Дівчинка

Рівно тиждень потому він, як завжди, прокинувся ще до пробудження Даньки. Субота. Місто спало. Після переїзду дружини з Алісою в Ірпінь син перейшов у дальню кімнату.
Можна було акуратно шуміти вранці. Він долив із фільтра води в електрочайник і, клацнувши кнопкою, пішов чистити зуби.
Учора ввечері не було гарячої води. Сьогодні це стало причиною кумедного казусу. Наче нічого й не сталось, він підняв ручку крана умивальника. Повітряна пробка разом із гарячою, що повернулась, різким плювком викинула воду. Він почистив зуби і вийшов у коридор. Із шафи-купе на нього дивився чоловік, який щойно обмочився. Домашні сірі треники якраз між ногами мали темну мокру пляму.
Ніцього. Прайде.
Чайник уже кликав на каву…
Не встиг він відчути насолоду першого ковтка, як дверний дзвінок сказився. Трель у коридорі лунала без зупинки — наче заклинило кнопку. Пройшовши з чашкою в коридор, він почув ще й нервове смикання ключа в замковій щілині. У випуклій лінзі вічка були дружина і якісь дві жінки. Всі троє з папками в руках.
Що за сюр?! Штани… Не зараз. Пізно. Він миттєво повернувся в кімнату по телефон — треба все знімати.
Все ж таки, спочатку ковток… Вдих. Мотор… Почали. Він провернув засув замка і тут же зустрівся з іншим оператором. Телефон дружини насамперед під загальне улюлюкання супутниць взяв фокус на штани. Далі його практично напором заштовхали в кімнату.
— Доброго ранку, — сказав він гостям.
— Хто ці люди? Може, ти щось поясниш? — запитав він захоплену зйомкою дружину.
— Я приїхала з господинею квартири на перегляд, — сказала, схоже, головна з них.
— Не зрозумів. Брокери, чи що?
— Вам яке діло? Я з господинею спілкуюсь. Не заважайте.
— Кать, проходьте. Не звертайте уваги, — приєдналась дружина, стоячи взутою посеред кімнати. Другий «брокер» мовчки охороняв коридор.
— Мене попереджали, що тут буде якийсь ненормальний, — сказала «Катя».
Тоді ще, бачачи цю трійцю у вічку, він подумав — привела якусь службу. Але те, як вони дружно реготали з його штанів, як зухвало всі разом ввалились взуті в кімнату… Вони більше ніж заявник і якісь клерки. Обидві жінки явно намагались здаватись не тими, ким були насправді.
Ні пластикові папочки, ні вимита голова і строгі спідниці з блузками не приховували їхнього справжнього нутра — безпринципних хижачок. Цей його не надто презентабельний вигляд, як і вся несподіванка візиту, були найкращим спусковим гачком. Він миттєво зрозумів, хто перед ним.
— Ви, — звернувся він до найгаласливішої, — я так розумію, від Женіна. Чи не так?
Він зробив особливий акцент на прізвищі дільничного — так спритно підловившого його на «домашньому насильстві». Та й Даня недавно після тієї перевірки в гаражі зізнався, що мама водила його в ЖЕК для бесіди з міліцією… Все сходиться. Женін з корейцем зрозуміли, що жінка одержима продажем квартири, і вирішили «допомогти». Дружина навіть не уявляє, у що вплуталась. Завтра ці помічники зникнуть із виручкою, залишивши всіх на вулиці. Весь їхній вигляд просто кричить про це. Вона цього не розуміє.
— Так, чоловіче, відійдіть. Ви заважаєте мені знімати меблі. Мені що, чоловіка покликати, щоб він замкнув вас у ванній? Я хочу купити цю квартиру, і я це зроблю, — продовжувала відпрацьовувати свою частину здобичі «брокер» Катя.
— Документи ваші можу побачити? — запитав він у Каті. — Ви в моєму домі перебуваєте, — пояснював він гості свій «захват», попутно набираючи поліцію. — Дівчата, раз документи ви мені показувати відмовляєтесь, будьте ласкаві дочекатись приїзду наряду для встановлення особи.
Якимось чином посеред усього цього словесного дуелю йому ще й вдавалось пити свою каву. Гарт не минав марно.
— Вас факт наявності прописаних тут неповнолітніх і судові тяжби не бентежать? — запитав він у Катерини, яка вже була на межі істерики.
Вона відзняла собі на телефон кухню і спальню зі сплячим у ній Данею і рушила в коридор.
