Лікарня

Воля і тіло — щось виявляється слабшим…

Провівши Даньку в універ, він заварив каву й увімкнув комп’ютер. На великому ігровому дисплеї в соцмережах раннім ранком був ще повний штиль. Закладка YouTube нагадала про «Везіння». В ірпінського філіалу з’явився свій канал. Надія побачити там Алісу все ще не покидала.
Плейлист проповідей був практично сольним проєктом Бородюка. В офіційній версії без «шо» і «гониш» промови пастора були майже схожі на добре-вічне. Пам’ятаючи їхню розмову, чути цей блеф не хотілось.
Добірка «Хвала і поклоніння» давала можливість побачити іноді парафіян. Він не був тут уже, напевно, близько півроку. Осінні заходи, новий рік, різдво…
Різдвяний ролик тут же привернув увагу дітьми на прев’ю. Клац мишкою… Колишня дружина виводить на сцену дітей. Коли вони розвернулись, другою з них була Аліса. Світ на час зупинився — зійшовся в ці кілька дюймів зображення. Мозок розбирав його буквально по кадрах.
Яка вона вже велика.
Першим, ретельно шепелявлячи слова, свій вірш прочитав маленький хлопчик. На столі наполегливо вібрував телефон. «Владислава салон». Не зараз…
Мама передала мікрофон Алісі. Її голос. Вперше без схлипувань — розмірений і спокійний. Він теж дуже змінився. Чітко, без запинки, вона прочитала напам’ять свій фрагмент. «Любить відповідати біля дошки», «У неї хороша пам’ять на вірші й розповіді»…
Мікрофон пішов далі — до наступної дитини. Погляд залишився на місці. Очі. Вона так переживає… Точно як він на виступах у школі. Як же вона на нього стала схожа. Дитячі риси обличчя поступово ставали більш підлітковими. Якість відео не дозволяла роздивитись кожну родимку, але сережки в «його» вухах не залишились поза увагою — як і губи з бровами…
Свято тим часом жило своїм життям. На сцені залишилось п’ятеро. Образ оперного співака в хлопчика, як і вечірнє вбрання трьох дівчаток, дещо відрізнявся від сукні Аліси. Було помітно, як вона з нього виросла. Все це тут і зараз не зовсім до місця. Як тоді в дитячому садку…
Діадема. Вона знову була на голові доньки. Її він помітив тільки зараз. Та сама Аліса доця на такому ж безглуздому святковому ранку. Між ними шість років. У якийсь момент донька поставила праву ногу точнісінько так само, як колись у дитинстві…
Єдине, чого він боявся, — щоб його рев не почули сусіди. Затуливши рота руками, він ридав. Вперше. Голосно. Все, що накопичилося, вирвалось назовні.
Дитячий садок — це протестантське різдво. Стільки розлуки й болю між ними. Його донька… На цій явно чужій їй сцені. Не за своєю волею…
Ролик давно закінчився, коли він трохи перевів дихання. У чашці весь цей час залишався один ковток кави.
«Владислава салон» — два пропущені й повідомлення: «Добрий день. Ваша кандидатура затверджена. До зустрічі на відкритті в понеділок, 8:00».
Це звучало так, наче ті два місяці, що минули з моменту співбесіди, він мав тільки й чекати цих рядків.
Через нього пройшло вже під сотню претендентів. У ролі роботодавця по той бік столу він був уже двадцять років. Занадто добре зчитував людей. Власниця мережі салонів як могла створювала образ бізнес-леді. Мінімум на п’ятнадцять років молодша за нього. Позиція керівника передбачала open space і безпосередню роботу з клієнтами.
— Я скину вам список літератури. Це наша корпоративна вимога. Обов’язково прочитайте до наступного туру відбору.
Ці завчені фрази власниці ніяк не поєднувались із її манерою поводитись і говорити. Вже тоді, вийшовши з цих перемовин, він розумів — це місце за ним. Було видно, як погано приховувала зацікавленість у його досвіді жінка навпроти.
