Обійми

Можливо, Анатолій Олегович і був непоганим стратегом. Та хованки були явно не його грою.
Почувши від секретаря, що шефа немає на місці в прийомні години, він вирішив чекати. Скільки разів не було часу подивитися виставку дитячої творчості в коридорах.
Десь неподалік пролунав звук зливаної води. Після клацання дверної ручки прямо на нього вийшов Черноус.
— Добрий день, Анатолію Олеговичу, — сказав він, простягаючи руку.
— Добрий. Ви до мене? — сказав той, поспіхом протираючи долоню об штани.
Фраза пролунала так, наче сюди можна було приїжджати до секретаря.
Реакція жінки в приймальні була чимось середнім між усвідомленням провалу і мимовільною повагою. Двоє, один з яких «був відсутній», а другий давно мав поїхати, зникли за дверима з табличкою «Начальник управління».
Цього разу шеф уже вирішив не відкладати. Тут же в зняту слухавку внутрішнього зв’язку пролунало:
— Галино Андріївно, ви на місці? Чим зайняті? Зрозумів. Півгодини почекає. Зайдіть до мене, треба з’їздити з людиною в другу на Тургенєвську.
Досить швидко слідом за стуком у дверному прорізі з’явилась його заступниця.
— Я чув Аріну Альбертівну з цього приводу. Значить так… Батьку треба познайомитись із класним керівником. Ви мене зрозуміли, — сказав начальник управління, даючи зрозуміти, що його місія на цьому вичерпана.
По приїзду в школу його з заступницею вже чекали. Секретар провела їх у кабінет директора. Крім Чернової була присутня молода дівчина.
Аріна Альбертівна явно підлещувалась до представника управління і так само насилу приховувала неприязнь до людини з тавром домашнього насильника.
— Оксано Витальївно, це тато Аліси. Він хоче з вами познайомитись. Може в нього є якісь питання, — сказала директор, наче під прицілом.
Поки вчителька писала на маленькому квадратному листочку телефонні цифри, у нього в голові промайнув цілий рій думок.
«Зрозумів. Півгодини почекає» — Анатолія Олеговича. Вони їхали сюди тільки хвилин п’ятнадцять. Вигляд Чернової давав зрозуміти, що це тільки разова акція. Присутні в кабінеті навіть не сідали. Це зовсім скоро закінчиться…
Оцінки. Взаємодія. Адаптація. Відвідуваність…
Якщо не рахувати ті випадки з плачем по дорозі в церкву і в класі, він бачив Алісу спокійною — як раніше, три роки тому, того дня біля під’їзду з пластиліном і крейдою…
— Яка вона? — запитав він, відчуваючи, як підступають сльози.
Чернова подивилась на нього як на ідіота. Оксана Витальївна спробувала врятувати ситуацію:
— Вона хороша дівчинка. Товариська, любить відповідати біля дошки. Математику не дуже любить, але в неї хороша пам’ять на вірші й розповіді…
Вчителька під поглядами директора і представника управління зніяковіло замовкла.
— Так, дуже любить обійматись. Дітлахів на перерві обіймає, до мене підходить обійняти… — додала вона.
Якщо до цього він тримався, то на цій фразі вже готовий був заплакати. Чужі люди зараз розповідають йому про доньку. Вони, на відміну від нього, можуть бути з нею поруч.
Ця потреба в обіймах… Їй явно бракує контакту, вона нікому вдома не потрібна.
— Оксано Витальївно, ви дані залишили, — сказала Чернова. — Тату, все, що хотіли, почули. Нам треба працювати.
Заступниця начальника першою вийшла з кабінету.
Відвізши Галину Андріївну назад, він подивився на годинник — не було й одинадцятої. Сьогодні треба було потрапити ще на прийом у виконавчу.
Руки вже знали куди спрямовувати автомобіль. Через кілька хвилин він знову був біля школи. Ідея була настільки божевільною, що… Зараз був самий час.
Він хотів це зробити ще до першого вересня, щойно дізнався номер школи. Не раз кружляв тут, сподіваючись підгледіти місце.
Як поряд зі школою, так і по дорозі до неї рішуче нічого не було. Потрібна була велика стіна…
І вона була. А в багажнику з кінця серпня їздили клей, трохи плакатів і останній набір літер «Аліса, тато любить тебе!».
Навпроти школи було якесь невелике підприємство. Високий цегляний цех, який був точнісінько як підстанція у дворі в тещі. Лізти туди вночі був не варіант через собак і паркан. Залишався тільки відчайдушно-дипломатичний метод.
Великого руху на території не спостерігалось, але охорона там кілька разів позначилась. Підійшовши до хвіртки, він постукав об неї ключами.
Після кількох невдалих спроб почав махати в камери спостереження. Знадобився час, щоб у дворі з’явився чоловік у чорній уніформі.
— Слухаю вас, — сказав охоронець, прямуючи до воріт.
— Здрастуйте. Питання є, — сказав він, намагаючись вловити настрій чоловіка. — Незвичайне…
Скрип засува хвіртки дав розуміння, що господар території не проти поговорити.
