Пісочниця

Йому так подобалось це відчуття. З самого його початку. Відчуття того, що скоро в близької людини буде той самий — її день. День, що колись подарував їм одне одного.
Він починав готуватись заздалегідь. Можливо, набагато раніше, ніж це прийнято в інших. Все починалось зі щемливого десь усередині спогаду таких же попередніх днів. Потім підключалась творча жилка.
Яким це буде цього разу. Про що він потім згадуватиме через рік. Які емоції цього дня назавжди збережуться в пам’яті. Він дуже любив робити подарунки. Набагато більше, ніж їх отримувати — цього він так і не навчився.
Ось воно. Той довгоочікуваний ранок. Саме час, не видавши жодного зайвого звуку, діставати давно чекаючі свого часу коробки й пакети. Надувати чергову упаковку кульок… І з завмиранням серця чекати…
Все було готове вже години зо дві тому. Він удруге заглядав у холодильник, перевірити тортик — наче з ним щось могло статись. Поправляв свічки. Зачиняв дверцята. Знову відчиняв — чи не забув щось ще… Вкотре акуратно проходжувався по кімнаті, боячись зачепити кульки, що лежали всюди.
— Тааа-т… Ти вдома? — пролунав голос із Даниної кімнати.
Звісно. Де ж йому ще цього ранку бути.
— Так, доброго ранку, синулю.
Пора. От тепер саме час. Холодильник. Тортик. Келихи. Сік, шампанське… І на стіл — коробка. Тепер можна ворушити іменинника. Він зайшов у дальню кімнату.
— З днем народження, мій рідний! Дякую, що ти в мене є. Підіймайся… Умивайся й приходь на кухню. Я тебе чекаю.
Цього разу з телефоном усе було гаразд. Він купив його вже в Києві, в магазині. З рук у руки.
Загорнути телефон у подарункову упаковку було б занадто передбачувано. Тому красиво обгорнута маленька коробка була захована в іншу святкову — розміром трохи більше взуттєвої. Всередині, щоб виключити перекочування, була всяка святкова мішура.
Іменинник, прийшовши на кухню, був дещо спантеличений. По вигляду читалось: «Якісь кросівки?»…
На торті, граючи вогниками, вже чекали свого виходу п’ятнадцять свічок. Кухню наповнив знайомий запах свята — димок ґнотів і винна прохолода шампанського.
Через дві розпаковки Даня вже звільняв на столі місце під тарілку з тортиком. Поряд лежав новенький Galaxy. Дзвін келихів, фото на пам’ять — і ця мить уже ставала історією…
Ще двоє вихідних минули в Ірпені. Мало хто міг здогадуватись, через що йому там доводилось проходити. Алісу він побачив ще тільки раз — у дружини на руках, на балконі. Лічені хвилини.
Така сама рідна, але страшенно налякана. У ній зникла дитина, яку він знав. Дружина безкінечно викрикувала для сусідів якийсь бруд. Знову були «зламані ребра», «брудний унітаз» і решта… Чим огидніша брехня — тим охочіше в неї вірять.
Хтось, дуже добре володіючи цими прийомами, готував її з тещею для подібних моментів. Йому толком не вдавалось зустрітись з Алісою навіть поглядом — мама навмисно не давала їм це зробити.
Двічі за свої приїзди він чув за дверима гучний плач доньки — ще до того, як встигав позначити свою присутність. Від думки, крізь що доводиться проходити його Алісі, серце рвалось сильніше за саму розлуку.
Бабуся була не просто непохитна. Вона отримувала від цього справжнє задоволення. У його особі вона наче зводила рахунки з кимось із свого минулого життя. Насолоджувалась владою, яку давала їй ситуація.
Перед нею стояв чоловік, готовий терпіти майже все заради кількох хвилин з донькою.
Його приїзди перетворювались на маленьку виставу, де колишній тещі відводилась роль господині сцени. У її квартирі, де раніше на самоті доживали тиша й образа, тепер з’явився новий сенс — справжня драма, дійові особи… і вдячна публіка.
До його приїздів тепер готувались заздалегідь. Мешканці під’їзду дивились на нього так, наче знали про нього більше, ніж він сам. Кожен зустрічав його з уже зайнятою позицією.
