Дім

— Суп доварити ввечері не встиг, мій рідний. Завтра дороблю.
Він звично почав накривати стіл. На свої місця одне навпроти одного лягли серветки, тарілки, прибори. З Данькиного переїзду не минуло ще й місяця. Син подорослішав. Коли був поряд, він завжди трохи здавався тим його маленьким дружочком.
— Булгур є, синулю, котлети… Салат буряковий зробив. Мий руки, — сказав він, ставлячи чашки. — Чай чорний, зелений? Там у коридорі куртка, бачив? Я оновив в ательє підкладку — як нова. Забереш.
— Так, татку. Дякую велике. Давай зелений, — сказав син, ставлячи на підлогу кота.
Приглушене кухонне світло, на протилежному боці столу з апетитом їсть домашнє рідна людина. Навіть кіт не втримався й застрибнув на коліна.
«Як на роботі?», «Чого не вистачає на квартирі?», «Тобі привіт передавали…» — не покидало відчуття, що це якесь святкове застілля — майже Новий рік.
Початок десятої вечора, тепла сімейна вечеря. Наче нічого не змінилось.
Пізніше пильно вдивлявся в автобус, що проїжджав під вікнами, щоб встигнути помахати сину.
Ранок наступного дня був трохи пустіший, ніж хотілось би. Кава, стрічки соцмереж, тренування…
Дверний дзвінок. 10:30.
Дверна ручка стукає об основу у своїх помахах вгору-вниз. Удари долонями по металу дверей…
Дивовижна особливість мозку — у такі моменти аналіз відсутній. Сигнал гормонам — небезпека.
Те, що він побачив, підійшовши до вічка, не залишало місця для ілюзій. Кількість людей характерної зовнішності в медичних масках була такою, що практично не було видно сходового майданчика. Рахунок йшов на секунди. Звук дриля в дверному замку запустив цей таймер.
Телефон. Він у руці. Стоп. Зачинити другий замок — таймер x2. Чим заблокувати двері? Пуф…
Крім свердління, коридор так само наповнювали звуки дзвінка й ударів. За дверима не стихали голоси.
Рукопашна. Нога. Треба в разі чого берегти ліву…
Поліція. Довгі гудки.
— Добрий день… Чергова частина…
Довго. Відбій. Почався скрегіт у верхньому замку.
— Ффф… Алло… Синулю, до нас ломляться якісь типи. Їх більше десяти. Я викликаю поліцію.
— Чергова частина…
Циліндровий вкладиш нижнього замка з шумом упав у коридорі на кахель.
— Дівчино, у мене рахунок на секунди. Можна наряд?! Дані на місці, якщо встигну… Карбишева…
Дзвінок Дані.
— Тат, я теж викликав поліцію. І таксі. Скоро буду.
— Гаразд, синулю… Все. Ніколи…
У дверному прорізі позначився просвіт. Наваливши на пуф, він приготувався до утримання. У той момент не мало значення, що кількість спортсменів по той бік зрушила б тут навіть бетонну плиту.
В утвореному зазорі з’явився аркуш із печаткою. Кругле обличчя в чорній масці назвало дані дружини і сказало:
— Виписка. Оригінал. На даній житлоплощі прописана тільки власниця.
Попри натовп однодумців за спиною, у «круглому» відчувався раціональний страх невідомості. Першим кидатись у проріз — завжди лотерея.
— Двері відкривайте. Звільняйте приміщення, — пролунало з глибини натовпу.
Зафіксувавши з «круглим» на рівні поглядів настрій на діалог, він відсунув пуф. Коридор тут же заповнився кремезними хлопцями, що дотримувались масочного пандемійного режиму.
«Шоканье» декого видавало культурну верству. Спеціаліст із замків продовжував займатись дверима, міняючи вкладиші на нові.
— Я вас слухаю, — сказав він так само чоловіку, що стояв попереду решти з «випискою». — Як вас звати, документи ваші можу я побачити?
— Ось вам документи. Бачите? — перехопивши з рук «круглого» аркуш із печаткою і порожніми полями, вперед вийшов старший.
— Здрастуйте. Представтесь, будь ласка, — звуть вас як?
— Роман, — згенерував ім’я на ходу співрозмовник, так само, як і «круглий» Олександр.
