Ведмеді

Мене розбудили ангели. Цілих два…

Вранці я відправила Макса з дітьми на пляж. Мені потрібна була година, щоб пройтися по будиночку і трохи зібрати речі. Не люблю відкладати все на останній момент. І краще це робити самій…
— Тупайте, а то там без вас не почнуть. І сонечка мені залиште. Я скоро приєднаюсь.
Поцілувавши на терасі Макса і дівчаток, я повернулась у будиночок. Все просто — треба зібрати все непотрібне. Найбільше речей, здавалось, було в цих двох маленьких модниць.
У просторі навколо мене — те, що на видноті — так точно. Сандалі й кросівки, крокси з цілими колекціями мультяшок… Ну і звісно одяг. То ж бо ми з Максимом.
«Особливо я», — вирвалось у мене з усмішкою, коли я спіткнулась об його шльопанці.
Будь-яке грандіозне прибирання починається з… фрешу. Я взяла з кошика пару апельсинів і лайм. Стукіт ножа по дошці наповнив простір цитрусовим ароматом. Кілька натисків на прес — і склянка наповнилась пінистою бадьорістю. Облизавши пальці, я дістала пакет із льодом.
Потягуючи сік, окинула поглядом нашу вілку. За ці дні вона стала майже рідною. Завтра вранці ми вже будемо з кожною годиною ближче до дому. Відпустка пролетіла, як завжди, швидко. Але навіть у цьому раю трохи набридає. З’являється відчуття туги за рідними стінами, і навіть за робочою метушнею…
Я пройшлась ще раз по інтер’єру. Що запам’ятати, щоб купити потім для дому? Посуд, дрібнички, щось на стінах… Завжди так робила. Іноді після відпочинку щось схоже ставало частиною нашого життя. Постіль таку я точно куплю — так солодко тут на ній спалось.
Шкода, не можна буде знайти десь ще й цей запах… І привезти з собою прибій. Може, хоч цикади десь продаються? Точно, заведемо собі цикад. Чим їх годувати?..
Я усміхнулась, ставлячи склянку в мийку. Склянки — так, точно. Дівчаткам треба знайти такі скляночки із зубними щіточками. Тут навіть зуби їм чистити не потрібно було нагадувати.
А тепер швидко пробіжимось по речах, пакуємо велику частину у валізи… І на пляж. Вдома в мене було правило: якщо не пам’ятаєш, що в тебе лежить у шафі — значить, час це комусь подарувати. Треба зробити вдома по приїзді ревізію.
Сьогодні дорога кожна хвилинка.
Макса з дочками на пляжі не було. Але, судячи зі слідів на їхніх шезлонгах, вони вже встигли взяти на барі фрукти й кокосову воду. Через півгодини йдемо на сніданок…
Я не помітила, як буквально на мить провалилась у сон.
— Мааам, ку-ку…
— Мамулечко…
Переді мною в промінні сонця з’явились двоє реготливих ангелів. На Олі з Лізою були білі сонцезахисні окуляри з ангельськими крильцями і обручі-німби. Це було так мило.
— Де ви це вже взяли? — запитала я з усмішкою в Макса.
— До рецепції ходили. Там подарували. На вечір у нас екскурсія — прогулянка в океан на катамарані. Будемо проводжати захід сонця і нашу відпустку…
Після сніданку ми повернулись на пляж. На сімейному голосуванні було вирішено жити до обіду як справжні острів’яни — прямо на пляжі. Так що в будиночок ніхто не поспішав. Схоже, про нього ніхто навіть не згадав.
З перервами на океан ми пролежали в тіні пальм увесь час до обіду. Душ прийняли на березі й якось накинувши щось із пляжної сумки побрели до ресторану.
Я б теж зараз хотіла просто домашнього борщу і кави зі своєї чашки. Знайомих облич у залі ставало все менше — на їхню зміну з’являлись нові.
