Ромчик

Жіноча допитливість.
Мамі завжди було цікаво, скільки коштувала його нова квартира чи черешня.
— Це в тебе вже стільки судів цих було, — почала вона якось по телефону. — Скільки грошей, напевно, витратив.
— Не знаю, мамулю. Не рахував жодного разу.
— Ну просто цікаво…
— Якось порахую.
Він згадав свого першого зіркового адвоката. Його розлучення і вся супутня метушня явно були не рівнем справ Ципленкова. Тому той передав його своєму помічнику, що подавав надії.
— Моє ім’я в процесі — вже половина перемоги. Ми не беремось за ті справи, де не виграємо, — запевнив захисник гучних прізвищ. — Ось тобі контакти Артура. Він уже введений мною в курс справи. Я повністю його контролюю, так що вважай — займаюсь я.
Згодом «Я» приїжджав тільки на зустрічі по розрахунку…
Перший же місяць абонентського обслуговування коштував тисячу вісімсот доларів. Той самий період, коли починалась максимальна атака позовами. Пошта не встигала видавати судові конверти. Опоненти розставляли все хитріші пастки…
Артур із Ципленковим слухавку звично не брали. Повідомлення переглядались тоді, коли це вже не мало сенсу. Помічник приїжджав до засідань не завжди із зрозумілими заготовками. Часом це взагалі виглядало як імпровізація.
Порівнювати не було з чим. Здавалось — це і є план, так і має бути.
Справи програвались у першій інстанції й в апеляції. Виграшем можна було вважати тільки те, що самим же судом відхилялось — «моральна шкода», «жучки»…
Договір з адвокатом із вищої ліги був ним розірваний. Звичайні юристи теж уже не раз встигли змінити одне одного. Обсяг їхньої залученості зростав із кожним днем.
Крім паперової роботи пристойну частину часу вимагала присутність на засіданнях. Оплату за складання позовів і клопотань він не рахував. Запам’ятовувались гонорари адвоката за виїзд. Якось — «завдяки» в тому числі табличці Теслярук — їх за один місяць було чотирнадцять.
Коли тебе розривають, коли знаєш, яково твоїй доньці десь поза домом, — про гроші думаєш в останню чергу. Якісь цифри були записані, щось згадав з пам’яті… Після попередніх підрахунків він вийшов за сто п’ятнадцять тисяч гривень. Ця сума змусила його згорнути калькулятор.
Припинити усвідомлювати цю статтю витрат — крапка.
«Мамі буде достатньо п’ятнадцяти», — вирішив він.
Настанови тих же адвокатів вимагали безперешкодно пускати «господиню» в квартиру. Просто не відчиняти, поміняти замок — не варіант.
— Поки питання з житлом не вирішено, доступ обмежувати не можна. Не давайте їй приводу знову йти в суд, — говорили вони.
Це послужило причиною не найприємнішого сюжету. В один із вихідних днів у вічку їхньої квартири з’явилась дружина з Ромчиком.
Роман Григорович Боданов — окрема історія. Йому було далеко за п’ятдесят. Колишній прокурор, що вийшов на пенсію, знайшов себе в адвокатурі. Наявність досвіду і відсутність принципів робили його особливо цінним. Радянська школа читалась навіть крізь пошарпану шкірянку. У похмурих судових коридорах його білі шкарпетки й рідіючий сивий хайр завжди вигідно підсвічували образ рішали.
Якось на одному з ознайомлень із матеріалами помічник судді не стрималась.
— Маш, ти чула? Ромчик… — сказала вона, сміючись, колезі.
Він якраз тримав зшитий стос, фотографуючи копію паспорта Боданова. Сумнівів не було.
— Ромчик? — здивовано перепитав він з усмішкою.
— Так. Ваша колишня тут його тільки так і називає.
Відтоді він став «Ромчиком».
Гості, зайшовши в коридор, одразу пройшли на кухню. Зробивши пару фото, колишня рушила в Данину кімнату. Там він тільки недавно зробив синові ремонт. Освіжив стелю, переклеїв шпалери на більш молодіжний «лофт»…
— Нехило собі живуть хлопчики, бачив? — сказала вона своєму адвокату.
