Свято

Сад — це маленький ліс із яблуками. Я бачила в Телеку. У нашому саду дерев було небагато. Може, вони ще маленькі? Дітки дерев.
Дитячий садок…
Тут чомусь був паркан. Щоб ми не втекли, чи хтось не прийшов? Незрозуміло… Ми махали крізь його сітку людям на вулиці, коли гуляли.
У нашому дитячому садку були дві запасні Мами. У них ще були великі імена. Аліса їх називала Майна Неолідівна і Таня Баїсона.
Вони не справжні, бо це така робота. Я чула в шафі, як вони про це говорили. Вони просто любили так працювати — коли багато дітей.
Вони вчили всіх їсти, взувати кросівки й мити руки. Наші Мами багато малювали. І красиво приклеювали папірці й листочки з кущів. Діти їм завжди допомагали.
Тут був свій пластилін. Але додому звірят із нього забирати не можна було. У нього не було запаху, як пиріг, як у нашого вдома. Він пах дитячим садком.
Аліса дарувала Тату багато малюнків і наліпок. Він їм дуже радів. Тато акуратно ніс їх додому, коли нас забирав.
Вдома на холодильнику їх зібралась ціла купа. Тато дивився на них і навіть цілував, коли нікого немає. Я бачила.
У садочку був режим. Це як у Бабусі. Не можна гратись коли хочеш. Треба їсти три рази всю тарілку, поки не прийде Тато чи Даня.
І ще є тиха година. Годину я вже знала — це як цілий мультик. Тільки ця тиха година була зовсім не як мультик. Довго-довго. А тиха вона тому, що не було звуку.
Спочатку діти шуміли по підлозі своїми маленькими туалетами, потім хтось із Мам розповідав усім книжку. Я теж любила її слухати. А потім було тихо…
Я чекала, коли ми підемо гуляти. Це було в мене найулюбленішим у дитячому садку. Тато навіть зробив Алісі тут рожеву пісочницю, всі діти в ній грались.
Зараз усі постукають тарілками й чашками. Потім заспівають пісню або пошелестять папером і олівцями… У шафі відкриється двері, і ми підемо у двір.
На вулиці всім треба гратись біля своєї Мами. Там є ще й інші діти, але до них не можна. Бо ми переплутаємось.
Ми гуляємо своїми сімейками. Як у парку, коли ми з Татом дивились на каченят із їхньою Мамою. Аліса нікуди далеко від пісочниці не відходила, щоб ми не загубились.
Після прогулянки Аліса завжди мене цьомала і садила в шафу.
Була година без звуку, коли двері відчинила… Бабуся. Вона майже ніколи сюди до нас не приходила. Вона взяла Алісину кофту й кросівки і зачинила шафу знову.
Потім я почула Алісу. Вона хникала і казала, що хоче спати. І ще вона не хотіла одягатись. Бабуся тихенько сказала:
— Зараза мала.
Напевно, вона захворіла. Але трошки. Знову відчинились двері. Бабуся шукала штани. На мене впав Аліскин листочок. Хлоп — і знову темно.
Я чула, як Аліса плакала поряд. Потім стукнули двері групи, і вона плакала вже за вікном. Вона казала:
— Де моя панда?
Бабуся повернулась гучними кроками, смикнула шафу і віддала мене Алісі. Я боялась тут залишитись самою і дуже зраділа. Аліса притиснула мене до своєї мокрої щоки.
Ми йшли додому якоюсь неправильною дорогою. Бабуся, напевно, заблукала. Ми ніколи не їхали додому трамваєм.
Аліса тримала мене біля вікна, і ми бачили, як проїхали наші з Татом гойдалки. Ми точно неправильно йдемо додому. Після трамваю Бабуся повела нас на підземний потяг…
Ми з Алісою побачили знайому червону шапку. Дядько, якого слухався маленький автобус. Ми їдемо до Бабусі. Аліса знову заплакала.
— Я хоцу дадому, хочу до Тата… — казала вона.