Помітивши нас, до столика підійшла менеджер по роботі з гостями. Дуже приємна темношкіра жінка років сорока. Одразу відчувалось — вона на своєму місці. Тут завжди було по-справжньому тепло.
— Добрий день! Вже завтра ви нас залишаєте…
— Так, на жаль.
— У нашому готелі існує традиція… Комплімент від закладу.
— Так, ми знаємо. Були запрошені на від’їзд друзів.
— О, ну відмінно. Тоді ввечері — о котрій вам буде зручно? І де: зал, відкритий майданчик… Може, шатро на пірсі?
— Знаєте… — сказав Максим і, дивлячись на мене, додав: — А можна нам цього разу запросити ваш комплімент до нас?
Ми з менеджером переглянулись.
— Можна скористатись цією пропозицією прямо в нас?.. — продовжив він.
— Ви маєте на увазі вечерю на вашій терасі? — уточнила жінка.
— Так, — відповів Максим, знову дивлячись на мене, — наче це більше було адресовано мені.
— Безумовно. Персонал доставить меблі і все необхідне. О котрій годині? На чотири персони, чи, можливо, будуть друзі?
— Чотири: двоє дорослих і їхні принцеси. Восьма нуль-нуль, — він показав, мружачись в усмішці, на Лізу й Олю, яка старанно зіштовхувала пудинг зі столу.
Який же він молодець. Я краще б і не вигадала. Коли ресторан щовечора — це вже зовсім не той ефект. А от відзначити це по-домашньому… Прямо на вілці.
— Дай поцілую тебе, кактус, — сказала я йому, щойно менеджер відійшла, щось відмітивши в себе в планшеті.
Дівчата нічого не зрозуміли, але за нашим щасливим виглядом точно були в ділі.
— Який у нас план? — запитала я в Максима, коли ми вийшли після обіду.
— О 16:30 нам треба буде бути біля причалу. Вирушаємо о п’ятій.
— Тааак… — встигла сказати я.
— На майданчик, на майданчик… — почали навперебій дівчатка. План у нас уже був.
— Гаразд, годинку на майданчику — і йдемо в будиночок. Треба трохи відпочити й переодягтись.
— Гаразд…
— Це безпечно? Цей вихід в океан? — запитала я в Макса, поки ми йшли до ігрової зони.
— Так. Вранці, після рецепції, ми з дівчатками сходили познайомитись із капітаном. Він сказав, що сьогодні океан спокійний, вітру майже немає. З дітьми вони ходять постійно. Це електричний катамаран — йде як по рейках.
— А команда що сказала?
— Кеп був один.
— Та ні… Я про цих мореплавців, — сказала я, вказуючи на дітей.
— Ааа… Ці мореплавці вже вранці були готові. Тільки за тобою сходити тягнули…
Такий знайомий дитячий майданчик. Тіні від листя, запах піску й квітучих рослин… До цього спокою швидко звикаєш. Завтра вже буде зовсім інший ритм.
До призначеного часу ми підійшли до пірсу. За кілька метрів, біля причалу, серед інших човнів, стояв великий білий катамаран. Він виділявся на тлі решти, як пасажирський авіалайнер серед прогулянкових літаків.
— Ти точно в мене кавою займаєшся? Нічого незаконного? — сказала я, сміючись. — Не хочу знати, скільки це коштувало.
Дівчатка зраділи, побачивши знайоме судно.
— Ласкаво просимо на борт, — сказала нам жінка-помічниця. Судячи з її розвинених спини й плечей, вона була професійним плавцем. — Мене звати Тереза. Я проведу вас на місця.
По дорозі до зони з диванчиками, піднісши руку до кепки, нас привітав капітан.
— Джон, — представився він. — Радий вас бачити.
Підтягнутий чоловік роками ближче до п’ятдесяти. У своїй уніформі він був чимось схожий на пілота — можливо, через окуляри-авіатори, які так пасували його засмаглому мужньому обличчю.
Третім членом команди був зовсім молодий юнак, що вже займався швартовочними тросами.