— Я вас слухаю, Романе. Ви представник замовника. Договір я можу побачити? Може довіреність?
— Значить, так, — почав «Роман». — Ось виписка. У квартирі прописаний один власник.
— Серйозно? — сказав він, дивлячись на листок із порожніми графами в таблиці з печаткою. — І діти виписані?
— Дату народження свою бачите? — сказав основний, показуючи на єдину із заповнених колонок із датами. — Ваші дані? Ви тут уже пів року не проживаєте.
У коридорі, потіснивши спортсменів, з’явився наряд поліції. Люди, що приїхали у формі, мало чим відрізнялись від тих, хто вже перебував у квартирі.
Маски на обличчях приховували вирази, але манера говорити, спокій у рухах і сам тон спілкування між ними були дивовижно схожими. Вони розмовляли так, наче добре розуміли одне одного без зайвих пояснень.
«Рома» і ще пара людей підходили до поліцейських, відводили тих у під’їзд і показували щось, намагаючись не демонструвати це решті.
Там же на сходах з’явився і другий патруль, викликаний Данею. Розмова «гостей» була з ними на тій самій короткій нозі.
— Ми поїхали. Якщо якісь питання чи будете писати заяву — чекаємо в райвідділі, — сказав, уже спускаючись униз, один із поліцейських.
— У сенсі? Як я залишу зараз квартиру з чужими людьми в ній?
Поліція пішла.
Коли питання з поліцією було локалізовано, «Рома» з «Сашею» почали напирати.
— У вас пара годин, щоб зібрати речі.
— Як ви це собі уявляєте?
— Не витрачайте час. Зараз буде встановлена сигналізація, квартира здається під охорону.
— Мені потрібен день.
На порозі з’явився Данька.
— Привіт, синулю. Потрібні коробки і якісь мішки. Можеш сходити в «Епіцентр»?
Поки син пішов, вдалось додзвонитись до кількох родичів. На щастя, хтось виявився неподалік і погодився приїхати допомогти з «переїздом».
У цій ситуації залишався єдиний варіант — у сусідній під’їзд, до батьків.
«Звільнювачі» зайнялись своїми оргпитаннями. «Рома» з «круглим» пішли на вулицю до начальства, що приїхало. Новий мужик із папочкою щось довго роз’яснював під сигарету своїм підлеглим. З балкону було уривчасто чутно його:
— Все, годі. Хату на замок, об’єкт здали. Пожитки свої завтра нехай забирає.
Він зняв із полиці й прибрав у кишеню маленького фарфорового ангелика — подарунок дружині за діток.
Згадав, що так і не встиг сьогодні поснідати. Тут, у своєму домі, він уже більше цього не зможе зробити. На плиті з’явилась сковорідка. Пікнувши чайником, він засипав у ситечко чай і взявся готувати яєчню.
Надихнув кіт. Весь цей дурдом він спокійно то сидів на кухні біля своїх мисочок, то спав на пошитій для нього подушці. Один із «гостей» навіть зронив:
— О, кіт. Можна погладити?
На що отримав:
— Не треба чіпати кота.
Людина по замках уже перевіряла двері на закриття. Інший, закінчивши з датчиком, узявся клеїти на вікна й двері «Об’єкт під охороною».
Дім на очах перетворювався на «об’єкт». Частина людей залишилась на вулиці. Піднявся «Роман».
— У вас час до п’ятої години дня. Меблі, техніка — все залишається. Наказ хазяйки. З вами залишаються двоє наших людей. Не гайте часу.
У квартирі залишився один з тих, хто тут був. Незабаром прийшов другий зі спортивною сумкою і характерним південним виглядом. Бородань виявився Асланом, той, хто вмостився в кріслі, — Ванею.
До цього часу повернувся син.
— Тат, ти з ними ще розмовляєш? — обурився Даня, дивлячись на «кураторів».
— Синулю, від цих розмов залежить, чи піду я звідси з речами, чи за мною зараз просто зачиняться двері…
— Зрозумів, тат. Дратує просто все це. Мені на роботу треба, я вискочив швиденько. Зараз таксі буде. От коробки, тут різні, штук п’ятнадцять. І десять мішків. Вистачить?
— Так, звісно. Навіть із запасом. Дякую, мій хороший. Ходімо.
