Їдьте

Процес по позбавленню мами батьківських прав щодо Дані вимагав певних клопотів. Належало в короткий термін зібрати характеристики, пройти лікарів, отримати висновок комісії… Позов було прийнято — час пішов.
Першою вимагала візиту служба у справах дітей. Вона виступала третьою стороною, і від рішення комісії залежало багато чого.
Якщо не все…
Місцевий начальник — молодий, активний Положук. Коли до нього вдавалось потрапити на прийом, Володимир Олексійович завжди дружньо тиснув руку, уважно й небайдуже вислуховував.
Аріна Кусаєва — старший інспектор. Рідкісне поєднання професіоналізму й материнських якостей.
Ось тільки на судових засіданнях ніхто з них так і не з’являвся. Замість клерків у залі зазвичай була присутня фраза: «Питання вирішення спору залишити на розсуд суду».
Єдиною людиною, яка іноді приходила, була психолог служби — спокійна врівноважена жінка, у чиїй роботі відчувалась не формальна присутність, а живе ставлення до справи.
Служба вже встигла переїхати з затишної будівлі колишнього дитячого садка на Краківську. Тут, у безликій адміністративній будівлі, вона ділила поверхи з іншими організаціями і районними чиновниками.
Незвичним було те, що навіть у приймальні дні крило служби залишалось відрізаним від зовнішнього світу глухими дверима. Потрапити в коридор можна було тільки через дзвінок домофона, звітувавши про мету візиту.
Наступним місцем, яке він відвідав, була міська наркологічна лікарня. Розташована по Відпочинку, 18 «Соціотерапія» була тим ще місцем. Щойно навігатор завів у приватний сектор із проспекту Перемоги, відчуття «відпочинку» посилилось.
Під колесами шумів, здіймаючи пилюку, гравій, бетонні стовпи електропередачі змінили сосни. Попетлявши вузькими вуличками, він наче остаточно опинився за містом, не покидаючи його. Проїхавши невеликий обшарпаний монастир, він побачив інфекційну лікарню. Зрозумівши, що щось не так, повернувся трохи назад, де і побачив на паркані виведене фарбою: «наркодиспансер».
Вся локація прямо дихала «позитивом». Особливо насторожували персонажі, що снували між деревами. Машин поблизу не було, тому він залишив свій «Subaru» прямо біля хвіртки — щоб було зручно вибігти на спрацювання сигналізації.
Фасад триповерхової лікарні виглядав як безглузда клаптева ковдра: сходинкові стики брудної білої плитки хаотично чергувались з фарбуванням. Головна будівля попереду більше нагадувала морг.
Штовхнувши вкриті шарами фарби вхідні двері, він потрапив в амбулаторію десь у глухому райцентрі. Що-небудь торкатись руками тут хотілось мінімально.
У віконечку реєстратури йому видали реквізити для оплати. Найближче відділення банку виявилось за два квартали. По поверненню лікар у кабінеті попросив оголити обидві руки.
Оглянувши вени, медсестра затягнула гумовий джгут і попросила працювати пальцями.
— Вам ще сечу треба здати, але одноразові контейнери закінчились.
— А де їх взяти? — запитав він.
— Найближча аптека… — почав лікар, що сидів за столом.
— Прошу вибачення, я щойно їздив у банк. З огляду на всі об’їзди й затори це зайняло майже годину.
Стукіт денця пластикового стаканчика об стіл вирішив проблему.
— Туалет тут, — сказала медсестра, вказавши на відчинені двері.
Він смикнув їх, щоб зачинити за собою, але зрозумів — вони зафіксовані.
Залишався психіатр. Рідний район, ринок «Юність», Миропільська. Отримання «сертифіката про нормальність» вимагало збору комісії у визначені дні.
Потрапивши у просторий кабінет, першою, кого він помітив, була його Н. Н. Побачивши на її бейджі знайоме «Бондаренко-Лобарєва», він усміхнувся. Заповнивши кілька тестів в інших спеціалістів, він перейшов до столу Ніни Никифорівни. «Ну от, тепер я і пацієнт» — подумав він.
Н. Н. його явно не впізнавала. Вона вивчила його папери, поставила питання під своїм пильним поглядом і сказала:
— Чекайте… Оплату бачу, картка в порядку. Видача — середа з дев’ятої до одинадцятої.
