Щоденник

Кілька місяців підготовчих слухань по позбавленню дружини батьківських прав. Сьогодні мало нарешті відбутись фінальне засідання по суті.
Найскладнішим у всьому цьому були навіть не комісії, збір паперів і перепалки в цій залі.
Даня… Найболючіше було спостерігати, як йому доводиться залучатись до всього цього в найбезпосереднішому вигляді.
Синові знову довелося перетинатися з мамою, яка навіть не віталася з ним. Той рідкісний випадок, де довіреність Ромчика не виключала присутність самої відповідачки.
Ось той день — він сидів із сином навпроти свого адвоката, чекаючи запрошення в зал засідань.
Суд на Кошиця належав до Дніпровського району, але за дивним збігом обставин загубився у дворах Дарницького. Знову двоповерхівка з упізнаваною архітектурою дитячих садків 80-х.
Не за роками обшарпаний вигляд усередині. Деякі приміщення суду здавались, наче прожили вже століття.
Іронія — величезна кількість судових засідань і візитів у різні служби відбувалась саме в цих колись наповнених дитячим сміхом стінах.
У якийсь момент діти перестали бути потрібними цій території. Тепер на місцях дитячих ліжечок стояли столи, завалені папером із болем дорослих.
За кутом, на скриплячих скріплених між собою стільцях, сидів Ромчик із трьома «свідками». Одна з них була тим самим «брокером», що приходив з істеричкою Катею.
Двох інших доводилось бачити вперше. Сьогодні ці люди мали на правах друзів сім’ї свідчити на користь матері.
Засідання почалось. Воно було найдовшим із тих, які йому доводилось проходити, — минала його четверта година.
Уже було дві коротких перерви. Роман Григорович, тичучи вказівним пальцем в екран смартфона, щось постійно набирав як на друкарській машинці. Говорити було не можна…
Було в усьому цьому щось дивне. Мама, що до цього так проникливо говорила про сина з тремтінням у губах, була мовчазна. У якийсь момент після виступу Дані адвокат дружини відмовився від свого права поставити йому питання.
Знаючи Боданова, тому не склало б труднощів змусити дитину плутатись і суперечити собі. Ще більш незрозумілою була заява адвоката дружини про те, що свідки з поважної причини не можуть з’явитися…
Поступово складалось враження, що режисура цього процесу відбувалась прямо в моменті. Можливо, навіть у тому самому листуванні пальця Ромчика з кимось.
Суддя вийшла в нарадчу кімнату.
Юридичний ритуал — людина в мантії йде за зачинені двері, щоб порадитись сама з собою. Побути наодинці зі своєю совістю… Винести рішення, яке, як відчувалось за ходом процесу, було прийняте ще до оголошення цієї перерви.
Вийшовши через п’ятнадцять хвилин, суддя у своєму потоці слів без придихань і пауз випалила щось, що змусило тут же пересохнути в горлі.
Повна відмова у задоволенні позову — і категорично розбиті вщент рішення дитячої комісії, висновки психолога і доводи самого Дані…
Ромчик не приховував захвату. Парочка дружини й адвоката, зібравши свої речі, першими покинули зал.
— Дааа… — тільки й сказала Ніка. — Апеляцію подавати не бачу сенсу. Рішення первинної інстанції в цій категорії позовів практично завжди залишається чинним.
Треба було якнайшвидше вести звідси Даню. Більше жодних судів з його участю.
— Чули, що суддя зачитала наприкінці, перелічуючи причини відмови? — запитала Савенко, коли вони вже вийшли на вулицю.
— Нік, я якщо чесно з цієї словесної каші вихоплював на слух, напевно, третину. Що там наприкінці було?
— Дітей розлучати не можна, вони мають рости разом, — сказала вона з сумною усмішкою.
Не розлучати дітей. Це звучало як якесь особливе знущання. Нещасна мати, яка благає не розривати зв’язок між братом і сестрою…
Попрощавшись з адвокатом, вони залишились з Данею.
— Синулю, пробач мені, будь ласка. Мої стосунки з мамою, хоч би як боляче вона мені робила, не мають торкатись тебе. Більше не будуть…
— Забий, тат. Все гаразд.
— Ти додому, чи тебе підвезти кудись?
— Ні, тат. Я зараз з пацанами зідзвонюсь, поїду до них на Русанівку. Я тут більше не потрібен?
— Так, вже все. Гаразд. Може, хоч кудись до метро, маршрутки?
— Все норм. Я сам.
Вони обійнялись — і син, діставши телефон, рушив до виходу з території.
Неподалік стояла лавка. Бажання трохи посидіти прийшло само. Він відкинувся зручніше, подивився вгору на фасад будинку за спиною. З цього місця було видно справжній дитячий садок. Він практично впирався в суд.
Мабуть, якась його частина все ж уціліла. Дітлахи гуляли на вулиці. За двома дівчатками прийшли мами. Вийшовши з хвіртки, вони пройшли повз нього. Одна з малят йшла, тримаючись за долоню жінки.
