Омбудсмен

Був і зворотний бік цієї популярності.
Після виходу поста з «деспотом» того ж дня на зв’язок вийшли два популярні ТБ-проекти. Один з них одразу відпав під натиском вагомішого.
Гостьовий редактор «Важливо для кожного» мав професійне чуття на нові теми.
Після досвіду з Кульбабою вже не було жодних ілюзій. Все ж наполегливому телевізійнику вдалось витягнути його на зустріч.
Розмова проходила за «одноразовою» кавою в скверику на Бульварно-Кудрявській. Сидячи на сирій листопадовій лавці, його співрозмовниця була занадто хороша, щоб не запідозрити підступу.
Обіцянка залучити на зйомку найкращих представників психології та юриспруденції була першим дзвіночком. Коли ж розмова зайшла про контакти мами й бабусі, на денці картонного стаканчика наче з’явилось — «Тікай».
Все вже читалось гранично ясно: філігранно нацькувати обидві сторони, дати відрекламувати себе «спеціалістам» і отримати проєкту на виході черговий виток популярності й перегляди.
Він згадав Даню.
— Знаєте, я вже не вірю в телевізор. Я просив його мені допомогти, зберегти нашу сім’ю… Але він нічого не чує.
Залишивши на цих словах редактора в здивуванні, він кинув стаканчик у смітник і попрощався.
До кінця тижня телефонували й писали інші представники каналу. Навіть стало зрозуміло, що вони якось самі вийшли на Ірпінь… Але він свою відповідь уже дав.
Масштабувати біль доньки до розмірів телеаудиторії не входило в плани. Після «Irpin City» більше ніхто не побачить її сліз.
Навіть він сам…
Ця думка почала брати гору над бажаннями й емоціями — вперше за весь час розлуки. Найскладніше рішення, яке ще належало прийняти. Але процес уже було запущено.
Бачачи те, що зробили з донькою, своїм прагненням до контакту він не хотів більше завдавати їй шкоди.
Та таблетка ввечері в ірпінській лікарні… Вона все ще відчувалась під язиком — ще раз побачити подібне він просто не зможе.
Можливо, наслідком цього галасу в соцмережах стала і візитка, залишена на рецепції.
Цей клієнт клубу завжди був небагатослівний. Він приїжджав вдень на годину на бігову доріжку і, закривши рахунок своїх охоронців у спорт-барі, прощався до чергового разу. Чим він займався і ким був — ніхто з персоналу не знав.
У житті Артур Сергійович був так само гранично лаконічним. Почувши по телефону його «Здрастуйте…», у любителя бігу не виникло ні питань, ні пауз — наче цей номер уже був йому відомий.
— Представник уповноваженого з питань дотримання прав дитини. Ці питання потрібно вирішувати з нею. Протягом тижня я повідомлю день і час…
Дякувати за цю розмову жіночому блогеру чи Ігнатенко — залишилось загадкою.
У п’ятницю, залишивши машину біля Маріїнського парку, він уже йшов по Інститутській у напрямку офісу омбудсмена. Потрапити на особистий прийом до чиновника такого рангу здавалось чимось неймовірним.
Вулиця була затиснута монументальними сталінками і закритими номенклатурними особняками. Водії біля представницьких машин чекали на вузьких парковках своїх босів. Простір дихав якимось особливим казенним спокоєм.
За великими дерев’яними дверима вигорілого сіро-рожевого фасаду знаходилась вертушка охорони.
— Добрий день. Я до Анатоленко.
— Ви записані? — поцікавився чоловік.
— Так.
— Паспорт ваш можна?
Звірившись із журналом, охоронець сказав:
— Другий поверх ліворуч, приймальня.
Оксана Фомінішна виявилась зовсім не такою, як у ЗМІ. Весь прийом проходив у якійсь невластивій холоду цих стін домашній атмосфері.
Було навіть трохи дивно, як людина такого рівня зайнятості знайшла для нього стільки часу.
У бесіді з перервою на невелику нараду хазяйки кабінету минуло близько трьох годин. Було за цим столом і людське розуміння, і професійні поради… Навіть чай з лимоном був, як колись у мами.