— Значить так, — це вже було синові. — Збирай звідси свої лахи. Тут квартиранти жити будуть.
Знявши чомусь на телефон і Даню, вона взялась фотографувати прохідну кімнату.
— Тримай, поки не працює, — сказав він їй, простягаючи аркуш «Всесвіте, силою твоєю, прошу — хай Він зникне». — На шафі, напевно, забула. Знайшов при ремонті.
Натоптавши ще всюди як слід, парочка так само стрімко пішла.
У готовності до зустрічі з якимись професійними квартирантами минуло більше двох тижнів. Але вони так і не з’явились. Зате в поштовій скриньці на ім’я власника особових рахунків прийшов лист із комунальних служб:
«У відповідь на ваше звернення щодо призупинення надання послуг за адресою: ___, повідомляємо наступне…»
Вона справді продала душу. Це вже переходило межі будь-якої помсти й здорового глузду. Того ж дня він склав листи в усі комунальні інстанції — залишалось зробити копії оплат і свідоцтв про народження дітей.
Він набрав свого адвоката, Ніку Савенко. Ту саму, про яку Ромчик якось сказав після засідання: «Двадцять чотири, хороший вибір»…
— Алло. Нік, вибачте, що так пізно. Мені потрібен позов по позбавленню батьківських прав.
Було в Ромчику щось особливе — його манера вести процеси. Він ніколи не бив в одну точку, надаючи перевагу багатоходівкам. Стратегія будувалась на кількох фронтах одночасно. Оточуючи з усіх боків червоними прапорцями, він так звужував юридичне коло.
Роман Григорович пішов шляхом створення умов, за яких вони з сином підуть, не витримавши самі. І як показувала практика — тільки «квартирантами» й відключенням комунальних це не обмежиться. Треба було чекати удару ще звідкись.
І він позначився…
Незабаром він знову їхав на пошту по отримання рекомендованого листа. Цього разу це було чимось несподіваним. Лист від його колишньої дружини. Йому…
У конверті було два набори надрукованих добре читабельних листів, скріплених скріпкою.
Боданов керував не тільки змістом документів, а й тим, як вони сприймаються. Все, що не мало затримуватись у пам’яті, він друкував вицвілими майже нечитабельними копіями. Те, на чому хотів акцентувати увагу, — навпаки, оформлялось гранично чітко, книжковим вивіреним шрифтом.
Перший аркуш «листа» від коханої починався з великих:
ДОГОВІР ПРО ОРЕНДУ…
Далі з шести листів випливало, що йому з сином надається в оренду квартира. Не просто житлоплоща — а й усі «господарські» меблі й побутова техніка з посудом. За псування яких передбачались окремі штрафи. Щомісячна ціна оренди була по верху ринку.
Обидва екземпляри «Договору» вже були підписані орендодавцем.
Це було несподівано… Для розуміння таких нетривіальних ходів потрібні були такі ж незвичайні помічники. І він у нього був — той самий адвокат, який уперше підказав йому під час оформлення тілесних за склом райвідділу.
Він був приблизно ровесником Ромчика. Але головна його принада була в тому, що він сам був з ментівки. Так про свій досвід роботи «всередині» говорив нині діючий юрист із кримінальних справ. «Кримінальник» — як жартома він себе називав.
— Петре Леонідовичу, алло. Добрий день. Потрібна ваша допомога…
— Зрозумів, — сказав той і додав: — Ви пам’ятаєте — готівкою.
Колишній майор міліції Коптенко за погонами мав не тільки юридичний факультет МВС. Досвід роботи з шахраями всіх порід робив його набагато небезпечнішим за будь-який диплом. Він бачив систему зсередини і знав такі нюанси, про які інші адвокати воліли не здогадуватись.
— Коли вам буде зручно?
— Три години. Сьогодні. Давайте на тому ж місці, — відповів юрист.
Місця зустрічей Петра Леонідовича були чимось особливим. Одного разу нинішній адвокат усередині Коптенко затягнув їх у чайну кімнату на Подолі. Церемонія проходила прямо на підлозі, де незграбний майор манерно проціджував вміст чайника.