Дехто, натхненний безпорадністю людини під вікнами, навіть відчував себе вправі взяти участь. Місцеві «лицарі», як і їхні жінки з хиткою ходою, вважали своїм обов’язком заступитись за «бідну жінку», що оберігає дівчинку від ідіота.
Теща намагалась тримати імідж тільки спочатку. Кілька разів вона навіть затнулась, прилюдно його майже матюкаючи. Потім все ж вирвалось… Далі вже на весь двір вона слала його геть, кидала прокляття, обговорювала його товсту дупу… і навіть онанізм.
— Яку дитину ти приїжджаєш сюди побачити? У мене немає з тобою дітей. Хтозна скільки твоїх по світу бігає, — говорила йому жінка, яка годилась йому в матері. По суті, ще недавно він так її і сприймав.
Чого вона щоразу добивалась — зрозуміти було важко. Провокувала? Чи просто, увійшовши в смак, перевіряла, як далеко зможе зайти.
Він міг би терпіти це й далі. Але розумів — це глухий кут. Найбільше він не хотів завдавати болю Алісі, що перебувала при всьому цьому десь поряд.
Рішення прийшло несподівано по дорозі з Садової. Знав би творець популярного бурштинового напою, скільком людям він зміг допомогти. Ввечері того ж дня він крутив у руках у відділі міцних напоїв Jack Daniel’s…
Майже місяць у Києві лежала його заява в районну кримінальну міліцію у справах дітей. Тільки дзвінок із центру міг дати їй хід. Він уже розумів, як це спрацює…
Наступних вихідних він вирішив в Ірпені не з’являтись. На п’ятницю було заплановано щось інше. Він уже не пам’ятав точно, коли виникла ця ідея.
У телефоні накопичилась не одна сотня їхніх з доцею щасливих моментів. Були серед них і найулюбленіші. Після марних поїздок він вирішив надрукувати на їхній основі плакати й обклеїти ними все навколо місця донькиного заточення.
Хай, попри все, Аліса бачить їх — не забуває його. Дизайн народився сам собою: колажі з їхніх фотографій, «Тато любить тебе!», і фон… звісно, рожевий.
По роботі були знайомі дизайнер і поліграфісти. Єдине, на чому вони наполягали, — не робити плакати занадто великими.
— Повір, у нас за формат А3 доплату просять навіть професійні наклейники. Мороки матимеш, — казали йому на виробництві. — Нам не важко мишкою клацнути. Клеїти тобі. Вирішуй…
І він вирішив. Буде чотири види дизайну і все ж різні розміри — від листівки до повноцінного плаката. Труднощі його не бентежили. Він уже уявляв, де і які вони будуть на Садовій.
Решту тижня в машині витав запах друкарської фарби. У цьому був особливий наліт — так пахли журнали з дитинства, які він щомісяця чекав у поштовій скриньці.
Він заздалегідь подбав про клей — взяв про всяк випадок удвічі більше передбачуваного. Виїхавши раніше, щоб не потрапити в п’ятничні затори, на початку сьомої вечора вже був в Ірпені.
Тут на нього чекав сюрприз. Ще на під’їзді до міста він помітив грозові хмари, що насувались. Потрапивши на Садову, взагалі опинився в самому епіцентрі дощу. Навіть стемніло значно раніше звичайного. Кілька хвилин він сидів у машині в надії перечекати, а потім вирішив: є місця, де дощ не завада.
Забігши в під’їзд, він почав розпаковувати пакет із листами й клеєм. У цьому був і свій плюс — негода загнала всіх по домівках.
Почав із другого поверху. За дверима тещиної квартири сьогодні було тихо. Маленькими плакатами обклеїв щитки електролічильників, трохи більшими — якісь люки під стелею. Потім змістився нижче, до поштових скриньок. Великий формат залишив на вхідну групу. Там якраз були відповідні місця.
Поки все йшло добре. Почавши намазувати навісу великий лист, він згадав перестороги. Дійсно — у клеї вже були рукави мокрої вітрівки. Не встигнувши притулити лист до фанери біля входу, він почув чиєсь тупотіння. Під козирок заскочили дві дівчини. Обтрусившись, вони пішли сходами кудись вище. Треба чекати…
Він не повірив своїм вухам — голос тещі. Глянувши через сходові марші, він помітив світло з її коридору. Прислухаючись крізь шум дощу, він зрозумів: теща, мабуть, взялась роздавати якусь рекламну продукцію серед сусідів. Почалась чергова передвиборча кампанія. Практично всі стовпи й зупинки вже були зайняті обіцянками.