— Привіт, я Майкл, — сказав він, спритно застрибнувши з причалу.
У всіх наших сьогоднішніх компаньйонів були однакові білі шорти й світлі сіро-зелені теніски. У кожного на грудях були вишиті їхні імена і назва катамарана — «Мандрівник».
— Наша прогулянка триватиме близько двох годин, — сказала Тереза. — Щоб наша подорож була максимально комфортною, не підходьте, будь ласка, під час руху до краю огорож. За спинками ваших диванів знаходяться рятувальні жилети, — вона потягнула хлястик одного з них, щоб продемонструвати. — На точці ми будемо о 18:00. До ваших послуг мінібар із прохолодними напоями, десертами й морозивом.
Вона зазирнула ще раз у скляний холодильник, щоб переконатись, що все гаразд.
— Нас ви особливо не помітите. Але це не означає, що ми за вами не стежимо, — сказала вона з усмішкою, піднісши два пальці до очей і вказавши в бік дівчаток, що спостерігали за нею. Жест викликав у них сміх. — Якщо щось потрібно — достатньо підняти руку… А зараз ми вирушаємо.
Цікаве відчуття. Ми абсолютно безшумно відійшли від причалу і досить швидко почали йти в океан.
Наш «Мандрівник» майже не реагував на хвилі — було чути тільки, як вода м’яко розрізається корпусами-поплавками. Всередині від цієї монотонної вібрації виникло якесь лоскітне відчуття.
Дівчатка сиділи між нами і раз у раз піднімались оглянутись, як два маленьких сурикати. Разом із берегом, що віддалявся, зник і звичний запах тропіків. Залишився тільки океан — прохолодний запах солі, йоду і якоїсь «кавунної» свіжості.
Вітер на відкритій воді раз у раз носив по колу наше з дівчатками волосся — чим викликав у них напади реготу, який тут же цим вітром зносило вдалину. У мене в рюкзачку були гумки. Але ця атмосфера була варта того, щоб у неї не втручатись.
Ми помітили Терезу. Вона вийшла на палубу, щоб привернути нашу увагу — рукою показала в бік, де незабаром ми помітили сімейку дельфінів. Вони йшли в наш бік.
Порівнявшись із катамараном, вони були трохи позаду, вистрибуючи з піни, залишеної гвинтами. Потім підійшли прямо до корпусу і навіть пропливали між поплавками. Було чутно їхні видихи. Дівчатка завмерли.
Ідилію порушили сплески. Спочатку одна риба вислизнула над хвилею, потім ще декілька — і океан наче розсипався сріблом. Риби вискакували з води і пролітали над нею далеко в різні боки.
Було вже не раз бажання дістати камеру, але чомусь не хотілось переривати ці враження. Це треба бачити й зберігати в пам’яті наживо — не крізь екран.
Тереза, що спостерігала за нами, підійшла ближче й показала на місце між човнами — там була досить велика плетена платформа.
— Рекомендую. Тільки надіньте, будь ласка, жилети.
Ліза з Олею дивились на нас у здивуванні.
— Підемо звідти за океаном дивитись? — запитав Максим у дівчаток.
Наче знаючи їхню відповідь, він потягнувся до спинки дивана по жилети. Дістав спочатку два маленьких, простягнув їх сестрам.
Ліза почала крутити свій, розбираючись у застібках — Максим допоміг їй впоратись. Олі, коли вона подивилась на Лізу, ця затія чомусь не сподобалась. Вона не хотіла натягувати цей надутий корсет.
— Нууу… Гаразд, — сказав тато і дістав більші жилети для нас.
Він допоміг мені, потім надів і застібнув свій. Ми стояли як три оранжеві поплавці з усмішками, дивлячись на Олю. Цього було достатньо. Вона потягнула руки назустріч своєму жилету. Щойно Олин жилет був застібнутий — капітан збавив швидкість.
Максим першим спустився на сітку, потім із писком перевів на неї обох дівчаток. Останньою, тримаючись за канат, ступила я.
