперше. Аліскине дитинство було вже в мегабайтах. Данькине — здебільшого зберігалось тут у вигляді паперу.
Море… Новий Світ. Частина фото з тієї поїздки з Алісою була роздрукована для домашніх дерев’яних рамок. Він не був на морі з того самого разу — дев’ять років. Було зовсім не до цього…
Старі альбоми з запахом палітурки, проявника й фіксажу. Вони такі тут із дружиною молоді. Здається, майже як Данька зараз. На якихось п’ять років старший за його нинішнього.
Фото з Білої Церкви. Застілля, день народження чоловіка її старшої сестри. Сестра з чоловіком, ті молоді вони з Іллею й Данею, обидві мами — теща й мати хазяїна дому… У той момент фотопапір чимось вколов — маленький розряд.
У лівому верхньому куті фото стояв зі своєю дружиною, усміхаючись, — Ромчик.
Берегово… Він тут же згадав, звідки це. Не раз говорилось, що та мама приїжджає здалека, з Закарпаття. Копія паспорта адвоката з ознайомлень — Берегово, Закарпатська область…
Того останнього грудневого дня він якраз проходив зі своєю зеленою подружкою повз вікна на третьому. У квартирі було порожньо. Штори й ролети на всіх вікнах зробили з неї бункер. Вперше цей Новий рік дім зустріне без людей.
Подзвонив Данька.
— Привіт, тат! Ну як ти? Як настрій?
— Привіт, мій рідний. Нормально. Ялинку от купив, уявляєш. Відкладав до останнього.
— О, ну молодець. Правильно. Татку, дивись — я з пацанами домовився. Під’їду пізніше. Так що Новий рік ми зустрічаємо з тобою разом. Традиції не порушуємо.
— Дуже хороші новини. Тут тільки в бабусі такий дурдом… Стривай, є ідея. Коли ми з тобою ще зустрінемо Новий рік у нашому парку! Давай об одинадцятій вечора там. Вхід з боку, де ми завжди заїжджали на великах.
— Супер ідея. Давай, тат. До зустрічі.
Із запахом хвої навіть у цьому житлі свято стало відчутнішим. Він звільнив під деревце місце на перекошеній тумбі. Кіт, уже разів двічі вколовши ніс, був готовий до прикрашання.
Ні куль, ні іграшок. Цього разу тут буде тільки крихітний домашній Дід Мороз з оленем і ангелик.
День минув швидко. Увечері, на початку одинадцятої, він уже йшов із щільним рюкзаком на зустріч із сином, парком і Новим роком…
За спиною було шампанське, два домашні келихи й подарунки для Дані. Посередині шляху почався «звичайний» грудневий дощ. Не мжичка чи короткочасні опади — повноцінна літня злива. Поки що кашемір пальта витримував вологу.
За п’ять хвилин до одинадцятої вони, мокрі, вже обіймались із сином біля паркової лавки. Цей «рідкий сніг» жодним чином не затьмарював зустріч — скоріше навпаки, робив незабутньою.
Обмінявшись обіймами й привітаннями, вони неквапом пішли знайомими «велодоріжками» в бік головної паркової ялинки.
Людей на площі з боку «Братислави» в таку погоду було зовсім мало. Це не мало жодного значення. Вони без угаву, перебиваючи одне одного, говорили, сміялись, згадували…
Були по-справжньому щасливі, наче й не було в їхньому житті цих кількох недавніх зім’ятих кимось сторінок. Знімали під тріскотняву феєрверків короткі відео, свої мокрі носи на селфі… Опівніч уже давно минула.
— Ну що, тат. Буду я, напевно, вже викликати машину. Година ночі майже, там уже мої чекають.
— Так, синулю. Звісно.
Через кілька хвилин він дивився вслід автомобілю, що віддалявся в темряві. Провівши до останнього червоні габарити, він побрів центральною алеєю парку в бік дому…
Дому, де раніше був дім.
Проходячи майданчик із уже давно виставленою напоказ військовою технікою, він вперше подумав — навіщо тут ці танки, гармата? Їхній холодний мокрий метал на тлі ночі виглядав особливо зловісно. Не місце цьому залізу серед дітей.
Весь вечір телефонували Бурундуки. Чекали в гості, нагадували про «його» стілець за їхнім столом… Котру новорічну ніч він сидів на цьому місці наодинці. Друзі до його приходу вже встигали бути «поза доступом» і мало в кому потребували.
Їхній дім знаходився якраз по дорозі з парку. Проходячи, він помахав у їхній бік мокрою від дощу долонею.
— З новим щастям… — сказав він уголос, усміхаючись.
Сьогодні Новий рік буде з котом.
І повітряними кульками.