Шоу

Тим часом Жнець створив громадську організацію «Батько теж родина», яка закріпилась у соцмережах як БТР.
Паша вже встиг зачепитись із багатьма знаковими постатями — тими, від кого залежало вирішення дитячих питань. У його профілі почали з’являтись анонси публічних акцій. Судячи з коментарів під постами, вже був не один десяток активістів, готових творити історію.
— Алло… Тато Аліси Ірпінь, привіт!
— Так. Привіт!
— Чим у вівторок о десятій займаєшся?
— Вранці?.. Працюю зазвичай.
— Ти мені потрібен.
— У якому плані?
— Відбудеться перше публічне засідання. Мій позов проти Прутковської.
— Це хто?
— Так… Момент… Мені вже дзвонить хтось, — голова БТР на час відключився. — Ми у Viber групу створили, я тебе зараз додам. На зв’язку…
На екрані телефону з’явилось повідомлення: «Вас додано в групу». Погортавши повідомлення, він помітив одне, набране капсом.
«Вівторок, 10:00. Окружний адміністративний суд міста Києва, Велика Васильківська, 81А. Перше засідання по позову проти уповноваженої з прав людини. Із собою паспорт, щоб пройти на засідання. Пора заявити про себе».
І він вирішив — пора.
У той момент усе, що відбувалось, уже переставало бути тільки його історією.
Невеликий двоповерховий будинок суду, що сховався в дворах, чимось знову нагадував дитячий садок.
Тих, хто зібрався на території внутрішнього двору, було чимало. Когось він знав, з кимось бачився вперше. Люди приїхали не тільки з Києва.
Жнець з головою був занурений в оргпитання. Роздавав плакати, давав вказівки, відповідав перед камерами на питання журналістів. Якось він згадував про свої успіхи в рекламній справі. Це відчувалось. Жнець вмів робити шоу: збирати людей, привертати увагу, перетворювати пересічне засідання на подію.
Впіймавши момент, він привітався з Пашею й приєднався до інших чоловіків. Деякі телеканали, виокремлюючи когось із батьків, ставили питання. Не стала винятком і його з Алісою історія. Двоє журналістів взяли контакти, побажавши зняти про неї детальніше.
Перший дзвінок надійшов уже в середу.
— Майя Коловяз, журналіст телеканалу «Інтер». Вам зручно говорити?..
Вони приїхали вдвох з оператором днем пізніше. Він трохи нервував. Данька, дізнавшись про зйомку, вирішив прогулятись. Переживання були марними. Молоді люди з каналу виявилися дуже відкритими й легко розташовували до себе.
Майя не відмовилась від чаю з лимоном, а Андрій у своїх мультяшних шкарпетках найбільше боявся зачепити щось своєю камерою з триногою. Оператор надав перевагу каві.
Він пригостив гостей на кухні приготовленою ним шарлоткою. Далі вони перемістились у кімнату, де обладнали місце під інтерв’ю. Їхня розмова тривала майже півтори години.
Тижнем пізніше вона стала основою для двохвилинного сюжету в ранкових новинах. За ці трохи більше ніж дві хвилини про нього з Алісою дізналась вся країна. Завдяки майстерності команди це вийшло настільки влучно й ємко, що краще й бути не могло.
Через кілька днів історію чекало несподіване продовження. Він знову почув трохи схвильований голос Майї.
— Добрий день… Ви знаєте, тут така ситуація… — почала журналістка.
— Здрастуйте. Все нормально? Що сталось?
— Ми мали необережність зачепити в нашому сюжеті тему релігії…
Поки він не дуже встигав вловити, до чого все це.
— Ви про те, що я розповів? Але це ж я — моя думка. Хіба є з цим якась проблема?
— Нашому керівництву дзвонили. Ви не проти, якщо ми ще раз до вас приїдемо? Скажіть, коли зручно — ми зможемо.
Це був голос уже не зовсім тієї Майї — впевненого журналіста з чуйним серцем.
