Альоша

«Нещасна, вбога, тупорила мавпа. Сходи до психіатра. Ти хворий, Васю. Шкода тебе».
Цей напис дивився на нього іноді вранці з відображення. Якось, влаштувавши погром у ванній, дружина залишила йому таке послання милом на дзеркалі.
Яка тонка грань між колишнім «Люблю тебе!» на цьому склі і «Мавпою» — як ця амальгама… У триста разів тонша за людську волосину. Він поставив станок для гоління у тримач.
Начальниця ірпінської служби у справах дітей знайшла психолога — його чекають о 12:00. Чомусь міський центр дитячої психології «Диво-край», про який ішлося на комісії, передав цю справу якомусь волонтеру. Не покидало передчуття, ніби тут щось недоговорюють.
Біля під’їзду на лавці сидів сусідський хлопчик років восьми. Він бачив його з вікна в такому ж стані майже годину тому. Сидів майже нерухомо, підібгавши під себе ноги й увібравши голову в плечі.
— Привіт, — сказав він, вийшовши на вулицю. — У тебе все гаразд?
— Так… — здивувався хлопчик.
Було видно, що він недавно плакав.
— Просто помітив, що ти тут довго.
Хлопчисько потупив погляд, нічого не відповівши.
— Я живу тут, на третьому, — сказав він, показуючи на вікна. — Дорослі не завжди мають рацію… я знаю. Якщо буде нема з ким поговорити — знаєш, де мене шукати.
Він простягнув руку і назвав своє ім’я.
Дорогою до гаража він згадав ці крики. Майже щоранку перед школою у дворі лунав істеричний жіночий голос. У такі миті, покірно опустивши погляд, біля під’їзду незмінно стояла ця маленька людина. Чекав, поки його вчергове вичитають. За шапку, підручник… що завгодно. І, глянувши на зачинене вікно, йшов.
Як дитина після цього проводила весь день у школі — можна тільки здогадуватись. Від цих думок було не по собі.
Схоже, дитяча тема займала його все більше…
Офіс із глянцевою вивіскою «Приватний психотерапевт Синицька» в новому ірпінському ЖК дещо здивував.
Після спілкування з панеллю доступу двері відчинила очільниця. Надія Миколаївна представилась і провела в приймальню свого центру.
У кабінеті висіли сертифікати про емпатію, глибокий аналіз і психодраму… Два «м» в останньому слові чомусь не бентежили психолога.
За зеленим чаєм з жасмином Синицька повідала, що тиждень тому вже спілкувалась з Алісою. Робота з дитиною проводилась на руках у матері — бо «мама по-іншому не дозволяла».
— Треба ж, — приховати сарказм не вдалось. — І як?
— Ситуація у вас непроста, але й не безнадійна, — сказала психолог, викладаючи в блюдце шоколадні цукерки. — За участі дитячої служби ми зможемо організувати роботу з вашою дівчинкою і її мамою. Ну і вам теж треба пройти терапію.
— Про які гроші йдеться?
Було помітно, що розмова про гонорар була улюбленою частиною комунікацій психолога. Наздягнувши маску «Не заради грошей ми тут», жінка відповіла:
— Той сеанс з вашою донькою, як і сьогоднішній ваш, — безкоштовні. Це в рамках нашої роботи з центром і службою. Що стосується сімейної програми з урахуванням знижки — сеанс вийде всього по тридцять доларів. За курсом…
— Скільки їх взагалі знадобиться виходячи з досвіду?
— Дівчинці достатньо двох. Вам із дружиною — одного.
— Чотири? — запитав він, здивовано звівши брови.
Надія Миколаївна усміхнулась:
— Щотижня… Думаю, через півроку можна буде говорити, що все залишилось у минулому.
— Дякую. Є над чим подумати, — сказав він, добираючи слова.
Мабуть, помітивши в ньому втрату інтересу, Синицька вийшла з кабінету. Повернувшись, поклала на стіл аркуш із дитячими малюнками. У кутку стояло прізвище доньки.
Вперше після дитячих трирічних кружечків і ліній він побачив, як Аліса малює. Від цього аркуша наче все ще йшло її тепло.
Площину було розділено на чотири частини. Погляд одразу затримався на правій нижній — чоловік із двома жінками стояли, взявшись за руки. Зверху Алісою було підписано «Тато, Мама, Я». Над татом — «Альоша».
Новий тато…
— Так… — випередила питання Синицька. — Це мама попросила дописати.
По діагоналі зліва — дівчинка в зеленому светрі і шапці. Справа — та сама дівчинка з великою коричневою плямою поряд. У «хмаринці» від її рота — «Ха». У лівій нижній частині — чоловік і жінка. Над великим серцем між ними виведено «Любов»…
Володарка дипломів щось ще пояснювала. Він дивився на сім’ю…
«Тато Альоша» за руку з «Мамою», а вже та тримає «Я»…
Не треба бути великим психотерапевтом, щоб зрозуміти — дитина в нормальній ситуації завжди намалює себе посередині.
