Віскі

    — Жодних грошей, ти мене почув? Він і так мені багато чим зобов’язаний. Візьми пляшку Jack Daniel’s. У Бориса Олександровича з ним особливі стосунки. Передаси привіт від Ігнатенко. Завтра вранці о 09:30. Не спізнюйся.
— Дуже вам дякую, — сказав він і завершив виклик.
Тамара Ігорівна була впливовим чиновником одного з центральних районів міста, а між інтерв’ю й нарадами — палкою прихильницею зумби й пілатесу. Саме вона колись допомогла йому з першим адвокатом. За місяці, що минули з тієї зустрічі, він багато чого зрозумів. Насамперед те, що правосуддя у звичному розумінні — міф.
Ланцюжки подій, де із заявника він скрізь ставав проблемою. Система давала недвозначно зрозуміти: нема чого її турбувати дрібницями. Треба розібратись, як це працює зсередини. Для цього він уже шукав у мережі віскі. Борис Олександрович був начальником районного відділу міліції.
Наступного ранку він був на місці без малого о дев’ятій. У рюкзаку ледь чутно постукував гранями об коробку старий Джек. Плече миттєво стало мокрим від лямки. Спекотно було вже з ранку. Він вирішив посидіти хвилин двадцять у тіні на лавці — не запізнюватись, але й раніше там робити нічого.
На території стояли два білі автомобілі з написом «Поліція». Він побачив їх наживо вперше. Перехід від міліції до «американських» поліцейських тільки почався. Біля машин не без гордості крутились молоді люди в новій формі.
Зміни… Він упіймав себе на думці, що вже не дуже в усе це вірить.
Після повідомлення черговому мети візиту його записали в журнал і провели до кабінету на другому поверсі.
Відділ міліції центрального району відрізнявся від звичного йому свого — як і самі райони загалом. Свіжий ремонт, нові вікна, ноутбук у чергового.
Перше, що приємно здивувало в кабінеті, був холод. Нещодавно встановлений кондиціонер працював, судячи з усього, на межі. У коридорі ще стояла коробка зі стирчащим із неї пінопластом. Господар кабінету явно цінував прохолоду.
За столом сидів чоловік років сорока п’яти, кремезної статури. Слухавка телефону була затиснута між плечем і вухом, зминаючи сіро-блакитний погон. Він ніколи не розбирався в званнях за зірками, але на дверній табличці запам’ятав слово «полковник».
Борис Олександрович щось негучно, але жорстко пояснював співрозмовнику, одночасно підписуючи документи. Відірвавши ручку від аркуша, показав нею на стілець.
У шафі за склом серед вимпелів і подяк гармонійно стояли брендовані склянки Jack Daniel’s. Особливі стосунки… Це викликало приховану усмішку.
Скориставшись паузою, він поставив на стіл коробку з рюкзака — яку тут же зняли на підлогу.
— Здоровенькі були. Дякую, — сказав начальник, поклавши слухавку. — З цим зараз обережніше. Реформи, — він кивнув на звук поліцейських сирен за вікном. — Від Тамари Ігорівни. Я зрозумів. Облік по дванадцятій, домашнє. Ціла історія, вона казала.
— Добрий день. Так, якось усе так несподівано…
— Ну як сказати. Очікувати треба всякого. Розповідайте — що там у вас за «дрібниці», через які Тамара Ігорівна особисто дзвонить.
Він уже мав досвід — жодних почуттів, тільки по суті. Уклався менш ніж у десять хвилин. На стіні висів великий годинник із гербом і чиїмось підписом.
— Женін, кажете… — сказав з легкою усмішкою Борис Олександрович. — Ви за ним придивляйтесь. Були в нього сюжети. Після деяких його й перевели туди до вас, подалі від керівництва.
Він дістав з пачки сигарету, розім’яв її, покрутивши між пальцями, засунув назад.
— Ось що ви зробите, — сказав начальник, відклавши пачку.
— Кірєєв нехай зайде, — сказав полковник, вже натиснувши на гучний зв’язок.
У двері майже одразу постукали.
— Так, Борисе Олександровичу, — сказав чоловік у цивільному, що зайшов.
— Того нашого адвоката, як там його…
— Дмитро Михайлович, — підказав співробітник.
— Так, скажи цим фотомоделям, нехай відвезуть його туди. Адресу дай, вони ще нічого не знають.
— Зрозумів вас, Борисе Олександровичу.
— Ходімо, — сказали вже йому.