— Так, сестри, дякую. Храни вас Бог, — попрощалась дивним чином з агітаторами теща.
Двері клацнули замком. Дівчата, що спустилися, зібралися з духом і побігли. Він розідрав ще не встиглий склеїтися постер…
Клац. Це знову були знайомі двері.
— Та ти шо, це що — цей дебілушка? — пролунав голос дружини. Вона була вдома.
— Ну так. Хто ще. Зовсім уже з глузду з’їхав, — голос тещі.
Двері прикрились — і він все-таки встиг розстатись із цим давно чекаючим свого часу плакатом. Пригладжуючи його до поверхні, він відчув легкий дотик у спину. Обернувшись, побачив свої зім’яті, ще мокрі від клею листівки.
— Нахер пішов звідси зі своїм фуфлом!
На першому поверсі стояла, стискаючи в кулаках обривки, дружина. Пакет стояв за два метри від неї, під сходами. Він забрав його і вийшов на вулицю.
Мокрим і забрудненим іти до машини — не варіант. Було вирішено піти на дитячий майданчик. Там, ховаючись від дощу у великому дитячому кораблику, він і наклеїв свою першу любов під відкритим небом.
Настала тиша, і небо трохи роз’яснилось. Він обклеїв усе, куди зміг дотягнутись. Клеїти треба було максимально високо — інакше зірвуть. Після під’їзду це вже було очевидно. Гаражі, гойдалки, дерева, дошки оголошень, інші придатні й не дуже конструкції. Все тут тепер говорило: «Тато любить тебе».
Поки він займався розклейкою, довелось відчути й скошені погляди «конкурентів». Хтось клеїв разом з ним у цей же час усмішки прагнучих до Олімпу. Один перехожий мужик взагалі завис, спостерігаючи за кожним його рухом. Закурив і довго дивився за процесом наклейки. Звірив фото з оригіналом і побрів у здивуванні далі.
Найприємнішим був момент із маленькою дівчинкою. Її мама зупинилась, поки та розглядала повітряні кульки й комашок на рожевому листку на паркані.
— Мам, а со цей дядя робить? — запитала крихітка.
— Донечку свою любить, — відповіла мама.
— Тримай! — він з усмішкою простягнув малечі одну з листівок.
Її «Пасібі!» зігріло навіть крізь вологу толстовку. Вона побігла з листочком у руці за мамою, кілька разів зупиняючись, щоб обернутись. Він провів її поглядом, махаючи щоразу рукою з пакетом.
У під’їзд він все ж повернувся. Позбирав розкидані всюди грудки й обривки… І наклеїв усе на ті самі місця заново.
Прогріваючи машину, відкрив багажник, щоб кинути туди вітрівку.
— Прошу вибачення, двадцять гривень не дасте? — хрипкий голос здався знайомим. Так. Один із місцевих «захисників» вийшов на вечірнє полювання.
Дати б тобі…
— Ні, — сказав він так, щоб не перепитував.
Він їхав мокрою трасою, спостерігаючи за відблисками фар, і думав про ці події. Щойно він знову був поряд зі своєю доцею. Просто був. І це вже було приємно. Як? Як так «щастить» постійно його тещі — яка сила їй здає його щоразу…
Думки перервав дзвінок Жнеця.
— Тато Аліси Ірпінь, привіт! — у Паші був для кожного свій ідентифікатор. — Як ти?
— Привіт! Не повіриш. Якраз від Аліси, якраз Ірпінь…
— Іііі?
— Як завжди.
— Дивись. У вівторок о сьомій ми збираємось невеликою групою найактивніших. Буде людей шість-сім. Тільки свої. Буде що обговорити. Пора в боротьбі за наших дітей об’єднуватись. Є ідея створити громадську організацію. Обговоримо при зустрічі. Адресу скину в повідомленні…
— Домовились.
У понеділок вранці він раптом зрозумів, чого йому бракує. Цих поїздок. Дивне відчуття — адже там, в Ірпені, вже котрий раз не було нічого, крім болю. Але разом із цим болем завжди з ним їхало туди і щось інше. Майже безглузда, але така вперта віра.