Перші кроки на пружних чарунках — і відчуття, здавалось, зійшли з розуму. Спочатку трохи лякає — ти над безоднею, як на скляному мосту. Це триває мить. Далі інтерес не залишає страху жодних шансів.
Дійшовши до середини, ми опустились до сітки. Бортів корабля практично не видно — відчуття, наче ти опинився посеред океану просто на великому гамаку. Йдемо ми чи зовсім зупинились — через хвилі було не зрозуміти.
Знову з’явились наші друзі з темними спинами. Тепер їхні видихи можна було не тільки чути, а й відчувати. Коли вони пропливали під сіткою, на нас потрапляли теплі краплі після їхніх «пшш» і «вухх»…
Оля з Лізою поводились абсолютно по-різному. Молодша при кожній появі дельфіна вищала від захвату, а Лізи вже котру хвилину з нами просто не було. Вона заворожено спостерігала за всім, що відбувається, без жодного звуку.
Ми з Максом перевернулись на спину. Небо… У цьому було теж щось не менш містичне. Безкрая, ледь блакитна — майже біла безкінечність. А в тебе за спиною вся планета.
Максим взяв мене за руку… Пролежавши так якийсь час, ми піднялись і тихенько сіли поряд. Дівчатка дивились на воду.
Ліза, помітивши нашу відсутність і місце, що з’явилось, почала перекочуватись з боку в бік. Олю цьому вчити не довелось. Дівчатка з реготом каталися від одного бортика до іншого.
Ми відчули на собі чийсь погляд. Ззаду, вийшовши з-за кермової стійки, стояв капітан.
— Друзі, через десять хвилин ми будемо на місці. Захід сонця відбудеться протягом найближчих двадцяти хвилин.
Ми покликали дітей і повернулись до своїх диванчиків.
— Ви можете перейти на оглядовий майданчик у носовій частині, — сказала, підійшовши до нас, Тереза. — Жилети залишайте, я сховаю. Ми вже практично дрейфуємо. Океан сьогодні дуже спокійний.
Настала тиша. Капітан із помічниками стояли на підвищенні біля штурвала. Ми з дітьми пересіли в крісла в носовій частині. Навіть дельфіни, щоб нас не відволікати, тихенько віддалились.
Про те, що все от-от станеться, можна було здогадатись і без годинника. Здавалось, часу тут зовсім не було. Востаннє на годинник ми дивились ще на причалі.
Сонце вже майже торкнулось води. Небо навколо стало насичено оранжевим, що переходило в червоне й лілове.
Мовчали всі. Все навколо мовчало.
Це зовсім не той захід сонця, який ми звикли бачити тут на березі. Зараз він належав тільки нам.
Дотик. Сонце зустрілось із водою — і в якийсь момент наче трохи змінило свою форму. Доріжка, що з’явилась слідом за цим, переливаючись на хвилях іскрами світла, йшла прямо до нас. Я відчула руку Максима на плечі і дівчаток, що притулились ближче з обох боків.
Кілька якихось вдихів — і від світила й нашої відпустки залишився тільки граючий барвами відсвіт.
— Дивись, сонечко пішло, — сказала Ліза сестрі.
— А воно прийде? — запитала трохи налякано Оля.
Ліза засміялась.
— Звісно! Воно завжди приходить.
— Пам’ятаєш книжку дівчаткам читали… — сказала я Максиму. — Кажуть, колись їх дійсно в нас було два…
Макс тільки задумливо знизав плечима.
Щасливі, ми стояли вчотирьох біля скляного бортика.
Захід сонця жив ще якийсь час над океаном м’якими відголосками світла. Поступово й вони почали розчинятись у прохолодному вечірньому повітрі й згасаючому небі.
Команда все відчувала без слів. Капітан повернувся на місце — і «Мандрівник», неспішно зробивши велике коло, взяв курс до острова. Щойно захід сонця залишився позаду, небо здавалось ще більш вечірнім. Так само безшумно, як якусь годину тому, тепер ми ковзали в ніч.
