Бокс

П’янке передсвітанкове травневе повітря. Їхня машина мчала з відкритими вікнами по мосту в бік лівого берега. Треба хоч трохи протверезіти. Є ще час пару годин поспати. Робота — насамперед. Микола Іванович напевно подзвонить перевірити. Понеділок, перший робочий день.
Серьога вже не перший рік був помічником депутата. Шеф нарешті запропонував підвищення і представив наступника. На введення в курс справи був тиждень. Наступної середи вже треба бути в адміністрації. Скоро він стане Сергієм Анатолійовичем.
Передачу справ хрещенику шефа треба почати з головного — нічного клубу. Довіра і зв’язки з’являються не в кабінетах. Всі найважливіші речі відбуваються за їхніми межами. Денис був типовою відірвою. Іванович пояснив — малого треба терміново пристроювати, поки не начудив. Пристроїмо.
Ця халабуда, де в шефа була приймальня, знаходилась у якомусь старому ЖЕКу на спальнику. Зараз — у магазин по енергетик, і трохи поспати. О дев’ятій уже почнуть ломитись бабусі зі своїми лампочками й пандусами.
Після дрімоти «вертольоти» тільки посилились.
— Ден, прикривай вікна. Наші клієнти не люблять протягів, — сказав Серьога, висипаючи собі в рот залишок жуйок.
Денис трохи засовався. Першим сьогодні замість пенсіонерів був якийсь качок. Йому-то що треба. Може, щось путнє. Мужик виявився типовим оленем — почав виносити мозок якимись сімейними хоботами. Голова й так тріщала, а той вмикав на телефоні свої домашні лементи.
Серьога штовхнув під столом ногою «учня». Поглядом показав на банку «Red Bull», що витікала з-під столу — одна зі схованих недопитих банок перевернулась. Поки відвідувача зайняли написанням заяви за зразком, можна було розслабитись. Денис повернув екран телефона, показуючи вчорашніх подружок. Серьога підморгнув і знаками в бік мужика дав зрозуміти — не зараз.
— Всього доброго. Дякую за довіру. Очікуйте офіційної відповіді, — сказав Сергій відвідувачу.
Робочий день почався.
— Ну от. І так з перекурами весь день. Звикнеш, — сказав він Денису.
— А далі що? — запитав початківець-помічник.
— У робочому ноуті є зразки відповідей. Зараз будемо тренуватись.
Сергій трохи присунув до себе ноутбук.
— Всі папки по роботі на головному екрані. Папка «Звернення громадян», всередині обираєш категорію, у кожній папці відповідь: «Шановний, бла-бла-бла, уважно вивчили, повідомляємо наступне…». Вставляєш ПІБ і адресу заявника, друкуєш. Краще одразу, не накопичуй — потім упаришся…
— Дату не ставиш, — продовжив майстер-клас Сергій Анатолійович. — У підсобці на столі чотири стосики бачив?
— Так, — кивнув Денис.
— Кладеш все нове в перший. По четвергах Марина сама все пропечатовує, ставить дати, підписи… І відносить на пошту крайню пачку. Зсуваєш, починаєш накопичувати нову.
— Давай, спробуй, — він простягнув мишку хрещенику.
Той почав водити курсором по екрану.
— Так, зрозумів… Тут куди? Ааа, є… У цього яка категорія? — він почав уголос перелічувати папки: — Благоустрій, медицина, комунальні…
— Все незрозуміле — в «Соціальні», — перебив його Сергій…
Він спускався сходами повз передвиборчі плакати і фото обранця з місцевими активістами. У цій будівлі нічого не змінилось за той час, що він сюди не заходив. Навіть побілка з потьоками, стародавня фарба і лінолеум. Все це створювало специфічний запах і атмосферу. На деяких вікнах, хіба що, з’явились масивні чорні ґрати. Мабуть, «офіс» дільничного.
Вранці по дорозі в гараж він заскочив у колишній ЖЕК — на самий початок прийому районного депутата. Адвокат схвалив думку написати заяву і сюди.
— Пишіть. Зайвий фактаж не завадить, — сказав юрист.
Пом’яті представники з запахом ментолу й алкоголю, як і їхній юний вік, були дещо несподівані. Все це не дуже розташовувало. Але справу було зроблено. Залишилось дочекатись відповіді. Можливо, сам депутат поставиться до ситуації уважніше…
Ожили й поповзли вгору автоматичні ролети. Більше двох тижнів він не приходив сюди по машину з Алісою. Більше двох тижнів її не було вдома. Все це було дуже дивним. Він ловив себе на думці, що трохи перевів дух. Скандали за останні місяці дуже виснажили.