Не обійшлось без згадування спільних знайомих. На той час БТР Жнеця в середовищі батьківського відчуження був знайомий багатьом. Уперше довелось засумніватись у щирості Паші.
Як виявилось, голова БТР досить успішно працював із дитячою службою у вирішенні свого особистого питання.
При цьому батькам він наполегливо радив триматись від неї подалі. На цьому тлі деякі його рекомендації почали виглядати зовсім по-іншому.
Дізнавшись про належність колишньої дружини до «Везіння», Анатоленко зазирнула в телефон. Написавши щось на листочку, вона поклала його перед ним.
— Іван Романович Корнієнко — людина свого часу займала в ієрархії цієї організації не останнє місце. Наберіть його, скажете від мене.
На цих словах Оксана Фомінішна затримала погляд на настінному годиннику. Було рівно шоста. Робочий день чиновниці закінчився.
Оксані Фомінішні своєю несподіваною підтримкою вдалось знову дати йому крила, запалити таку необхідну віру в перемогу.
На той час відпали всі. Втомившись від його зацикленості на боротьбі за доньку, відійшли друзі й колеги. Родичі воліли співчувати на відстані. Іноді вже здавалось, що життя закінчилось чи зупинилось.
Зараз двері знову відчинялись. Там, де було замкнено — він готовий був проходити крізь стіни. Немає нічого впертішого, ніж людина, яка попрощалась з ілюзіями.
З моменту зустрічі в кабінеті уповноваженої минуло майже три місяці. Місяці, присвячені біганині по інстанціях з подвоєною силою.
Десь було достатньо випадкового згадування «дружби» з Анатоленко, десь спрацьовувало те відчуття правоти, яке заходило раніше за нього в кабінети.
Позаду була робота з підготовки найсерйознішого заходу — комісії із захисту прав дитини на рівні ірпінської міськадміністрації.
Не обійшлось і тут без ловлі чиновників, довгих розмов, а часом і погроз. Міністерствами, журналістами, кармою… Люди, які ховалися за секретарями, побоювалися публічного розголосу й похитнутого самолюбства.
Оновились за цей час матеріали виконавчого провадження. Після торгового центру в «послужному списку» мами з’явився ще один вагомий документ — фіксація нервового зриву в доньки. Адвокат, захищаючи життя і здоров’я дитини, вимагав закриття провадження.
Там же тепер було підшито і висновок шкільного психолога:
«У момент появи батька в дитини зафіксовано панічну реакцію, викликану гострим психоемоційним стресом. У результаті в учениці стались мимовільне сечовипускання»…
У пам’яті спливнув старий епізод. Якось після дня народження Даня сказав:
— Тат, мама просить позичити їй сто доларів.
— Синулю, дай якщо хочеш. Не треба питати, — відповів він.
Через якийсь час з’явився перший психологічний висновок.
Пов’язувати одне з іншим було неможливо. Але згадалось це чомусь саме зараз. Гроші мати тоді так і не повернула.
Його донька, яка залишилась у пам’яті, — у парку, машині, за мультиками… Тепер він зустрічався з нею у висновках спеціалістів.
Дорослі, заручницею яких вона стала, були готові на все для продовження своїх ігор.
Для оточуючих із кожною такою печаткою він все більше ставав «чудовиськом»… І воно відчайдушно шукало справедливості.
І спокою.
Того дня в Ірпені після виконавчої він згадав про стару церкву на сусідній вулиці. Машина якраз стояла по той бік парку.
Всередині було людно. Зі свічкової лавки швидко відшила сувора бабуся:
— Зачинено, в залі йде Таїнство вінчання, не належить зараз зі свічками ходити.
Поспішати було нікуди. Сходивши в магазин по перекус, він повернувся.
Храм стояв на пагорбі, що йшов схилом у глибокий яр. Територія була доглянута, тиха й дивовижно душевна. Вдалині ховались дерев’яні альтанки й криті столи. Кефір з булочкою на холодному вітрі був тут особливо смачним.
