Мі-мі-мі

Іноді тиша закінчується одним дзвінком…
— Добрий день, — чоловік назвав його по імені-по батькові. — Слідчий Демченко, міліція у справах дітей. По вашій заяві щодо доньки. Ми починаємо перевірку, плануємо виїзд в Ірпінь. Завтра до 11:00 зможете бути на Лебедєва, 14А? Треба відібрати пояснення й підготувати документи на виїзд. Із собою паспорт і копії заяв. Все, що у вас є.
— Добрий день… Так, гаразд, — тільки й встиг сказати він.
— Третій поверх, 308.
На тому кінці пролунали короткі гудки.
Ранок пішов на збір документів, виготовлення копій… Пошук відповідної подяки. Об одинадцятій він ішов довгим коридором третього поверху в пошуках потрібного кабінету. Одні з дверей його здивували. На табличці окрім номера значилось: «Дільничні міліціонери…» — і серед інших знайома парочка: Дільниця №4 — Женін В.О., Пак Л.І.
Вони його явно переслідували.
У триста восьмому було два столи. За одним сидів дуже специфічний чоловік — зовсім не схожий на тих міліціонерів, яких він уже встиг пізнати. Середнього зросту, до тридцяти. У потертих джинсах і модній «кенгурушці». Скуйовджене гелем волосся… Міліціонер взагалі? Більше схожий на якогось тусовщика.
— Добрий день, я за викликом.
— Андрій Олегович, — представився, привставши, чоловік.
Вони проговорили близько півгодини. Демченко забрав копії, дав на підпис папери. За порожній стіл сів ще один «спортсмен». Схоже, строгої форми тут не дотримувались.
— Ігоре, це наш заявник по Ірпеню.
— Зрозумів, — сказав чоловік і кивнув, не відриваючись від папки.
— Загалом так. Сьогодні у нас вівторок. До п’ятниці я все оформлю. Маму я вже таки розшукав. Начебто все нормально, на зв’язку. Думаю, у п’ятницю вранці ми з вами й Ігорем Анатолійовичем туди поїдемо. Як ви?
— Так, звісно, — не вірячи такому успіху сказав він.
— Ну от і добре. Я вас наберу.
Андрій Олегович ще раз привстав попрощатись. Ігор Анатолійович теж, не дивлячись, кивнув.
— Тут така справа… Добрий вечір, — пролунав у телефоні голос Демченка в четвер. — Мама наша на роботі завтра. Просить перенести все на шосту вечора. У нас о 17:00 невеличкі збори…
Як же все хитро. Він одразу впізнав почерк дружини та її наставників. П’ятниця, кінець робочого дня. Київська міліція — і Ірпінь. І все красиво, не причепишся. Мама зовсім не проти, але дуже зайнята. «Приїжджайте»…
Якщо в п’ятницю це зірветься, дружина зі своїм адвокатом поступово зведуть нанівець саму можливість цього приїзду взагалі.
— Андрію Олеговичу, добрий вечір. У мене велике прохання. Якщо це тільки можливо — давайте поїдемо завтра ввечері.
Була маленька надія, що все-таки це станеться.
— Добре. Приїжджайте до 17:00. У дворі чекайте. У нас невеличкий збір у керівництва — і після одразу виїжджаємо.
Теплий запах McDonald’s у машині трохи відволікав від хвилювання. Живіт бурчав голосніше за думки. До пів на п’яту він уже стояв у дворі з великим пакетом їжі на трьох. На підлокотнику стояли в картонному лотку стаканчики з кавою.
На початку шостої у двір вийшов Ігор. У тому ж спортивному костюмі він пішов до темної «дев’ятки». Гул — чи то пробитого глушника, чи прямотоку — відбився від фасаду.
— Добрий вечір, — сказав він міліціонеру, що закурив біля машини.
Потиснути руку було нічим — він стояв із пакетами і виглядав так, наче зібрався кудись переїжджати.
Незабаром з’явився й Андрій Олегович. Сьогодні вигляд у нього був більш зібраний: ті самі джинси, туфлі й тонка чорна шкірянка поверх сорочки.
