Пітбуль

Він знову це зробив…
З кожним рухом касової стрічки вперте шоколадне яйце все норовило втекти. Дівчинка, що стояла позаду в черзі, дивилась на нього і вже кілька разів поправляла.
— Інно, не чіпай. Це дядине, — сказала її мама.
Жінка в жилеті, пікнувши сканером, посунула воду з печивом. Кіндер, щоб не пошкодився, забрав сам. Оплативши покупки, він затримався біля каси. Коли розрахувалась мама Інни, запитав:
— Можна вашій дівчинці подарувати? Просто так.
У долоні було те саме яйце. Жінка від несподіваної пропозиції трохи знітилась. За діалогом спостерігали крихітка й знуджений касир.
— Можна, — сказала жінка, глянувши на доньку.
— Дякую. Тримай — це твоє.
За цю усмішку можна було віддати багато. Щоб ніхто не помітив блиску в його очах, він швидко вийшов.
Уже заводячи машину, помітив, як радісно тупотіла Інна, тримаючи в одній долоньці маму, а в другій свій маленький подарунок. Він затримав ще погляд на парі, що йшла, і виїхав із парковки.
Сьогодні ця поїздка не планувалась. Дорога в Ірпінь завжди була різною. Мінялась погода, ціни на бензин, чергове літо змінювала руда осінь…
З лякаючою постійністю вона була однаковою тільки назад. Порожнеча. Щоразу він повертався назад спустошеним, залишивши позаду частину себе.
Уже виднілась розв’язка. Кільце, другий поворот направо, Університетська… Це відбувалось уже само, не потребуючи присутності.
Деякі місця завдяки хорошим подіям стають рідними. Тут був якийсь дивовижний зворотний ефект.
Цей дім на Садовій і все навколо давно вже перетворились на джерело болю. Але тягнуло сюди від цього не менше. Тут була його донька. Можливість просто побути з нею поруч притупляла інстинкт самозбереження.
Спочатку на Ярославську.
Власне через виконавчу службу і виникла ця необхідність сюди їхати. Його день був завтра — в суботу. О третій годині дня за розкладом, в рамках провадження, мала відбутись зустріч з Алісою.
І не тільки… На цій зустрічі в ТЦ «Irpin City» мали бути присутні виконавець і представник дитячої служби. Місцем зустрічі за ініціативою виконавчої служби мала стати зона дитячих атракціонів торгового центру.
Весь тиждень напередодні він контролював підготовку і готовність учасників. Ранковий дзвінок інспектору змусив кинути сніданок і поспіхом виїхати на зустріч.
— Ви знаєте, — з погано прихованим полегшенням сказала його виконавиця, — ваша дружина сьогодні на телефонні дзвінки не відповідає. Навіть не знаю…
Знав він. Якщо це залишити так — ця субота буде такою ж, як десятки попередніх. Прийомний час щойно закінчився, але це вже не мало значення.
— Добрий день, — сказав він, увійшовши в кабінет.
Його інспекторка була дещо здивована візитом. Все поки йшло для неї добре. Завтрашній день через відсутність мами міг би бути нормальним вихідним.
— Оооо, здрастуйте, — почала вона. — Що ж нам робити.
— Я підкажу. Завтра о 15:00 я буду на призначеному вами місці виконання судового рішення. Чи будете там ви, мама, служба у справах дітей — не важливо. Я фіксую все, що відбувається, викликавши наряд поліції, і передаю далі.
Закінчився час прохань. Сьогодні був інший настрій.
— У ваших інтересах знайти відповідачку і зробити так, щоб вона була серед присутніх. Сподіваюсь побачити вас там завтра теж.
Не чекаючи відповіді, він зачинив за собою двері.
Тепер можна на Садову.
Якийсь час він просидів у машині, впускаючи крихти печива. На балконі з’явилась теща. Кілька разів жінка в халаті закидала голову і щось шепотіла в долоню. Викинувши її вміст на землю, зникла.
На склі балкона все ще були намальовані якоюсь восковою крейдою чи свічкою великий півмісяць і коло — можливо, сонце. Вона явно не годувала голубів. Підготовка до завтра йшла повним ходом.
Поспостерігавши за вікнами ще трохи, він зрозумів, що чекати далі немає сенсу. Треба було заїхати в поліцію. Минуло близько півтора місяця з моменту його запиту по даних викликів за період.
Ірпінський райвідділ з кожним приїздом все більше поглинала забудова. Будівельний паркан одного з зростаючих ЖК проходив уже прямо по його території.
Скульптури біля входу і колись працюючий фонтан. Цей «санаторний» фасад дуже контрастував із внутрішнім занепадом.