— Загалом, по Дніпровському. Нехай Луженко в себе сам займається. Вам все одно все в судах вирішувати. Дмитро Михайлович розповість, — сказав начальник райвідділу на прощання і, привставши, потиснув руку.
Все було як звично — нічого не зрозуміло. Навіщо адвокат, якщо він уже є? Та й Тамара Ігорівна буде питати, як пройшло… Гаразд, треба з’їздити.
Офіс адвоката виявився на протилежному куті кварталу. Пішки — напевно швидше. Зате прокотився з новими копами. У машині деякі деталі все ще були в заводській плівці.
Борис Олександрович вмів організувати роботу. За п’ятнадцять хвилин, що минули з моменту виходу з кабінету, хтось уже додзвонився до адвоката — його чекали.
Це був напівпідвал, єдиною перевагою якого була відносна прохолода і піша доступність до всіх органів управління містом. У решті — вчора ще, напевно, якась комунальна підсобка. Навіть запах труб і солідолу, попри косметичний ремонт, тут уже, напевно, прописались назавжди.
Наступні півтори години він слухав щось настільки цікаве, що піти було просто неможливо. Як у кіно. На кожну свою ситуацію він отримував варіант рішення. Без води й напівтонів.
Жодних теорій. Чітко — як, через кого, у які терміни. І бюджети… Перші, так буденно прозвучавші з вуст адвоката, десять тисяч доларів внесли всю ясність. Далі він слухав уже хіба що для власного розвитку.
Вирішувалось усе. Рішуче все.
— Значить, так, — адвокат почав перелічувати вголос наприкінці бесіди. — Квартира, майно, виселення, перешкоджання в контакті, постановка на облік, аліменти… Консультація з одного питання в мене коштує сто доларів. У вас не всі були складні, нехай буде триста. Знову ж таки, ви не з вулиці.
Триста доларів за півтори години. Навіть для нього, вже звиклого до розцінок свого адвоката, це було несподівано.
— Так, звісно, — відповів він, розуміючи, що вибору, власне, вже не передбачалось.
Настрій одразу зійшов нанівець. Ще й півдня не минуло, а він встиг назустрічатися на три сотні. У гаманці виявилось трохи більше двохсот доларів за курсом.
— Можна я після обіду підвезу решту?
— Без проблем, наберіть спочатку, — відповів Дмитро Михайлович, простягаючи візитку.
Ось у кого, здавалось, проблем справді не було.
Вийшовши від адвоката, він помітив пропущений від свого. Таке траплялось рідко — зазвичай він не дзвонив.
— Добрий день! Вибачте, зайнятий був. Пропущений від вас.
— Так, добрий день. Я вже зайнятий. У двох словах — сьогодні в реєстрі з’явився новий позов проти вас, — повідомив його адвокат. — Там витіювате трактування, виселення через дитину, якщо коротко. Я попрошу секретаря, вона вам скине на пошту з поясненнями. Ваша відповідь мені зараз потрібна. Зустрічний позов готуємо, подаємось?
— Так, звісно. Дякую.
— Зрозумів. Все на пошті.
Він упіймав себе вже вкотре на цьому новому почутті. Якась суміш тривоги, обурення і…
Віддалення.
Кількість позовів, сили й кошти, витрачені опонентами, не залишали ілюзій. Сама думка домовитись про доступ до доньки ставала неможливою. Її перетворили на заручницю — на головний важіль тиску.
На телефоні з’явилось повідомлення. Пошта.
«Добрий день!
Позов “Про встановлення способу участі у вихованні та виселенні відповідача у зв’язку з неможливістю спільного проживання”.
Що це означає (з позову).
Офіційно ви зараз визнані домашнім тираном, перебуваєте на обліку. Ваша присутність травмує психіку дітей. Ваша колишня дружина просить заборонити вам підходити до дітей і дозволити зустрічі тільки в її присутності.
Далі, вже маючи позов “Про усунення перешкод у користуванні власністю”, ваша колишня дружина просить забезпечити безпеку дітей і виселити вас із квартири.
Що це означає (по факту).
Щойно суд задовольняє позов про виселення, ваша колишня дружина отримує рішення. На його основі виконавча служба виводить вас за поріг — чиста квартира без “проблемного” мешканця.
Це практично ідеально підводиться під ст. 116 Житлового кодексу. Можна виселяти вас без надання іншого житла. Відповідач (ви) систематично порушує правила співмешкання. Насильство, псування майна — найкращий привід».
Полуденна спека відійшла на другий план. По всьому тілу пройшов зрадницький холодок…
День знову минув у роздумах — що відбувається і як бути далі. По дорозі додому подзвонив Данька.