Велике застілля. Сімейне свято. Погляд проходить по рідних обличчях… Аліса.
Застигає.
— Тат, ти чого? Скажи їй щось… — голос Дані.
Кудись їде машиною. За вікнами так красиво. Помічає, що позаду діти. Серце… Голосно…
Вжимається в сидіння.
Приносить додому кошеня. Аліса дивиться мультики… Так хочеться порадувати…
Ні.
Кожного разу — пробудження. Постіль. Нікого. Порожнеча.
Після того, що довелось побачити в шкільному кабінеті й у залі торгового центру, він боявся налякати собою Алісу навіть уві сні.
Із того «Мамочко, спаси», «Я до тебе не хочу» на тлі чужого дня народження минуло два з половиною роки…
Будь-яке багаття, якщо в нього не додавати хмиз, колись гасне. Він поступово вийшов з усіх судових позовів і більше не ініціював ні позовів, ні заяв.
Залишилося тільки виконавче провадження, яке все ще припадало пилом десь на Ярославській. Його чомусь не закривала сама система.
Тепер доводилось тільки відбиватись від того, що нав’язували опоненти. Їхні інтереси зводились лише до одного — грошей.
Той далекий поділ майна «купленого дружиною» залишив післясмак у сотні тисяч боргу. Під арештом опинилось усе, до чого могли дотягнутись державні, а потім і приватні виконавці.
Провадження відкривались і закривались, передаючись з рук у руки. І щоразу закон був на боці того, хто забирає.
Крім самого боргу, накопичувались, накладаючись одна на одну, винагороди стягувачів, пені й штрафи. У якийсь момент дві державні хижачки вже вимірювали рулеткою його гараж.
Виставивши його на продаж через єдиний підконтрольний майданчик, «продали» за третину ринкової ціни — такого ж у найсумнішому стані.
Ромчик не розлучався з нав’язливою ідеєю відкусити й земельні ділянки. Ті самі, здебільшого належні шефу, які колись послужили підставою для дарування квартири.
Колишнього прокурора не бентежили численні документальні докази не на їхню користь. Формулювання в позові було фірмовим — заявниця п’ятнадцять років прожила з дуже прихованим чоловіком, «думати не могла, що в нього стільки всього цікавого». Велике бачиться здалеку… Прозріла випадково, після розлучення.
На той момент уже не було зайвих коштів на адвокатів. Був багаторічний досвід, що робив його самого вже якоюсь мірою юристом.
Деякі засідання в Києво-Святошинському суді перетворювались на справжній стендап. Навіть неупередженим судді й помічнику не вдавалось приховувати стримані усмішки, слухаючи сторону позивачки. На останні засідання Ромчик уже просто не з’являвся.
Вдалось все ж встигнути зробити те, що давно вже так хотілось.
Адвокат дружини, скриплячи своєю «Шкодою», з ганьбою від’їжджав від будівлі суду. У дзеркалі заднього виду він міг довго спостерігати виразний середній палець.
У той момент цю витягнуту в напрямку Ромчика руку було видно навіть із супутників.
Відстоявши вкотре ділянки, треба було обговорити все з шефом.
— Павле, привіт! Зручно? Хочу обговорити питання наших вкладень. Моя частина землі залишається за мною — це мій ризик. Те, що належить тобі, треба із цієї зони ризику прибрати. Я щойно знову врятував нас від зазіхань. Колись усе може закінчитись не так вдало. Зустрінься, будь ласка, із моєю колишньою і добийся від неї згоди на переоформлення. Ви прекрасно знаєте одне одного. Невже вона зможе тобі відмовити чи буде претендувати на твоє?
— Зрозумів тебе. Домовились. Зідзвонюсь із нею, зустрінемось. На зв’язку…
Успішний розважливий бізнесмен. Була в шефа одна особливість… Вирісши без батька, з бабусею, він не міг не підкорятись жінкам.
Після зустрічі з дружиною шеф призначив зустріч біля «Салюту». У кафе цього готелю з химерною архітектурою пройшла їхня остання розмова.
— Все добре. Мені вдалось до неї достукатись і досягти компромісу, — почав Павло.
— Хороші новини. Я все-таки вірив, що вона проти тебе не попре. Ну, за рішення…
Вони символічно торкнулись кавовими чашками. Шеф продовжив:
— Дивись. Вона готова до нотаріуса хоч завтра. Домовились так. Вона ні на що не претендує. Як «комплімент» їй відходить тільки твоя частина. Переписуєш їй свої ділянки — і вона дозволяє переоформити мої…
Знадобилась невелика пауза, щоб ще раз усередині повторити почуте. Навіть для хапкого партнера і з’їхавшої з котушок дружини ця схема була перебором.
