Піжами

Кінець місяця приніс чергову звістку з райвідділу. Провадження, яке об’єднало в собі його розбите обличчя і насильство щодо доньки, втретє було закрите. Ця папка вже пів року заважала показникам слідчого.
Механізм працював безвідмовно — сповіщення «випадковим» чином завжди приходило наприкінці строку оскарження. Першу скаргу писали юристи, решта стали безкінечним «копіпастом». Він просто міняв дати й знову поспіхом віз папір у канцелярію. Далі йшли тижні очікувань.
Слідчий суддя за десять хвилин скасовував рішення. Справа поверталась у райвідділ, де вона лягала на дно шухляди. Нічого не змінювалось. Цього разу він вирішив зупинитись. Це не було поразкою — просто відмова від того, що марно віднімало час і сили.
Зараз була основна задача — зберегти цю тенденцію по візитах, закріпити її. Вся комунікація велась дружиною тільки через повідомлення. На дзвінки вона не відповідала. Він розумів, що так треба для фіксації.
«Добрий день! На ваш запит по приїзду до доньки повідомляю: можлива дата й час — п’ятниця, 9 жовтня, 11:00. Також нагадую, що для безпеки доньки зустріч відбудеться тільки в присутності районного депутата і служби у справах дітей».
«Служба, так. Чому все ж не космонавт?» — раніше він би так подумав… Зараз Google вже видавав: вісімнадцятий округ, Мельниченко, адреса, дні прийому.
Коли місяцями ставлять нові бар’єри, ти вже себе не питаєш «чому депутат?». Думаєш — де знайти депутата?
У середу дуже вдало збігались приймальні години депутата і служби. Але він цілком міг потрапити ще й «на прийом» до міліції. Дрібне хуліганство…
Першою за часом була служба у справах дітей. На свій подив, того дня все склалось досить вдало — заяву прийняли, підтвердили вихід на п’ятницю. Навіть не знадобилось «Пожорсткіше з ними, це їхня робота».
У коридорі, йдучи з кабінету начальника, він зіткнувся зі старшим інспектором. Вона стояла біля своїх прочинених дверей із телефоном у руці.
— Що це? — запитала жінка, вказуючи на стіну. — Мені міліцію зараз викликати? — сказала вона тихо.
На стіні висів рожевий плакат «Тато любить тебе!». Вона ще не бачила вхід… Поки тягнулась черга, він розглядав постери «спонсорів» на стінах. Реклама дитячого харчування, якихось ліків, приватний дитячий садок.
Жодного натяку на соціальні питання. Чи знає тут хтось про відчуження? Це треба було виправити. У машині все ще їздили клей і плакати, а тут якраз були порожні скляні кишеньки…
— Хіба цьому тут не місце? — запитав він.
— Скажіть спасибі, що керівництво ще не знає.
Двері інспектора зачинились…
Приймальня депутата була чомусь на якомусь відшибі, в будівлі, схожій на ферму. У єдиному відремонтованому приміщенні нікого не було. Взагалі. Пройшовши під наглядом камер крізь порожній хол, він побачив масивні двері — «Мельниченко Галина Вікторівна». Постукавши, почув:
— Так…
За великим лакованим столом у такому ж великому кріслі серед свіжих букетів сиділа доглянута жінка. Невисокий зріст, поставна фігура. Коротка світла укладка, яскравий манікюр і дорогий одяг підкреслювали її становище.
Галині Вікторівні було близько п’ятдесяти. Він уже знав — чим вищий статус, тим коротші розмови. Через десять хвилин він почув:
— Мій золотий, я насамперед мати. Зрозуміла проблему. Бачу, що ти порядний, не дурний чоловік.
Вона перепитала, гортаючи свій щоденник.
— П’ятниця, одинадцята?
— Так, Садова, 65а.
— Я пам’ятаю… За годину мене наберете, — сказала вона, закриваючи після запису свою золотисту ручку. — Тримайте.
Жінка простягнула тиснену візитку.
Він не вірив у таку удачу. Справжній депутат… Скоро вибори — може, тому така увага.
Бути тут, поряд із донькою, і не заїхати на кілька хвилин. Кермо саме знало, що далі робити. У дворі шуміли діти. Він довго вдивлявся крізь відблиски на лобовому склі в дитячий майданчик. Аліски не було. Вікна теж залишались без руху.
— Вибачте, — запитав він у жінок, що сиділи на лавці, — ви тут Алісу не бачили?