«Ти будеш займатись своїми справами і зателефонуєш мені за день до відкриття» — подумав він тоді.
Так це й сталось. За два…
Владиславі доведеться згадати про інших претендентів. Він чудово розумів рівень відвідувачів. Сам навчав персонал очікуваного ними рівня сервісу. Але зараз уже пізно.
Він просто не міг швидко встати…
Один із найбільших суглобів людського організму — кульшовий. Опора всього тіла. Зубний біль порівняно з цим був чимось на кінчику пальця.
Він жив із ним ще з першого розлучення. Тоді проявились перші симптоми. Спортсмени звикли до болю — це частина їхнього життя. Але без Аліси це життя сенсу не мало. Суглобу довелось терпіти. Одного разу, досить давно, на дитячому майданчику він навіть несподівано підвів.
Через рік після того, як забрали Алісу, він записався на обстеження в «Аксимед». Клініка нагадувала готель. Після реєстрації на стійці за ним прийшов спеціаліст — молодий міцний хірург.
Прохолодний рентген-кабінет.
— Стопи зведіть, великі пальці разом…
Важкий фартух на животі.
— Завмріть, — з операторської.
Короткий зумер цифрового апарата.
— Одягайтесь, почекайте в холі.
Через короткий час у дверному прорізі кабінету з’явився чоловік, тримаючи в руках аркуш паперу. Щось у його погляді було не так. Перед хірургом у кріслі сидів атлет.
— Ну так, іноді трапляється… — почав той, затримавши погляд на його розвиненому торсі. — Зараз ця «старенька» проблема молодшає.
Лікар поклав знімок на стіл і дістав ручку. Обвівши пастою «шарніри», сказав:
— Різницю бачите? Ось ваш здоровий правий, а ось… лівий. Хряща між кістками зовсім мало.
— І що це означає?
— Вам треба буде приїхати сьогодні ще раз. Я записав вас на 18:00. Наш провідний ортопед усе вам розповість.
Як виявилось увечері, провідний консультант сам був у минулому непоганим штангістом. Зараз працював із професійними спортсменами. Він розклав той самий паперовий знімок і гранично чітко все пояснив. Заповнивши бланки і виписавши пів-аркуша процедур і медикаментів, ортопед закінчив офіційну частину.
— Я маю це зробити, — сказав той, вказуючи на папери. — Але ви маєте зрозуміти: це зламаний механізм. Рано чи пізно все закінчиться заміною.
Через роки допомагало тільки нове знеболювальне. На те, до чого звик організм, уже не реагував. Бували ситуації, коли два квартали до дому перетворювались на вибір — сісти на асфальт чи, стиснувши зуби, йти.
Іноді він дійсно просто сидів удома на підлозі — на дивані було незручно. Сон перетворився на пошук положення, провали в сон і пробудження від болю.
Сусідка працювала в їхній районній лікарні. Якось, зустрівшись біля під’їзду, вона сказала:
— Бачу, що кульгаєш. Що з ногою?
— Кульшовий. Давно вже.
— І що далі? Так не можна. Давай до нас на операцію. Є хороший хірург. Він вже в літах, але поки ще працює — треба встигнути.
Попередній огляд і дата госпіталізації були вже позаду. Він згадав фразу «штангіста». На його питання: «Блін… Це ж операція, так. Якось стрьомно», — лікар тоді усміхнувся і відповів:
— Повірте, коли час прийде, вам уже буде настільки все одно, що будете навіть раді.
Зараз це звучало як правда. Вперше за довгий час над страхом взяло гору очікування того, що це нарешті може закінчитись.
Він ще ніколи не був у лікарні. Особливий світ. Їхню районну «третю» зовсім недавно з належним галасом і особистою участю провідних боксерів тільки відремонтували.
Якщо пінопласт під сучасною фасадною фарбою зовні ще нагадував «Аксимед», то всередині це місцями був справжнісінький польовий госпіталь. Всюдисущий запах кухні, хлору, ліків… і відчаю.