Він на мить перевів погляд на барну стійку, на дітей на самокатах на площі. Затримав погляд на чоловіках у костюмах і їхніх красивих супутницях…
Ця пауза знадобилась, щоб прийняти рішення. Предметом була зовсім не земля. Давня дружба, партнерство, спільні інтереси і цілі…
— Знаєш… — почав він, сьорбнувши еспресо. — Ти, напевно, не так мене зрозумів. Моя земля — це комплімент тільки мені. Твоя частина надалі вирішується без моєї участі.
Щоки шефа вмить налились кров’ю. Відсунувши з гуркотом стілець, він вийшов з-за столу на вулицю. Уже там, на бруківці, вони стояли востаннє одне навпроти одного. Не потиснувши руку, шеф видавив із себе:
— Я зрозумів…
Того ж дня подзвонила чергова адміністраторка. Назвавши його по імені-по батькові, співробітниця з тривогою сказала:
— У вас все гаразд? Дзвонив Павло, наказав вас у клуб не впускати. У разі чого викликати поліцію…
Всі ці дні супроводжувало ще одне неприємне відчуття. В особливе приниження перетворились аліменти.
Кожного місяця на затертому столі своєї районної виконавчої служби він був зобов’язаний заповнювати звіт про виплату чергової мізерної суми.
Держава не зробила нічого, щоб у доньки був цілий світ — її батько. Грошовий переказ в очах чиновників замінював цю непотрібну опцію.
Багато місяців після припинення пошуку контакту він не міг залишити доньку без уваги. Годинами сидів із біноклем на Садовій у машині. Іноді стояв нерухомо, сховавшись десь у кущах. З однією лише метою…
Аліса з’являлась у бабусі, іноді щастило її побачити. Найважче було з біноклем — донька була, здавалось, на відстані витягнутої руки.
При цьому треба було не подавати й вигляду. Виявивши тут свою присутність, він ризикував тим, що доньку перестануть випускати на вулицю зовсім.
Його підрослу, таку красиву, рідну дівчинку. Вона гралась із дітьми, вже вміла сама кататись на гойдалках, щось малювала на піску…
Як зараз звучить її сміх? Чим вона цікавиться? Чи не кривдить її тут хтось у дворі?
Найважче було щоразу поїхати. Провернути ключ запалення чи розвернути себе в напрямку маршрутки. Чи бачив він цього разу доньку, чи ні — не мало значення. Треба було знову знайти в собі сили покинути це місце.
Історія з психологом Синицькою мала тоді, через три місяці, несподіване продовження. На екрані з’явився виклик «Психотравмма».
— Доброго дня! — натхненно звучав голос Надії. — Не хочу вас передчасно обнадіювати, але мені здається, я зможу допомогти вам у вашій проблемі. Вам зручно говорити?
Після такого вступу говорити було б зручно навіть у стоматолога.
Розмова тривала майже півгодини. Про що вона була — він так і не зрозумів. Згадка про доньку якщо й була, то тільки в загальних фразах…
Сенс дзвінка зринув через якийсь час. На черговому ознайомленні у виконавчій службі. Потім і в дитячій, у школі й поліції… Скрізь з’явився народжений принтером Синицької однаковий документ — «Висновок за результатами психологічного обстеження неповнолітньої».
Психолог зафіксувала проведену «роботу» як тримісячний курс із сім’єю — від першого малюнка Аліси до останнього дзвінка «допомоги». Оформивши це як завершений цикл терапії. Без деталізації змісту.
З п’яти сторінок різної якості друку, присутніх в інстанціях, можна було виділити наступне:
«У доньки на тлі сімейного конфлікту фіксується висока тривожність і емоційне відсторонення. При цьому її прив’язаність до матері оцінюється як безпечна і стабільна, а материнська позиція — як така, що повністю забезпечує потреби дитини».
На цьому тлі на єдиній добре скопійованій сторінці жовтим маркером Ромчиком було виділено:
«У батька відзначається стійка фіксація на відновленні контакту з дитиною при зниженні критичності до поточної ситуації. Рекомендовано курс індивідуальної психотерапії не менше 20 годин для корекції нав’язливих поведінкових і емоційних проявів. При недостатній ефективності терапії рекомендується консультація лікаря-психіатра для виключення розладів нав’язливого спектра».
Синицька на дзвінки відповідати перестала. Офісний динамік психолога голосом секретаря повідомив: «Висновок до видачі вам на руки не підлягає. Документ є внутрішнім і надавався в рамках адвокатського запиту»…
На той момент це вже не мало жодного значення. За час, що минув після «Irpin City», сталось те, для чого знадобилось три з половиною роки — Прийняття.
Не поразки…
Ситуації.