Дружина з Алісою були в тещі в Ірпені. Будь-який зв’язок із донькою був неможливий. За весь цей час вдалось тільки раз почути Алісу по телефону. Даня був у них у гостях і потайки зміг дати їй слухавку, поки вони гуляли на дитячому майданчику.
Це було так приємно — почути цей рідний маленький голосочок. Вона його пам’ятає, теж скучає, навіть підтримує… І чекає повернення додому. На душі стало тепло і спокійно.
Він дуже скучав.
Було тільки два пояснення тому, що відбувається. У непрацюючої дружини якась «відпустка». Але з Алісою — що дивно. Друга версія, більш логічна, — через його любов і прив’язаність до доньки вона добивається якнайшвидшого прийняття ним усіх умов. Він мав піти. Просто зникнути — з надією на те, що тоді отримає доступ до дітей.
Даня вже двічі в наказовому порядку проводив вихідні з мамою і сестрою. Можливо, його теж намагались там утримати. Але з підлітком це вже було не так просто. Та й те, як дружина відзивалась на записах диктофона про сина, — не дуже було на користь цього.
Досі порожні соцмережі дружини стали різко наповнюватись контентом. От вона з дітьми їсть морозиво, от вони разом у парку, на гойдалках… Не важливо, що досі в мами не було практично жодних нових фото дітей у телефоні.
Головне — те, що зараз. Вона чудова мати…
Черговий теплий вечір приніс новину. Лист із служби у справах дітей. Йому навіть здавалось у той момент, що від цього конверта йде та сама надія. От вона — довгоочікувана справедливість. Прямо біля поштових скриньок він розкрив конверт.
Реквізити сторін.
Дата, номер.
Швидше. Про головне.
«Ваше звернення розглянуто…
Спеціалістами здійснено вихід за місцем проживання дитини.
Встановлено…
Дитина проживає з матір’ю.
Умови проживання: забезпечене спальне місце, харчування, інші побутові умови…
Зі слів матері, між батьками дитини склались конфліктні стосунки. Мати пояснила, що батько не приймає факт розірвання шлюбу, провокує конфліктні ситуації і своїми діями створює напружену обстановку за місцем проживання дітей.
У ході обстеження ознак загрози життю і здоров’ю дитини не виявлено. Підстав для вжиття додаткових заходів не встановлено.
Питання участі у вихованні дитини рекомендується врегулювати за взаємною згодою сторін або в судовому порядку.
Про результати розгляду вам повідомлено»
Він тільки кивнув сусідці на «Добрий вечір». Треба було ще раз прочитати це…
— Дань, не бачив — до нас хтось приходив, коли ще була мама? — запитав він у сина, що відчинив двері.
— Ні, начебто. Я не бачив, тат.
Всю вечерю Даня був якийсь незвичний. Потім вийшов з-за столу, навіть не сказавши «дякую». Через хвилину повернувся. У його руках була грамота й медаль за перше місце.
— Ось, тат, — тільки й сказав син з усмішкою.
Він все ще сидів за столом. Піднявшись, обійняв Даньку — і вперше після народження Аліси відчув, як сльози радості потекли по щоках.
Це були нагороди за перші справжні змагання з боксу. Сам він був у спорті з п’ятнадцяти років — але це був його вибір. На сина ніколи в цьому плані не тиснув. Знайомив із тренажерною залою, але не більше. Бокс обрав сам Даня. У однокласника тато був боксером. Спочатку їздили разом, потім однокласник закинув. Данька сам вечорами їздив на тренування в дорослу боксерську школу. Зовсім нещодавно вони купували йому рукавички, шолом, формували в окропі капу… І от…
— Мій рідний. Успіх дітей — найкраща нагорода для батьків, — сказав він, шморгнувши носом.
— Дякую, тат. Я свого добився. Щоб не даремно були всі ці тренування. Більше не хочу.
— Не обговорюється. Ти й так мій герой, — сказав він з усмішкою.
Більше на бокс Данька дійсно не ходив.
День захисту дітей… Непомітно, в юридичній метушні, почалось літо.
Розслаблятись було ніколи. Відчайдушно захищатись доводилось самому. Судові удари посипались як у боксі. Закриваєш голову — прилітає по корпусу. За поточний місяць він став відповідачем одразу за кількома позовами: про перешкоджання в користуванні житлом, стягнення аліментів на двох дітей, відшкодування моральної шкоди…
І навіть про використання «жучків». Так у позові «про захист права на недоторканність приватного життя» був названий звичайний телефон — «спеціальні технічні засоби для прихованого запису».