— Мам, і в магазин. Ти обіцяла, — донісся голосочок крихітки, коли вони вже віддалялись.
Він завжди зачаровано дивився на дітей, особливо на маленьких дівчаток. Іноді навіть соромився зустрічних поглядів їхніх батьків. Дивне щемливе почуття — наче він без дозволу підглядав за чужим недоступним йому щастям.
Плач пролунав несподівано, варто було тільки відвести погляд. Обернувшись, він побачив, як мати вже вдруге заносила руку над попою дитини. Смикнувши дівчинку за руку, вона потягнула її вбік від входу в продуктовий.
Наче вдарило струмом.
Відтоді, як він звів цей страшний ролик, пропустив ту кількість плачу доньки… Щось усередині сталось. Залишилось величезне відчуття провини. Зараз здавалось, що тоді краще було увірватись у кімнату. І далі не думати…
Він не захистив її. З цим тепер треба жити. Кожен випадковий плач чужої дитини зривав цей замок, запускаючи страшну розархівацію минулого. До очей підступали роками стримувані сльози…
Він подивився ще раз їм услід. Друга мама вже теж роздратовано тягнула свою дівчинку за руку.
Колись ці дві жінки були такими самими дівчатками, що стрибали. Раділи пташкам, говорили з камінцями… У який же момент їх зламали вже зламані кимось дорослі?
Він згадав про свої «сварки» з дітьми. Жодна з них не супроводжувалась навіть натяком на крик. Не кажучи про смикання й інше.
Сварки… Чи були вони. Це скоріше були хвилини його слабкості. Діти в ті моменти, напевно, навіть нічого й не помічали.
Він сердився — але не на сина чи доньку. На саму ситуацію, на себе, не здатного впоратись. На мить замикався всередині, але ніколи не переносив цей внутрішній шум на дітей.
Згадалось тільки по два таких випадки з кожним.
Якось узимку він ніс на руках Алісу. Нога боліла більше звичайного. Він терпів, але в якийсь момент поставив доньку на тротуар.
— Доцюлю, давай трохи ніжками сама пройдеш. Добре? Потім візьму.
Донька почала вередувати. Тоді він просто сів на лавку поряд.
Другий випадок стався в «Ашані». Аліса сиділа в кошику. Вони, як завжди, пустували. Вона дістала «Кіндер», що лежав зверху на продуктах.
— Аліс, поклади його. Він у ручках розтане.
Так повторювалось кілька разів, поки він не помітив на її пальцях шоколад. Він виклав яйце на найближчу полицю.
З Данею обидва рази були пов’язані з їжею. Одного разу вони набрали на фудкорті багато всякого і вже сиділи за столиком.
Як раптом Даня передумав і захотів у McDonald’s. Тоді вони встали й пішли, залишивши все недоторканим.
Другий «інцидент» стався на автомобільному майданчику того ж Макдака. Даня їв на задньому сидінні.
— Синулю, відкрий тримач для напоїв. Кола може впасти.
Наступної миті коричнева рідина вже зникала крізь оббивку.
І в усіх цих ситуаціях — ні краплі агресії. Сидіння промокнули серветками, зате Даня їхав додому спереду. На тому ж фудкорті того дня знайшовся американський фастфуд. Кіндера на касі було куплено цілих два, а нозі просто довелось потерпіти.
Дуже захотілось поговорити з донькою. Ця ідея відвідувала його вже не раз.
Щоденник. Говорити поки хоча б із ним. Він дістав телефон і відкрив звичайні нотатки…
«Привіт, моя кохана доцю! Моя рідна Алісочко! Як же давно я збираюсь зробити це. Почати цей щоденник… Як же давно ми не бачимось. Як жахливо багато днів минуло з 30 квітня 2015 року. Саме цього дня я проводжав тебе з віконця в дитячий садочок. Мама віднесла тебе того ранку, і більше вдома ти відтоді не з’являлась. Тебе в мене вкрали. Нас дуже підло й жорстоко розлучили. Всі ці дні мені шалено боляче. Твоя мама знає це, і робить все можливе, щоб ми з тобою не могли бачити одне одного. Задихаюсь від безпорадності. Я так багато зробив за цей час для того, щоб ми змогли знову бути разом. Але всі мої спроби поки безуспішні. Шалено важко знайти правду в цій країні. Я пройшов стільки судів, поліцій, кабінетів. У мене накопичився цілий рюкзак документів. Багато-багато документів боротьби за тебе, за нас, моя хороша. Я не здаюсь, і ніколи не здамся, моя рідна. Я так багато хочу тобі сказати. Як же мені тебе не вистачає! Обіцяю, буду писати тобі тут. Буду знімати відео, записувати тобі звукові повідомлення. Дуже хочу, моя донечко, щоб ти змогла знати правду. Я ДУЖЕ ТЕБЕ ЛЮБЛЮ! Скомкано поки все якось виходить. Багато думок. Ще більше почуттів і болю. Так мало слів… Я навчусь. Обіцяю. Будемо тут з тобою говорити про все…»