Порожнеча

Ранок почався з розставлення посуду на дві персони. Торт і шампанське вже були на столі…
З віком все менше чекаєш дива. На щастя, головне його диво завжди було поряд — і його вже пора було будити.
Сорок сьомий день народження мав стати просто трохи теплішим днем року. Однак у цієї середи були свої сюрпризи — цілих два…
Після «офіційної» частини привітання було видно, що Даня чогось недоказав.
— Синулю? — сказав він, затримавши погляд. — Говори.
— Так… Ось, тат. Ще хотів тобі розповісти про один «подарунок»…
Було помітно, що син подумки добирає слова.
— Я квартиру буду шукати. Вирішив уже жити сам.
Ці слова Даньки змусили на час забути про все інше.
Всі колись ідуть у доросле життя. Ішов так колись і він. Було очевидно, що і його дитина колись прокидатиметься без нього. Інші люди бачитимуть його частіше, знатимуть про нього більше, ніж батько… Але так швидко. Здавалось, цей час ще десь далеко. Про це навіть не було думок.
Стоп. «Буду шукати» — це ще не переїзд… Зараз ми поряд.
— Мій хороший, — сказав він, обіймаючи сина. — А чого так не наважувався? Чому саме на день народження вирішив «подарувати»?
— Не знаю, тат… Якось, напевно, не хотів засмучувати тебе. Все нормально?
— Так, звісно, — сказав він, намагаючись приховати сум.
Пролунав дзвінок домофону. Кур’єр повідомив, що не може потрапити в під’їзд.
— Дань, суші наші приїхали. Напевно, знову замок не спрацьовує. Я зараз.
Спускаючись повз поштові скриньки, він автоматично смикнув дверцята. Лист з Ірпінської служби у справах дітей. Що дивно — на ім’я дружини…
Дивлячись, як занурюються крупинки рису в соєвий соус, згадувались їхні домашні суші. Він, Даня… Аліса доця. Давно не було домашніх суші.
Він повернувся до конверта вже після того, як помив посуд.
Служба у справах дітей та сім’ї Ірпінської міської ради…
За результатами розгляду Вашої заяви…
На підставі Акта обстеження…
Забезпечені належні умови…
Є підставою для подальшого розгляду питання про зняття неповнолітньої з реєстраційного обліку за адресою: місто Київ…
З листа випливало, що діти проживають з нею в Ірпені, у Дані там навіть «є» комп’ютерний стіл і ліжко. Немає приводу не прописати їх разом із мамою за місцем реєстрації бабусі. Остання не проти.
Програма для продовження свята вже була. Служба у справах дітей Дніпровського району знову повернулась у затишний дитячий садок. Цього разу на Харківському шосе.
Офіційний прийомний день у четвер був для новачків. Через сорок хвилин він уже був на місці. Після спілкування з голосом секретаря біля дверей він прямував у приймальню. По коридору дуже невдало для себе проходила Кусаєва.
— Аріно Єрмолаївно, я знаю… — випереджаючи її питання, сказав він. — Мені не на прийом. Заяву в канцелярії залишити?
— Ну, по-перше, всі документи ваші вже давно відправлені в Ірпінь. Заяви — туди.
— Аліса де прописана? Начебто в Києві, вірно? Володимир Олексійович на місці?
— Він зайнятий. Через двадцять хвилин у нас нарада.
— Ви ж мене вже знаєте. Я почекаю… — сказав він, дивлячись на відкидні стільці.
— Ходімо.
Аріна Єрмолаївна на якийсь час зникла за дверима «Начальник служби».
— Проходьте, — сказала та і, впустивши його в кабінет, вийшла.
Перше, що його зустріло, була усмішка Володимира Олексійовича. Начальник був щиро радий йому як старому другу. Після привітання і стандартного «У вас все так само?» від клерка перейшов до суті.
— Я не заберу багато часу. Це я отримав сьогодні, — сказав він, поклавши на стіл виписку про рішення ірпінської служби.
Глянувши тільки на шапку, Положук сказав:
— Воно на ім’я вашої колишньої дружини.
— Володимире Олексійовичу, це зараз не важливо. Моя неповнолітня дитина прописана на Карбишева, в Києві. Хай там що вирішує Ірпінь — виписати мою доньку можете тільки ви. Я категорично забороняю це робити.