Після судмедекспертизи і клітки в райвідділі здавалось, що це і є межа — найнеприємніше, що може існувати поряд із твоїм звичайним життям.
Виявилось, що є ще щось. Не таке помітне, але не менш гнітюче. Пояснення в судах ставали окремою формою вишуканого обнулення. Доводилось безкінечно доводити свою нормальність і неприйняття нав’язуваної реальності.
З’явилось за цей час і хоч щось хороше. Мабуть, дружина чи її адвокат десь заплутались у потоці позовів. Вони припустились серйозної помилки.
При ознайомленні з черговими матеріалами справи по аліментах йому в очі впало щось стороннє. Це була інша версія знайомого договору по квартирі — з рукописними правками.
Представник дружини включав цей договір майже в усі позови як ключовий аргумент. Саме ця двокімнатна хрущовка чомусь мала всім пояснити, чому сім’я більше не може існувати разом.
У всіх попередніх позовах була звична знайома йому копія. У цій же — договір раптом став означати набагато більше, ніж у ньому було спочатку. Достатньо було кількох однакових рядків від руки: «Підписуючи цей договір, сторони підтверджують, що розрахунки між ними здійснені в повному обсязі, претензій одне до одного не мають».
Це докорінно змінювало початкову суть. І найважливіше — ці записи були зроблені вже після підписання договору сторонами.
Йому довелось провести ціле самостійне розслідування. Оригінальний договір не міг бути підставою до зміни права власності. Знадобились адвокатські запити в бюро технічної інвентаризації і в нотаріальний архів.
У результаті картина склалась така: БТІ за жодних обставин не взяло б за основу початковий договір — тому його «покращили» на етапі переоформлення.
Саме наявність копії з правками, як і її присутність у матеріалах справи, давало вагомий шанс оскаржити передачу квартири.
Розуміння всього, що сталось, давало гіркий осад. Судячи з усього, обидві версії договору — звичайна і з правками — готувались дружиною заздалегідь. Можливо, навіть коли вони тільки мріяли про доньку, дивились серіали на підлозі… А може, і значно раніше.
Обдумуючи все, що виявилось, він залив окропом каву. Давши їй пару хвилин настоятись, зайшов на Facebook. Стрічка рясніла актуальною для цього дня тематикою — діти. У такий знаковий день він не міг бути навіть поряд із дитиною. Спливаюче вікно повідомило: «Паша Жнець залишив новий коментар…».
В один із перших днів розлуки з донькою — коли особливо хотілось підтримки і розуміння — він написав пост про зникнення Аліси. Чоловік у коментарях писав, що в нього дуже схожа історія: донька майже того ж віку, той не бачився зі своєю Валею вже більше півроку. У кінці коментаря було посилання на YouTube.
На відео батько майже в істериці кидався на ґрати першого поверху, повторюючи:
— Валечко, Валю… Валюшко, донечко…
У це було важко й страшно повірити.
Червень пролетів у роботі, повсякденних турботах і… судових засіданнях. Тісні коридори і «зали» засідань районного суду стали частиною нового життя. Субота почалась досить несподівано. Данька вперше за час відсутності мами з Алісою був удома. Бабуся з мамою під кінець місяця вирішили подарувати йому хоч одні вихідні.
Перед сніданком, поки син ще спав, він вирішив трохи прогулятись. Неподалік від дому був великий овочевий ринок. Там були точки зі справжньою східною продукцією. Сухофрукти, горіхи, приправи… Все це було значно свіжіше й доступніше, ніж у супермаркеті. Та й неповторну базарну атмосферу ніхто не скасовував.
Він якраз почав збирати за собою чергу, обираючи курагу в знайомої жінки. У кишені штанів довго вібрував телефон.
Пропущений від Дані…
— Так, синулю. Доброго ранку! Ти вже прокинувся? Я скоро буду, куплю наших смаколиків, ще зелені на салат — і будемо снідати.
— Привіт, тат… — сказав сонний Данька. — Я тут за компом на балконі. Внизу мама на лавці сидить уже хвилин десять. Це точно вона. Я чув, як вона до дверей підходила. Але не дзвонила і не відчиняла ключами. Зараз просто сидить. Ти скоро?
— Зрозумів, мій рідний. Так… Дивно. Гаразд, я швидко. Не переживай.