— Добрий вечір! Поїхали, — дав команду Демченко.
— Зараз. Момент… — Ігор обійшов машину і заліз у салон. Задні двері відчинялись тільки зсередини.
— Я тут поїсти нам узяв… І кави. Вона вже, напевно, охолола, — сказав він, заштовхуючи назад пакети з їжею і подарунками для Аліси.
— Ну, за це дякую, — пожвавішав Демченко.
— І на заправку давайте заїдемо десь по дорозі, добре? Я оплачу.
— Гаразд, зробимо, — відповів Ігор Анатолійович, вирулюючи і ставлячи вільною рукою каву в тримач для напоїв.
Не часто впіймаєш себе на подібному відчутті. У якийсь момент він наче став невидимим. Чоловіки спереду вечеряли після робочого дня. Здавалось, тут не було нікого, крім них.
— Ігоре, серветку дай.
— Що там Петрович сьогодні розповідав?
— Нічого нового.
— Про Марусю нашу ти ще не знаєш. Учора її біля школи мало не прийняли оболонські ковбої.
— Хах, ну так. Дрібна, їй двадцять шість не даси ніколи.
— Розповідала, що поки корочку їм не показала — не второпали.
— Це вона біля школи по тих гастролерах?
— Так.
— Малого з Лісової випустили?
— Ні, там із батьком його поки не все зрозуміло. У приймальнику відпочиває.
— Це точно. Пам’ятаєш ту хату? У камері краще.
Дивний, зовсім чужий світ. Світ, про який мало хто навіть замислюється. Це частина їхнього життя. Схоже, що навіть після роботи вони з ним не розлучались.
Наче згадавши про нього, Андрій Олегович обернувся.
— То що, ось так просто не дає прийти до доньки?
— Так.
— Гаразд. Зараз подивимось.
І чиїсь маленькі долі почали перегортатись заново…
— Бігунок той п’ятничний. Уяви, я його на горищі затиснув — він уже стрибати збирався.
— Я своїх лякаю одразу. Поки розбереться, можна прихопити.
— Що малий по Дарниці?
— Та нормально, затерся. Учора маякнув, що на тій же заброшці будуть варити…
Дорога в Ірпінь здавалась якимось тунелем у невідоме. Але для чоловіків попереду це була просто поїздка між об’єктами.
О десять хвилин по шостій пролунав голос знайомої пташки дзвінка. Двері відчинила теща. Вона наче на захист гнізда подалась вперед, відтіснивши його від дверей. У новому халаті й з акуратними стрілками вона була готова взяти ситуацію під контроль.
— Ні, ні, ні… Дитинко, тебе ми не запрошували. Тобі сюди не можна, — сказала вона йому і звернулась до міліціонерів: — Проходьте, хлопці.
— Почекайте, — сказав, закриваючи посвідчення, Андрій Олегович. — Не ж ми приїхали дитину побачити. Нам на роботі вистачає. Тата до доньки пропустіть.
— Ні, — зробивши ще один крок у його бік, сказала теща, піднявши руку.
Міліціонери трохи здивовано переглянулись. Вони, схоже, вміли спілкуватись без слів.
— Так. Гаразд, — сказав слідчий. — Ми поки зайдемо. Ви чекайте.
Томливе очікування і вслухання в розмови всередині. Було чутно перехід на крик тещі, плач Аліси. За кілька хвилин двері відчинив Ігор.
— Заходьте.
Всередині було тихо. У тещі була майже така сама типова хрущовка. Та сама двійка, тільки з роздільним входом. Майже прямо навпроти вхідних дверей була спальня. Вона була відчинена. Опинившись у коридорі, він побачив усередині кімнати сидячого на стільці Демченка.
На наполовину розстеленому ліжку сиділа на краю дружина з Алісою на руках. Вона притиснула доньку так, що та не могла бачити нічого, крім її плеча.
Серце було готове вискочити назустріч доньці. Вперше за весь цей час вона була так близько. Він зробив крок — і дружина тут же схопилась як від удару струмом.
Стискаючи Алісу, перемістилась в інший край кімнати. Наче за клацком у кімнату заскочила й теща. Міліціонери щось говорили між собою і з жінками.