Віра в те, що він все ж якимось дивом зможе торкнутись доньки, побачити її усмішку. Цих вихідних він наче залишив цю надію десь удома. Зрадив її… Навіть саме відчуття того, що він побував десь поряд зі своєю Алісою доцею, гріло душу.
Дивлячись на кошик для прання, він згадав про Аліскині речі в дитячому садку. У всій цій метушні він якось майже про це забув. Думав ще влітку, але був упевнений, що вони їм ще тут знадобляться.
Сусідка, що підробляє в їхньому садку медсестрою, нещодавно сказала, що Алісині документи мама забрала. Те саме, зі слів сусідки, вона зробила й у районній дитячій поліклініці.
На початку десятої він був біля знайомих дверей групи з написом «Сонечко». Серце чомусь стукало прямо в горлі. До цього моменту кожен такий прихід означав тільки одне — зараз він пройде крізь роздягальню, відчинить двері групи…
І буде шукати зустрічі очима з доцею. Зараз… Він мав ступити в порожнечу. Таку саму, як вечорами вдома. Все за цими дверима було пов’язане з Алісою — якої тут більше немає.
Постукавши, він побачив дітлахів, що закінчували сніданок. Хтось уже вставав з-за маленького столу, хтось ще, бовтаючи ногами, допивав щось із чашки.
У їхній групі було два вихователі — зовсім молоді жінки, скоріше за все ще без власних дітей. Що не заважало їм обом бути цілком дбайливими другими мамами.
Тетяна Борисівна якось розповідала при ньому чиїйсь бабусі, що вони обидві вчаться в педагогічному. Сьогодні була Марина Леонідівна. Побачивши його, вона рушила до дверей.
— Так, Сергію, ручки на колінки. Віддай яблуко Світі. Марійко, постав тарілку… — давала вона на ходу настанови. — Діти, чекаємо, поки Ірина Володимирівна збере посуд, і миємо з нею ручки.
— Доброго ранку. Вибачте, я швидко, — почав він.
— Все добре, у нас завжди є чим зайнятись, — відповіла вихователька, помітивши його розгубленість. — Алісин тато, так, я вас пам’ятаю.
— Так. Аліса, напевно, поки ходити не буде.
Сказавши цю фразу, він відчув важкість у грудях. Щойно він наче з цим змирився.
— Там її речі, напевно, залишились якісь? Чи мама забрала?
— Ні, вона сюди до нас не заходила. Про виписку я від завідувачки дізналась. Речі в її шафці — ми їх туди в пакет склали.
Та сама маленька шафка. Вона все ще Алісина. Її наліпка на дверцятах. Запах… Це Аліса. Він так само відчував його, торкаючись її речей удома.
— Ви кудись в інший садок перейшли? — запитала жінка…
Скільки ж усього в ньому накопичилось. Весь цей час він ні з ким нічим не ділився. Даню він своїми переживаннями не обтяжував — синові й так вистачало від мами. Друзі й колеги в таке поки не посвячувались. Родичі… За ці місяці зникли всі: тітки й хресні, бабусі з дідусями. Вони наче були, але вважали за краще залишитись у своїх сім’ях. «Проблемна» дитина й погрузлі в судах батьки поступово стали не їхньою частиною життя.
Зараз перед ним стояла людина, яка після нього з дружиною проводила з його донькою колись найбільше часу. По суті — друга з батьків. 
Він сам не помітив, як його прорвало. За наступні кілька хвилин він встиг розповісти реальну причину. Від того останнього ранку до своїх поїздок і плакатів. На свій жаль, не зміг приховати й того, як мама поводилась з Алісою.
— Так, я знаю. Мені не раз казали батьки про те, що мама кричить на Алісу на вулиці. Я помічала вранці, що вона не одразу включалась у наше садочкове життя. Іноді бачила по очицях, що недавно плакала… Не розлучалась тут удень зі своєю пандою…
На цих словах Марина Леонідівна прикрила за собою двері й розтерла долонею по щоках сльози.
— Пробачте…
Він не знав, що відповісти, відчуваючи за собою провину.
— Ви пробачте, будь ласка. Це життя… Вам до дітлахів пора. Ми до вас обов’язково ще з Алісою заскочимо.
— А може, й візьмете нас назад у групу, — він спробував усміхнутись.
— Заберемо звісно, — відповіла з такою ж сумною усмішкою вихователька. — Дякую вам за пісочницю.