Бабуся її не чула, вона говорила з якоюсь тіткою.
Ми хотіли з Татом у кіно. Вдома наш подряпаний Телек, наші мультики… Тато з Данею. Мені теж хотілось плакати.
Вдома в Бабусі нікого не було. Навіть Мами. Ми були просто самі. Бабуся поставила свою сумку, зняла туфлі й сказала:
— Залиш нарешті цю іграшку і йди мити руки.
Потім ще сказала:
— А кросівки знімати твій Тато не вчив?
Я зрозуміла, що роблять коли тиха година. Ми просто довго сиділи в кімнаті. Тихо… Тільки годинник цокав. Потім Бабуся сказала своєму телефону:
— Так, все добре. Вдома. Чекаємо, — і пішла на кухню.
Аліса захотіла взяти свій журнал. Ми купили його з Мамою, коли сюди приїжджали. Коли вона його тягнула, зі стола впав Бабусин крем.
Він не зламався, просто впав. Ми підняли його і поставили назад на стілець. З коридору почувся голос Бабусі:
— Що там відбувається?
Вона побачила свій крем і голосно поставила його на місце.
У Бабусі десь у коридорі була пташка. Вона знала, коли хтось приходить. Чив-чив-чив-чив-чив… Напевно, прийшла Мама.
Це була сусідка баба Ніна. Так її називала Мама. Ми чули, як вона чхає за стінкою, коли тут засинали.
Бабуся з сусідкою пішли на кухню. Вони зачинили двері й говорили як секрет. Це близько і трошки шипіти. Ми тихенько прийшли й хотіли послухати. Баба Ніна сказала:
— Та ти шо… Надовго?
— Не думаю. Швиденько все зрозуміє. А поки її не побачить. Хай звільняє квартиру моєї доньки, — сказала Бабуся.
— А син?
— Дунька? Хай з ним сидить, раз такий дорослий.
«Моєї доньки» — це, напевно, наша Мама. Бабуся називала Маму — Доня. Потім засвистів чайник, і до дверей хтось підійшов. Ми побачили велику тінь на склі й утекли.
Коли пішла сусідка, Бабуся прийшла до нас у кімнату.
— Миємо руки. Будемо їсти, — сказала вона й пішла назад на кухню.
Ми не встигли поїсти в садочку після тихої години, і живіт уже був порожній.
У Бабусиній ванній був дурнуватий кран. Там була тільки холодна вода. Теплу вміли вмикати дорослі. І мило було високо, тверде. У пляшці мила в Бабусі, як у нас удома, не було.
На столі були дві тарілки з вермішеллю і яєчнею. Бабуся чомусь пожарила вермішель. Це була несмачна їжа, вдома таку Тато не робив.
— Кинь уже цього ведмедика. Сідай за стіл, — сказала Бабуся.
Потім вона забрала мене в Аліси і віднесла в коридор. Я чула, як Аліса не хотіла їсти жарену вермішель. А потім знову плакала.
Мама прийшла, коли вже була ніч. Вона трохи поїла й довго дивилась у телефон. До нас у кімнату заглянула Бабуся, і Мама сказала:
— Все, давай спати. Я скоро прийду.
— Я не хацю спати, — сказала Аліса.
Тоді Мама вимкнула телефон і сказала:
— Не зли мене, бо зараз як лусну.
Я вже зрозуміла — лусне це не Мама. Вона не про себе… Ми її чекали-чекали. Не хотілось спати.
Вранці, коли ми прокинулись, Мами вже не було. У Бабусі завжди був вихідний. Ми поїли кашу як у садочку і довго сиділи вдома.
Потім трошки зайшла баба Ніна. Вона принесла нам три цукерки. Бабуся їх забрала і сказала, що дасть після супу. А потім, напевно, про них забула.
Зате після супу ми пішли на вулицю. Тільки не на майданчик, а по справах. Це коли треба десь довго стояти, багато людей, і немає стільців щоб відпочити.