— Все так серйозно?
— Не те щоб, але…
— Я зрозумів. Давайте тоді в п’ятницю ввечері.
— А в четвер не зможете? Нам би в п’ятницю вже вийти…
— Десь після обіду. Я гляну, що в мене по планах, і передзвоню, добре?
— Так, чудово. І ще одне прохання. Можна, щоб ваш син теж сказав кілька слів…
Поклавши слухавку, він все ще намагався зрозуміти — яка сила прогнула «Інтер».
Не найпопулярніша батьківська тема. Наче для цього повторного сюжету раптово звільнили одне з найбільш затребуваних місць ранкового ефіру.
Треба було подивитись, що по справах на четвер, і попередити Даню. Він розумів, як це все сприймає син, і намагався не навантажувати його зайвим.
— Ми запізнюємось на півгодинки. Скоро будемо, ми швидко все відзнімемо, — цей дзвінок у четвер показував, наскільки це потрібно.
Особливо з огляду на вихід наступного ранку. Того вечора була і кава з солодощами, і майже така сама тепла бесіда. Все ж трохи відчувалась легка напруга Майї і здивування Даньки.
Оператор цього разу був інший — йому було важливо тільки, щоб вдало лягло світло. Все зайняло буквально півгодини. Його коментарі були зняті прямо за чашкою на кухні, Даня сказав кілька фраз біля комп’ютера.
Новини виходили вранці о дев’ятій. Вечір був наповнений інтригою…
Те, що він побачив, дало всі відповіді. Це був такий самий двохвилинний сюжет — тільки з паралельного світу. Бенефіс дружини. Вона, плутаючись навіть у днях судового рішення, запевняла у відсутності перешкод у контакті. Більше того — вона не бачила батька Аліси в Ірпені взагалі жодного разу. Не забула вона при цьому й дорікнути в усіх гріхах колишньому, а також висловити біль від розлуки із сином.
Раптово виникла думка змусила його навіть зупинити миття чашки…
Прогнувся «Інтер» — але не Майя. Матеріал з дружиною був готовий ще до четверга. Поспіх полягав у тому, що журналістка хотіла додати до матеріалу дозйомку їх із сином.
Він набрав Майю.
— Доброго ранку, Майя. Не зайняті?
— Доброго ранку. Говоріть.
— Дякую вам за все.
— Бачили, так. Там в Ірпені від нас не відходив адвокат вашої дружини. Довелось навіть дещо перезнімати.
— Я здогадувався. Чому вчора не сказали?
— Мені потрібно було ще раз переконатись і почути вашого сина.
Він побіжно прокрутив у пам’яті все — від повторного дзвінка до прощання вчора в коридорі.
— Згоден. Ще раз дякую за правду.
— Ми зробили що могли. У вас чудова донечка, — сказала Майя на прощання.
Вихід сюжету на «Інтер» спрацював як нагадування. Після вихідних вийшли на зв’язок журналісти іншого каналу. Його сусіди, схоже, вже звикали до людей із камерою. Він теж освоївся й більше не хвилювався.
Телеканал «Київ» приїхав у схожому складі. Разом з оператором була ведуча «Служби порятунку» — кримінальний оглядач Ангеліна Черникіна.
Формат програми окрім бесіди передбачав і конкретні дії. По закінченні зйомки Ангеліна взяла контакти дружини й тещі і попередила про можливий виїзд на місце. Що незабаром і сталось.
Ведуча по приїзду попросила його тимчасово сховатись на сходах поверхом вище. Стримуючи стукіт серця, він спостерігав крізь щілину між поручнями за тим, що відбувається.
Цей візит не став винятком і перетворився на справжній фарс. У квартиру нікого не пустили. Бабуся вийшла на дзвінки в її двері з квартири сусідки в сорок п’ятій. Вона, з її слів, нікого в гості не чекала і взагалі забула, як виглядає колишній зять.