Чоловік відкинувся у великому офісному кріслі, зображуючи всім виглядом здивування.
— Це не обговорюється. Юридично ваша донька — це моя відповідальність.
— Ви мені це обіцяєте? Моя ситуація вам відома. Якщо я не зможу зберегти квартиру — діти будуть у повітрі. Маму це не зупинить.
Начальник служби знову виглядом висловив «Не обговорюється» і простягнув руку. Затримавши долоню Положука, він сказав:
— Дякую. Заяву зараз напишу, копію цього «Ірпеня» теж додам. До побачення.
Під їхнім рукостисканням на столі лежала перевернута картонна папка…
Час ішов. З моменту «Вирішив уже жити сам» минуло три тижні. У якийсь момент почало здаватись, що цю ідею син уже забув. Так хотілось…
Цей вечір запам’ятався надовго. Він уже майже засинав, коли з другої зміни з роботи повернувся Даня.
— Тат, як ти? Вже спиш? Начебто з хатою виходить. Якщо все норм, двадцять четвертого переїду…
Сон минув. Зник на три доби.
Він спав уночі по три-чотири години. Більше не виходило. Мозок не приймав те, що вже по суті сталось.
З «хатою» все вийшло. Через три дні до обіду в прохідній кімнаті вже стояли великі сумки з пакетами.
— Ходімо морозиво поїмо, поки таксі приїде, — сказав він синові, погано приховуючи тремтіння в губах.
— Тат, ну ти чого? — Данька поклав йому на плече руку. — Начебто як дитину вдома залишаю… Я буду заїжджати.
— Все нормально, синулю. Правда. Я звикну. Просто один тепер…
— Ну, з Мартиросяном, — син узяв на руки кота.
Кицька була старша й на той час уже давно померла.
— Так, хочеш, можеш Марта забрати. Він же твій.
— Ні, тат, він твій. Хай з тобою вдома буде. Не кисни.
Через півгодини він дивився вслід машині, що віддалялась. Там за заднім склом виїжджали все далі від дому: однорічний Данька, що сидить із шпателем посеред ремонту на балконі; р-р-риба і т-р-р-р-актор, кіт Василь; їхні велики, Новий Світ, медаль з боксу і Говерла; Беар Ґріллс по Discovery і недодивлені колись давно вночі «Ходячі мерці»; кульки вранці на дні народження, сніданки і незмінне «Спокійної нічки, синулю»…
Уже в коридорі, поки взувались, він розповів синові, як той смішно бажав їм спокійної ночі.
— Ти йшов маленьким у вашу з Іллею кімнату і завмирав у прорізі. Ми з мамою говорили тобі: «Спокійної нічки, синку. Солодких снів», «Хай Боженька тебе береже». А ти нам завжди відповідав: «Спакойної ночи, солоденький синок. І вас хай Боженька береже», а потім обов’язково додавав «І Бог»…
Данька засміявся.
— Так, мій рідний. Ти був упевнений, що Боженька — це, напевно, Його дружина.
Цей коридор запам’ятається їм саме цим сміхом…
Перші дні було дуже порожньо. Вони так само, як і разом удома, цілими днями обмінювались повідомленнями й «кружечками» в Телеграмі. Але нікому було готувати їсти, ніхто не приходив вечорами…
Данина кімната так і залишилась Даниною. Він тільки знову переніс туди Аліскини подарунки, які накопичились за ці роки. Всі вони були вже по віку не актуальні. Їх так і не дали подарувати їй у різні роки.
Думка прийшла ще до того, як він поставив на тумбу останню коробку.
Через кілька днів він упіймав на лавці одну сусідку з онучкою, потім іншу… Підстеріг у вічку дівчину з сусідньої квартири.
— Вибачте, будь ласка. Я тут уже все пороздавав. Цю собачку я чомусь одразу у вашої доньки «побачив». Не знав, як сказати… Можна?
Він простягнув дівчинці коробку.
— Тримай. Втримаєш?
Помовчавши, додав:
— Ви не переживайте, це просто так. У мене доньку забрали. Відчуження батьків. Не важливо… Там усередині батарейки, я купив. Хай чоловік ваш зробить. Вона танцює, гавкає… Для неї там і сумка є. І повідець. Дякую.
Він зачинив двері, не давши мамі розговоритись.
Дитинство поступово покидало ці стіни.