— Це не ваші проблеми, як я її буду купувати. У мене є господиня квартири, — кинула вона наостанок.
Поліція — «чужа» поліція — явно не входила в плани «покупців». Буквально слідом за тим, як на сходах зникли дружина з подружками, у дворі пролунав сигнал сирени.
Треба швидко переодягтись. Поспіхом натягнувши джинси, він уже скакав у домашніх капцях через дві сходинки вниз.
Яким же було його здивування. Поліцейська машина стояла біля сусіднього під’їзду. Поряд із нею — два копи, дружина з брокерами і… Пак.
Мозком у них явно був Валерій Олексійович. Цей німий кореєць, скоріше за все, був тут на «прикритті» брокерів тільки тому, що Женін чимось зайнятий. Настрій був якраз для того, щоб побитись. Ну, як мінімум, висловити все, що накопичилось.
— А ви тут яким чином опинились? — почав він з ходу на корейця.
«Міліціонер» по-цивільному — у білій нарядній футболці, з такою ж «корпоративною» пластиковою папочкою — тільки відійшов від одного з поліцейських. Сто відсотків, втирає їм, що це їхній «важкий клієнт» і все гаразд…
— Та от. Проходив повз, — невиразно відповів Пак.
— Ну то йдіть! Тут без вас поліцейські розберуться.
Було вже абсолютно все одно, хто перед ним і що далі. Кореєць вильнув назад до другого копа, відводячи його подалі до машини. Перепалка на вулиці з сусідами, що приєднались, тривала ще хвилин двадцять. Він висловив Паку все, що про них думає, і пообіцяв стрімкого «кар’єрного зростання» після атестації. Не забувши згадати, що вже сьогодні буде складено заяву до Прокуратури і ГУВС.
— Доказів у мене вистачить, — резюмував він. — Прошу вибачення, давайте повернемось до протоколу, — звернувся він до поліцейських.
Перший набір — вони на тлі дільничних були променем світла. Молоді, підтягнуті, юридично підковані…
Вже повертаючись до свого під’їзду, він помітив у вікні Даньку. Звісно, не спав. З таким вихором, що увірвався в квартиру, — не до сну. Піднімаючись сходами, він згадав — мама за весь час перебування вдома не сказала синові ні слова, навіть не привіталась.
— Доброго ранку, мій рідний, — сказав він з усмішкою і акцентом на слові «доброго», увійшовши в коридор.
— Привіт, тат. Що вони хотіли?
— Ну, мама начебто квартиру продає. Аферисток якихось приводила.
— Так, я зрозумів…
— Не переживай, синулю. Не все так просто. Обламаються. Я займусь сьогодні цими дільничними.
По сину було видно — засмучений він набагато більше, ніж того передбачали ці ще не полишивши дім своїми млосними парфумами божевільні.
— Що сталось, Дань? Ти чого такий сумний?
— Мама дзвонила щойно, поки ти там говорив з поліцією.
— І що вона тобі сказала?
— Сказала, що квартиру вона в будь-якому разі продасть. Якщо я не хочу переїжджати, то… Ну, я вільний. Вона мене більше не знає…
— Так і сказала?
— Так…
— А ти що, синулю?
— Я їй сказав… Що тут моя школа, мій дім, друзі… Ти. Я залишаюсь із тобою, тат.
Головне було в цю мить не видати бажання заплакати. Син і так тримається краще за нього. Щойно від нього по суті відмовилась мати.
Відпустивши сина з обіймів, він помітив відсутність хрестика на його шиї. Це був такий дуже притягальний своєю простотою оберіг — копія якогось давнього, відлита скоріше за все вручну. Невеликий, майже квадратний, із закругленими краями. Без звичного розп’яття… Вони купили його з сином багато років тому на екскурсії в Лаврі.
Данька ріс, і вже кілька разів йому доводилось міняти мотузочку, на якій висів хрестик. Багато спогадів — від моря до якихось покатушок на великах — було пов’язано з цим шматочком срібла. Для нього це вже було якоюсь частиною пам’яті.
— А де хрестик твій? Треба перев’язати?
— Тат, тільки не ображайся. Добре?.. Загалом… Я його викинув.
— Як… Навіщо, синулю?
— Знаєш, тат. Я Його стільки просив зберегти нашу сім’ю. Стільки просив, щоб ви з мамою помирились…
— Він нічого не чує, тат.