Спартанська палата зустріла його жорстким ліжком, вигорілими від сонця стінами й лінолеумом. Це заслуговувало на окрему увагу. Старе покриття на підлозі місцями пристрелили будівельним степлером, а десь просто підклеїли широким канцелярським скотчем.
Скручена в кутку ліжка колюча вовняна ковдра з характерним запахом і радянським картатим принтом. На краю, попри безкінечні лікарняні прання, дивом збереглась тканинна бирка. Чорний штамп швейної фабрики, «ВТК» і рік випуску — «1976». Ця ковдра була трохи молодшою за нього самого.
У перший же день почався коловорот лікарів. Анестезіолог, схожий на Бенджаміна Франкліна — цією купюрою він і запам’ятався. Володар бігаючих очей присів на край сусіднього порожнього ліжка. Погортав записи з холоднокровністю людини, що щодня відправляє людей у нікуди і назад.
— Ну що, спортсмене, — тихо почав він, — яку вагу зараз носимо?
Пізніше зайшли двоє хірургів. Той, що старший, оперував — у парі з тим, що «треба встигнути». З ним був молоденький інтерн. Це було схоже на якийсь іспит.
— Підніміться, будь ласка, — попросив молодий чоловік. — Можете ліву ногу, зігнувши в коліні, підняти?
Тут же на плечі пацієнта з’явилась долоня досвідченішого.
— Не треба.
Лікарю-початківцю той з батьківською усмішкою сказав:
— Ти знімок бачив? Занедбаний деформуючий. Людина може підняти коліно тільки разом із тазом.
Пізно ввечері стало відомо про дату й час — завтра, 10:00.
Обіцяного анестезіологом «пофігу» після зробленої вранці в плече премедикації не наступало. Уже на столі дорого себе цінуючий спеціаліст тільки з четвертого разу потрапив кудись у спину.
Далі почався конвеєр — чужі руки з усіх боків крутили, ставили катетери, мотали еластичним бинтом ноги… Він усе ще міг рухати пальцями ніг. Так має бути? Начебто передбачалось вимкнення…
Все почалось із «завіси» — у якийсь момент перед обличчям з’явилась ширма із запраного до дір сірого простирадла. Час завмер. Вчора казали, що в середньому це займає близько півтори години.
Були чутні голоси. Здавалось, що він присутній у чиємусь офісі. Звичайні діалоги людей за роботою. У якийсь момент пролунав стук. Біль… Він ніколи не знеболювався в дантиста. Знав, що іноді доводиться потерпіти. Знову стук… Біль змусив завивати.
Нічого…
Повернення супроводжувалось плеском долонею по щоці. Світло. Обличчя «Франкліна».
— Повертаємось, повертаємось…
Різкий поворот голови показав, що ляпасів достатньо. Поступово повернулась операційна. Руки. Вони перевернули його на спину. Стрілки на стіні показували пів на другу.
— А ти на вигляд не такий сильний, як брикаєшся, — пролунала суха медична підтримка головного оперуючого.
— Правда? Вибачте, — сказав він, відчувши біль у горлі.
Що це було — жарт, чи його тіло справді вирішило не підкоритись втручанню?
Тітоньки вже везли його по коридору. Останнє, що запам’яталось з операційної, — жінка на такий самий ремонт, як у нього. Їхні каталки перетнулись у шлюзі. Її розуміючий і підтримуючий погляд…
У палаті ліжко все ще продовжувало свої «американські гірки». Світ то прояснювався, то знову зависав…
Ніцього. Прайде.
Лікарі суворо заборонили спати. Протягом цілого дня до нього постійно заходив хтось із персоналу.
— Не спите?
— Не спимо.
— Як ви? — запитала, прочинивши двері, тільки одна жінка. Та сама, що вчора давала йому в обід їсти, пізніше мила підлоги, а ввечері робила промивання… Ким вона була, виходячи з кола обов’язків, було не ясно — але точно була людиною.