— Дівчатка, не холодно? — запитав у нас Максим.
— Нііі… — відповіли ми майже хором.
Всюдисуща Тереза ліхтариком підсвітила нам стосик пледів у ніші поряд. Ми з усмішкою махнули їй у відповідь.
У темнішій воді час від часу мигтіло щось ледь вловиме — як слабке світіння, яке зникає раніше, ніж встигаєш зрозуміти, чи було воно.
— Тааат, — звернулась я з усмішкою до Макса, — наш електричний катамаран не коротить? Мені здається, я бачу якісь відблиски.
— Сонечка передивилась, — усміхнувся Максим.
Попереду, серед темнішого океану, поступово проступало тепле світло островів і далекого узбережжя. З кожною хвилиною вони ставали все виразнішими.
Вже можна було розрізнити серед загального фону окремі вогники — як зорі вдалині. За кожним своє життя, свої люди й долі. Хтось там зараз миє посуд, читає дітям казку, свариться-миряться, когось чекає…
А ми поки тут — між небом і океаном, між світами.
Можливо, ось так, дивлячись зараз на зорі, ми теж заглядаємо в чиєсь життя.
Першим на суші опинився Майкл. Він зістрибнув із катамарана і швидко накинув швартовочний трос на кнехт. Юнак залишився на причалі. Джон із Терезою спустились до нас.
— Сподіваюсь, я виправдав ваші очікування, — з усмішкою сказав капітан. — Я бачу це майже щодня, але щоразу як уперше.
Він потиснув руку Максиму і, знову торкнувшись кепки, попрощався з нами — затримавши погляд на Олі з Лізою.
— Дивишся іноді на чужих маленьких доньок… і наче знову щось згадуєш.
На цих словах Джон перевів погляд на Терезу. Та, помітивши це, тільки усміхнулась.
— Дякую вам за прогулянку, — подякувала вона нам. — Ваша пошта на рецепції є? Ми скинемо вам знімки.
Я згадала, що ми з Максом жодного разу так і не дістали камеру.
— Дівчатка, — сказала вона Лізі з Олею, — ви тепер справжні морські мандрівники.
Вона простягнула їм долоню — і дівчатка потиснули її, як щойно це робив тато. Тереза підморгнула і знову показала дівчаткам «я за вами стежу». Ліза з Олею повторили жест — і ми всі дружно засміялись.
— Приїжджайте до нас знову, — сказав Майкл, простягаючи нам руку, щоб допомогти зійти. Він дістав із нагрудної кишені дві наклейки з написом «Мандрівник» і подарував дівчаткам. — До побачення. Гарного вечора.
Дійшовши до краю пірсу, ми обернулись. З борту катамарана нам помахали три пари рук. Ми зробили те саме у відповідь.
— Урааа, новий рііік! — голос Олі порушив вечірню тишу.
Дійсно, у нашу відсутність тут сталось щось дуже на нього схоже. Будиночок уже здалеку нас зустрічав розтягнутими на терасі вогнями. Біля входу на вілку і на пляжі в такт вітру танцювали своїми теплими язиками смолоскипи.
У нас був свій маленький ресторан. Над терасою стояла велика вулична парасоля, м’яко збираючи вечірнє світло гірлянд в один затишний простір. Під нею стояв стіл, прикрашений квітами, і чотири плетених крісла зі світлими подушками.
Тарілки й прибори були накриті тканиною, келихи перевернуті. Поряд стояла сервірувальна тумба з посудом.
Коли зайшли в будиночок, я подивилась на великий дерев’яний годинник — без п’яти сьома вечора. Повернувшись із ванної кімнати, я застала картину — Оля ділово викладала верхні речі з валізи.
— Where my sunglasses? — бурчала донька.
— Мааакс? Це точно наші діти? — запитала я, сміючись. — Нам, напевно, дійсно вже пора. Поки вони не почали думати англійською швидше за мене.
Максим засміявся.
