Плакати

Минуло півроку поїздок по рішенню.
Все було як і раніше. Резолютивну частину змінив «повний текст», не змінився настрій бабусі з мамою. У разі наявності чіткого графіка їм було навіть комфортніше. Відпала потреба постійно бути настороженим.
Достатньо було чотири рази на місяць на якийсь час вийти «прогулятись» чи «засидітись у гостях». Суд прогулянки не забороняв.
Двері сорок шостої квартири просто не відчинялися. Він приїжджав щоразу у «свій» день і майже весь відведений рішенням час проводив на Садовій у надії побачитися.
Кілька разів, під настрій побавитися, у вікнах чи прочинених дверях з’являлась теща.
Куди частіше доводилось спілкуватись із сусідами. Вислуховувати чиїсь не завжди тверезі повчання чи погрози, відчувати зневажливі погляди.
Хоч як це дивно, не було серед мешканців жодного розуміючого.
Людям властиво занурюватись у чужі проблеми — хоч би як криво вони не були вигадані. Так мешканці будинку 65а менше думали про свої.
Всі близько до серця сприйняли сімейну драму дівчинки, що колись росла в цьому дворі. Щиро співчували нелегкій жіночій долі поруч із чоловіком-психопатом. Ставлення до нього не приховували.
Різниця відчувалась тільки трохи далі. Варто було відійти на дитячий майданчик, як одразу ставало спокійніше. Тут його знали хіба що по плакатах, і то впізнавали не завжди.
Іноді знайомитись доводилось самому. Він не раз помічав на собі насторожені погляди. Самотній чоловік годинами стоїть, переходячи з місця на місце біля дитячого майданчика.
— Добрий день, я тато цієї дівчинки, — він показував мамам і бабусям на фото на стовпах і стінах. — Не переживайте, я нормальний, навіть довідка є, — говорив він жартома.
Його біль від розлуки іноді навіть змушував батьків по-іншому дивитись на дітей, що граються поряд. Алісу у дворі мало хто бачив.
Одного разу пощастило з дівчатками трохи старшими. Одна з них — Лєра — якось відповіла на питання про Алісу.
— Так, вона іноді тут гуляє.
— А чи говорить вона щось про тата, чи знає вона, хто на цих фотографіях? — запитав він.
— Ааа, так, — відповіла Лєра, трохи засоромившись. А потім сказала: — Знає. Вона говорить, що ви хочете її вкрасти, а маму вбити.
На цьому дівчинка кинула на асфальт гілку, яку крутила в руці, і побігла на гірку.
Цієї середи він їхав в Ірпінь відкривати вже друге виконавче провадження. Перше закрили за трохи більше двох місяців. Витягнути з собою в день візиту інспектора практично не було можливості.
У вихідні дні в людей було своє життя. Такий виїзд за цей час був лише одного разу. Він домовився з інспектором, що забере й відвезе її машиною і все це займе не більше години. Вийшло навіть менше.
Жінка піднялась у квартиру одна. Повернувшись через кілька хвилин, сказала:
— Дитина не хоче вас бачити. Змусити її я не можу.
Цього виявилось достатньо. Формально — ніхто перешкод не чинив, рішення «виконувалось». Провадження поспіхом закрили.
Балансуючи на стільці з трьома ніжками, він заповнював уже четверту заяву. Знайшовши підвіконня ширше, він приніс до нього єдиний із вільних у коридорі стілець.
Розумів, що відбувається, але й здаватись у плани не входило. Заповнюєш від руки цілий аркуш за зразком. Перелічуєш усі реквізити сторін, номери рішень, графік візитів…
А секретар вказує на «помилку» — все заново.
Вже не на тих місцях були дані, не в тому порядку перелічені документи, неправильно написана шапка… Залишався розбір пунктуації.
Секретар по-хазяйськи сиділа в загальному кабінеті ще з трьома клерками.
— Можете не писати, ми все одно нічого приймати не будемо, — сказала вона, заручившись німою підтримкою колег.
— У сенсі не будете? Будете. І якщо треба буде — ще не раз, — сказав він.
На переписування заяви минув увесь час до закінчення прийому.
— Ви в будь-якому разі приймете це зараз, або доведеться це зробити через міністерство юстиції, — сказав він, заносячи свій пакет документів уже після закінчення робочого дня.
— Залишайте, — сказала старша в кабінеті. — Повернемо вам поштою.