Він потягнув сина в коридор.
— Давай посидимо наостанок — більше в цей дім ми з тобою не потрапимо.
Вони сиділи мовчки на тому ж пуфі якийсь час просто обійнявшись.
— Все, мій рідний. Я поїхав. Машина на місці, — сказав син, глянувши в телефон.
Вони попрощались тут же біля дверей, майже як учора ввечері. Помахавши сину, як завжди, з вікна, він узявся до розбору вмісту шафи.
Ваня, що спостерігав за їхнім прощанням із домом, якось помітно занепав. Аслан тим часом повернувся з кухні з шейкером, наливши в нього води з хазяйської пляшки.
Ці люди все так само ходили по вже хрумтячому від піску ламінату. Навіть попри ситуацію, цей скрегіт все ще ранив. Згадались перші чужі берці тут на килимі.
— Протеїнчик треба випити, — сказав Вані боєць, сідаючи на застелену на дивані постіль. — Вчора на виїзді були, зрозумів, так. Землю там одну відпрацьовували. Люди під’їхали, свої теж були. Розрулили без зайвого шуму.
Ваня в розмову майже не включався. Сидів вдавившись у спинку, наче був десь не тут. Було видно, що йому некомфортно.
Аслан продовжив так само буденно:
— Робота. Сьогодні одне, завтра інше. Хочу ще ввечері в зал встигнути. Довго тут?
— До п’ятої начебто.
Почали підходити родичі. По їхніх обличчях можна було все прочитати без слів. Якісь коробки вже були готові на винесення. Він згадав, що в кріслі під Ванею лежать сімейні фотоальбоми.
— Можна я на пару хвилин попрошу встати? Там треба теж забирати дещо.
— Так, — сказав гість.
— Нічого особистого. Кожен робить свою справу, і робити її треба добре, — сказав він нападнику-початківцю, який саме підводився з крісла.
Той кивнув невпевнено. Було відчуття, що чоловік тільки входить у це «ремесло» або досі не розуміє, де опинився.
Він займався розбором речей, родичі носили до батьків мішки й коробки.
— Там у твоїх уже складати нікуди, — сказав кум, що повернувся після чергової «доставки».
На очі потрапив подряпаний телек. Він так і працював з ранку в режимі музичного фону. Мультики, Discovery, MTV… Там навіть на YouTube Аліскин плейлист із улюблених кліпів. Вані все одно, Аслан про заборону на техніку навряд чи щось знає…
— Тримай, — сказав він куму, простягаючи пульт, і потягнувся до розетки. Знявши телевізор із кронштейна, кивнув:
— Ходімо. Хай побуде поки в тебе в машині. Знадобиться потім кудись вам на дачу.
Окинувши поглядом посуд на кухні, згадав, як двічі їх ледве не кинули меблярі. Першого разу, коли Даньці ще було близько року, «дизайнер» від компанії взяв сімсот доларів передоплати на виготовлення… і зник. Місяць пошуків — і благородство власника виробництва. «Доплачуйте залишкову суму — буде виготовлено. Знайти цього співробітника вже мої проблеми», — сказав тоді чоловік в імпровізованому кабінеті Березняківської промзони.
Другий — більше двох тисяч авансу. «Грей», що мав чудовий шоурум на «Даринку», виявився простою меблевою пірамідою. Якісні чужі зразки, високі ціни й перекидання замовлень на гаражі. Тоді мало не дійшло до колективного позову.
У домі кожен куток був якоюсь історією. Навіть ці кухонні меблі після всіх пригод були такими рідними. Скільки тут сніданків і вечерь він приготував їм із Данькою. Він навчився готувати. Все — від складних супів до випічки.
У шафі-купе так і висіли на своїх місцях Аліскині речі: рожевий плащик, куртки й пальто, маленький банний халатик. Він іноді знімав їх. Обіймав, вдихав запах… Прямо з вішалками одяг вирушав зараз у коробку.
У ванній стояла маленька рожева щіточка й полунична зубна паста. У пакет.
Залишалось багато іграшок. Пральна машина, праска, пилосос — неймовірно, але все це все ще досі шипіло, гуділо, мигтіло. На тих самих батарейках із минулого життя. Старалось з усіх сил, наче чекало так само, як і він, Алісу. Все це доведеться залишити. Немає ні гаража, ні дому — зберігати це більше ніде.