Наркоз… Він намагався зрозуміти, що сталось після того стуку і його гарчання. Нічого. Порожнеча. Це не сон — щось більше. Маленька смерть. Якщо вона така, то це вже не страшно. Ти просто зникаєш. Зникає все…
На тумбі стояла пляшка води. Знаючи, що потім не зможе рухатись, він залишив її спеціально так, щоб можна було дотягнутись. У роті все вже просто хрустіло, але пити так само не можна було. Відкрутивши кришку, він просто прикладав горлечко до губ, щоб відчути вологість.
Заходили хірурги, медсестри безкінечно ставили крапельниці й уколи. Провідав і анестезіолог.
— Ну, капець. Ви й спантеличили. Довелось бігати в нашу лікарняну аптеку по бракуючі ліки прямо з операційної, — сказав той, кладучи чек на край ліжка.
Виходить, він лежав без почуттів, поки хтось бігав за тим, що за логікою мало бути під рукою… Думати про це не давало ще не до кінця повернуте усвідомлення.
У такому лежачому положенні він провів і весь наступний день. Хотілось їсти. Він згадав, що обідав лікарняною тушкованою капустою і супом ще в день надходження. Але не уявляв, як би хтось його годував — тому просити про це соромився.
Вранці другого після операції дня медсестра крім уколу в живіт принесла два тістечка.
— Їжте, вже можна. Це вам від сусідів, — сказала вона, усміхаючись.
Смак цих тістечок запам’ятався надовго. Того ж дня зазирнув на знайомство реабілітолог.
— Голова не крутиться?
— Та ні, начебто нормально.
— Ось і добре. Завтра будемо вчитись ходити.
У долоні була маленька гумова лялька. Та сама з набору кілець, який вони купили з Алісою в «Дитячому світі» перед океанаріумом. З нею тут було безпечно.
Тут взагалі було якесь дивовижне відчуття спокою. Вперше за довгий час, хай і так специфічно, — але хтось піклувався про нього. Зазвичай турботою був він.
«Універсальна» жінка з першого його дня перебування тут якось заходила міняти постіль.
— Ой, ні. Не треба. Вона ж ще зовсім свіжа… — спробував відговорити її він.
— Так належить, не переживайте, — сказала медпрацівниця.
Розговорились. Виявилось, що вона з Донецька. Чоловік залишився там, а вона з початком бойових дій виїхала. Знімає вже багато років кімнату, чіпляється за будь-яку роботу.
— Мені це ліжко там майже й не треба, — не втрачала почуття гумору сильна жінка. — Все одно живу тут у лікарні. Знадобилось от на старості років моє медучилище.
За мовленням було зрозуміло, що людина явно жила в рідному місті не життям рівня медсестри.
Завершилась у лікарні й історія з «Валю, Валюша».
Здавалось, усі крапки були розставлені ще три роки тому. До того як Жнець вирішив своє питання силовим шляхом, а мати дівчинки безслідно зникла. «БТР» давно перетворився на прибутковий бізнес на дітях і предмет журналістських розслідувань.
У кожного своя дорога. Його коментар під постом дитячого чиновника набирав популярності. Розмістивши під ним рекламу своїх послуг, Паша порушив це негласне правило. Публічний обмін думками не відкрив нічого нового. Кожен залишився при своїй системі цінностей.
Реабілітолог знадобився всього два рази. Він навчив його справлятись із милицями і крокувати прямо, а наступного дня вони разом підкорили сходинки. Далі він сам — крок за кроком. Своє тіло за роки тренувань він знав як ніхто інший.
Чергові посеред довгого коридору раз у раз проводжали пильним поглядом найактивнішого мешканця. Він частіше за інших карбував милицями цю непросту спочатку дистанцію.
В одному кінці цієї «прямої» були двері — за матовим склом знаходилось життя. Ще зовсім трохи… З іншого — велике вікно.
Часто крізь густі вазони він спостерігав за пологовим будинком. Біля центрального входу майже завжди вдень були такі приємні клопоти. Хтось малював на асфальті серця, інших привозили на пологи. Найзворушливішим моментом були виписки. Квіти, кульки… і маленьке життя, що тільки починає свій шлях на чиїхось дбайливих руках. Він відчув це саме тут двічі.
