Школа

В Ірпені було п’ять шкіл. Кожна з них по-своєму оберігала своїх учнів. Спроби додзвонитися до деяких навчальних закладів, як і візити до них, результату не принесли. Той, хто веде дитину за руку в школу, той і батько. Решта не важлива.
На екрані була контактна інформація Управління освіти Ірпінської міськради.
Через два тижні Аліса йшла в перший клас…
Навпроти міськадміністрації в розтягнутому майже на квартал житловому будинку розташовувалась бібліотека. Її великі вікна дивились на недавно відремонтовану площу.
Непомітний вхід в управління ховався з двору. Стіни коридорів були заповнені дитячими малюнками.
Жодних клерків — спілкуватись тільки з керівництвом. Очі шукали щось схоже на «Приймальня» чи «Начальник». Знайшов.
Секретарем виявилась літня жінка, образ якої миттєво говорив про те, де ти знаходишся. Стиль одягу, зачіска, манери — все це перейшло сюди разом із хазяйкою зі старої радянської школи.
Мета його візиту вимагала трохи більше пояснень, ніж інші питання. Жінка щиро не могла зрозуміти, як батько не знає, де його донька.
Вік і досвід секретаря давно навчили її оберігати настрій шефа. Йому, можливо, довелось би намагатись пробити оборону і далі…
Шеф нарвався сам. У дверях «Черноус Анатолій Олегович — начальник» з’явився чоловік. Сумнівів у тому, що це не відвідувач, не було.
— Добрий день, — взяв він ініціативу, залишивши секретаря хапати повітря. — Можна до вас по особистому питанню?
Дітись Анатолію Олеговичу було нікуди — папір у файлі на стіні чітко потрапляв у день і час прийому громадян.
— Так, день добрий, — сказав якось невпевнено начальник. — Десять хвилин почекайте.
Секретар тут же втратила інтерес до того, що відбувається.
Вони провели в бесіді майже сорок хвилин часу. У ході розмови до них заходили викликані Черноусом головний спеціаліст і заступник начальника.
З’ясувалося, що документи Аліси подані до школи №2. Це помітно пожвавило Анатолія Олеговича — виявилося, що його донька теж іде до тієї самої школи й у перший клас.
Вони обмінялись телефонами, і начальник, посилаючись на зайнятість, попрощався.
Перше вересня випадало на суботу, тому шкільна лінійка була перенесена на третє.
Він спеціально приїхав раніше, щоб мати можливість десь зайняти непомітне місце.
Минав час, батьки з дітьми приходили, займали згідно своїх класів місця… Ні Аліси, ні мами з бабусею не було.
Всі промови були сказані. Він згадав, як так само біг по колу з першокласницею на плечі, дзвонячи в дзвіночок. У майже грозове небо злетіли кульки…
Уже не боячись бути поміченим, він встав прямо біля входу, коли дітей почали заводити в школу.
Аліси не було.
У це неможливо було повірити. Навіть майнула думка — чи не наплутали чогось в управлінні. Допускати, що її не привели на перший у її житті урочистий захід тільки тому, що там напевно буде тато — не хотілось.
Спіймати в такий день когось із керівництва школи було завданням не з простих.
Пройшовши за дітьми всередину, він знайшов приймальню директора. Вона була зачинена, як і кабінет завуча навпроти. Поспішати, крім відкладеної роботи, було нікуди.
Першою з’явилась завуч. Він вибачився за занепокоєння і спробував навести довідки.
— Я такої дитини не пам’ятаю, — сказала молода жінка. — Ви впевнені, що вона в нас?
— В управлінні освіти підтвердили.
— Як давно?
— Пару тижнів тому.
— Документи часто здають, забирають. Тільки за минулий тиждень забрали кілька дітей у нову християнську школу. Прошу вибачення, — завуч зникла в кабінеті.
Чекати довелось недовго. Двері приймальні відчинила жінка.
— Аріна Альбертівна? — запитав він.
— Ні, директор зайнятий, — сказала та і зайняла місце за столом секретаря.