— Маню, Сірий, ану на місце, — відігнав охоронець виляючих хвостами помічників. — Чого хотіли?
За роки розповідей своєї історії він уже мав щонайменше три її версії, що відрізнялись глибиною і потрібним для них часом. Тут потрібна була «мінімум і зрозуміло».
Тим не менш охоронець уже розминав другу сигарету.
— У нашій школі кажете, — сказав той, вказуючи поглядом через дорогу. — Син у мене теж так вляпався…
Перебивати було незручно, та й головне питання ще не пролунало. Довелось пропустити через себе сімейну історію незнайомого чоловіка. Складалось враження, що знуджений охоронець відкрив йому, щоб просто побалакати про життя.
— То ви я так зрозумів щодо роботи? — запитав чоловік, закінчивши про невістку. — Хочете бути ближче до донечки? Змінник мій, Ніколаїч, завтра остання зміна. Начебто нікого ще не взяли. Але це… Вам у контору треба, до Вітковського.
Ситуацію треба було виводити з абсурду.
— Ні. Знаєте… Мені стіна ця потрібна.
Пауза явно затягнулась. Охоронець черкнув сірником і, затягнувшись, запитав якось розчаровано:
— Навіщо?
Почувши про букви, він потягнувся до хвіртки. Прочинивши її, наче ввічливо даючи зрозуміти, що нічим не зможе допомогти, сказав:
— Еее… Друже. Не дасть це ніхто тобі тут зробити. Кульки їй купи, ось на хвіртці шкільній у них прив’яжи.
Сівши в машину, він намагався не забути почуте прізвище — Вітковський.
Google почав обробляти інформацію… «Вітковський Тургенєвська Ірпінь», «Вітковський Ірпінь автогосподарство», «Вітковський»…
Пошуковик за щось зачепився:
ТОВ «Виток», вантажний автомобільний транспорт, логістика великих вантажів і спецтехніки. Засновник і генеральний директор — Вітковський Андрій Андрійович. Адреса…
«Маршрут побудовано» — пролунав знайомий жіночий голос. Підприємство виявилось у таких надрах промзон на самій околиці, що навіть супутникова навігація поступилась наприкінці місцевим аборигенам.
Ворота, на відміну від хвіртки, були зачинені. Залишивши машину трохи осторонь від залізничної гілки, він увійшов на територію.
Масштаби вражали. Ніде, куди сягав його погляд, не було не те що «офісу» — навіть побутівки. По обидва боки були один одного вищі кургани з піску й щебеню.
Якщо йти накатаними вантажівками коліями — можна кудись прийти. Він дістав телефон зберегти доньці на пам’ять відео для щоденника.
Витягнув руку, провів навколо, щоб зафіксувати атмосферу, і став уже звично говорити з вічком камери. Зйомку перервало чиєсь «Оооуу!».
Тут же перед ним, здійнявши пилюку, з’явився чоловік на квадроциклі.
— Що ти тут знімаєш? — сказав чоловік у камуфляжі.
— Щоденник для доньки.
— Ти серйозно зараз?
— Показати?..
Через десять хвилин квадроцикл підвіз його до одноповерхової будівлі. Поряд під навісом стояв імпровізований стіл, на який викладали свій перекус робітники.
— Тут почекай, — сказав водій квадроцикла.
Незабаром охоронець вийшов з «офісу» з чоловіком, схожим на клерка. Його «Уважно», напевно, слід було перекласти як «Добрий день. Слухаю вас».
Зрозуміло — версію «мінімум і зрозуміло» скоротити втричі. Дослухавши до місця «Мені стіна ваша потрібна», чоловік з офісу перебив:
— Слухайте… Не витрачайте свій час. Андрій Андрійович дізнається — ще й нам тут випише.
— Поговорити з ним можна?
— У Київ він поїхав нещодавно. Все? — чоловік зник за дверима.
Очі шукали місце почистіше, щоб присісти…
Мужики тільки встигли закурити після обіду, як щось поки невидиме привело їх у тонус. За хвилину біля навісу пригальмував великий позашляховик. Те, як вийшов цей чоловік, як піднялись, простягаючи йому руки, робітники, — не залишало сумнівів. Батько вдома.
«Камуфляж» було сіпнувся, щоб врятувати колектив від «випису», але було пізно.
— Андрію Андрійовичу, добрий день! Можна вашої уваги на п’ять хвилин?
Чоловік затримав на ньому свій погляд. До повислої в повітрі пилюки додалась тиша.
ОК. Жодних історій. Розлука. Біль. Стіна.
Він представився і почав:
— Андрію Андрійовичу, я свою доньку четвертий рік не бачу. Жодні суди й решта не допомагають. Її від мене ховають.
— Що від мене вимагається? — запитав голова підприємства.
— На Тургенєвській у вас є навпроти школи стіна. Можна я туди свої літери наклею? — на цих словах він дістав телефон і знайшов у галереї фото з тещиного двору з «Аліса, тато любить тебе!».