— Тат, привіт! Додому скоро їхати будеш?
— Привіт, мій рідний. Уже їду. Якщо в затор десь не потраплю — скоро буду. Щось купити?
— Та ні, тат. Можеш перед гаражем додому спочатку заїхати?
— Щось сталось? Все гаразд?
— Так, все нормально. Потім розповім. Заїдеш, так?
— Так, добре…
Дивно. Одне радує — скоріше за все без нових «вибриків» від мами. Інакше вже напевно б сказав.
Час у дорозі минув у якомусь томливому очікуванні. Просто надумав? Чи нерви вже трохи шаленіють на тлі всього?
— Привіт, синулю, — сказав він, увійшовши в коридор.
— Тат… Знаєш… Я от що хотів… Можна я з тобою в гараж поїду? Я хочу сам подивитись, що ти туди вивіз. Мама казала, що ти спеціально ховаєш її речі, забираєш щось із дому…
Він зробив довгий видих. Щоки горіли — це відчувалось навіть крізь вечірню задуху.
— Так, поїхали. Я чекаю.
— Я вже одягнений, тат. Тільки взуття. Зараз.
Гараж був за десять хвилин від дому. Їхали мовчки. Стоячи на світлофорі біля стоянки «Епіцентру», він згадав той випадок…
Даньці було років п’ять, може шість. Такий самий літній вечір, тільки пізніше. Магазин уже зачинений, стоянка порожня. Думка прийшла миттєво. Він звернув у розрив між смугами.
— Синулю, хочеш сам на машині поїздити?
— Як, тат? Ти що? — запитав здивовано Даня.
— Я покажу, — відповів він усміхаючись.
Посадив сина за кермо собі на коліна. Поставив важіль у положення «Drive»… І вони поїхали. Повільно, акуратно об’їжджаючи стоянкові конуси й стовпи. Захват Дані важко було передати. Син малював вісімки то в один, то в інший бік. Їхній слалом різко перервав звук міліцейської сирени й відображення мигалки у вітринах.
Після зупинки до них підлетів міліцейський УАЗ, з якого з’явились двоє — судячи з усього, гаїшники.
— Добрий вечір! Що відбувається? — запитав перший, підійшовши до машини.
Крізь опущене вікно було видно — за кермом батько з сином, а не викрадачі. Це не було аргументом.
— Виходимо з машини.
Він заглушив двигун, виповз з-під Даньки, залишивши його за головного.
— Добрий вечір, — привітався він з чоловіками.
— Ви знаєте, що це порушення приватної власності? Документи ваші можна? Щось вживали? — продовжив натиск перший, поки другий обійшов машину, заглядаючи у вікна.
Крізь відкрите вікно він почув, як почав хникати Даня. За дітей він готовий був рвати. Прелюдія закінчилась. Він обернувся до машини, натиснув на брелок закрити вікно — і перейшов в активний захист.
— Ви серйозно? Де, і головне — які знаки «Приватна власність»? Може, відкритий шлагбаум?
Місця для страху не залишав хникаючий за запотілим склом син. Тут же згадалось прізвище клієнта — якогось боса з міського ДАІ.
— Слухайте, я так розумію — цей випадок ПДР регулюється? Давайте я сам виклик зараз оформлю, — сказав він, діставаючи телефон. — Або в Салямина поради спитаю.
Він назвав прізвище з виглядом, наче його мають знати всі патрульні. Другий, весь цей час спостерігаючи збоку, нарешті подав голос.
— Так. Тихо. Ігор, на хвилинку, — кивком він запропонував колезі відійти.
Хороший і поганий міліціонер. Він глянув на Даньку. Постукав по склу, підморгнув. Перший після наради пішов сідати за кермо їхньої машини.
— Обмежимось усним попередженням, — сказав той, хто підійшов, «хороший».
Їхній УАЗ зник так само швидко, як і з’явився…
Загорілось жовте — погасли стоп-вогні машини попереду.
У гаражі дійсно стояли картонні коробки. Коли дружина почала його активно виживати з квартири — почали зникати речі й взуття. Його годинник, фотоапарат… Щоб не випробовувати долю, він вивіз усе найцінніше сюди. Іноді навіть тут переодягався перед роботою.