У дальній кімнаті на підлозі мордочкою вниз лежала м’яка іграшка. Якось він купив матеріал, синтепон, ґудзики… Хотілось зробити подарунок коханій дружині на день народження власноруч. Шив кілька вечорів потайки в машині. Звірятко довго стояло біля узголів’я їхнього ліжка. Де воно потім було весь цей час?
Весь дім зараз був навиворіт, як і все життя. Якимось дивовижним чином тримались тільки душа. Психіка в такі моменти вміє себе захистити — все схлопується, зводиться до механічних дій.
У якийсь момент мало настати це «Все». Він упорався навіть майже на годину раніше. Обійшовши ще раз усі куточки, зайшов на кухню до Аслана, що різав бутерброди. Ваня сидів біля вікна поряд.
— Хлопці. У мене буде всього одне прохання. Мені потрібно десять хвилин. Тут. Одному. Мені треба попрощатись із домом. Я нічого тут уже не зіпсую. Я просто хочу побути з ним один.
Ваня піднявся першим. Аслан поспіхом дорізав хліб, зібрав усе з собою на тарілку.
Коли двері, клацнувши оновленим замком, зачинились, він залишився в коридорі. Торкнувся долонею стіни, провів поглядом навколо.
Сюди двадцять один рік тому він уперше зайшов із брокером. Кімнати, кухня… Стільки праці й уваги вкладено в кожен метр. Тут сказали свої перші слова й зробили перші кроки його діти.
Будні й свята, сімейні клопоти й спільні радощі… Він був для нього його світом — чимось живим. Таким у пам’яті й залишиться.
Час минав. Скоро спортсмени почнуть нервувати. Не хотілось, щоб хтось його підганяв. Ще раз обійшовши всі рідні стіни, він погладив їх і попрощався.
У дому завжди був особливий запах. Такого більше не буде, і навряд чи щось його нагадає.
Загорнувши переляканого кота в рушник, він зробив глибокий вдих…
Вийшов.
У батьків і без переїзду завжди була особлива атмосфера. «Переїзд» тут був завжди. Простір із запахом вологи й куріння. Всі речі завжди жили своїм життям, на відомих тільки їм місцях.
Поняття «прибирання» в батьків не було. Це приміщення ніколи не можна було назвати домом. Тут не бувало сімейних свят, обідів за одним столом… та й самої сім’ї ніколи не було.
Одна справа — вигадавши собі цей батьківський дім, приходити сюди ненадовго в гості, намагаючись ні в що не вступити. Зовсім інша — вимушено ставати через двадцять шість років його частиною.
Двері домів зачинились: спочатку рідного, потім і батьківського. Всередині цього сірого коридору настало розуміння того, що зараз це не «в гості»…
Знайшовши чисте місце, він опустив на підлогу кота. Треба повітря. Треба потрапити на балкон.
Минуло не більше півгодини, а до його «квартирантів» уже під’їхала допомога. Якісь люди вовсю виносили всі речі, що залишились. Тривало зачищення території від слідів їхнього із сином перебування.
Просидівши ще якийсь час на коробках, він зрозумів — адреналін поступово виходить. Починає накривати. Треба прогулятись…
— Мартусь-котусь, не переживай. Ми тут ненадовго. Скоро підемо в хороший чистий дім. Гуляв би ти на вулиці — пішли б зараз разом…
На цих словах він потріпав зщуленого кота, перевірив його мисочки й вийшов з кімнати:
— Я скоро. Не переживай.
Робітники все так само проносили повз якісь фрагменти непотрібних хазяйці меблів та інтер’єру.
Через пару годин, обійшовши рідні місця, він стояв під своїми вже «не своїми» вікнами. Він любив у них простір і денне світло. Зараз штори були наглухо запнуті, так як любила дружина.
Вона точно вже встигла тут побувати за час його прогулянки. Прийняла роботу, натоптала, встановила свої правила.
У кишені куртки лежали ключі… Ними більше не було чого відчиняти. Незвичне відчуття. Знявши з брелока, він кинув їх в осіннє листя.
Світла в домі не було.
Як і життя тепер…