— Клянусь вам, він жодного разу не приїхав, — говорила, склавши на грудях долоні, жінка в камеру. — Єдиний раз він був тут на день народження 28 грудня…
І тут же, сама собі суперечачи, продовжила:
— Але перед цим він влаштовував тут нам скандали, приїжджаючи з міліцією і опікунською радою. Нехай приїжджає скільки хоче, не думайте, що тут живуть якісь звірі…
— То а ви його чому не пускаєте? — перебила, не витримавши, Ангеліна.
— А він приї-жжж-яає?! — перейшла на крик теща.
— Ви пустите нас зараз до дитини? — поцікавилась ведуча.
— Ні, звісно. Я не підготовлена, — сказала, вказуючи на домашній халат, бабуся.
— Тоді з міліцією?
— Так, з міліцією, будь ласка…
На цій фразі теща зникла в своєму дверному прорізі. Він спустився до знімальної команди.
— Так, цікава у вас ситуація, — сказала з гіркою усмішкою Ангеліна.
По приїзду наряду двері відчинила вже нарядна господиня квартири. Викинувши руки назустріч йому й телевізійній групі, вона перегородила їм шлях, впустивши тільки міліцію. За короткий час на сходовій клітці з’явились двоє у формі.
— Ну що я можу сказати… Дитина плаче, — почав, затиснувшись перед камерами, співробітник, розмахуючи автоматом. — У суді треба вирішувати. Нехай суд дає йому дні.
На цьому ведуча зрозуміла, що продовжувати марно…
Жнець явно був задоволений резонансом, що створювався.
— Ну що… Телезірка наша. Ти тепер обличчя БТР. Автографи ще не просять? — голос у телефоні звучав бадьоріше звичного.
— Привіт, Паш! Так, дякую. Поки без особливих зрушень, але гучно. Це правда.
— Дивись, тато Аліси Ірпінь, така справа, — тон змінився на щось середнє між шефом і спільником. — Нас запросили в одне дуже… — Жнець зробив паузу для ваги. — Відоме ток-шоу.
— Так.
— Це не хвилинні новини, і навіть це не головне. Якщо нічого не зірветься, мені обіцяли організувати на нього самого Кульбабу.
Паша після Прутковської знову говорив про когось так, наче цю людину знають усі.
— А це хто? — уточнив він.
— Тато Аліси, ну ти що насправді? Валерій Валерійович — дитячий омбудсмен.
«Омбудсмен» вимагало Google, але звучало насправді вагомо.
— Знав би ти, скільки я вже за ним полюю. Невловимий, — підсумував Паша.
— Який план?
— А план ось який. Завтра ввечері мені мають дати підтвердження. Якщо все клацне — протягом тижня зйомка.
— Іііі…
— Ось тут тобі й «іії», — Паша посміхнувся. — Мені треба чітко розуміти, що ти зі мною. Мені потрібні ще дві-три люди, які не тільки мають історію, а й щось уже пройшли. Плюс потрібен той, хто вміє говорити і не боїться камер…
Звучало все так, що вже було трохи страшно.
— Так. Без проблем. Вважай, підтвердив. Тільки тримай, будь ласка, в курсі — треба підлаштуватись. Ну і налаштуватись теж…
— От і супер. Так, і ту стопку твоїх папок із судами й іншим, що ти мені скидав, — добре б привезти в студію.
— Домовились.
Не минуло й години — на екрані виклику знову з’явився «Паша БТР».
— Так. Тато Аліси, — голос був збуджений. — Все різко змінюється. Поліна, мій прес-секретар, дзвонила щойно з кабінету «Самого». У нас зйомка на середу.
— Яку?
— Завтра, бляха. Загалом так, — адреналін Жнеця відчувався на відстані. — О дванадцятій ми маємо бути на «Квазарі», адресу скину. Нічого не знаю, ти маєш бути. Зараз наберу Ігоря з Яриком.
Паша тараторив, лише ненадовго замовкаючи на затяжках.