Він показав спочатку на найближчий плакат на дереві, потім погортав кілька фото в телефоні.
— А ну, ще раз…
Одна з жінок попросила подивитись телефон.
— Ні. Не бачила.
Решта теж знизали плечима.
— Вони тут на другому живуть, — він показав на балкон і вікна з «тарілкою».
— Ааа. Так, є там якась дівчинка. Мильні бульбашки на балконі іноді запускає, — сказала одна з мам.
— Дякую… Вибачте.
Він пішов назад до машини, а потім вирішив обійти будинок. Багато плакатів було зірвано. Деякі з них були досить високо. Точно не кандидати — на місці «Тато любить тебе» нічого не було. Невже дружина чи бабуся попросили когось їх зняти?..
Постоявши недовго в під’їзді, він теж не почув жодного звуку. Вдома, мабуть, нікого не було. Позначати свій приїзд не було сенсу — щоб не зірвати п’ятницю.
Він виїжджав із двору з думкою про те, що поки інші діти граються на майданчику, його Аліса доця «гуляє на балконі»…
О десятій ранку п’ятниці телефон Мельниченко не відповідав. Він уже був в Ірпені на Садовій. Наступні п’ятнадцять хвилин набору так само не принесли результату. Ще був час з’їздити до приймальні. На в’їзді на «ферму» ворота були зачинені. Залишалось сподіватись, що Галина Вікторівна дотримає слова.
До одинадцятої години до під’їзду підійшли два інспектори дитячої служби. Депутата — як і зв’язку з нею — не було…
Привітавшись, одна з інспекторів піднялась до квартири. Вийшовши на вулицю, сказала:
— Бабуся вже одягає дитину.
Це було занадто добре, щоб бути правдою. Так просто. Зараз вони знову будуть із донькою разом. Бабуся вийшла з Алісою за руку і посадила її поряд із собою на лавку. Донька тут же вжалась у неї. Коли він підсів поряд, вона аж привстала, щоб ще більше відсунутись до бабусі.
— Привіт, доцю! — сказав він, не приховуючи радості.
Він розкрив пакет, щоб показати подарунки. Після чого Аліса взагалі відвернулась і вткнулась обличчям у бабусин плащ.
— Ти чого така сердита? — жартома запитала одна з працівниць служби.
— Ні… — сказала, різко глянувши на неї, Аліса і знову відвернулась.
— Доцюлю…
— Іди геть! — так само швидко відірвавшись від бабусі, сказала донька вже йому.
Це була та Аліса з балкона. «Пішов геть», «дівчинка»… З доньки наче вийняли напередодні душу. Маленька холодна людинка, здавалось, не любила тут усіх, крім бабусі. Потім вона сама обернулась — і знову почалось «Мі-мі-мі», «Мі-мі-мі-мі…». Це чомусь викликало усмішку в інспекторів.
— Доцю… Що це таке «Мі-мі»? — сказав він, чуючи своє серце.
— Дивись…
У пакеті була іграшка — маленьке чорне кошеня.
— Мартусю нашого пам’ятаєш? Це він тобі передав.
Чи то вигляд іграшки, чи то спогад про домашнього улюбленця — щось трохи витягло Алісу з трансу. Вона відірвалась від бабусиного плеча і подивилась на кошеня.
— Пам’ятаєш який наш Мартуся котуся? — запитав він.
— Так… Пам-‘ятаю. Чорненький. І от тут білий, — вона показала собі на груди.
Їхній домашній кіт був абсолютно чорним. Що це було зараз — він не розумів. Донька забула їхнього кота, чи вона зараз про якогось іншого?
Помітивши ці зміни у внучки, теща піднялась.
— Дякую вам велике за вашу роботу. Ми підемо, дівчинці пора, — сказала вона інспекторам.
Десять хвилин. Заради цього — служба і депутат. Що це взагалі…
Теща, взявши пакет і Алісу, рушила до під’їзду.
— Доцюлю, я дуже люблю тебе! Я скоро приїду! — тільки й встиг сказати він услід.
Опустивши після помаху руку, він відчув у кишені «Кіндери». Він спеціально переклав їх з пакета, щоб не пом’ялись. Помчав сходами навздогін за донькою.
— Доцю, ось «сюрпризи», мало не забув…
Він простягнув Алісі, що вже стояла біля дверей квартири, три шоколадні яйця.
— Їй лікар заборонив солодке! — кинула йому теща і відштовхнула з хрустом шоколаду його долоню.