Він почув тільки «Ви її лякаєте»… Вся увага була прикута до іншого. Він не вірив у це. Їхній доньці було без трьох місяців чотири роки.
Шоста вечора — для денного сну занадто пізно, для нічного рано. Який сон? Їх же самих покликали на цей час…
Коли дружина схопилась, за нею показалась подушка. Вона лежала не в узголів’ї ліжка.
Подушка була там, де дружина раніше колисала маленьку доньку, — у ногах. На подушці посередині ще був той самий вм’ятий недавно донькою слід.
Ні… Це неможливо. Вони насильно уклали її й утрусили спати. Їм потрібна була сонна Аліса — щоб вона не могла нормально реагувати ні на нього, ні на те, що відбувається.
Ще раз… Цього не може бути.
Аліса почала хникати. Це явно не влаштовувало дружину. Щоб створити справжній стрес, вона почала на нього кричати.
— Ти цього добиваєшся? Ти не бачиш, що вона тебе боїться. Вийди!
— Та почекайте, жінко! — втрутився Демченко. — Вона плаче, бо ви кричите.
Теща протиснулась ближче. Її акуратно заблокував Ігор. Весь цей хаос, як і плач доньки, діяв дуже гнітюче.
Піддавшись бажанню торкнутись Аліси, він пішов уперед. Дружина, ухилилась, шаснула назад до ліжка, кружляючи в цьому шаленому танці й Алісу. Вони присіли назад на ліжко.
— Так, — сказав уже Ігор. — Спокійно. Залишаємось на місцях, не шумимо. Дайте заспокоїтись дитині.
Дивно, але Аліса як за командою притихла. Її лякало все, що відбувається, і ці чужі люди. Вона подивилась на нього. Абсолютно спокійно. Наче в її пам’яті поверталось усе це їхнє: мультики, ліплення, гойдалки…
Дружині це було категорично не потрібно. Вона, відпустивши на мить хватку доньки, схопила його за груди, вп’явшись нігтями. Потім і зовсім штовхнула ногою.
— Відвали, я тобі кажу! Що ти на нас наваливаєшся. Не дихай на мене!
Разом із її поштовхом якось рефлекторно підскочив і Демченко.
— Гей, стоп. Що це почалось, — уже зовсім іншим тоном сказав слідчий голосніше звичайного.
Це, здавалось, трохи протверезило всіх присутніх. Аліса знову затихла.
— Мі-мі… Мі-мі-мі… — повторювала вона, дивлячись на нього.
У цю мить йому здалось, що він з’їжджає з глузду. Це не була гра. Його Аліса доця вдома була не по віку балакуча, з великим словниковим запасом, ясним викладом думок. Що означає «Мі-мі-мі»… Вона наче боїться з ним говорити.
— Все. Закінчуємо, — це вже був готовий зірватись Ігор.
Демченко теж усе зрозумів.
— Дитина сонна, не будемо її засмучувати. Мамо, коли ми наступного разу можемо влаштувати їхню зустріч із татом?
— Давайте у вівторок.
— Підходить вам у вівторок? — запитав у нього Ігор.
— Так, підходить, — відповів він на ватних ногах.
— О другій дня, — сказав усім присутнім Андрій Олегович так, щоб було зрозуміло — не обговорюється.
Хотілось якнайшвидше піти, щоб не лякати Алісу і не з’їхати з глузду самому.
— От, це Алісі, — він простягнув пакет з продуктами й іграшками тещі.
Вона зазирнула всередину і кинула йому в руки м’яку іграшку й пакетик із пластиліном і крейдою.
— На, забери. Їй не треба таке. Ми вже книжки читаємо.
Аліса провела поглядом іграшку…
На вулицю. Будь ласка. Це треба пережити.
Тільки сівши в машину, він зрозумів — наступний вівторок його день народження. Навіть тут усе було не випадково. Призначаючи зустріч на цей день, дружина розраховувала на те, що він віддасть перевагу застіллю. Помилилась.