— Склад із «того боку» вже зібрали, — продовжив голова БТР. — Буде ціла бабська рада: медійна психологічка і дві крутих юристки. Дурниця. Буде Кульбаба. Все. До завтра, — закінчив свій монолог Жнець.
Занадто багато незрозумілого. Зрозуміло одне — план на середу. Робота в пріоритетах давно поступилась місцем боротьбі за Алісу.
Ранок наступного дня «порадував» погодою. Потужно лило щось середнє між дощем і мокрим снігом. Навігатор показував до Північно-Сирецької трохи більше години. Була надія, що на той час ця каша припиниться.
Коли він вперся в зачинені ворота в кінці довгого паркана, добре поставлений жіночий голос сказав:
— Ви прибули в пункт призначення.
— Моя хороша… Ти впевнена?
Останнім, чого зараз хотілось, — виходити з машини в пошуках когось. Двірники насилу справлялись із жижею. Він вирішив об’їхати територію в надії знайти щось більш схоже на в’їзд. Через кілька хвилин побачив машину Ігоря, яка саме паркувалася. Бінго!
Велика картонна коробка з документами була важливіша — тому парасолька дісталась їй. Заскочивши з Ігорем на прохідну, він обтрусив волосся і пальто. До них рухалась одягнена відповідно до заходу Поліна.
— Привіт, — сказала вона, проводячи їх через вертушку. — Швиденько залишайте речі он там за ширмою. Зараз усіх зберу і йдемо в гримерку.
Потрапивши в довгий коридор, він одразу зрозумів, про яке «те саме» шоу говорив Жнець. Всі стіни були обвішані постерами «Бустер Live». Він уже багато років гадки не мав, що зараз відбувається в локальному телевізорі. Але навіть як людина, що жила MTV, Discovery і Cartoon Network, — Славика Бустера знав.
У кінці коридору знаходилась окрема гримерна з надрукованим на аркуші А4 «Славик Бустер». Адміністратор попросила почекати у фойє. Гримерна для гостей була зайнята запрошеними експертами.
— Псс… — тихо привернула до себе увагу Поліна.
Вона махнула брендованою «Бустером» папкою, запрошуючи батьків підійти.
— Нашим зіркам поки чистять пір’їнки, — сказала вона пошепки. — Ходімо…
Вона прочинила великі двостулкові двері. Магія телебачення.
— Серйозно?! — сказав здивовано Жнець.
Те, що в ефірі здавалось величезною сучасною аудиторією, насправді виявилось майже коморою. Весь цей об’єм і відчуття парящої десь у цифровій невагомості студії створювались при монтажі. Насправді — шорсткий від катишків килимок на скобах і скотчі, хиткі фанерні перегородки й пилюжне закулісся.
У рації на поясі Поліни пролунало:
— Гості в гримерку.
Коли підійшла його черга, він потрапив у невелику кімнату, дуже схожу на робоче місце перукаря. Йому накинули на плечі одноразову пелерину і, висушивши голову, зробили чужу укладку з лаком. Пара шарів якогось складу і пудра. Закінчила образ кисточка з помадою.
Все це перестало виглядати так безглуздо, коли по виходу на нього з коридору дивились такі самі красиві брати по нещастю.
Поліна закінчила розмову з кимось по телефону.
— Ходімо до студії. Всі вже там…
Підійшовши до дверей, вона розвернулась до чоловіків.
— Значить так: зайшли, сіли на місця, помічники все підкажуть. Слухайте вказівки по гучному зв’язку… Обличчя тримаємо. Працюємо!
Він прийшов на дискусію з людьми високого рангу, але цей спіч нагадував короткий інструктаж перед виходом на ринг.
Коли вони знову зайшли в приміщення — це справді вже нагадувало розігріту арену. Все було залито світлом софітів, навіть стало трохи спекотно. На стінах працювали великі модульні екрани, десь тихо шуміли вентилятори.
Він уже не мружився від рясноти світла, але відчуття лікарського кабінету в цьому кріслі все ж було присутнє.