Двері миттєво зачинились. Він ще кілька разів натискав на дзвінок зі словами:
— Іграшки в них їй хоч можна?
Тиша за дверима закінчилась дитячим плачем. Він вдарив стіну і пішов униз до інспектора, що йшла йому назустріч.
— Ми все вже записали, потрібен ваш підпис.
Списаний шкільним почерком «Акт відвідування сім’ї» зводився до одного — перешкод у контакті не виявлено, зустріч пройшла в повному обсязі…
— Вам син дзвонив. Ось щойно, — сказала черговий адміністратор, коли він зайшов на роботу.
Він дістав телефон. Так, дійсно пропущений від Даньки. Мабуть, не помітив.
— Так, синулю. Дзвонив? Я тільки на роботу потрапив, — сказав він, відкриваючи кабінет.
— Мама приїжджала.
— Коли? Давно?
— Ну десь годину тому.
— А чого не набрав раніше?
— Я зі школи прийшов, вони вже були.
— Хто — вони?
— Незручно було дзвонити. Мама з якимись мужиками двома. Мікроавтобус білий. Речі позабирала.
— У сенсі? Які?
— Одяг свій і Аліскин. Годинник великий із кімнати, картини…
— Зрозуміло. Говорила щось?
— Ні, навіть не віталась.
— Гаразд, мій рідний. Увечері подивимось. Ти вдома будеш?
— Так, напевно…
Спритно.
Повернувшись додому, він виявив відсутність того самого годинника, усіх домашніх картин, якихось із тих, що не потрапили під «корекцію» ваз і посуду…
Дивним було те, що практично всі речі Аліси так і залишились у шафі. Рожевий плащик, який він купував, її пальто, куртки… Навіть банний халатик.
Він точно пам’ятав, як вони висіли — бо часто дихав ними. Іноді знімав із вішалки, щоб обійняти і поцілувати. Все було на місці. Як і абсолютно всі іграшки. Вона нічого не взяла доньці — щоб та менше сумувала за ними й домом.
У спальні стояла розкрита велика розсувна шафа. Всередині валялись порожні коробки, пакети, кофри для одягу… Своє, все найцінніше, дружина вивезла.
Він дуже любив машини — за свободу, яку вони давали. Перед самим відкриттям першого клубу він ходив на курси з водіння.
Клопотів по роботі було на всі години в добі. А тут ще й викладав старий «досаафовський» дядько — без зайвих розмов. Внутрішній екзамен: двадцять білетів по двадцять питань. Не здав — у ДАІ не допущений. У наставника був свій імідж, який той псувати не збирався.
Провалившись пару таких випробувань, він зрозумів — або робити клуб, або перескладати внутрішні екзамени.
І чесно купив права — за сто доларів.
Не самі права, звісно, а можливість «здати дистанційно». Зате, завдяки безкінечній муштрі, міг навіть через десять років уночі розповісти, як об’їжджати на переїзді навантажений гужовий віз.
Його першу службову машину вони з шефом забрали з сервісу в день відкриття клубу. Він довго бігав на заправці навколо в пошуках лючка, коли почув голос:
— Ну… давай… До зустрічі в клубі!
Усміхнений чоловік зник за тонованим вікном, і 140-й шефа, невимушено вильнувши чорно-синьою кормою, зник у потоці.
Батько вчив плавати…
Якось заправившись, він із спітнілими долоньками сів за кермо. Попереду весь центр з його лихачами й пафосними тачками. На щастя, і в нього був, хоч і не найновіший, але «Mercedes». Це давало деякі переваги, про які не розповідали на курсах.
Зворотної дороги не було — через лічені години урочисте відкриття. Гості, фуршет, діджей і артисти… Він одна з головних осіб на ньому.
І він приїхав…
Більше того, того ж вечора вирішив забрати дружину з дітьми, що гостювали в тещі.
Початок лютого. Поки він виїхав за місто — було вже зовсім темно. Варшавська траса в той час місцями являла собою асфальтовану стежку в лісі. Осліплений світлом зустрічних фар, він притиснувся до узбіччя ближче, ніж належало. Зад машини незвично подався в бік, і пролунало «шльоп-шльоп-шльоп»…
Освітлюючи простір аварійкою, він вийшов подивитись на те, що сталось. Заднє праве лежало на диску. Знадобилось близько півгодини махань машинам, що проїжджали, щоб згадати один з уроків надто правильного викладача. Година часу, брудні кросівки й руки… І він уже впевненим у собі водієм мчав на Садову.
