Табличка

Теслярук Петро Вікторович. Ця пластмасова табличка, як і її сколотий кутик, вже була до болю знайома. Вперше він сидів у цьому коридорі навпроти неї ще в футболці.
Зараз прибиральниця розтирала по лисіючому лінолеуму сліди першого мокрого снігу. Цього разу він зі своїм адвокатом провів в очікуванні біля цієї таблички вже майже три години.
Опонентів вкотре з невідомої причини не було. Позов про визначення порядку спілкування з дитиною міг стати переможцем одразу в кількох номінаціях.
Час.
Представник дружини вмів маніпулювати термінами. Практично п’ять місяців пішло тільки на безкінечні перенесення, підготовки і попередні засідання. Сьогодні вперше мав відбутись розгляд по суті.
Гроші.
Це вже коштувало з десяток гонорарів адвокату за складання паперів і приїзди в цей коридор у призначений день. Часто засідання скасовувалось чи переносилось за п’ятнадцять хвилин. Що не впливало на оплату юриста як за повноцінну роботу.
Абсурд.
Батьки завжди мають рівні права щодо дитини. До тих пір, поки один з них не змінить це в судовому порядку. Подаючи подібний позов, він розумів — тепер ці його права на доньку будуть обмежені. Але ці зустрічі зможуть бути. Адже це вже стане законом…
Надії.
Не було жодного процесу, у який би він вкладав стільки віри. За відсутності цього судового рішення його дорікали всі: від тещі у кватирці до чергового патрульного, що приїхав за викликом. Ці букви з печаткою мали стати ключем.
Їхній час уже давно минув. Неодноразово виходив і заходив назад помічник. Суддя зникав у коридорі кудись на довгий час.
Для брендових кросівок і лощених туфель, що миготіли в дверному прорізі, цих двох у коридорі наче не існувало.
На годиннику біля сходів було початок сьомої. Офіційний робочий день у клерків суду закінчився вісім хвилин тому. Табличка на дверях подалась усередину.
Помічник, що з’явився, назвав його прізвище, наче в коридорі був ще хтось.
— Ваша сторона свій позов відкликала, — сказав він, — і табличка повернулась на місце.
Він подивився на свого адвоката. Слова після подиву прийшли трохи пізніше.
— Що це означає? А наш позов по контакту? Він же був зустрічним — він тепер не дійсний?
— Він має бути розглянутий як окреме провадження, — з цими словами адвокат постукав і зник у кабінеті.
За кілька хвилин він виніс на підпис повістку.
— Наш позов чинний. Засідання призначено вже після новорічних свят.
Наступний рік. Ще майже півтора місяця очікування. Вибору не було…
Уперше день у домі, наповненому кульками, був без найголовнішої дівчинки. Тієї, для якої обирались свічки й подарунки.
Прокинувшись із Данею, вони ввімкнули гірлянди, заварили чай із кавою… Самі задули тортик. Він розмістив на Facebook фото з ними і «четвіркою» на тлі мерехтливої ялинки. «Алісочко, кохана, з днем народження! Хай Боженька допоможе нам сьогодні побачитись» — говорив залишений під ним напис.
Через півгодини вони вже їхали маршруткою в Ірпінь із пакетами всього того, з чого складається дитяче свято.
Двері сорок шостої квартири на дзвінок відреагували тільки мигтінням тіні у вічку. Навіть без уже звичного там у глибині тещиного «Я тебе не кликала» і «Зникни».
Однак підготовка до перформансу все ж відчувалась. Спочатку із сорок сьомої з’явився пом’ятий мужик, випустивши на поверх пари перегару. Потім відчинились двері квартири зліва. Початок оголосила з нізвідки з’явившись подружка господаря сорок сьомої.
— А чого це ви тут забули? Знову приїхали нерви трепати всім, — почала вона.
— Так, чуєш, синулю, давай забирай звідси свого лапусіка! Давай, кіш! — приєдналась тітка Зіна, ставши в боксерську стійку.
За місяці приїздів він до подібного вже був готовий. Для Дані такий прийом став несподіванкою. Як і те, що двері йому теж ніхто відчиняти не збирався. Сусіди, трохи піднявши свою самооцінку, скрипнувши дверима, віддалились.
У квартирі були чутні голоси. Марно спробувавши ще достукатись, вони з сином вийшли на вулицю. Вікна ознак життя не подавали.
— Чергова частина, Ірпінь… — нарешті пролунало в слухавці.
Його голос, як і Садова 65а, вже були відомі, напевно, кожному міліціонеру за пультом. Знову почались довгі поради вирішення своїх сімейних питань у суді й нарікання на передсвяткове навантаження.
Він уже вмів їх «надихати». Доводилось для цього навіть возити скарги в обласне управління МВС Київської області. З третього разу голос пообіцяв, що «заїдуть», коли звільняться.
Це явно віщувало не швидкий процес. Вони пішли з сином у найближче кафе пообідати й зігрітись. Через годину пролунав дзвінок із невідомого номера.
— Очікуйте наряд за адресою протягом двадцяти хвилин, — гудки.
УАЗик із характерним забарвленням з’явився на тротуарі вже коли стемніло. Світлом своїх фар він уперся прямо у вхідні двері під’їзду.
— Що там у вас сталось? Знову? — сказав доброзичливий здоровань у формі.