Гостям ще раз розправили одяг, поправили волосся й петлички. Десь під високою стелею глухо пролунало:
— Асистентам залишити майданчик! Тиша! П’ять, чотири, три…
Замість Славика за стійкою ведучого була Мар’яна Столярова. Вона представилась, позначила тему й учасників, після чого перейшла до експертів:
— Галина Риковська — кандидат психологічних наук, практикуючий психолог, автор книг.
— Валерій Валерійович Кульбаба — уповноважений президента з прав дитини.
— Мілана Галицька — адвокат із сімейного права.
— Олеся Бойко — експерт із захисту прав людини.
Шоу почалось з озвучення ведучою проблеми батьківства після розлучення й відсутності правових механізмів регулювання. Була згадана вже знайома Прутковська, яка запрошення проігнорувала.
Перше питання ведучої, як і перший коментар, дістались саме йому. Він першим серед запрошених розрізав тишу — по суті, кинув м’яч на поле. Пішов обмін думками й коментарями.
Мар’яна явно була підготовлена — вона добре знала не тільки історії кожного з батьків, а й ситуацію в правовому полі. Якийсь час відбувався цілком шанобливий обмін висловлюваннями між запрошеними сторонами.
Першою цю дискусію перетворила на шоу Риковська. Кандидат психологічних наук зірвалась практично в крик і відчайдушну жестикуляцію. Бесіда перейшла в кухонну перепалку.
Ведучій насилу вдавалось модерувати черговість висловлювань. Психолог перебивала гостей та експертів, не звертаючи уваги на Мар’яну. Риковська стала центром уваги камер.
— Стоп по майданчику! Повертаємось у формат! — пролунав сухий чоловічий голос згори.
Асистент, що з’явився, приніс аркуш ведучій.
— Тиша! Перезапуск!
Ведуча перевела фокус на мовчазного досі омбудсмена.
— Валерію Валерійовичу, вам слово. Як ви прокоментуєте ситуацію як сторона, що насамперед відстоює інтереси дитини?
Уповноважений, підбурений психологом, продовжив лінію захисту. Питання про конкретну ситуацію швидко розчинилось у знайомій для цього кола риториці про захист дитинства, інститути й професійну відповідальність.
Ведуча дала час висловитись явно люблячому свій образ на великих екранах Кульбабі.
— Валерію Валерійовичу, — акуратно перервала та, — наші батьки прийшли не з порожніми руками.
Камери перевели фокус з білого коміра омбудсмена на стос папок за спиною одного з батьків.
— Тато Аліси приніс із собою докази того, якої праці коштує домогтися зустрічі з дитиною. А зараз давайте послухаємо, що відбувалось у домі з його донькою в присутності матері…
Він не повірив своїм очам. На величезних екранах, заповнивши собою весь простір, з’явився той самий його ролик із плачем Аліси. Чорно-білі фото змінювали одне одного, а звук майже не залишав шансу стриматись від плачу самому. Всі присутні на час завмерли…
— Валерію Валерійовичу, як ви вважаєте, чи треба допомогти Алісі? — першою порушила тишу після відеоряду ведуча.
— А ми не знаємо, який там тато, та й люди колись вирішили створити шлюб… — уповноважений знову повернувся до знайомого набору тез, наче заново тасуючи вже ним сказане.
Щось відбувається в такі моменти. То займання десь усередині, після якого — будь що буде. Пронизливий плач Аліси з динаміків, кривляння і перехід уже на «ти» Риковської, самозакоханий Кульбаба — «Ми не знаємо, який тато»…
Зараз перед ним вже були не люди, які можуть допомогти. Не психолог — істеричка. Не дитячий омбудсмен — чоловік, ровесник, виверткий нарцис.
Мар’яна на правах модератора перервала спіч уповноваженого, давши слово гостю.
Він уже не чекав від цієї зйомки якогось конструктиву. Зараз він захищає себе й Алісу.
— Ви говорите про якогось батька, наче його не існує. Він зараз перед вами, — адресував він свою відповідь уповноваженому.