Характеристики з роботи і від сусідів на тлі всього пройденого тепер здавались просто подарунком…
— Добрий день. Нагадую, завтра о 14:00 у нас апеляція. Не забули?
Дзвінок Савенко відірвав його від тренування.
— Ніко, здрастуйте. Я чекаю на це «завтра» вже три з половиною місяці. Звичайно, пам’ятаю. Ви звідки будете їхати, вас десь підхопити?
Серце частішало не тільки від жиму лежачи. Завтра він нарешті отримає рішення по візитах до Аліси. Адвокат сказала, що навіть з резолютивною частиною на руках можна їхати до мами.
Того дня вони просиділи в коридорах висотки на Солом’янській не менше двох годин — як завжди. Апеляційний конвеєр не міг похвалитись злагодженістю в роботі. Засідання пройшло за двадцять хвилин, ледве давши сторонам одноразово коротко озвучити позицію. Суддівська трійка пішла в нарадчу кімнату.
У Ромчика була кумедна звичка. Він обов’язково відривав кутик якогось свого аркуша і ретельно жував як гумку. Чи то відгомін студентських переживань, чи то на удачу…
— Романе Григоровичу, у вас в ордері номер посвідчення нерозбірливий. Назвіть цифри для протоколу, — сказала секретар пошепки.
Ромчик сидів прямо через стіл навпроти.
— Романе Григоровичу, доїдайте вже свій папірець. Вас питають, — сказав він, підморгнувши.
Колегія суддів повернулась швидко. Все засідання носило скоріше формальний характер — здавалось, рішення було готове ще до того, як вони переступили поріг.
Головуюча зачитала резолютивну частину. Графік залишився без змін… Але було скасовано бабусю. Тепер можна було зустрічатись із дитиною без третіх осіб.
— Рішення набирає чинності негайно. Судове засідання оголошується закритим.
Найголовніше сталось секундою пізніше. Коли офіційний запис засідання був вимкнений, головуюча суддя подивилась на нього звичайним жіночим поглядом.
— Беріть рішення і їдьте до своєї доньки. Поки вона вас остаточно не забула, — сказала вона.
Після цих слів він навіть не дуже пам’ятав, що говорила Ніка. Думками він уже був у ліфті на шляху в канцелярію.
З роботи того дня довелось піти раніше. Ввечері на нього чекав новий досвід. Ігнатенко запропонувала чергове рішення його питання. Якось після масажу вона зазирнула до нього в кабінет.
— Я так зрозуміла, звичайні методи в тебе не працюють. Є одна людина. Черга на два місяці вперед. У середу на шосту в неї я. Але в мера на мене з’явились інші плани.
Тамара Ігорівна зробила паузу поглядом, даючи зрозуміти вагомість її пропозиції.
— Знав би ти, які люди без її думки заводи не купують… Або від коханок не йдуть, — сказала вона, засміявшись. — Дай листочок, адресу напишу…
Простіше було погодитись.
Він був уже майже на під’їзді. «Маг» знаходилась недалеко від його дому в районі метро «Чернігівська». Екран навігатора на телефоні змінив виклик Ігнатенко.
— Так, Тамаро Ігорівно. Добрий вечір.
— Кицюнику, два слова. Ти на місці?
— Під’їжджаю.
— Гаразд. Варвару ображати не можна. Поки…
Навігатору залишилось зовсім трохи, але на екрані виринуло — «Пропущений виклик від Борис Олександрович (Ігнатенко)». Цікаво… Вони там разом у мера? Він зупинився.
— Добрий вечір, Борисе Олександровичу. Вибачте, другий дзвінок був.
— Здоров, герою, — сказав той, голосно сміючись. — А ну розкажи мені, що ти там у Гестапо написав?
— Куди?! — перепитав він.
— Внутрішньому нашому, УВБ.
— Ааа… Зрозумів. А що?
— У бані з Луженком нещодавно був. Кажуть, Женін на АТО терміново захотів. Пузо там десь біля кухні гріє. А Пак на батьківщину до собак поїхав. Ну, знатно ти мене повеселив. Бувай, грозо «комерсантів»! — зв’язок перервався на сміху по той бік.