Він уже знав за цей час в обличчя всі патрулі. Втім, як і вони його. Того дня пощастило — були троє справжніх чоловіків. Вони вже якось приїжджали на його виклики.
Пояснивши їм ситуацію, домовились так: батько, щоб не створювати зайвого напруження, залишається оформлювати протокол у машині, Даня з двома іншими відносить пакети в квартиру.
Міліціонери вже звично видали бланки й чекали заповнення.
— Відпочиньте поки, у вас роботи достатньо, — сказав він їм і почав виводити вже завчені напам’ять фрази.
Нічого не змінювалось. «Приїхав — не дали побачитись». Все можна було описати щоразу одним рядком.
Привітання не зайняло багато часу. Не встиг він написати й половини, як відчинені двері міліцейської машини впустили холод усередину. Даня був без пакетів.
— Синулю, все гаразд? — запитав він у сина.
Вигляд у того був вкрай пригнічений.
— Так, тат. Нормально.
За тоном було зрозуміло — потрібен час.
Сівши на зупинці біля дому в автобус, вони провели в мовчанні всю дорогу. Світла на задніх сидіннях майже не було, було видно лише Данькин силует, що сховався в капюшон. Вже коли вони йшли після турнікетів у метро, син сказав:
— Тат, можна я додому сам поїду.
Не встигнувши відійти від подій в Ірпені, ця фраза на мить вибила платформу з-під ніг.
— Так, синулю. Звісно…
Він спеціально сповільнив хід, давши Даньці піти. Провівши потяг, що поїхав, він наче оглушений чимось присів на металеву лавку.
Вся дорога додому пройшла наче у вакуумі. Вперше такий світлий і урочистий день був пов’язаний із такою порожнечею. Дані по приїзді вдома не було. Ще не пізно, щоб десь погуляти — але щось тривожне на душі підказувало: Дані зараз не до прогулянки. Він набрав батьків.
— Ма, Данька не заходив?
— Так, у нас, — сказала, знизивши голос, мама. — Попросив посидіти трохи самому в діда в кімнаті…
Новорічні свята вже стали історією. Вони запам’ятались дивним, вперше за довгі роки, відчуттям — відсутністю сім’ї.
Один із перших робочих днів був записаний у нагадуваннях як «суд». Вони вже звично гортали з адвокатом щось у своїх телефонах біля дверей «Теслярук». Цього разу помічник покликав їх на диво вчасно.
Петро Вікторович вмів організувати роботу. Всі засідання вже пів року проходили безпосередньо в нього в кабінеті.
Домашня атмосфера. По той бік столу сидів сам суддя. Навпроти, на трьох старих стільцях, впершись одне в одного колінами, — він і адвокати сторін. Дружина на суди ніколи не приїжджала.
У дальньому кутку кімнати в стосах паперів за крихітним столом знаходився помічник. Третьою стороною значилась ще й районна дитяча служба. Не ігноруй вони постійно подібні заходи — невідомо, де б вони розташувались.
Це засідання не відрізнялось нічим від усіх попередніх. Суддя весь свій час проводив у телефоні.
Обирав він собі в цей час сорочку чи новий браслет для дівчини. Можливо, і саму нову дівчину… Було не зрозуміти.
Viber на його екрані за пів метра від стільців миготів досить часто.
Ледь коротко висловились сторони — за якоюсь магією ввімкнувся принтер. Петро Вікторович, відклавши телефон, простягнув до нього руку.
— Прошу всіх встати, — сказав він.
Прозвучане стосувалось тільки гостей — суддя з помічником продовжували свій звичний офісний режим. Та й фізично привстати в цих кількох метрах було можливо тільки з цих стільців біля входу.
Помічник продовжував вивчати монітор, а суддя почав свою скоромовку:
Іменем…
Постановив…
Позовні вимоги задовольнити частково…
Визначити наступний порядок спілкування батька з дитиною…
У решті вимог відмовити…
— Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку протягом десяти днів з дня його оголошення. Повний текст рішення буде готовий протягом п’яти днів. Прошу сідати. Судове засідання оголошується закритим, — закінчив він.
Підписавши всі формальності і забравши резолютивну частину, вони вийшли в коридор. Відійшовши до вікна, він ще раз більш уважно вивчив рішення. Чотири рази на місяць: дві суботи і дві неділі. По чотири-п’ять годин залежно від дня.
Саме стільки суд передбачив на турботу, любов, участь у житті дитини. Тепер це стало законом.
І найбезглуздішим у всьому цьому було те, що залишився чинним абсурд, привнесений опонентами в їхніх клопотаннях.
Зустрічі дозволялись суворо в присутності мами, бабусі й представника районної служби у справах дітей.
Немає когось із них чи немає в них чергової суботи бажання… Все.
— Суддя сказав, повний текст буде через п’ять днів, а на апеляцію в нас десять? — запитав він в адвоката. — Чекаємо наступного тижня, забираємо рішення і пишемо скаргу?
Адвокат похитав головою.
— Чекати повне рішення суду — не варіант. Лічильник уже пішов.
— І що робити?
— Я подам завтра пустушку. Апеляційний прийме і дасть нам час на доопрацювання. А ви з завтрашнього дня шукайте, як познайомитись із тітоньками в канцелярії. Отримати якомога швидше повний текст — у ваших інтересах.
Він дивився на аркуш паперу на підвіконні. Рішення є, а їхати в Ірпінь знову ні з чим…