— А скільки ви років жили зі своєю дружиною? — завівся вже й Кульбаба.
— П’ятнадцять.
— Я з вами не жив, — несподівано видав Валерій Валерійович.
— Ну і слава Богу. Я продовжу? — запитав він у ведучої.
Після того як він закінчив, Мар’яна знову дала слово уповноваженому. Перервавши його черговий набір слів про все, вона напряму запитала:
— Валерію Валерійовичу, ви можете після ефіру взяти контакти в батька, чимось допомогти йому й Алісі?
— Я не керую судами, — повернувся в русло конкретної історії Кульбаба. — Батьку треба вирішувати свої питання в суді.
До тих, хто посилав його в суд — дружини, тещі й патрульного — тепер приєднався й уповноважений президента.
Подальший знімальний процес перетворився на відверту перепалку всіх з усіма. Двом запрошеним юристкам з їхньою точною й лаконічною логікою доводилось поступатись першістю відособленому тандему Кульбаби й Риковської — чий офіційний статус і медійний досвід не давав їм шансу на думку.
Омбудсмен з психологом навіть сиділи з самого початку трохи осторонь, практично притулившись одне до одного. Впоратись із тим, що відбувається, ведуча вже була не в силах. Останнім перед командою «Стоп! Перерва!» був черговий нервовий зрив Риковської.
Омбудсмен покинув студію першим.
Коли софіти павільйону згасли, у студії запанував напівморок. Лінійні продюсери почали роздавати команди, а оператори рухати камери.
Кандидат психологічних наук стояла біля краю майданчика, все ще важко дихаючи після своєї тиради. Вся її професійна маска сімейного психотерапевта кудись випарувалась за час зйомки.
Він підійшов до неї — і вона різко обернулась, наче чекаючи продовження суперечки.
— Галь, — сказав він спокійно. — Я ж можу, так. Ми ж на «ти»…
Він зробив невелику паузу, дивлячись на її руки, потім перевів погляд на експертів, що виходили зі студії.
— Знаєте, у вас дуже красиве кільце, — сказав він, затримавши погляд на великому персні з зеленим каменем.
Риковська здивовано перевела погляд на середній палець правої руки.
— У дівчат, я помітив, каблучки були простіші, — сказав він, натякаючи на обручки юристок. — Але поводились вони набагато пристойніше. Вам точно є чому в них повчитись…
На цих словах він залишив жінку, яка так і не знайшла що сказати у відповідь.
Вийшовши в коридор, він побачив батьків у товаристві Поліни.
— Що далі, довго ще після перерви? — запитав він у неї.
— Все. Зараз дізнаюсь, що по ефіру, і чи не потрібні ми більше — і розхід, — сказав прес-секретар БТР.
— У сенсі?!
Все це виглядало як якась дурня. Для чого стільки зборів і хвилювань? Чого досягли, крім перепалки? Який підсумок? Та й саме це «Стоп. Перерва» дійсно перервало все на порожньому місці. Поліна кудись віддалилась.
— Сорока нашептала — наша мозгоправка в активній фазі розлучення, от її й попливло, — сказав, затягуючись електронкою, Жнець.
— Я так і зрозумів. Зробив їй тільки що «комплімент» за відсутність каблучки на безіменному…
Клацнувши замком одних із дверей, несподівано з’явився Кульбаба. Акуратно, щоб не пошкодити зачіску, він закидав шарф на шию. Омбудсмен стрімко взяв курс у напрямку виходу.
Розуміючи, що більше доступу до уповноваженого не буде, він трохи вийшовши вперед перегородив йому шлях.
— Валерію Валерійовичу, скажіть все ж. Що мені робити? Суди нічого не вирішують. Як мені бачитись із донькою?
— Я вам уже на все відповів, — сказав Кульбаба, намагаючись пройти.
— Ви дітей своїх бачите? — запитав він уже майже в спину чиновника.
— Так. Безумовно, — пролунало в порожніючому коридорі…