Чекати довелось недовго — вінчання за зачиненими дверима закінчилось досить швидко…
Поклавши в коробку гроші, він узяв свічку і зайшов у зал. Чергуючись з іконами, на нього дивились із файлів аркуші А4: «Тим, хто розмовляє в храмі, посилаються скорботи».
Чийсь явний маркетинговий прорахунок. Внутрішній голос тут же зам’явся…
Все ж тиша цих склепінь налаштовувала. Ідеальний варіант. Зараз він був тут зі своїм вогником один. Очі поступово закрились…
Відчулась чиясь присутність. За спиною знаходилась стійка. Судячи з шурхоту, до неї прийшла знуджена в лавці денна хазяйка.
Незабаром крізь думки про життя почало пробиватись: «Колька Танькін…», «З перловкою краще», «У морозильник ці голубці»… До тітоньки прийшла подруга. Вони стояли за метр за спиною — і на них ця скорбота, мабуть, не поширювалась…
28 грудня на сьомий день народження Аліси довелось ще раз об’їхати вже знайомі місцеві лікарні.
Донька напевно вже жила з новою сім’єю десь в іншому місці. Коли він приїхав залишити подарунки в бабусі, теща не знайшла нічого кращого, як з похмурим виглядом сказати:
— Здрастуйте. Її тут немає… Дуже велика температура. Вона в лікарні…
І хоч виглядало це одразу як якийсь дурний жарт, після того як двері захряснулись, він об’їхав їх усі — навіть інфекційні й бучанські. На щастя, ніде Аліси не виявилось, але стрес завдяки бабусиній імпровізації був забезпечений.
Ще тоді в листопаді — прямо в машині одразу після зустрічі з Оксаною Фомінішною — він набрав її людину.
Корнієнко виявився цілком приємним співрозмовником. Про зустріч домовились на наступний день.
Площа біля метро «Арсенальна». Історична будівля, частину якої зайняв один із закладів мережі Aroma Kava. За великим капучино під світлом теплих ламп непомітно минула майже годинна бесіда.
Виявилось, що колишній лікар Іван Романович був керівником дитячого благодійного фонду «Рідний поріг», тісно пов’язаного із «Везінням».
— Я вас почув, — сказав чоловік, коли офіціант приніс рахунок. — Вчинимо ось як. Найближчим часом я зустрінусь із вашою колишньою дружиною та пастором ірпінської громади. А вже потім ми зустрінемось разом.
Стратегія Корнієнка була зрозуміла: вислухати сторони, знайти розуміння, спробувати влаштувати примирення. Це вселяло надію.
— Не хвилюйтесь. Думаю, наступної суботи ми з вами з’їздимо в Ірпінь, — сказав Іван Романович, потискаючи руку на прощання.
Щось лікарське в ньому є, — подумав він, проводжаючи поглядом чоловіка вигляду класичного Айболита. Років п’ятдесяти, підтягнутий, з акуратною сивою бородою. І дуже уважним поглядом… Була в ньому ця якась медична чистота.
Минуло два тижні, перш ніж керівник «Рідного порогу» вийшов на зв’язок. Зустріч пройшла за великими чашками за тим самим столиком.
Розмови Корнієнка на відсторонені теми батьківства, чоловічої стійкості й всесвітньої любові одразу дали зрозуміти, що щось не так. Від прямої відповіді все ж не вдалось піти. Пастор назвав його по імені і сказав:
— Шкодую, але допомогти тобі я нічим не зможу.
У цьому переході на «ти», як і в по-батьківськи сказаному імені, відчувалось якесь виправдання. Не впорався…
Він згадав ту коротку розмову з Сергієм Бородюком, коли того покликала на допомогу дружина. Алісу з мамою оточила на вулиці паства, а до нього підійшов на чоловічу розмову керівник ірпінського приходу.
Покручуючи на пальці ключі від автомобіля, чоловік у костюмі з розстебнутим коміром сорочки сказав:
— Шо ти ходиш сюди, шо ти мене тут ганьбиш? — саме «ти», як і «шо», спочатку ввело в ступор.
— Почекайте, що означає «ти»?