Довелось згорнути покупки й поспіхом повертатись. Цей візит у вихідний день, очікування чогось біля під’їзду… Серце стало битись голосніше.
Піднявшись на третій поверх, він побачив прочинені двері квартири. Всередині були чутні чоловічі голоси. Вже за запахом тютюну він все зрозумів. Внизу біля початку будинку стояла порожня міліцейська машина.
Взуття. Килим. Прийняти як є…
— Так, ще раз. Дитячі книжки — скільки де були. Що ще? — лунав чоловічий голос на кухні.
— Так, все, начебто, — голос дружини. — Не знаю, штук п’ять-шість, у шафі були в нашій кімнаті.
Потім почулись клацання дверцятами кухні.
— Так, і чай от мій зник…
Що? Чай? Серйозно? Все це навіть для неї вже було перебором. Це відбувалось за якісь секунди, поки він розувся. Увійшовши на кухню з пакетами, він опинився «в гостях». На їхніх стільцях, за їхнім столом невимушено сиділи два співробітники, поклавши на стіл свої папки, ключі й несвіжі лікті.
— Добрий день, — було єдиним, що він встиг сказати, до того як у коридорі з’явився ще хтось. У кімнаті з’явились двоє в цивільному…
Мужик.
Той самий — недопалок, консерва, ганок райвідділу…
— Женін, — сказав перший, хто зайшов.
Що Женін? Якого Жені?
Чоловік простягнув посвідчення.
— Дільничний інспектор, Женін Валерій Олексійович.
— Пак, — сказав чи то ім’я, чи то прізвище другий, теж мигнувши корочкою. «Кореєць» насправді на вигляд був корейцем.
Дружина ходила з кухні й назад повз Даню — наче сина для неї не було. Ті, що сиділи на кухні, міліціонери піднялись і пішли оглядати дальню кімнату. Женін з корейцем залишились у вітальні.
До цього не можна якось адаптуватись. Швидкість розвитку подій, як і їхня кричуща безглуздість, не давали часу опам’ятатись. Він просто почав розкладати пакети.
— Я присяду, — сказав Женін, увійшовши на кухню.
— Так, будь ласка.
— Можна вас на пару хвилин? — сказав дільничний, вказуючи на другий висунутий стілець. — Я тут по ваших заявах — ви, діти… Я телефонував вам, викликати на бесіду.
Як цей Женін взагалі сьогодні сюди потрапив? Після «зниклого» чаю було вже не до цього…
— Не знаю. Може, не помітив. Іноді в мене бувають пропущені з невідомих, — сказав він.
— Зрозумів… Буває.
Сам тон дільничного був цілком дружелюбним — це давало можливість хоч трохи видихнути.
— Ви розлучаєтесь, вірно? — запитав Женін.
— Вже.
— Зрозуміло. Це завжди не без звернень. Вашими тілесними займається Маркова. Моє завдання — гасити тут все на місцях. Ці крики, сварки — не потрібні ні вам, ні сусідам. З’ясовувати стосунки при дітях — не найкращий спосіб. Почнуть на вас скаржитись мешканці… Мені й так вистачає роботи, район у нас — самі знаєте.
Попутно міліціонер, як звично, щось писав у папці, що лежала на столі.
— Загалом, давайте так. Я сьогодні з вами профілактичну бесіду провів, ситуацію роз’яснив. Далі — райвідділ. Згодні, що ваші сварки нікому не потрібні? — сказав дільничний, простягаючи аркуш. — Ось тут: «З роз’ясненнями в ході профілактичної бесіди ознайомлений». Дата, підпис.
Валерій Олексійович піднявся, застібнув папку з паперами і передав її Паку.
— Ми підемо, — сказав Женін, назвавши його по імені-по батькові.
Майже одразу за дільничними пішов і патруль із дружиною.
— Дань, зачини двері, будь ласка, — попросив він сина, а сам пішов до вікна.
Вийшовши з під’їзду, патрульні закурили з дільничними, що чекали на них, і пішли в бік машини. Дружина з якоюсь пластиковою папочкою пішла в інший бік — до зупинки автобуса.
Після того як «гості» пішли, він пропилососив підлоги і відкрив більше вікон. Вже за нарізкою овочів для салату згадав білі напівкеди. Дружина ходила вже котрий раз по дому у взутті. 