Що за день такий? Так багато по-своєму хорошого…
Піднявшись ліфтом, він натиснув обпалену кнопку дзвінка. Двері відчинила дівчина років двадцяти. «Варвара? Серйозно?» — промайнуло в нього.
— Добрий вечір. Варвара? Я від Тамари Ігорівни.
— Здрастуйте, мама зайнята. Проходьте.
Залишивши взуття в коридорі, він рушив за дівчиною в… Перукарню. Він навіть не одразу повірив. Кімната повністю була обладнана в салон. Типовий ремонт. Велике дзеркало, професійне крісло, світло, засоби…
— Ух ти! Несподівано.
— А, так. Це моя робота. Чай пити будете? — відповіла дівчина.
— Можна…
Присівши на різнокольоровий диванчик, він помітив у його щілині кутик підодіяльника. Перукар, скоріше за все, тут і живе.
Час Ігнатенко минув уже двадцять п’ять хвилин тому.
— Проходьте, — сказала дочка провидиці, зазирнувши.
Контрасти. Після перукарні було навіть трохи ніяково. Наче потрапив кудись у гості без запрошення. Велика кімната була типовим бабусиним житлом.
Вигорілі шпалери, сервізи в старих засклених шафах, стародавня радіола і підпертий книгами фотель. Жодних свічок, куль. І навіть кота… Судячи з відсутності повітря, тут щойно було багато людей.
Хазяйці було до шістдесяти. З образом вона не заморочувалась так само, як і з інтер’єром. Недбало запахнутий на пояс домашній халат, шльопанці, зібране в жмуток сиве волосся.
— Добрий вечір, — сказала вона, взявши його за долоню.
— До…
— Ш-ш-ш… — Вона потримала ще кілька секунд його руку, щось нашіптуючи. — Присідайте.
Застелений блідою скатертиною стіл, радянські стільці.
— Юленько, принеси каву, — сказала вона дочці. — Візьміть у ліву руку, думайте про все, що болить, — сказала вона, простягаючи колоду карт. — А тепер вдих і повільно видихайте на руку.
На столі з’явилась, стукнувши об блюдце, чашечка кави.
— Пийте. Потім подивимось.
Варвара почала кидати на скатертину набори карт.
Є…
Тінь бачу…
Доля твоя вже написана…
Було щось із цих загальних фраз, що звучали далі, схоже на його історію. Може, Ігнатенко розповідала. Кілька разів дзвонив дверний дзвінок. У перукарні, напевно, вже хтось чекав на своє диво. Він згадував сьогоднішні слова судді, Jack Daniel’s і корейця, прикидав, коли його перша субота за розкладом…
— Вставайте, — сказала Варвара.
Поки він піднімався, вона взяла зі столу енциклопедію. Розкривши її посередині, вона вклала всередину великі розкриті ножиці й почала перев’язувати книгу стрічкою. Вона підійшла до нього впритул.
— Тримайте одну частину ножиць пальцем, — сказала вона й показала, як.
Вони стояли один навпроти одного, тримаючи важку енциклопедію на кінчиках своїх вказівних пальців.
— Чітко задаєте вголос одне найважливіше питання. «Він» скаже нам «так» чи «ні»…
— Чи буде скоро поряд моя донька? — сказав він.
Книга якийсь час висіла нерухомо. Потім ледь помітно вильнула вліво. До серця — подумав він — Я і так знав…
— Ні, — перервав думки голос ворожки.
Варвара поклала прилад для зв’язку на стіл.
— Мам… — сказала пошепки, прочинивши двері, Юля.
— Я зрозуміла.
Хазяйка потягнулась до його порожньої чашки.
— Дитинко, я тобі все сказала. Тамара по оплаті щось говорила?
— Ні.
— Попередній сеанс, як зараз, сто доларів. Якщо треба буде попрацювати — п’ятсот за все.
Трохи перетравивши тарифи, він сказав:
— Сто.
— Що? — запитала Варвара.
— Попереднього поки вистачить.
У коридорі поряд із його кросівками з’явилось три нові пари взуття. «Помічниці депутатів» явно не до відпочинку — подумав він.
Уже в ліфті він згадав це «Ні».
Ні…
Знала б ти, що в мене в бардачку вже лежить рішення апеляційного.