— Тат, давай мультик подивимось. Ти обіцяв! — сказала Ліза.
— Дівчатка, ну який мультик? Хіба ми тільки що не надивились всякого класного?
— Тааа-то… — це вже був заборонений прийом — татова молодша.
— Гаразд, але тільки половинку. Півгодинки. Додивимось вдома чи в літаку.
— Я тоді наллю нам щось попити, — сказала я.
Взявши телефон, щоб перевірити, чи немає чогось важливого, я відійшла до кухні. Не минуло, напевно, і десяти хвилин, як з’явилась Ліза.
— Ну, мам… Вони там уже хроплять!
— Хто хропить? — засміялась я. — Тато в нас не хропить. Оля?
— Ага, послухай…
Макс, відкинувшись на дивані в обіймах з Олею, солодко спали.
— Дааа, Ліз… Слабаки, — сказала я їй, підморгнувши. — Гаразд, нехай замість мультика півгодинки сни подивляться. Скоро ми їх розбудимо. У нас о восьмій вечеря. Підемо на «новорічній» терасі посидимо.
Ми влаштувались у своїх зручних шезлонгах.
— Хочеш мультик подивитись? Давай я тобі на планшеті увімкну, — запитала я в Лізи.
— Ні, всі разом вдома подивимось.
— Ну, тоді йди до мене, будемо сидіти разом.
— Зараз, мам, тільки планшет візьму. У щось пограю.
Ліза прийшла не тільки з планшетом, а й із бутербродом.
— Доцюлю, ми ж їсти будемо скоро. Зголодніла?
— Трошки, — сказала вона і відірвала мені половинку.
Вона влаштувалась, впершись мені в ноги спиною — і незабаром почалось пікання якоїсь гри.
У дальньому куті тераси в майже нерухомій воді невеликого басейну плавали маленькі світильники. Ми так жодного разу ним і не скористались.
Ванна… Я згадала, як у дитинстві любила подовгу лежати в бабусі у ванні. Одне з місць, де я була сама — зі своїм світом. Там була стара газова колонка, і вода виходила то холодною, то дуже гарячою. Я набирала її по черзі. Лежала там навіть із ліхтариками… Майже як цей басейн. Я усміхнулась.
Чомусь із того минулого життя до бабусі в пам’яті залишилось усього два спогади. Я пам’ятаю, напевно, навіть не стільки деталі, як відчуття від того, що відбувалось.
Один із них пов’язаний із моєю улюбленою іграшкою. Я побачила свою панду в пральній машині. Вона одна там борсалась серед води й піни. Мені було тоді так страшно. Я не могла відкрити цей люк, щоб її врятувати.
Сиділа біля машини на підлозі й плакала. І тоді прийшов Він. Дістав панду і віддав її мені. Потім вони знову шуміли з мамою. Він сказав їй: «Це обов’язково було робити?»…
Другий спогад теж пов’язаний із пандою… і з Ним. Я не пам’ятаю цей дитячий майданчик. Гірка. Мені було страшно з неї спускатись — і Він тримав мене за руку.
Ми впали. Не з гірки. Не знаю чому. Просто так — несподівано і швидко. Я навіть нічого не встигла зрозуміти. Різко вниз… І я в Нього зі своєю пандою на грудях. Він тримав нас, обійнявши — і ми голосно сміялись.
Більше ні про Нього, ні про те своє життя я нічого не пам’ятаю.
Дивилась у дитинстві Його відео зі мною на YouTube. Було цікаво, якою я була. Але чомусь я Йому не вірила.
Одне відео… Коротке — «Кіт Грім». Там були ми — і ми мені там дуже подобались. Я дивилась його так багато разів, що воно стало в мене чимось схожим на спогад…
— Мам, дивись!
Ліза простягнула мені планшет, на якому все було в квітах і зірочках. «Ти впоралась!» прикрашало середину екрана.
— Мам, найскладніший рівень майже!
— Молодчинко! Ти мій супергерой! — я поцілувала її в маківку.