Попрощавшись, він забрав пакет і вийшов на вулицю. На годиннику було 09:35. Прямо під вікнами групи була веранда, поряд із нею та сама пісочниця. Всередині неї для накриття піску вже придумали якийсь клейончастий кольоровий тент. Він сів із пакетом на її рожевий борт…
Початок квітня. Він, як і решта батьків, давно вже здав гроші на оновлення їхнього ігрового майданчика. Була якраз п’ятниця, коли він запитав у Тетяни Борисівни про те, як ідуть справи з оновленням.
— Та от. Ви ж знаєте, зібрати-то гроші зібрали. Але все це ще треба комусь і зробити. У нашого Миколи Георгійовича запис до літа вперед, — пожартувала вона. — Толком і гратись нам зараз ніде. Наша пісочниця вже зовсім розвалилась…
— Садок по вихідних відкритий, є тут хтось? — запитав він.
— Так, Григорович наш буде.
— Давайте гроші, якщо хочете, я завтра вранці заїду в «Епіцентр», а потім усе зроблю. Або сам куплю — потім розберемось.
— Правда? — не повірила в удачу вихователька. — Я тоді Миколу Георгійовича попереджу. І ключі йому сьогодні від нашої групи залишу. Візьмете.
— А ключі навіщо?
— Ну, речі тут зможете залишити. Переодягтись. Руки помиєте. Дякую вам величезне! — з радістю сказала вона.
Увечері в гаражі він склав у машину необхідний інструмент. Щось узяв, додзвонившись по дорозі додому, в друзів. Вранці суботи він уже складав у машину пахнучі деревиною красиві дошки і брус, пензлі з валиками і банки з яскравою фарбою. Залишивши машину біля закритих воріт, він пройшов майже два кола навколо дитячого садка, поки його помітили.
— Добрий день. Ви напевно тато з «Сонечка»? По майданчику? — запитав чоловік похилого віку у вигорілому робочому халаті, що підійшов до сітки паркана.
— Так, я. Доброго ранку!
— Таня говорила. Матеріали в вас якісь? Інструмент?
— Так, все в машині біля хвіртки.
— Зрозумів. Зараз організуємо. Ви на головній, напевно? — запитав, поправляючи окуляри, охоронець дитячого садка. — Ідіть. Я зараз ключі візьму і запущу вас.
Зачинивши за ним ворота, Микола Георгійович приніс ключ із маленьким пластмасовим сонцем на тасьмі.
— Ось, Таня сказала вам дати. Ви надовго?
— Не знаю, якщо чесно. Як піде. Я пісочниці ще не робив, — сказав він усміхнувшись.
— Зробите. Буде потрібна допомога — он те вікно. Я там плитку в санвузлах збиваю. Стукайте.
Вийнявши все необхідне з машини і склавши на веранді, він зайшов у залишені Георгійовичем відчиненими вхідні двері. Короткий сходовий марш із маленькими перилами. Поворот ключа… і він в Аліскиному світі.
Жодного разу тут він не заходив далі тієї роздягальні на вході. Група. Кімната, яку він завжди бачив крізь двері. Маленькі меблі, шафи з книгами й іграшками, телевізор і музичний центр.
Ліворуч була їхня дитяча спальня. Тут, серед інших підписаних маленьких ліжечок, була й «Аліса». Тут його доця бачила свої садочкові сни. Він звик, що доцин сон — це тільки дім.
Праворуч через основну кімнату був санвузол. Ряд маленьких умивальників із дзеркалами. У деяких стояли «сходинки». Внизу полиця з горщиками, серед яких теж була наліпка з «Алісою».
На стіні висів тканинний органайзер з кишеньками — у них були гребінці. Він провів рукою по одному з вишивкою «Аліса»…
Переодягнувшись, залишив на підвіконні чеки й накладні і вирушив займатись тим, заради чого сюди сьогодні прийшов.
Він одразу обрав у магазині відшліфовані дошки потрібного для пісочниці розміру. Креслення накидав у голові ще вчора. Складання й встановлення зайняли близько години. Потім ще стільки ж — фарбування.
Яскраве жовте, фіолетове, рожеве… Фарби виявилось більше, ніж вимагала одна пісочниця. Оновлення майданчика спочатку передбачало тільки заміну пісочниці — зупинятись уже було пізно.