Назад їхали мовчки, майже без розмов. Кілька разів міліціонери між собою обмінялись коментарями в адрес дружини й тещі. Ще там у квартирі йому здалось, що вони стримувались тільки через нього.
Вони заїхали на заправку — і він закрив оплату, як і обіцяв. При виїзді на трасу радіо в машині почало хрипіти й гаснути разом із шумом, що з’явився з-під капота.
— Ля… Невже ремінь таки «все», — сказав Ігор. — Я новий вже другий місяць у багажнику вожу.
Вони з’їхали до узбіччя, увімкнувши аварійку. Як же добре було в цьому прохолодному вечірньому лісі. Всередині все ще було так само стиснуто від подій на Садовій.
На районі вони з’явились тільки на початку десятої. Прощаючись на вулиці, Ігор сказав, закуривши:
— Даа… Ну і тітки. Мені аж малого свого захотілось обійняти. Спить, напевно, вже.
— Я завтра до Соні їду. У них там заходи на вихідних якісь, але новий тато боїться мені відмовляти, — сказав Демченко.
Три дні пролетіли швидко. У вівторок вранці він уже їхав маршруткою на Чернігівську. Домовились виїхати о пів на першу. Дежавю. Навіть шерсть на задніх сидіннях була на місці. У Ігоря явно був пес. Світлий…
— Може, на заправку одразу? — запропонував він.
— Давайте вже після всього. У нас сьогодні мало часу, — відповів Андрій Олегович.
Все ж таки за суботу-неділю вони трохи «відходять»… Сьогоднішня дорога складалась зі спогадів вихідних, обговорення популярного серіалу і дітей… Не «тих» — своїх. День видався на диво сонячним і теплим. В Ірпені вони були за півгодини до призначеної зустрічі.
— Ну от, тепер можна й кави, — сказав, потягуючись, Демченко.
Взявши в найближчому кіоску три пластикові «еспресо», вони припаркувались прямо навпроти під’їзду. Було вже без п’яти два, але в машині не було жодного руху. Чоловіки спереду, крутячи в руках порожні стаканчики, обговорювали подальші плани на сьогодні. Він, мабуть, почав соватись більше звичайного, бо Демченко сказав:
— Сидимо. Мама сказала, що вони вийдуть на вулицю.
За кілька хвилин двері під’їзду розчинились. Першою з’явилась теща. За нею, точно як напередодні в кімнаті, з Алісою на руках вийшла дружина. На цьому вихід не закінчився. У прорізі з’явилась підтримка — «тітка Зіна».
Вони з міліцією рушили до групи, що зупинилась біля лавки. Прямо над лавкою у відкритому вікні з’явилась сусідка, яка вже до другої години була добряча.
— Оооо… Приїхав. Шож ти їй іграшки возиш, краще б пожерти привіз, — почала свій спіч жінка.
Ігор був професійно короткий і переконливий.
— Вікно закрила!
Пролунав хлопок рами, що розсохлась, і скрегіт віконної ручки. Всі присутні привітались. Дружина зі стиснутою в неї Алісою стояла трохи осторонь — наче готова втекти. Донька цього разу була спокійна.
Він зробив крок їм назустріч, чим одразу викликав відскок убік. Міліціонери, що спостерігали за цим, вже, схоже, були готові.
— Мамо, дитину на землю поставте. Ніхто її не вкраде. Тут двоє співробітників міліції, — Андрій Олегович зараз не просив.
Дружині нічого не залишалось, як погодитись.
Ось вона. Маленька. Рідна. Поруч, без когось чи чогось між ними…
— Привіт, моя рідненька! — сказав він, відчуваючи, як очі стають вологими.
Якщо існує переміщення в просторі й часі — це було воно. Світ зійшовся в точку, де зараз були тільки двоє. Останнє, що він запам’ятав зі світу на Садовій — це дружина і міліціонери, що сиділи з нею на лавці. Вони спеціально сіли поряд по обидва боки і про щось з нею говорили — щоб ніхто не втручався між ним і дитиною.
Він присів перед своєю Алісою доцею, опинившись з нею на одному рівні. Шалено хотілось її обійняти, але чомусь після всього він боявся це зробити. Боявся, що щось піде не так, боявся її налякати… Що все закінчиться.