Після цих слів він знову обійняв сина. Його дитині довелось дорослішати швидше за своїх однолітків…
Решту суботи і всю неділю довелось ділити комп’ютер із Данею.
Треба було зібрати всю інформацію по дільничних, скласти заяви, докласти всі докази. З’явилась ідея також відвезти наступної суботи заяву до Ірпінської служби у справах дітей. Там якраз була за графіком приймальна субота. У вихідні він знову планував бути на Садовій.
Виявилось, що є спеціальний контролюючий міліцію орган — Управління внутрішньої безпеки. От туди, як і в Прокуратуру, було складено шість сторінок заяви — не рахуючи додатків у вигляді фото, скріншотів і CD із записами з диктофона. Без експертиз, на «а раптом»…
Тиждень обіцяв бути насиченим. Треба було ще встигнути купити Дані подарунок. Через тиждень, у понеділок, йому виповнювалось п’ятнадцять. Один телефон він уже «купив». Це було занадто безглуздо, щоб стати випадковістю.
Здавалось, що непорозуміння й неприємності якось притягувались одне до одного. Скоріше за все, просто пригніченість і, як наслідок, втрата уваги. Він завжди пильнував, відчував каверзу інтуїтивно, перевіряв.
Між судовою метушнею, роботою і домашніми клопотами він знайшов Дані новий Galaxy. Так вийшло, що ці смартфони стали сімейними — щороку з виходом нової моделі проводилась їхня заміна.
Солідний інтернет-магазин у Дніпропетровську. Сучасний сайт, місткий каталог. Відгуки покупців… І найкращі ціни. Все було занадто добре, щоб хоч у чомусь засумніватись.
Він додзвонився до менеджера, уточнив наявність і деталі. Того ж дня довго стояв біля платіжного термінала — треба було купюрами по двісті гривень натовкти в нього майже п’ятсот доларів. Тягнути було нікуди, та й поки прийде посилка з іншого міста…
Тривожні дзвіночки почались через три дні. Покупка вже мала бути в Києві на відділенні пошти. Людина по телефону запевнила:
— Все гаразд, можливо, щось із доставкою. Телефон із накладною і гарантією відправлені в день оплати.
Ще день очікування. І нічого… Наступного дня телефони в Дніпрі вже не відповідали. Сайт зник надвечір…
Він згадав, що знайшов їх спочатку на Facebook. Сторінка ще була, але коментарі під нею просто вибухнули. Когось обманули на два ноутбуки, хтось перевів гроші на дзеркалку…
Шахраї. Він тут же згадав усе: від солодких цін і сервісу до поспіху, властивого таким схемам. «Переводьте сьогодні, щоб ми залишили телефон за вами», «Швидко закінчуються», «Тільки повна передоплата», «Повідомте, як переведете гроші»…
Вони зібрали максимум передоплат, потримали людей якийсь час «накладками з поштою» — і зникли.
Засмучуватись на тлі решти було ніколи. Це були всього лише гроші.
У понеділок вранці він був у районній прокуратурі. Окрема вхідна група під прозорим козирком у загальній адміністративній будівлі. Тут усе говорило про лоск — від ремонту до парфумів, що витали в коридорах. Навіть повітря після вуличної задухи було досить прохолодним. Верхівка харчового ланцюга. Черговий пенсіонер за стійкою більше нагадував привратника.
Жодних черг, просторий хол для відвідувачів. За кілька хвилин сходами спустився молодий чоловік — більше схожий на процвітаючого юриста. Вийшовши за турнікет, він запросив його в кабінет для прийому громадян. Нові офісні меблі, великий телевізор на стіні, кондиціонер… І навіть кулер. Людей тут точно любили. Вислухавши суть звернення, чоловік забрав його папери і, попрощавшись, зник у своєму світі.
Управління внутрішньої безпеки знаходилось на Богомольця — недалеко від роботи. Заяву туди було вирішено відвезти вже після обіду. У клубі теж треба було з’являтись — поточні робочі питання самі себе не вирішували.
УВБ обгрунтувалось у тихому й відрізаному від міської метушні місці. Багато зелені, старі київські каштани, урядові будівлі. І дуже мало людей. Здавалось, що навіть ті з них «випадкові», що були тут біля будівлі, — зовсім не випадкові. Їхній вигляд скоріше видавав зовнішніх спостерігачів, ніж перехожих, що топтались на одному місці.