За якийсь час були пофарбовані ще лавка й драбинка. Розвішуючи заготовлені вдома листи «Обережно пофарбовано!», він почув за спиною голос Григоровича.
— Ого. А прибіднялись. Буде радість дітлахам у понеділок.
— Так, дякую. Фарба залишалась.
— Ви вже закінчуєте?
— Так. Руки помию, переодягнусь — і все… Тут я вже прибрав.
— Гаразд. З групи як вийдете — праворуч по сходах. Знайдете мене в коридорі.
Він залишив біля чеків решту, залишки шурупів і невикористаний пензлик. Поставив на підлозі пакет із банками, в яких ще було трохи фарби для якихось дрібних ремонтів.
Знайшовши Миколу Григоровича, він віддав ключ від «Сонечка» і дочекався, поки той відчинить йому ворота.
Вдома він показав Алісі на телефоні фото їхнього нового майданчика. Частково рожева пісочниця викликала найбільший ефект. Майже весь наступний після ремонту тиждень Аліса вечорами розповідала, як вона з дітьми грається вдень у «її» пісочниці. Домовились, що вона буде спільною, для всіх.
Він розкрив пакет, щоб подивитись, що в ньому. Поверх речей був листочок із малюнком фломастерами: дім, дерева, сонечко… Четверо людей, два коти… Згадалось, як завжди урочисто Аліса виносила з групи черговий свій малюнок чи аплікацію.
— Тат, тільки абережна!
І дивилась усю дорогу за ним, щоб він нічого не пом’яв і не впустив. Навіть забирала часом понести трохи сама. Перевіряла, чи на місці всі приклеєні кружечки.
Він поніс пакет до обличчя й зробив глибокий вдих. Маленькі пухнасті рукавички, капці, колготки… Рожеві шкарпетки.
Нарядна біла сукня-сніжинка з пишною мереживною спідницею. Він згадав їхні святкові ранки. Мама на них не приходила. Аліса завжди переживала й шукала його очима серед інших батьків. Ці зворушливі віршики… Ретельно вимовлені їхні слова завжди звучатимуть у пам’яті.
Одного разу він дізнався про святковий ранок прямо вранці в садку.
— Ой… Це ж треба вбрання якесь. Може, я швидко збігаю? — запитав він у нянечки.
— Почекайте, я зараз спитаю у вихователів, — відповіла жінка.
— Все нормально, мама щось принесла. Ми допоможемо вашій дівчинці переодягтись…
Він залишився в коридорі з рештою батьків в очікуванні свята. За якийсь час повз них ланцюжком пройшли дітлахи. Аліса була в домашній сукні. Єдиним святковим елементом на ній була блискуча пластмасова діадемка…
Після урочистої частини в актовій залі вони всі разом повернулись у групу.
— Підкажіть, — запитав він у Марини Леонідівни, — Алісі залишатись, чи в дітлахів сьогодні не буде звичного дитячого садка?
— Група буде десь до половини дня. Але якщо у вас є можливість, можете звісно забрати і зараз, — відповіла вихователька.
— Доцю, ти велика розумничка! Так гарно танцювала. Зробимо сьогодні вихідний? — запитав він у доньки, чим викликав радісне схвалення.
Коли вони вже переодягнулись і склали назад у пакет сукню, він згадав про діадему. Її ніде не було.
— Доцю, а корона твоя де? Загубила, принцесо? — запитав він жартома.
Їхню розмову почула няня.
— Ні, не переживайте. Це наша садочкова. Її вже забрали…
Він відчув тоді таке жалкування. Дружина знала — але навіть не потурбувалась. Він згадав, як у молодшій школі на святах він був зазвичай у костюмі школяра. У той час як навколо кружляли феї й мушкетери…
— Ходімо, доцю. Дякую вам велике! До побачення, до понеділка… — подякував він нянечці й вихователям.
По дорозі додому вони, як завжди, купили в магазині сік і солодощі. А вдома влаштували справжнє свято з танцями й фіксіпелками. Кожен їхній прихід із садка додому був своєрідним маленьким святом.
Він акуратно поклав назад поверх речей малюнок і піднявся з пісочниці. Всередині була радість. Ні в шафці, ні в пакеті не було Аліскиної панди. Значить, дружочок там із нею.
Вона не сама…