Якраз тоді біля вікна зародилась одна неймовірна ідея. Її здійснення було тільки питанням часу.
Палата №9 була тимчасовим домом уже тиждень. Тихий лікарняний вечір порушило якесь «свято». Виявилось, що він був до нього причетний. У дверях з’явились Бурундуки. Як їм вдалось у такому стані пробратись у відділення — залишилось загадкою. Одразу після бурхливого застілля в батьків вони вирішили провідати друга.
— Мої щось зовсім розклеїлись, — сказав глава сім’ї, мало не сівши на прооперовану ногу. — Схоже на модний грип…
Провідування не змусило чекати. Вже вранці все тіло нило від температури. Виписка мала відбутись з дня на день. Тільки не залишитись тут. Треба триматись.
За день, приховуючи свій стан, він таки виписався. Додому. Вдома можна впоратись з усім. Несподіванкою був візит головного хірурга.
— Ну що, прощаємось, виходить, ненадовго?
— А, ви про шви? Так, мені сказали, що в понеділок вранці на зняття.
— Виходить, що ні. Не тільки… Правого, судячи з контрольних знімків, вистачить на два-три роки…
Це було останнім, що хотілось почути того ранку.
Відновлення зайняло рівно місяць від операції. Кожен день він робив удома розроблені собою вправи. Випали тільки три дні застуди на початку. Ліва нога більше не боліла, чудово слухалась… але не ходила.
Розуміння прийшло одразу — ходьба це не тільки ноги. Про це має згадати все тіло. Милиці того ж дня були поставлені в куток. По стінках, вздовж меблів — ходити.
За тиждень він ішов із двома п’ятилітровими каністрами по воду.
Головлікар це був чи якась більш вища інстанція… По дорозі зустрілась та сама сусідка — працівниця «третьої».
— Привіт! Дякую величезне за тістечка!
— На здоров’я. А ти куди це пляшки несеш?
— Води набрати, вирішив прогулятись…
Жінка завмерла, перегородивши йому шлях.
— Так, треба було тебе в лікарні ще й психіатру показати. Може, нерв якийсь пошкодили… У тебе суглоб новий, а голова стара. Ти що задумав? Знову на стіл? — медичний гумор був безжальний.
На цих словах вона відібрала в нього одну з пляшок.
— Потім віддам, — сказала вона, знизавши плечима і звівши брови.
Довелось змиритись. Принісши додому воду, він залишив її в коридорі, навіть не роззуваючись. У парк «Перемога» — до качок. Він так довго мріяв це зробити.
Обійшовши всі доріжки і постоявши в рідних місцях, він присів на лавку біля води. Вхідний виклик — Facebook Messenger, Юліана Коваль… «Спеціаліст з розлучень, сімейний медіатор, терапевт з феномену відчуження батьків». Він був знайомий з нею ще з лікарні. Вона залишала багато своєрідних питань під його роликами на YouTube і ретельно все з’ясовувала.
— Добрий день, Юліано. Радий вас чути.
— Так от, вирішила краще подзвонити. У мене до вас пропозиція.
— Так.
— Я вивчила вашу історію. Дуже хотілось би вам допомогти.
— Ви знаєте, тут допомогти в силах вже тільки час. Я навчився чекати.
— Дозвольте. Це абсолютно безкоштовно…
«Консультація» пішла в розбір образів і символів на прикладі малюнків доньки спеціаліста з феномену… Весь цей час у навушнику лунало щось схоже на плямкання.
Здалось… Ні… Другий навушник відсіяв зайвий шум і відтворив картину.
Терапевтка, мабуть, звично розкинувшись у кріслі, однією рукою оглядала відкриту рану клієнта, а іншою закидала в рот горішки…
Завершити дзвінок — відкрити чат — заблокувати користувача.
Більше ніхто не торкнеться його ран.
Особливо липкими пальцями.