Всередині все теж було як на секретній базі — контакт будь-якого роду зведений до мінімуму. Одразу за масивними дверима приміщення з віконечками. Людей за склом практично не видно, спілкування тільки через переговорні пристрої. Здача документів, отримання номера черги. Очікування… Кілька разів довелось вийти на вулицю — в холі було спекотно й мало повітря.
По настанню черги відвідувача запускали в коридор — де теж все переміщення було обмежене і під контролем. Кабінет прийому звернень був таким же «відсіком» зі скляними «бійницями» і скрипучими лотками для передачі матеріалів усередину цього організму. Отримавши у висунутому назад лотку талон із фіксацією заяви, він з полегшенням зітхнув. Залишилось забрати на вході свій паспорт і втекти звідси на свободу.
У суботу він залишив Даньці сніданок і поїхав рано вранці в Ірпінь. Дорога минула в очікуванні того, як розвинуться події. Про свій приїзд він не повідомляв — якщо це зробити, дружина з тещею напевно вживуть заходів. Кудись підуть із дому, чи придумають ще щось.
Спочатку в планах була служба у справах дітей на Ленінградській. Час роботи в єдину суботу був зовсім коротким. Високий цоколь у дев’ятиповерховому житловому будинку. У вікнах за жалюзі можна було побачити, як у тісних від паперів кабінетах кипіла робота.
Черга в коридорі була очікувана. Головне було встигнути до закінчення прийому. Якщо в Київській службі склалось перше враження як холодна участь, то тут це можна було назвати одним словом — байдужість.
Він потрапив у кабінет керівництва за півгодини до закриття. Поряд, крім начальника, у цих десяти квадратних метрах сиділо ще двоє співробітників. Одна жінка без зупинки подавала аркуші в копір, інша, спритно орудуючи шилом, прошивала товсті картонні папки.
Донька, фактично перебуваючи вже котрий місяць в Ірпені, все ж мала прописку в Києві. Це, мабуть, і послужило основним мотивом будь-якою ціною позбутись настирливого столичного тата.
Він все ж наполіг на прийнятті його заяви, в якій просив звернути увагу на насильницьке утримання доньки на Садовій. У той час як решта дітей її віку ходять у дитячий садок, граються на вулиці, спілкуються з іншими дітьми…
Також згадав про те, що мати дозволяла собі щодо доньки вдома. І про те, що йому як не позбавленому жодних прав батькові забороняють бачити дитину. Все це, як і записи на телефоні, були потрібні в цій кімнаті тоді тільки йому.
Після фрази «У вас є своя київська служба» всі фахівці демонстративно зайнялись своїми справами.
На Садовій було тихо. Як на вулиці загалом, так і на сходовому майданчику біля квартири. Він натиснув на кнопку дверного дзвінка. У склі вічка кілька разів майнула тінь. Тиша. Натиснувши ще кілька разів, він пішов на вулицю подивитись у вікна. Вони, попри теплу погоду, були зачинені.
Постоявши ще якийсь час, він повернувся в під’їзд. Стоячи на першому поверсі, він уважно вслухався в звуки. У якийсь момент здалось, що на другому тихенько відчинились двері — був навіть той характерний звук, із яким відлипав дерматин.
Навшпиньки він почав підніматись. Клацок. Це був дверний замок. Він піднявся вже швидше, не піклуючись про шум. Знову тиша. Не ставши більше дзвонити, він прислухався біля дверей.
Доця. Він виразно її почув. Цей маленький голос. Вона щось говорила комусь там усередині. Він вдавив кнопку дзвінка. Попри його переливи всередині, ніхто до вічка не підійшов. Голоси теж стихли.
Раптом широко відчинились двері поряд — ці двері практично впирались одні в одні з квартирою тещі. На порозі стояла жінка років сімдесяти. Він упізнав її. Тітка Ніна, чи Зіна — мама однокласниці, дружина щось про це розповідала.
— Добрий день! Ви не підкажете, наші вдома? Я Алісу побачити приїхав.
Відповідь була дуже непередбачуваною. Нейтральний погляд жінки змінився чимось схожим на те, коли людина різко розуміє, хто перед нею.
— Слухай сюди, лапусіку. А ну, дуй звідси, щоб і духу твого тут не було. Приїхало воно. Швидко звідси, а то зараз зятя покличу — він тобі швидко пику розвалить.