Щоб не було «пошти», в п’ятницю раннім ранком він знову був на Ярославській. Приймальний час, у тому числі в керівництва, тільки починався. Зайшовши в канцелярію, він назвав прізвище й запитав документи.
— В інспектора в третьому, Стрельникова, — відповіла головна.
Клара Єлисеївна сиділа прямо за дверима — в прямому сенсі. Зайшовши в маленький кабінет, він не уявляв, як там вміщуються двоє. Поки не почув, поставивши питання, голос ще когось. Зачинивши двері, він побачив стіл.
— Ви за документами? — запитала повна жінка років тридцяти, наче його вже знала.
— Так, я хочу їх віддати особисто в руки Вікторії Олесівні.
— Навіщо? — засовалась інспектор.
— Можна мої документи, — повторив він, подаючи руку вперед.
Начальник служби Вікторія Олесівна відрізнялась від решти клерків. Стильний костюм, інтер’єр кабінету… Ефектна тигриця насправді виявилась цілком приємним співрозмовником. Щось у цьому вже насторожувало.
Якщо з тобою починають «дружити» — тебе нейтралізують. Вони проговорили більше півгодини. До них, наче за паперами, вже двічі заходила стривожена Стрельникова.
Заяву прийняли. Керівник виконавчої служби пообіцяла взяти все під особистий контроль. Клара Єлисеївна усміхнулась на прощання…
Він вирішив заїхати поза графіком на Садову. Подивитись, що там відбувається. Провівши якийсь час у дворі, він знову привітався зі знайомими дітьми та їхніми бабусями. Вікно на кухні було відчинене. Пару разів у ньому промайнув Ілля, якийсь час біля плити стояла теща.
Звернув увагу на плакати. Скоро буде рік, як вони тут. Треба зателефонувати друзям на поліграфію. Подякувати за обіцяну стійкість друку і замовити новий тираж. Пора все тут оновити.
Цього разу він вирішив врахувати всі промахи. Плакати будуть такими ж великими, але на заздалегідь підготовленій жорсткій підкладці — підгледів на вуличній рекламі.
Під середні й великі формати він купив тонку фанеру, маленькі передбачались просто на «дрібне хуліганство».
Наклеюючи вдома плакати на основу, він затримав погляд на стіні вітальні. Через кілька хвилин там був один з улюблених — найбільший.
Надрукував він цього разу і кілька наборів рожевих літер «АЛІСА, ТАТО ЛЮБИТЬ ТЕБЕ!» розміром А4 кожна. Залишилось знайти когось у помічники… І стрем’янку. Досвід минулого разу показав — клеїти треба якомога вище.
Тема на автоклубі спрацювала знову. Веня відгукнувся майже одразу. Нік dr.Vitamin був знайомий усім по його безкінечних приколах.
— Одеса на зв’язку. Ну що, батько-герою… Ти знав?
— Привіт, Веніаміне, радий чути.
— З офіціозом пригальмуй…
— ОК. Що знав-то?
— Я в Києві до завтра. Робити нічого, моя знайшла собі мажора.
— Блін, сумно.
— Нормально. Прикол хочеш? У мене на багажнику… — Венька замовк. — Драбина, коротше, — одесит засміявся. — Забрав у неї свої речі. Не питай, навіщо мені довелось купити драбину, — знову пролунав регіт.
— Загалом так, я сьогодні сплю все одно в машині, можемо поклеїти твої ці штуки, — сказав, заспокоївшись, одноклубник.
— Дев’ята вечора, Вень…
— Ти чимось зайнятий? Вночі навіть краще — все місто наше.
— Загалом, думка.
— Кидай адресу.
— Так може я…
— Я драбину відв’язувати не буду. Поїдемо на моїй.
Через півтори години вони вже виїжджали на Варшавське шосе. Дорога йшла під жарти про колишню невгамовного Веньки.
Машин на трасі було мало. Траплялись ділянки, де якийсь час вони були самі. В один із таких моментів машина несподівано звернула на узбіччя. Тиша. Посидівши так кілька секунд, він запитав:
— Вень, все гаразд? Щось сталось?
— Ні, здалось.
Людина за кермом змінилась. Більше не було жартів, втім, як і розмов.
— Веньку, щось з самопочуттям? — запитав він.
Проїхавши ще якийсь час, вони знову звернули на темну другорядну. Знову зупинка.
— Фари за нами бачив? — запитав «доктор вітамін».
— Ні, начебто.
Веня, трохи відсунувши його коліно, відкрив бардачок і дістав… Пістолет. Розстебнувши кобуру, він поклав його собі на сидіння.