Він пішов з нею до лавки навпроти. Там він дістав із привезеного пакета пластилін, крейду, мильні бульбашки… За ці лічені хвилини вони встигли наліпити на лавці звірят, реготали з мильних бульбашок, малювали на потрісканому асфальті… Вона знову була його доцею. Пам’ятала все з того життя. Після довгих днів розлуки, того страшного «Мі-мі-мі», «Пішов геть»… І «Я тебе не люблю»…
— Які ти мультики тут дивишся, доцю? Є в тебе якісь мультики?
— Так, тат. «Лунтика» дивлюсь…
Все припинилось раптово. Він сидів навпочіпки біля їхньої з донькою лавки спиною до решти. Почувся якийсь рух, і з’явилась дружина. Вона, взявши за руку Алісу, почала її забирати. Він зрозумів, що це вже все… Поспіхом склавши все в пакет, він віддав його доньці.
— Тримай, моя хороша.
— Тат, а ти придеш?
— Так, звісно. Обов’язково…
Дружина з донькою на руках зникла в темряві сходів під’їзду. Він все ще намагався побачити Алісу у вікні між поверхами…
— Дякую вам, хлопці. От бачите — ніхто йому бачити дитину не забороняє. Нехай приїжджає, тільки без скандалів. Дівчинці пора спати, вибачте. До побачення. — підвела підсумок зустрічі теща.
Двері під’їзду, що зачинились за нею, були як завіса… У дворі зависла тиша. Крадькома смикнулись фіранки на вікнах деяких сусідів.
— Ну… Ось, — сказав Андрій Олегович. — Будемо їхати. Ми в Київ вас підкинемо, але нам зараз не на район. Тож десь до метро.
— Так, без проблем. Дякую.
Він був такий щасливий і виснажений від того, що було. Всю дорогу він провів мовчки. Наче розуміючи цей стан, його не турбували. Чоловіки вели свої відсторонені бесіди. Побачивши стелу заправки вже в Києві, він сказав:
— Давайте заскочимо. Там і метро он уже поряд. Мало не забув…
Від’їхавши від колонки, він попросив їх зупинитись у «кишені».
— Я вже прогуляюсь, тут поряд, — сказав він, вказуючи на видиме «М». — Тут така штука… У мене сьогодні день народження. Я припас «пальне» з нагоди і для вас, — він дістав із рюкзака дві прямокутні коробки.
— Ой… Серйозно?
— Дякую велике, — подякували чоловіки.
Він зібрався виходити.
— Ходімо, покуримо, — сказав Ігорю некурящий Демченко.
Вже на вулиці Андрій Олегович сказав:
— Ну, по-перше дякую. Несподівано.
— Це вам дякую. Правда. Це найкращий із можливих подарунків для мене сьогодні.
— Ви бачили. Тут все в мамі з бабусею. Донька вас пам’ятає, нормально себе поводить, коли її не кошмарять. Не залишайте. Дожимайте по можливості, — сказав Ігор.
— Ми там із вашою дружиною домовились, — сказав Демченко. — Вона сказала, що через тиждень можете приїхати. Там правда «прохання»… Вона сказала, що буде спокійна за доньку тільки в присутності служби у справах дітей і… районного депутата.
Останні слова дались не без іронії й самому слідчому.
— Якого депутата? — перепитав він.
— Не заморочуйтесь. Службу беріть — вони зобов’язані. Пожорсткіше з ними, це їхня робота. Київську не треба, а от місцеві нехай прогуляються, — додав Ігор.
— Гаразд. Дякую, я спробую.
— Наша місія на цьому закінчується. Ми й так сьогодні вже виїхали понад те, що передбачає відпрацювання, — сказав Андрій Олегович. — Офіційну відповідь отримаєте поштою, або заїдете через днів десять. Думаю, те, за чим ви прийшли, ви сьогодні вже отримали.
— Так, дякую вам ще раз величезне.
Вони потиснули одне одному руки. Слідом за звуком глушника, що віддалявся, на душі з’явилось тепло й надія.
Вперше за довгий час…