Що в ту мить на нього найшло — він і сам не зрозумів. Просто почав висипати вміст коробок на плитку підлоги. Було чомусь так образливо. Наче син йому в чомусь не довіряв, перевіряв його. Згадалось те «виселення» — у день яблук… Він розумів, що тут немає Даниної вини, але… Ті щасливі — відбившись від гаїшників — вони тоді. І хто б міг подумати — зараз…
— Тат, та перестань. Зупинись. Я просто сам хотів зрозуміти, хто з вас бреше. Пробач!
Він присів біля речей, поставивши коробку. Дуже хотілось плакати.
— Я все розумію, мій рідний. Це ти мене, будь ласка, вибач. Нас пробач…
Вони додались у друзі на Facebook із тим самим татом. Жнець виявився міцним горішком — він уже вовсю шукав шляхи до своєї Валі. Паша встрявав у суди, вивчав питання, робив спроби надати своїй проблемі розголосу. Саме він розповів йому про те, що їхнє явище зовсім не унікальне. Подібним чином закінчуються багато розлучень.
Найсумнішим було те, що час минав — Пашине питання не вирішувалось. Жнець так само марно їздив майже півтисячі кілометрів в один кінець, через півкраїни, у надії побачити доньку. У його ж випадку це були всього якісь десятки кілометрів — передмістя.
Він зрозумів, що його лякало найбільше з решти, ще навіть не побувавши там. Не кілометри й не майже неминучий скандал. Він навіть думки не допускав, що йому не дадуть побачитись із Алісою. Він розумів інше — йому її за жодних обставин не віддадуть. Було страшно поїхати назад додому без доньки. Із розбитим серцем.
Роби те, чого боїшся, насамперед. Вирішено. Цих вихідних він поїде в Ірпінь.
Тема на Facebook особливо не резонувала — друзів там путньо не було. Так, здебільшого випадкові люди. Соцмережами він майже не користувався. Інша справа — автоклуб. Тут завжди була підтримка: з багатьма вони були знайомі в житті й пройшли разом усяке.
Він періодично ділився там тим, що відбувається з донькою. Написав про свої плани поїхати і зараз. Особисті повідомлення «почервоніли» того ж вечора — набралось близько десяти охочих поїхати разом для підтримки. Це було дуже приємно, але така кількість людей могла налякати насамперед Алісу. Він прийняв пропозицію тільки від трьох — найактивніших і найближчих. На суботу було призначено зустріч у Києві й поїздку на місце.
До дев’ятої ранку всі були в зборі. Машини вирішили залишити на стоянці супермаркету і поїхати вчотирьох на паркетнику Яна. Чудовою новою трасою дорога зайняла не більше двадцяти хвилин. Знайомий ліс усе більше рідшав, явно програючи інтенсивній забудові. Але Ірпінь усе ще залишався тим унікальним, практично курортним містечком. Салон машини наповнився запахом хвої й річкового піску — трохи прохолодним ще після ночі.
Друзі жартували, згадували минуле, але в атмосфері все одно витала якась легка невизначеність. Діти були тільки в нього і в Яна. Проте у всіх присутніх було однакове нерозуміння того, як можна заборонити батькові й дитині бачити одне одного.
Він добре знав ці двори на Садовій — часто заїжджав сюди, залишити машину, коли залишались переночувати в тещі. Заїхали з найпотайнішої ділянки, перекритої від вікон квартири деревами.
Серце не билось — воно з усіх сил хотіло покинути грудну клітку. Вперше за місяці розлуки він був поряд зі своєю Алісою доцею. Перед вікнами був дитячий майданчик. Так рано в суботу там ще нікого не було.
Ян навіть машину закрив на беззвучному режимі сигналки. Компанія рушила до будинку. У планах було зайти в під’їзд і послухати біля дверей — чи є тут дитина. І тільки після цього позначити свою присутність. Він ішов трохи попереду…
Це була вона.
Теща. Якимось незрозумілим чином вона не тільки опинилась у цю мить на балконі, а й одразу його помітила. Дітись було нікуди.
— Доброго ранку, — він назвав колишню родичку по імені-по батькові.
— Здрастуй, любий, — відповіла жінка з балкона. — А що це ти про доньку згадав? Де раніше був?
Все це звучало навмисно голосно й театрально. Слова тещі відбивались у «колодязі» сусідніх п’ятиповерхівок.
— Можу я Алісу побачити? Покличте її, будь ласка. Або я зараз краще піднімусь. Хочу обійняти її, віддати подарунки, — він підняв у руці пакет зі смаколиками та іграшкою.
— А її тут немає. І взагалі — вона тебе бачити не хоче, — сказала ще голосніше бабуся, явно розраховуючи на оцінку своїх акторських талантів у сусідів.