Скриплячі, ледь тримаючись, алюмінієві двері, каламутні шибки чергової частини. Велика кількість ґрат на всьому, де могло пройти денне світло.
Черговий, почувши у віконечку мету його візиту, попросив паспорт і велів чекати в «приймальні». Приймати «гостей» тут явно звикли по-іншому. Два хиткі стільці біля входу передбачали певну спритність, щоб з них не звалитись.
Крізь скло пролунало його прізвище.
— Третій поверх, — сказав черговий, давши йому листочок-перепустку, і клацнув електрозамком.
Знадобилась година ходьби по кабінетах і архівах, щоб отримати в канцелярії те, що давно мало прийти до нього поштою.
Стос паперів. На першому єдиному новому аркуші А4 була відповідь: «Криміналу немає, ознаки правопорушень відсутні, спір носить сімейний характер». Всі інші десятки викликів були надруковані на половинках якихось чернеток.
Система дуже добре створила для себе «статтю вісім» закону про звернення громадян. Поліція визнала всі наступні виклики «ідентичними» — а значить, такими, що не вимагають розгляду.
Перетравлюючи вже на вулиці цю інформацію, він згадав дзвінок свого «кримінальника»:
— Будете в Ірпені — наберете. Бачився нещодавно з одним знайомим. Традиційні методи досягнення своєї мети ви вже вичерпали. Людина це вирішує. Він поряд там постійно, в Бучі.
— Петре Леонідовичу… — не стримався він. — Скільки грошей?
— Наберете, коли будете. Не по телефону, — не зрозумів питання майор.
Таро? Вуду? Він дістав телефон і знайшов у журналі викликів Коптенка.
— Петре Леонідовичу, добрий день. Зручно? Я в Ірпені зараз. З приводу вашої людини.
— А, зрозумів вас. Чекайте.
За якийсь час на Вайбер прийшло повідомлення з невідомого номера. Підтвердивши перегляд вмісту, він побачив від «Нюрки» посилання на карту. Майже одразу надійшов дзвінок адвоката.
— Я з цією електронікою не дружу, там вам дочка карту пришле. Рівно о четвертій годині вас там чекають.
Чайна церемонія вже була. Не знав він, що Коптенко ще й любитель квестів.
Навігатор прогнозував двадцять хвилин до точки. Початок третьої. Що робити ще весь цей час? Нарешті пообідати…
Довгий бетонний паркан, залізничні вагони і глибокі калюжі. Без п’яти хвилин четверта… Метрів за тридцять від точки на навігаторі стояв старенький вишневий «Ford Escort».
Було в ньому щось одноразове. Здавалось, машина давно вже нікуди не їздить. Відсутність інших автомобілів і людей навколо свідчила про те, що це «те саме».
Коли він зупинився і підійшов ближче, з «Форда» вийшов сивий чоловік у темних окулярах. Здавалось, обличчя цієї людини було зібране з уламків різних людей.
Неодноразово зламаний ніс, два великих світлих шрами на підборідді і щоці. Машина співрозмовника не глушилась.
— Добрий день, — сказав він незнайомцю.
— Добрий, — відповів той, наче знехотя.
Дивний тип. Дивний навіть для Коптенка. Може, це якась помилка? Коли чоловік простягав руку для привітання, вдалось помітити два його перекошених пальці. Що пов’язує адвоката з цим пітбулем?
— Від майора, — сказав боєць. — Я в загальних рисах ситуацію зрозумів. Питання вирішуване.
Вигляд і говірка цієї людини чітко давали зрозуміти, про який вид «рішень» ідеться. Губи пересохли.
— Я водички в машині візьму, — сказав він, щоб трохи взяти паузу.
Наступної миті власник «Ескорту» нирнув у салон свого авто:
— На, тримай.
Він простягнув свою наполовину випиту пластикову пляшку.
Найменше хотілось до неї навіть торкатись. Але відмова тут не передбачалась. Поки відкручувалась кришка, чоловік із прихованими очима продовжив:
— Не переживай. Це не те, що ти подумав. Пару днів доньці доведеться побути з бабкою. А мама за цей час стане слухняною. Будеш приїжджати, коли захочеш, і виховувати дитину.
Чоловік провів поглядом по території.
— Десятка. На суди з ментами витратиш більше. Відповідь даш Коптенку.
— Не поспішай, — на цих словах незнайомець потиснув руку і, залишивши його з водою і палаючими щоками, поїхав.
У поспіху не було потреби. Рішення прийшло вже давно — одразу за розумінням того, з ким він спілкується.
Попри все, що в їхній сім’ї відбувається, він все ще відчував себе тим, хто забезпечує її безпеку.
А не є загрозою їй.