Ми сходили на одну справу, потім на іншу… А потім у магазин і знову додому. Бабуся показувала нас усім, з ким віталась. Ми так і не встигли погуляти, але втомились і вирішили поспати.
Коли прокинулись, Бабуся увімкнула нам на своїй коробці нудний дорослий мультик. Раптом заспівала пташка. Мама. Ми побігли її зустрічати. Вона віддала Бабусі багато якихось папірців і пішла мити руки.
Аліса вже поїла, і ми просто сиділи з Мамою на кухні. Коли Мама помила тарілки, ми думали, що підемо з нею на дитячий майданчик.
Він був прямо за балконом. Весь день там сміялись діти. Але Мама взяла свій телефон і знову з ним сиділа на ліжку.
Коли прийшов вечір, нас знову залишили засинати. Дорослі сиділи в іншій кімнаті. Я зрозуміла — Дунька це був Даня. Бабуся забула, як його правильно звуть.
Вони знову говорили старі й нові погані слова про Тата. Бабуся говорила Мамі:
— Дотискай цього виродка.
Нічого не зрозуміло. Бабуся говорила, що з нами втомилась. Але ми ж навіть сьогодні не гуляли — тільки по її справах.
Мама сказала, що завтра буде важливе дитяче свято. Вранці ми всі туди підемо. Бабуся, напевно, забрала нас із садочка на це свято.
Мама розбудила нас, коли була ще ніч. Вони з Бабусею вже були одягнені. Чай Алісі не зробили.
— На посвяченні поп’єш. Зараз нічого не можна, — сказала Мама.
Умиватись теж не треба було. Тільки одягатись. Нас уже чекали.
Сонечко прокидалось, коли ми всі разом вийшли на вулицю. По дорозі на свято ми зайшли на той Машторф. Там було дуже багато людей. Вони знову раділи й обіймались.
У них усіх були дивні імена. Всіх дівчаток звали Сестра, а хлопчиків — Брат. Так не буває. Не буває стільки братиків і сестричок. Братики — це Даня й Ілля, а сестричка — Аліса.
Потім усі разом почали радіти, як на Новий рік. З машини вийшов у білому костюмі й білих туфлях той несправжній Бог.
Він ішов до дверей, і всі хотіли його торкнутись. Декого він будив — трусив рукою їм волосся. Один дядько так заснув, що прямо впав.
Люди почали заходити всередину, на ті темні сходи. Там сьогодні було світло, і висіли різнокольорові паперові штуки й гірлянди.
Всі залишали свій одяг у маленькій кімнаті. Ми залишились із Бабусею, а Мама кудись пішла.
Потім прийшла тітка в білій піжамі й стала збирати всіх дітей. Бабуся підштовхнула до неї Алісу, але вона не хотіла. Тітка в піжамі усміхнулась і потягнула Алісу за руку.
Бабуся хотіла забрати мене, але тільки боляче смикнула за лапу. Щось тріснуло — здається, нитка.
На моїй чорній лапі з’явився маленький білий сніг. Так було в Дані, коли він порізав палець. Тільки в нього він був червоний.
Я залишилась у руках Аліси, і нас із іншими дітьми повели у велику кімнату. Тут були тільки діти. Тітка пішла. Один маленький хлопчик весь час плакав.
Потім вимкнулось світло, і стало трошки страшно. Аліса сильно притиснула мене до живота.
Заграла музика, і з’явилось чарівне світло. Все темне зникло, а світле стало світитись синім. Замовк навіть хлопчик.
В Аліси світилась футболка й зуби. А в мене на лапі світився мій сніг. Я сховала його, щоб не бачила Аліса.
Світло помигало ще різними кольорами, а потім стало тихо, і прийшли одразу дві білі тітки. Ми зраділи — без Мами й Бабусі тут нам не подобалось.
Нас відвели на ту сходинку, де був святковий ранок. Дорослі співали пісні. Всі тут були в білих піжамах. Тільки трохи людей сиділи на стільцях у своєму одязі.