Весь двір уже напевно знав про «важку долю» жінки, що ховається з дитиною від неадекватного чоловіка.
Він озирнувся. Друзі стояли осторонь на тому самому місці. Хтось закурив. Всі спостерігали за розвитком подій. Щойно його погляд повернувся в бік вікон — він помітив рухомий куточок фіранки на кухні. Там за ним хтось спостерігав. Сумнівів не було — дружина. А значить, і Аліса тут. Йому здалось, чи так і було, але десь у глибині квартири пролунав плач доньки. Господиня тут же зникла з балкона. Хвилиною пізніше з’явилась знову — з мобільним у руці.
— Я тобі кажу по-хорошому, — сказала вона. — Звільняй квартиру моєї доньки. Забирай свого сина і забирайся. Інакше тебе викине звідти міліція…
Після слова «сина» у вухах стався ефект занурення у воду. Або щось ще більш в’язке. Крізь приглушений звук долинали інші слова. Забирай сина… Свого…
У її доньки сина вже не було? Що тут взагалі відбувається?
Картинка змінилась. Теща вже тримала телефон біля вуха і все так само голосно комусь говорила:
— Так. Записуйте. Садова… Він ніде не працює… Сидить на шиї в моєї доньки, в її квартирі. Він давно на обліку… Донька його боїться. Так… — вона повторила своє прізвище й адресу. — Він приїхав зараз з якимись головорізами, на машинах. У дворі от джип стоїть, величезний чорний…
Говорила вона так, наче все це було адресовано двору.
Він окинув поглядом фасад — у деяких відкритих вікнах і на балконах уже не соромлячись слухали виставу сусіди. До нього підійшла одна з трьох, що стояли біля дитячого майданчика, «головорізів». Даша була єдиною дівчиною в цій команді. Він не міг до кінця зрозуміти її природу. Вона була з тих гіпервідгукливих і емпатичних людей, готових на будь-які жертви — при цьому завжди тиха й замкнена на клубних заходах. Іноді йому здавалось, що за цим криється якась трагедія. Можливо, втрата когось дуже близького.
— Слухай, — сказала вона йому, — треба, напевно, їхати. Дівчинка твоя он плаче, та й подивись, що вже бабуся влаштувала, — вона показала рукою на сусідів.
— Ні. Їхати вже не варіант, — сказав Ян, що підійшов. — Бабуся поліцію, схоже, викликала. Не хотілось би зараз петляти від них тутешніми лісами, — закінчив він з усмішкою.
— Чекаємо, — резюмував він, не відриваючи погляду від вікон у надії побачити Алісу.
Ян із Дашею повернулись до Леші, що залишився біля гойдалок. Через хвилин п’ять у дворі з’явився сріблястий «Ланос». Напис «міліція» на боці свідчив про те, що реформи сюди ще не дісталися. З машини вийшли троє — всі, попри спеку, у бронежилетах і в повній екіпіровці.
— Добрий день, що відбувається? — запитав перший з тих, хто підійшов. Його вкорочений автомат, що висів під рукою, дулом хитався, дивлячись йому в груди.
— Доброго ранку. Нічого. Я приїхав до дитини, — він розкрив пакет, щоб показати вміст, — чим змусив напружитись двох інших із патруля.
— Ну і що? Скандал обов’язково влаштовувати? — запитав другий міліціонер.
За всім із захопленням спостерігала бабуся з сусідами. І… фіранка на кухні.
— Ми приїхали його доньку провідати, — почав Леша.
Компанія підтягнулась до нього.
— Так. Батько цієї доньки хто? Ви? — міліціонер вказав на нього. — От що. Рішення суду у вас є? Яке?
— Ми тільки нещодавно розлучились. Є рішення про розлучення.
— Розлучення — це добре. По доньці рішення немає?
— Немає.
— От і давайте в суд, а нам і так тут є чим займатись. Все ясно?
— Поїхали, — сказала йому Даша і додала в адресу патруля: — Все гаразд. Все ясно.
Друзі покинули дитячий майданчик під прицілом поглядів патрульних. Він озирнувся ще кілька разів у надії побачити у вікнах Алісу. Тільки коли їхній «чорний джип» виїжджав із дворів — він помітив, як увімкнулись вогні на патрульній машині. Весь цей час міліція стежила за тим, щоб небезпека була локалізована.
Дорога в Київ минула практично в тиші. Кожен по-своєму перетравлював цей ранок.
Чи то спека починалась, чи то це зсередини. Було важко дихати.
«Валю… Валечко…» — лунало в його голові з ролика.