Генеральний директор непомітно для чоловіків за спиною на мить перетворився на батька. Він сам перший простягнув руку і, затиснувши долоню трохи довше звичайного, назвавши його по імені, сказав:
— Бери свої літери, їдь і клей.
Під здивованими поглядами робітників він побрів у бік воріт, не відчуваючи від радості щебню під ногами.
Повернувши ключ у замку запалення, він побачив час — 12:29. До початку прийому у виконавчій треба було провести ще десь дві з половиною години. Якийсь «плямистий» ТРЦ проїжджав тут зовсім поряд. Чому б просто не погуляти…
«Жираф» був класичним місцем для відпочинку й покупок. У цей час дня небагато відвідувачів було тільки в супермаркеті.
Він бродив порожнім торговим центром. На другому поверсі затримався біля дитячої зони. Атракціони без дітей зараз так відгукувались із тим, що всередині.
Кінотеатр… Погляд привернув картонний на весь зріст «Хижак». Цей фільм був для нього тільки одним — тим, у молодості. Вражаючим і надихаючим.
Коли був цей запах попкорну минулого разу? До початку сеансу за розкладом залишалось чотири хвилини.
— Добрий день, — сказав він дівчині за стійкою. — А сеанс буде? Людей зовсім немає…
— Якщо квиток купите — буде, — сказала та, усміхнувшись.
Питання з вибором місця і ряду не стояло… У абсолютно порожній залі повільно гасло світло. Цей сеанс зараз був тільки для нього. На екрані розгортались події, але погляд був зосереджений кудись за нього.
Ще до пологів вони з дружиною, сміючись, говорили: народимо собі цю маленьку принцесу, навчимо її всіляких «стійкостей». Нема чого бути якоюсь кульбабкою. Добро має бути з кулаками.
Пізніше ці маленькі губки могли несподівано видати щось у дусі: «Не тупи» чи «Ти шо, тю-тю?». І все це було по ситуації, прямо в точку. Якось він не міг зрозуміти, як защіпнути назад кришку відремонтованої кавомолки.
— Напевно якась хрінь… Якась хрінь. Так, тат? — сказала Аліса, викликавши на кухні регіт усіх домашніх.
— Хрінь, доцю. Ще яка. Хто б міг уявити… — сказав він уголос під гуркіт подій у фільмі.
Думки неслись, не даючи спецефектам шансу перебити.
Управління. Школа. «Любить обійматись»… Маня і Сірий. Промзона… «Їдь і клей».
Втомився. День видався насиченим, насамперед, на емоції. Позаду була виконавча. Треба ще заїхати до школи і домовитись з охороною про поклейку.
— Ааа, ти, — якось зрадів його недавній знайомий. — Дзвонили вже з контори. Це як тобі вдалось? Заходь. Клеїти свої папери будеш?
— Не сьогодні вже. Я так, сказати, що дозволили і запитати.
— Питай.
— Я бачив, у вас тут прямо під тією стіною велика дерев’яна драбина лежала.
— Ходімо.
Охоронець попрямував у бік цеху. Ззаду чийсь мокрий ніс торкнувся долоні.
— Ось вона, — сказав він, вказуючи на купу потемнілих деревинок біля залізної печі. — Відпрацювала. Тепер від неї одна користь — тепло буде сирими ночами.
— Мені тоді драбину буде треба знайти…
— Навіщо? — так само, як удень, здивовано запитав чоловік. — Он цілих дві іржавих, обирай.
— О як добре. Ви навіть не уявляєте. Тоді я на вихідних заскочу…
— Дивись. Завтра з дев’ятої буде Ніколаєвич. Післязавтра, хто поки не ясно, — охоронець витрусив із пачки сигарету.
Занадто багато непотрібних складнощів. А адже все вже тут. Душевний співрозмовник, драбина, літери в машині… Навіть собаки не проти.
За якийсь час під поглядами дітей, що йшли з подовженого дня, він притискав до стіни останнє фото. Прямо навпроти шкільної хвіртки в найкращому місці тепер рожевим кольором далеко відображалась його любов…
— А це тільки вашій Алісі присвячується? — пожартувала жінка, що проходила.
— Всім, звісно. Всім дітлахам від їхніх татусів, — сказав він з усмішкою.
Чоловік в уніформі геть відмовився від грошей на сигарети і, попрощавшись, зник зі своєю чотирилапою охороною на території.
Тепер точно додому, — подумав він, скочуючи засохлий клей на пальцях. Згадав, що їв тільки кефір із бананом після «Хижака». Треба зідзвонитись щодо вечері з Данькою…
По узбіччю миготіли сосни.
Стос паперів у виконавчій. Два нових. «Заперечення» від Ромчика — де серед іншого була фраза «батько на тривалий час зачинявся з донькою у ванній»… І копія свідоцтва про шлюб. Дружина змінила його прізвище.
Тепер стало зрозуміло, хто цей шостий зареєстрований у їхній квартирі, що нещодавно з’явився в платіжках.
У Аліси тепер новий «тато»…