Це був поворот. Його не стільки цікавив зять, скільки перспектива закінчити сьогоднішній візит до доньки так його й не почавши. Без слів він спустився поверхом нижче. Набравши дружину по телефону, він довго слухав гудки. Повторивши набір ще двічі, написав повідомлення: «Привіт! Я внизу на вулиці. Вийди, будь ласка, з Алісою, я хочу з нею побачитись».
З моменту відправки минуло більше півгодини. Без відповіді. Стоячи біля під’їзду, він побачив, як до нього йде Ілля.
— Ілюх, привіт! — сказав він, зрадівши несподіваній зустрічі.
Реакція Іллі була схожа на ту, яку він застав у сусідки. Їхній старший син чи то його не помітив, чи то не впізнав. Але тепер треба було відповісти.
— Так, здоров, — пролунало з інтонацією, яка була ближче до неприязні.
— Ілля, я все розумію, — сказав він. — Ти знаєш про все, що відбувається, від мами з бабусею. Але в будь-якої правди є два боки. Хочеш — я розповім тобі свою прямо зараз. Хочеш — приїжджай до нас із Данею. Посидимо ввечері на кухні, про все поговоримо. Залишишся з ночівлею.
— Ну, ти красунчик звісно, — сказав Ілля так, наче дізнався про нього щось ретельно досі приховуване.
— Почуй мене, будь ласка. Не роби жодних висновків, поки не почуєш мене. У тебе є я і Даня. Чекаємо на тебе.
Ілля трохи видихнув.
— Не знаю. Може, якось заїду. Я до бабусі йду.
— Можеш Аліску покликати? Будь ласка. Ось смаколики вам. І рюкзачок. Передай їй, будь ласка. Це «Помогатор», як у Фіксиків. Ніде його немає — замовив на пошив.
Він показав цей різнокольоровий аксесуар із улюблених Алісиних мультиків. Все точнісінько — загальний вигляд, яскраві кольори, всі кишеньки й кнопки на місці.
Ілля неохоче взяв пакет.
— Гаразд. А щодо побачити — з мамою говори, — сказав той і зник з подарунками в під’їзді.
Він просидів ще кілька хвилин на дитячому майданчику, спостерігаючи за вікнами. На кухні відчинилось вікно, кілька разів там з’явився Ілля.
У стегно віддалась вібрація. Дістав телефон, він побачив на екрані прев’ю повідомлення від дружини: «Добрий день. Повідомляю вам, що дитина не зможе сьогодні вийти на зустріч з вами з міркувань безпеки — з огляду на мою відсутність. Якщо вас влаштує, можете приїхати завтра о 14:00».
Що це за «протокол намірів»? Хто їй цей текст склав? Було зрозуміло — це робиться під контролем адвоката для скріншотів. ОК. Значить, завтра о другій…
Він посидів ще трохи у дворі в надії побачити доньку у вікнах, і пішов. Тут, на Садовій, проведено вже більше двох годин — чекати далі не було сенсу. Особливо розуміючи, що весь цей час Алісі забороняють пересуватись і видавати звуки.
По дорозі додому він отримав ще одне повідомлення. Цього разу не від адвоката дружини, від неї самої: «Ахахахаххх… Вася, ти шо, друга зустрів. Конченний, припини скиглити всім навколо». Це було про Іллю, поза сумнівом.
Наступного дня він о 13:55 уже піднімався сходами в під’їзді на Садовій. Назустріч між другим і першим поверхами спускався Ілля.
— О, привіт!
— А ти куди?
— По хліб.
— Мама з Алісою вдома?
— Так, — кинув у відповідь Ілля вже з першого поверху.
Хоч би яким дивним це було, двері знову ніяк не реагували на цвірінькання, чутне з коридору. Як ніхто й не відбився жодного разу у вічку…
Він вийшов на вулицю і обійшов будинок, щоб опинитись під вікнами. У відкритому вікні кухні на другому поверсі на нього дивилась, наче нічого й не сталося, дружина. Вона діловито щось перекидала з долоні в долоню, всім своїм виглядом виражаючи готовність до сутички.
— Аліско, доцю, привіт! Виглянь, будь ласка, у віконце!
— Шо ти хочеш, Вася? — пролунало вітання від дружини.
— Ми домовлялись сьогодні на зустріч. Я хочу побачитись із донькою.
— Мало чого ми домовлялись. Я жерти готую, котлети смажу. Іди в суд, Вася.