Я в дитинстві грала в усе завжди сама. Бабусі з мамою було не до мене.
На планшеті було 19:32. Хвилин десять — і будемо будити наших соньок.
По Лізиному екрану різко застукали великі краплі. Почало шуміти листя і наш дах. Вода в басейні заграла від бризок і бульбашок. Дощ. Такий несподіваний. Ліза поклала планшет під навіс і прибігла зі словами:
— Мам, він такий теплий. Вставай!
Ми стояли, закинувши голови, і вдихали посилений в рази запах тропіків. Можливо, цей дощ — і ми в ньому — буде тим самим, що назавжди запам’ятає моя донька.
Дощ закінчився так само швидко, як і почався. Просто вимкнули. На мокрій терасі в відблисках гірлянд ми реготали з Лізою, дивлячись одна на одну. У дверному прорізі з’явились ще двоє.
— Як мультик? — запитала я так само сміючись. — Дощ розбудив?
Оля босоніж прибігла до нас. За нею підійшов і Максим.
— Оля розбудила, — сказав, сміючись, Макс. — Каже: «Де Ліза, чому вона не дивиться з нами мультик?»
— Так, ми переодягтись — а ви, раз найсухіші, зустрічайте їжу.
Я почула, як шурхочучи піском від’їхав електрокар. Ми розтормошили волосся рушником і знайшли собі вбрання з того, чого ще не було у валізах.
— Мам, а як ці смужки? — Ліза двома руками показала на волосся.
— Давай феном трохи подую.
На столі під парасолею на нас чекали тарілки і накриті страви, горіли свічки. Оля в очікуванні бовтала, сидячи в кріслі, ногами. Макс піднявся.
— Хвилинку…
Коли він повернувся, у його руках була відкрита пляшка з пташкою.
— Нам Дима з Мариною засіб для перельоту залишили. Не везти ж його тепер через пів глобуса додому, — сказав він з усмішкою. — Ми на цілих півгодини тут одні. Потім люди в уніформі погрожували повернутись із гарячим…
Вечеря була чудова. Ми сміялись, говорили безперестанку і вперше за всю відпустку нічого не планували. Навіть хто буде наступним ловити ротом виноград.
Небо з тріском і шипінням осяялось золотими вогнями. Феєрверк. Сьогодні він був для нас. Ми помітили постать, що віддалялась уздовж іскристої води. Мартін.
— Це дідусь? — запитала Оля.
— Так, — відповів Максим.
Ліза встала, щоб подивитись.
— Ходімо гуляти берегом, — запропонувала я. — Після такої вечері треба добряче прогулятись.
Ми бродили босоніж, тримаючись за руки, дихали ароматним теплим прибоєм, дуріли. Зайшли на пірс, де любили в кріслах спостерігати за горизонтом.
Якийсь час була тиша. Хтось поряд на березі запускав небесні ліхтарики. Ми дивились, як вони м’яко йшли вгору над океаном.
У ресторанчику поряд почалась вечірня програма. Ліза витягнула з крісла на танцпол Олю. Вони крутили попами, взявшись за руки — потім регочучи попрямували до нас.
— Можна вас запросити? — сказала трохи шепелявлячи Ліза.
Ми танцювали то разом за руки, то кожен сольно…
Якийсь імпульс — і ми, не змовляючись, підняли наших дівчаток і всі вчотирьох, штовхаючись носами, поцілувались…
Я підняла голову.
— Дивіться, скільки зірок.
— Мам, ведмедів покажи, — попросила Оля.
— Не ведмедів, а ведмедиць. Це дівчатка, — я усміхнулась. — Зараз тато нам покаже. Він раніше багато про зірки розповідав.
— Ну, тоді займайте місця, — сказав Макс і ліг на теплі дошки, розкинувши руки.
Ми з дівчатками лежали в його обіймах і слухали про життя в нічному небі.
Самі. На краю Землі. Тільки ми…
І ведмеді.