Але справжній колишній слідчий найкраще себе почував у «тому самому місці».
Старе тролейбусне депо. Велика до жаху автентична їдальня. Коричневі липкі підноси, компот у гранованих склянках… І запах — металева стружка й підгорілий графіт контактних груп. Опівдні порожня зала перетворювалась на приймальню Коптенка.
Після рукостискання він почав:
— Петре Леонідовичу, отримав от такий договір на оренду своєї квартири.
— Цікаво, — сказав той. — Ви їсти щось будете? — запитав майор, вказуючи на свій борщ.
— Ні, дякую.
— Ну, тоді візьміть нам кави, а я поки повивчаю…
Кава була не найпопулярнішим напоєм у слюсарів і водіїв у цей час. Довелось почекати, поки закипить у надрах кухні алюмінієвий чайник.
Повернувшись із двома чашками без ручок, він почув:
— Стандартна схема. Зараз ви повноцінний офіційно прописаний мешканець на правах колишнього чоловіка. Їм потрібне підтвердження факту отримання — що ви сьогодні і зробили. Опис був, вірно?
— Мм… А, так, був.
— Там напевно було написано: «Договір оренди, стільки листів».
— Не пам’ятаю, напевно.
— Не напевно, а точно, — сказав, відсуваючи свою тарілку, майор.
— Але я ж нічого не підписав.
Коптенко усміхнувся і відпив «кави».
— Вважайте, що вже підписали. У них буде підтвердження в отриманні і підписаний «вами» екземпляр, — сказав, підморгнувши, адвокат. — А далі живіть спокійно. І чекайте виконавців.
— Петре Леонідовичу, ціную ваш професійний гумор. Треба більше подробиць. Що це означає, яких виконавців?
Це було в стилі Коптенка. Він любив закрутити все в дусі найкращих серіалів, а потім зі знанням справи дати розв’язку.
— База в них уже є, — почав майор. — Вони почекають два-три місяці, може для ваги й довше, і підуть у суд. Перший місяць хтось приїде на вашу пошту і від вашого імені внесе переказом оплату. Договір належним чином вам відправили, вами він підписаний. Спочатку ви навіть платили… Всі докази в них є. Ви чого каву не п’єте, охолоне? — запитав адвокат. — Зараз буде найцікавіше.
Довелось розділити задоволення від гарячої субстанції.
— Не отримуючи від вас платежі за договором, вони йдуть у суд. Швидко отримують рішення на виселення вас із сином як недобросовісних орендарів. Все. У виконавчу. Я б із вас ще неустойку зняв за продавлений матрац… — підсумував зі смішком «кримінальник».
— Дааа… Впізнаю почерк Боданова, — сказав він, зітхнувши.
— Ні, ну дозвольте. Рівень. Приємно працювати. Не те, що нинішня босота — тільки й уміють, що по телефону локшину вішати, — майор підійшов до головного. — Без паніки. Завтра вранці везете собі в райвідділ заяву на ім’я Луженка. Не одну, ви мене почули? У двох екземплярах. Одну здаєте, як уже вмієте. Другу просто візуєте в чергового — він зобов’язаний. І відправляєте цю заяву своїй ненаглядній таким самим рекомендованим. З мокрою печаткою, зрозуміло?
— Поки зрозуміло. Але як це допоможе?
Петро Леонідович продовжив:
— Загалом так. Пошта ваша в мене є. Ввечері напишу вам весь розклад — вставите в заяву. А допоможе ось як: коли ваш Ромчик зрозуміє, що його прорахували — схема сама й схлопнеться. Не вірите?
— Вірю, напевно.
— Більше життя, — сказав Коптенко. — Я через місяць буду поглядати за реєстром. Зробимо ми вашого прокурора.
— Дякую.
— Тариф мій пам’ятаєте? — сказав адвокат.
Перерахувавши гроші, той попрощався:
— Всього доброго. Пора. Мені ще курси треба провести сьогодні для поліцейських новобранців.