— Це прикол якийсь? — запитав він, хоч було вже не дуже смішно.
Поряд, після тієї першої зупинки, сидів інший чоловік. Розвернувшись, вони знову виїхали на трасу і мовчки поїхали далі, не вмикаючи фар. Вже у світлі ліхтарів Ірпеня одноклубник почав потихеньку повертатись.
У неквапливій розмові з’ясувалось, що він дійсно лікар — хірург. Вже два роки мотається по гарячих точках на Донбасі.
— Навіть рідним не кажу. Хай думають, що у відрядженні. Важко… — сказав уже без усмішки Веніамін.
Приїхавши на Садову, вони зупинились біля дитячого майданчика.
— Посидь. Треба оглянутись, — з цими словами Веня засунув за пояс кобуру і, зачинивши машину ключем, зник.
Знав би хто в клубі, ким насправді є їхній Dr.Vitamin вночі… З Венькою стовідсотково з настанням темряви щось відбувалось. У таких ситуаціях ще бувати не доводилось.
Він перевів погляд на вікна тещі. Темрява… Десь тут зовсім поряд, як колись удома, спить зараз його Аліса доця.
Веня повернувся, напевно, за півгодини.
— Спокійно начебто все. Можемо відпрацювати по правій стороні, там менше проглядається.
— Слухай, Вень. Я от що подумав. Не найкращий варіант зараз цим займатись. Спати треба. Давай, напевно, на Київ, — сказав він.
— Думаєш? — якось дивовижно просто погодився чоловік із пістолетом за поясом.
Вони їхали то підтримуючи якусь розмову, то просто мовчки. Більш безглузду історію він собі не міг і уявити. На задньому сидінні лежав рюкзак із клеєм і дротом для кріплення. Повний багажник плакатів… І драбина — вона так само звисала над лобовим.
Але не сьогодні. Не вистачало тут когось пристрелити…
Він потрапив додому майже о четвертій ранку. Спати залишалось недовго. Весь день проходив між «провалами» і «включеннями».
Тема на автоклубі жила. Відписався в особисті ще один одноклубник — КТМ. Валика він уже знав особисто. Домовились зідзвонитись увечері.
— Давно стежу за твоєю історією. Тримайся, — сказав Валик. — Дивись, я займаюсь слабкострумкою. Драбина є, шість метрів. Можна хоч на вікна тещі твоїй наклеїти. Один нюанс — завтра вона разом із моєю бригадою їде на тиждень у Житомир.
— Ну, давай. Почекаю, — сказав він.
— Можемо сьогодні, — запропонував КТМ.
Він подивився на годинник, потім на кухонну ємність із кавою. 20:02 — якесь дежавю. Невже цим плакатам так не терпиться бути там, на Садовій? Він трохи втомлено усміхнувся.
— Можеш сьогодні, серйозно?
— Так, давай. Я звільнюсь через годину і домовимось…
Того пізнього вечора вони обклеїли все, куди вистачило запалу й драбини. Одноклубник був із тих «батьківських» людей, хто не говорить, а робить.
Валик сам наклеїв і прив’язав дротом частину плакатів. Виявилось, що якихось із них за кількістю не вистачало — видно, поїхали вранці в Одесу. У ту ніч було не до уваги до вмісту багажника.
— А літери ці ти де хотів? — запитав КТМ.
— Ходімо. Зараз покажу.
Навпроти тещиного балкона знаходилась цегляна будівля трансформаторної підстанції. На рівні другого поверху літера за літерою почало з’являтись «Аліса, тато любить тебе!».
Валик сказав, що свої сходинки знає краще і клеїти на висоті буде сам. Коли той отримав намазаний клеєм аркуш із комою, його сміх розійшовся луною по нічному двору.
— Ти й справді ненормальний, — сказав жартома господар драбини.
— Ну, що, скільки там ще у нас за планом, багато залишилось? — запитав одноклубник, розгладжуючи знак оклику.
Валик явно давно так не пустував. Це точно подобалось йому більше, ніж установка датчиків і камер.
— Є ще трохи маленьких і фанерних. Але спочатку ми підемо в одне намолене місце. Є куди наклеїти останній великий, — сказав він.
За півгодини вони поверталися обклеєною з обох боків «Тато любить тебе!» алеєю, що вела до входу будівлі колишнього клубу Машторф. На високому фронтоні вхідної групи «церкви везіння» за їхніми спинами красувалась нова «ікона» — батько з немовлям.