От же раді всі тоді були. Всю дорогу дружина, що дзвонила, з тещею й дітьми не на жарт переживали. Він досі пам’ятав цих переляканих хлопчаків у дзеркалі на задньому сидінні. Дворічному Даньці було весело і цікаво — у тата ціла своя машина і він за кермом. А вигляд дев’ятирічного Іллі раз у раз говорив: «Цей тип нас не вб’є?»…
Вдома було з чого посміятись.
Того дня він був без машини. Все в цьому житті потребує уваги. Він укотре ловив себе на ниючому болю в стегні. З початком осінніх дощів це відчуття посилювалось. Спортсмени звикли до болю — тому увага поки була розподілена на користь СТО.
Він ішов від маршрутки до магазину на районі. Цю дівчинку років десяти він бачив уже вдруге. Вона стояла біля дальнього входу, розклавши свої малюнки й якісь іграшки. Ця картина для нього була особливо болючою, тому першого разу він пройшов крізь головний.
Сьогодні він рушив до неї. Трохи віддалік на стійці для паркування велосипедів байдуже сиділа не найохайніша жінка.
— Привіт!
— Здрастуйте!
— Ти продаєш це?
— Так.
— Сама малюєш?
— Ага.
— Красиво. Скільки коштує?
— Все по двадцять.
— А навіщо тобі гроші?
— На самокат збираю.
Поряд на газоні дійсно лежав уже зовсім старенький червоний самокат.
— Я візьму от ці три, добре?
— Так, дякую, — зраділа маленька підприємиця.
— Тільки зробимо от як. Я дам тобі гроші, а малюнки не візьму. Можна?
Дівчинка помітно напружилась — мабуть, подумавши про обман.
— Все гаразд, — сказав він з усмішкою. — Я їх наче куплю, але не зовсім.
Він простягнув їй сто гривень.
— Тримай. Просто так. Тільки не витрачай. Домовились? Збирай на хороший.
— Так. Домовились, — дівчинка навіть трохи підстрибнула і склала перед собою долоньки.
Жінка на стійці спостерігала за їхнім діалогом.
Коли він вийшов із магазину, дівчинки вже не було. Він пішов з покупками в бік дому.
Нога… Він вирішив ненадовго присісти на лавці. Іноді через цей біль він просив Алісу якийсь час пройти поряд. Якби він знав, як різко все може закінчитись — ніколи б не спускав її з рук.
Він бачив дзвінок від знайомого ще коли говорив із дівчинкою, але вирішив передзвонити пізніше. Дістав телефон, щоб набрати, затримав погляд на двох, що йшли за деревами через дорогу. Це були та сама жінка з пакетом і дівчинка на червоному самокаті…
На екрані якраз з’явилось прев’ю повідомлення від знайомого: «Блаженна, не твоя часом? Подивись!» і посилання. Це так впевнено звучало, наче вони обидва знали цю Блаженну. Він навіть пробіг у пам’яті по знайомих прізвищах. Та ще щоб «твоя»… Він перейшов за посиланням. Сторінка на Facebook, пост про якихось людей у білих шатах… Якийсь прикол, чи помилка.
— Алло. Привіт! Що це за піжамна вечірка. Хто така Блаженна? Підколюєш?
— Та ні. Почекай. Фотки ти бачив?
— Ну, а піжами я тобі сам вигадав? — сказав він, все ще не до кінця розуміючи, що відбувається.
— Колишня твоя. Це вона. Уважно фото подивись.
— Я передзвоню…
Він на час увійшов у якийсь ступор. «Секта?!» — майнуло і тут же розсипалось. Дружина сама неодноразово говорила про те, що віра — всередині. Вона не вимагає масовості й публічності. Другою думкою було пиво. Вечір, друг міг трохи розслабитись. Треба подивитись ці фото ще раз.
Те, що він побачив, трохи налякало дідуся, що присів поряд. Відкинувшись на спинку лавки, він застиг, дивлячись на крони дерев.
Це була його дружина. Ось вона з руками-батогами стоїть серед таких же безвольних… Ось її з якимось безглуздим оскалом занурює якийсь мужик у купіль… Ось ніколи не співаюча мати його дітей розчиняється в хорі…
Дідусь встав і побрів далі.
Задушливо стало. Мабуть до дощу… Він почав гортати стрічку цієї організації. Це почало щось прояснювати. Все те, що з ними сталось.
Якась частина його серця назавжди залишилась на тій лавці. Серед нічого не розуміючих на одному з фото дітей була…
Аліса.