Людина, яка хоч якось вважає цю територію своєю, — розувається не думаючи. Тоді вперше промайнула тривожна думка — вона не планує тут жити. Що буде з дітьми, якщо вона зможе продати квартиру…
Він не міг без музики. Зовсім. Так склалось. В основному вона була електронною: прогресив, транс, хаус… Ці ритми завжди відгукувались із внутрішніми налаштуваннями. Нещодавно він міг проскакати всю ніч на сеті Armin van Buuren чи Markus Schulz. 
Зараз його внутрішній світ звучав як Eisbrecher. Ці німецькі хлопці своєю суворою енергетикою добре допомагали тримати удар. У дні без машини музика обов’язково була в навушниках…
Він ішов сьогодні на пошту не з порожніми руками. У пакеті було шість пачок морозива. На всяк випадок. Зазвичай там було три-чотири клерки.
Минулого разу він змусив своїм пізнім візитом закрити відділення на десять хвилин пізніше. Для державних контор це серйозно. Інших би вже вилаяли, але його тут чомусь любили. Ці тітоньки працювали тут, здавалось, ще з його дитинства.
Саме на цій пошті він колись виписував собі «Юний технік» і «Моделіст-конструктор». Сам. Копив гроші на сніданках у школі й оформлював підписку. Газети й журнали батьків чомусь не цікавили.
Вранці в поштовій скриньці він виявив чергове сповіщення. Ввечері схоже буде ще якийсь «сюрприз». За найближчі тижні він уже став відповідачем ще за двома позовами: поділ майна і поділ земельних ділянок.
Тих самих, через які дружина добилась квартири. З майном теж було цікаво — туди були включені всі автомобілі, що бували в сім’ї. Принцип простий — відкусити більше, ніж можливо.
Точніше, принципів тут не було.
Віддавши «дівчатам» у віконечко паспорт зі сповіщенням і пакет, він подякував за розуміння і пообіцяв виправитись. Сидячи на твердому незручному стільці-квадраті, взявся вивчати тут же в залі вміст конверта.
Поряд голосно скандалила якась бабуся у в’язаній блузці, схожій на мереживну скатертину.
Знову суд. Черговий поділ. Цього разу другої квартири, проданої чотири роки тому. Вона точно разом з тим, хто їй допомагає, з’їхали з глузду.
І в кожному позові та сама формула — вона настільки вела жалюгідне й незавидне існування в шлюбі, що навіть не підозрювала про існування в чоловіка всіх цих благ. Про наявність усього майна стало відомо після розлучення…
І звідки стільки коштів на все це? Він сам був уже трохи спантеличений витратами на юридичні послуги. І відняти все це зараз будь-якою ціною намагалась людина, яка за всі п’ятнадцять років сімейного життя внесла в нього сто доларів.
Він ніколи не рахував сімейних грошей, як і не вважав за потрібне на когось розраховувати. Його сім’я — його турбота. Ці сто доларів просто запам’ятались.
Рівно стільки коштувала дружини з її першим чоловіком «стінка», яку вона тоді продала після їхнього розлучення. Гроші, виручені з меблів, тут же поглинув ремонт у хрущовці.
— Люд, це…? — він почув своє прізвище. — Там ще один лист прийшов йому сьогодні. Віддай — він в скриньці на третьому.
Його знову покликали до віконечка. Він поклав на стійку паспорт. Такий тут закон. Те, що вони бачили документ п’ять хвилин тому, нічого не значило.
Бабуся в мереживі продовжувала шуміти.
Одного погляду на штамп «Районний відділ Міністерства внутрішніх справ…» було достатньо — міліція. Таких листів ще не було. Щось по тілесних.
Він прямо відчув, як відходить кров у пальцях… Вся пошта разом із бабусею зійшлась у фокусі на першому аркуші в руках.
Реквізити сторін, його ПІБ…
Офіційне повідомлення про постановку на профілактичний облік…
Повідомляємо, що відповідно до статті 12 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї»…
Вас поставлено на профілактичний облік…
…офіційне попередження.
…проведена профілактична бесіда.
…протокол.
Минуло три дні. Рівно три дні на те, щоб цей лист зміг прийти поштою. Дата на повідомленні про постановку стояла суботня. Того дня він сам собі на кухні підписав вирок…
Пошта знову з’явилась від різкого поштовху в плече. Скажена блузка тепер кричала йому:
— Вимкни свою музику. Я тебе прокляну.
Він навіть не одразу зрозумів, що відбувається. У навушниках на шиї поцокував хвацький німецький індастріал…
— Нічого не вийде, — сказав він, лизнувши пересохлі губи. — Схоже, що вже.