Пояснивши ще раз ситуацію, він залучив усю свою наявну на десяту ранку чарівність для отримання відповіді. Секретар, зазирнувши в кілька журналів, якраз називала прізвище доньки, коли в приймальні з’явився запах парфумованої магнолії.
Жінка в яскравому піджаку явно хотіла здаватись молодшою за свій поважний вік.
Вона коротко привіталась. Її пофарбована в колір ночі коротка стрижка, як і хазяйська манера говорити, не залишали сумнівів — Чернова.
— Тут тато Аліси, — секретар назвала прізвище.
Почувши його, директор змінилась в обличчі.
— Що ви тут забули? — процідила вона.
Рідко хто отак буквально одним словом уміє показати ставлення.
— Аріно Альбертівно, здрастуйте. Я можу щось пояснити? — його слова тут були нікому не потрібні.
— Тато, що перебуває на обліку по домашньому насильству, — Чернова говорила це вже вбік секретаря. — У мами ціла папка висновків психолога.
— Я свято маю проводити, а не вашу дружину з донькою тут від вас по актових залах ховати, — сказала вона йому з неприхованою неприязню. — Іро, викликайте поліцію, якщо чоловік сам не знайде вихід.
На цих словах, наповнивши приймальню запахом квітів, двері кабінету директора нервово зачинились. Щось доводити не було кому. Образ йому вже створили.
Він пройшовся коридорами, зазирнув у їдальню. Всі ці запахи свіжої фарби, лінолеуму і випічки ще недавно супроводжували перше вересня його самого.
Слідом за Данею тепер школярка і його така маленька в пам’яті Аліса доця.
Грози так і не сталося. Небо потихеньку заповнювалось сонячним світлом. Він все одно за звичкою заїхав на Садову. Провівши там кілька хвилин, вирушив на роботу.
Приїздів в Ірпінь тепер стало більше. До його все так само безуспішних двох суботи і неділі додались буденні вилазки до школи.
Приїхавши на Тургенєвську, він подовгу дивився за шкільною хвірткою. Іноді заходив на територію.
Алісу він не бачив уже досить давно. Було цікаво, яка вона. Боявся — чи впізнає одразу, чи помітить серед учнів.
Ранкові приїзди нічого не дали. Одного разу він приїхав після обіду. Зайшовши на територію, почав вдивлятись у дітей, що гралися на вулиці на подовженому дні.
Переконавшись, що Аліси серед них немає, він підійшов до вчительки. Жінці було років п’ятдесят.
Педагог виявилась насамперед жінкою. Чиєюсь матір’ю, можливо вже й бабусею. Вона не без подиву вислухала його історію.
— Не розумію, а чому ви не можете просто підійти до неї в класі? Хто вам заборонить? — запитала вона.
Довелось розповісти нещодавню історію.
— Наприкінці квітня мені двічі вдалось вислідити дружину з донькою по дорозі на службу.
— Вона у вас поліцейська, чи що? — здивувалась жінка. — Діти, десять хвилин малюємо тут крейдою, — сказала вона учням. — Вибачте. Продовжуйте.
— Це ви вибачте. Я, напевно, вас відволікаю.
— Все гаразд.
Він продовжив.
— Ні, не поліція. Служба Божа, так звана церква «Везіння».
— Ооо… Їх зараз у нас тут багато. Вже й не зрозумієш, де Бог, — пожартувала жінка.
— Уперше я побачив їх тільки здалеку. Аліса мене навіть не одразу помітила. Варто було побачити мене мамі — як донька тут же розплакалась. Я не підходив… Скільки мені казали, що донька мене боїться — не вірив.
Вдруге я все ж підійшов. У доньки одразу стався плач. Це було схоже на переляк — так принаймні виглядало. Дружина покликала їхнього пастора, який зі мною поговорив чи не матом. Єдине, що запам’яталось з того разу, — донька обернулась і провела мене поглядом. Вона мене напевно ще пам’ятає.