Десь він цю інтонацію вже чув. Так, звісно — це звучало точнісінько як те «Пішов нах» у коридорі після сповіщення про розлучення. Вона вже була добре підкована й розуміла, що посил у суд має в цій ситуації те саме значення.
— Послухай, давай не будемо зараз починати. Ми маємо в цей момент однакові права на дитину. Я просто хочу з нею побачитись. Я дуже сумую. Почуй мене, будь ласка.
— О, приїхав, — з’явилась на балконі, як на сцені, теща. — Доню, він по-моєму знову наркотики п’є.
Він не став перемикати увагу і продовжив із дружиною.
— Виведи, будь ласка, ненадовго Алісу.
— А де бригада твоя? — дружина продовжувала розважати сусідів, згадуючи його минулий приїзд із друзями. — Шож ти, Вася, в штани надув, коли нас із дівчатами в коридорі побачив? Памперс надів сьогодні?
Весь цей час поряд біля вікна стояла Аліса. Її не було видно через підвіконня. Дружина витерла рушником руки й підняла доньку у вікно.
— На, побачив. Все, вали звідси.
У нього мало не збилось дихання. Це була вона. Його Аліса доця. Вперше за ті місяці зі скандалу перед дитячим садком. Це була його Аліска — і не вона одночасно.
Навіть чубчик їй мама обов’язково уклала на свій бік. Справа була навіть не в зачісці. Вона була абсолютно байдужа, нуль будь-яких емоцій. Ні усмішки, ні світла в очицях. Як ганчір’яна лялька. Вона лише зробила насуплені брови, як учили, і не кліпаючи дивилась на нього.
У цю мить між ними пролетіло щось строкате. У кущі під вікном упав кинутий бабусею з балкона рюкзак-помогатор.
— Доцюлю, ти що, не хочеш помогатор? Тобі не сподобався?
— Тобі не понлавився… Ідіот, — почала кривлятись дружина. — Не хоче рюкзачок, треба ж. — Вона отримувала від того, що відбувається, задоволення. — Скажи йому, — пролунало в адресу доньки.
Вона присунула Алісу ближче до вікна.
— Йди, пашов геть. Чуєш. Пашов геть. Дівчинка… Дівчинка… Дівчинка… Нікагда до тебе не приїду, нікада не буду з тобою дружити…
— Подивись, дурник який, — сказала доньці мама.
— Перевірся в психіатра, — не вгамовувалась із балкона теща.
Донька ще багато разів повторила у вікно завчені фрази. Ще не раз він почув «пішов геть» і «дівчинка».
Дівчинка — чиєсь продумане приниження в очах маленької доньки. Коли так само кілька разів пролунало «Я тебе не люблю» — трава наче розійшлась під ногами. Світ зійшовся в цю одну точку: вікно — Аліса доця — я тебе не люблю…
— Любиш, доцю, я знаю… — зміг сказати він крізь ком у горлі.
— Все? Ти все почув? Пішов геть! — сказала дружина і зачинила вікна.
Він стояв все ще оглушений під пильним поглядом тещі. Потім позадкував назад від фасаду будинку. На розі він знову випадково зустрів Іллю. Жодного хліба в нього не було. Він зрозумів — Ілля просто хотів прослизнути до початку вистави, щоб не перетинатись. Трохи не розрахував.
— Ось так… — сказав він з гіркотою, дивлячись на вікна. — Ну що, ти до нас приїдеш?
— Не думаю, — було єдиним, що сказав після вчорашньої бесіди з мамою Ілля.
Він довго ще сидів на лавці, перш ніж піти до машини. Згадалось, як Даня розповідав одного разу про те, як мама з бабусею вигнали взимку під вечір Іллю з дому. Вони чомусь посварились, будучи в Києві в гостях. Ілля був просто виставлений за двері. Він про це не знав. Потім його батьки розповіли, що Ілля заходив до них по гроші на дорогу до тата…
Згадав той єдиний дзвінок у травні — коли Даня дав тут, на цьому дитячому майданчику, Алісі слухавку.
— Тат, я тебе люблю. Не переживай. Я скоро приїду.
— Обіцяєш?
— Так, тат, обіцяю. Я скоро приїду… Дуже тебе люблю…
Порожнеча. У роті й носі з’явився солонуватий присмак сліз, які так і не вийшли назовні.
Він усе ще тримав у руках «помогатор». На ньому не було жодного з тих кумедних ґудзиків, стилізованих під кнопки. Усі вони були зрізані.
У цьому рюкзаку шукали «жучки»…