— Хто ролики про мене показує по телевізору? По судах бігаєш, — відчувалось, що в людини накопичилось. — Шож ти зі мною не прийшов поговорити?
— Сергію… Я думав, ви тут несете людям щось світле, вічне.
— Це ти тут несеш… — продовжував напирати Бородюк. — Ти знаєш мене? Шож ти тоді про мене гониш? Скільки років тобі?
— 42.
— І шо, розуму так і не набрав?
— Виходить, що не набрав.
— Зрозуміло. Ти думаєш, що все тобі зійде з рук? Підеш проти Бога — будеш покараний, — процідив, все так само граючись ключами, наставник.
— Ви погрожуєте мені зараз? Ви розумієте, що в мене вкрали дитину?
— Шо ти ліпиш? Ніхто в тебе нічого не крав. Мені розповідали тут про тебе знайомі… Я прозріваю.
На цих словах захисник розвернувся.
— Удачі вам, Сергію… — сказав він уже вслід священнику, який ішов геть.
Середина березня. Висохли калюжі, чорнило на документах… і сльози. На кулаках залишилась лише сіль. Він їхав уже на другу комісію в головну будівлю Ірпеня.
Його питання виявилось настільки складним, що вимагало скликання всіх спеціалістів повторно. Відчувши, що процес піде краще під камери, він привіз із собою журналістів.
Головою комісії був сам Безгрешин. Керуючий справами виконавчого комітету Михайло Дмитрович вірив у прикмети. Його відображення в лінзах камер уже не раз шкодило прийняттю вірних рішень.
Того дня заступник мера довго намагався знайти ключ від зали засідань, зачинившись у себе в кабінеті. І тільки після довгих умовлянь поправив краватку і здався.
На момент цих комісій уже було зрозуміло — після того, що зробили з Алісою, зустрічі зараз неможливі. Треба зосередитись на впливі на маму і забезпечити психологу доступ до дитини.
За великим овальним столом цього разу зібралось п’ятнадцять людей. Представники ювенальної служби, служби у справах дітей, управління освіти, соціальних служб, медичних установ, юристи і спеціалісти системи безоплатної правової допомоги.
Здавалось, у залі присутні всі, хто хоч якось відповідав за благополуччя дитини.
Двічі не прийшли тільки найзайнятіші — мама і депутат Мельниченко.
Після слів батька і сухих звітів спеціалістів Михайло Дмитрович полегшено підняв очі від паперів. Процедура наближалась до кінця.
Чиновник зробив ковток з одноразового стаканчика і зачитав з аркуша:
— Колеги, виноситься на голосування пропозиція рекомендувати органам опіки забезпечити доступ дитини до психолога для стабілізації психоемоційного стану. Хто за?
Члени комісії неквапливо підняли руки. Це була швидка, відпрацьована роками процедура. Жодних коментарів і суперечок не пролунало.
Михайло Дмитрович зафіксував результат поглядом і підсумував:
— Рішення прийнято одноголосно.
Три місяці штурму кабінетів, дві комісії, години очікування в коридорах, журналісти… Все це знадобилось лише для того, щоб натовп клерків проголосував за рекомендацію.
Жодних конкретних прізвищ психологів з акредитацією, жодних чітких приписів — розмита думка про те, що дівчинці, мабуть, дійсно не завадить терапія.
По залі пройшов сухий скрип відсунутих стільців. Люди почали виходити. Слідом за кожним з них цей простір покидала надія. Більше він їх не збере.
У коридорі люди з камерами попросили дати коментарі. Після того як світло сховали в кофри, по черзі підійшли два представники служб.
Поза столом вони висловили своє розуміння і підтримку, але підкреслили — конкретні дії поза їхніми повноваженнями.
Адже все може вирішити один дзвінок…
Він вирішив його використати. Уповноважена з прав дитини вислухала коротко, не даючи йти в глибокі пояснення.
— Нічого не змінюється, — зітхнула вона. — Шкода, що так складається. Ви правильно все робите, не здавайтесь…
На фоні пролунав сигнал електрочайника. Схоже, в цю мить Оксана Фомінішна вже проживала чиюсь наступну історію…