Ось і не хочу її більше собою лякати, — закінчив він.
— Оо-ох… — зітхнула вчителька. — Вона ж нею маніпулює. А вашою дружиною в свою чергу «ті». У нас тут теж дехто ходить у це «Везіння».
Жінка на час замовкла.
— Так, складна у вас ситуація. Можете зробити ось що. Приїдьте в будь-який день у навчальний час і під час уроку викличте в коридор вашого класного керівника.
Донька вас не побачить, а ви зможете за якісь п’ять хвилин познайомитись і домовитись про зустріч.
Ви не просто можете хотіти чи не хотіти бачитись з донькою. Як батько ви знати про дитину в школі зобов’язані. Удачі вам!
Педагог ще на мить затримала на ньому погляд, наче хотіла по-вчительськи переконатись у засвоєнні інформації, і повернулась до дітей.
— Ну… Хто тут такий великий паркан намалював?..
Сама думка, як і підтримка, була хороша.
Познайомитись із класним керівником через управління освіти поки не вдавалось. На дзвінки Анатолій Олегович уже котрий раз не відповідав.
Треба було їхати і пробувати самому. Третього вересня секретар встигла сказати, що Аліса зарахована в перший «Е».
Пройшовши по першому поверху будівлі початкової школи, він знайшов двері з потрібною табличкою.
Вийшов невеликий прорахунок із часом уроків — розклад був уже далеко не таким, як за часів його школи.
Довелось почекати початку уроку після перерви. Стримуючи хвилювання, він постукав. Молода вчителька, що підійшла до дверей, сказала, що Аліса мабуть у першому «Є» поверхом вище.
Ця осічка чомусь додала ще більше хвилювання. На його стукіт у класі на другому поверсі ніхто не відповідав. Постукавши ще раз, він наче почув приглушене «Так».
Розуміючи, що Аліса зараз може бути тут, він акуратно прочинив двері. Навпроти біля вікна сиділа вчителька. Повнувата жінка не хотіла підніматись і помахом руки запросила його увійти.
Відчинивши двері ще трохи ширше, він не подаючи голосу так само жестом попросив її вийти.
Далі все розгорнулось так само стрімко, як і несподівано. Не встиг він відвести погляд від жінки, як побачив двох дівчаток біля дошки.
Мить.
Аліса впізнала його першою. Їй, мабуть, його десь постійно показували. Школа була слабким місцем, і мама з наставниками це врахували.
У доньки тут же сталася істерика. Поки Аліса, схлипуючи, викрикувала «Не пускайте його сюди!», «Будь ласка-а-аа…», до дверей підійшли педагог і друга дівчинка.
Вчитель так і не зрозуміла, що відбувається. Аліса ж уже вовсю намагалась намацати на зап’ясті смарт-браслет, спеціально куплений для відправки комусь рятівного «SOS-повідомлення»…
Все відбулось безконтрольно. Підсвідомість сама взяла управління. Він опустився практично на коліна, щоб бути на одному рівні з донькою.
— Доцю, я йду! Я ніколи не робив тобі поганого і дуже люблю тебе…
Не відчуваючи під собою сходинок, він спустився до того першого класу поверхом нижче. Розповівши вчительці про те, що сталось, попросив піднятись і переконатись, що з донькою все гаразд.
Реакція дівчини була непередбачуваною — вона, дивлячись на схвильованого чоловіка, почала хихотіти і поспіхом повернулась у клас.
Зайшовши до завуча, він нарвався на ту саму реакцію, що й тут недавно в приймальні навпроти.
— Навіщо ви туди пішли? — запитала роздратовано жінка. — Хто вам дозволив сюди ходити?
— Я хотів познайомитись із класним керівником.
— Познайомились? У неї сесія, там зараз заміна. Досить, я викликаю поліцію.
— Та до чого тут поліція? Я сам зараз піду. Дізнайтесь, будь ласка, що там у класі все гаразд.
— Я чекаю, — сказала та, показуючи поглядом на вихід. — Я схожу в клас. До побачення.