Ми помітили там Бабусю. Вона весело нам махала, показувала великий палець і малювала рукою плюс.
Потім вона показала кудись на нас, і ми побачили Маму. Вона теж була в білій піжамі. Ми так рано сьогодні прокинулись, щоб усі разом тут спати?
Мама нам теж помахала і зробила повітряний поцілунок. Потім почалась якась незрозуміла гра.
Всі білі люди підходили до великої ванни і туди залазили. Там був теж білий дядько, який тримав їх за спину, поки вони мились.
Решта плескали й вітали помитих. Головний дядько з перснем стояв поряд і голосно називав їх по іменах.
— Вітаємо і приймаємо нашу сестру Лікерію, — сказав він, коли помили нашу Маму.
Нам з Алісою така гра не подобалась. Маму не так звуть. Не можна брехати. Навіть коли граєшся в Бога.
Потім білі дядько й тітка прийшли по дітей. Вони відвели нас до головного, і він почав класти свою руку нам на голови. Вона пахла сигаретами Дідуся.
Він назвав Алісу Божим дитятком. Мама дуже раділа й робила перед собою руки будиночком.
А мені хотілось його вкусити.
Хтось ззаду витягнув мене з рук Аліси і відніс у ту кімнату з чужими речами. Там я лежала, поки всі не прийшли одягатись.
Ми нарешті вийшли з цього дому, і поки всі обіймались, хотіли втекти. Але тут був паркан, як у садочку.
Якщо це було те Мамине свято, то воно було зовсім не для дітей.
Несправжні брати й сестри не розходились. Всіх покликали в їдальню. Мені було цікаво подивитись, що це таке. У садочку в нас теж була їдальня, але ми туди не ходили. Їжу дітям приносила тітка Іра.
Їдальня — це один величезний стіл. Усі люди сіли на довгі стільці навколо нього. Поряд із Мамою сів дядько з зачіскою-їжачком. У нього були навіть голки на щоках.
З іншого боку була Бабуся і якась дивна Мама. У неї були парфуми як варення. Мама її називала — Духовна мати.
Вона була як Бабуся, тільки трохи новіша. У неї було таке саме жовте волосся й широкі руки.
На столі був посуд, як той, що ми викинули в Мальдосі. І дуже мало їжі. Стояла вода і сік, таке саме несмачне сухе печиво, і трошки яблук і бананів.
Аліса потягнулась до шматочка банана, а Бабуся зробила брови на носі й відтягнула її руку.
Головний дядько вже був в іншому блискучому костюмі. Він багато говорив і махав руками.
Іноді всі вставали й торкались свого серця, а потім піднімали руки вгору. Ми з Алісою сиділи в Мами на ногах, і мене вже двічі впустили.
Нарешті всі заспокоїлись. Головний кудись пішов, і люди просто говорили. Багато голосів — як дзижчать бджоли.
Коли сумно чи нудно — треба згадувати щось хороше…
Чому ж не прийшов наш Тато? Ми ж хотіли піти на великий Телек. Я згадала, як одного разу ми сходили з ним погуляти в наш улюблений парк.
Спочатку ми поїхали в «Дитячий світ». Це такий величезний магазин для дітей. Туди ми іноді заходили перед прогулянкою в парку.
Того дня Тато купив Алісі гарну маленьку сумочку, яку вона собі обрала. Вона була прозора, як скло.
Всередині були кільця й усілякі маленькі іграшки, які можна було до них чіпляти. Ці кільця можна було надягати на пальці, як Мама.
Алісі сподобались кільця з кошеням і маленькою лялькою. Тато допоміг їй їх зробити, а потім сказав:
— Доцю, ми трошки пізніше підемо в парк годувати каченят і білок, а зараз знаєш що? У мене є маленький сюрприз. Ми підемо з тобою дивитись багато-багато рибок. Тут є таке спеціальне місце — «Морська казка».
— Так, Тат, хачу рибок дивитись, — сказала Аліса, і ми пішли в самий низ.
Тато купив смужки, які в нас забрала біля дверей тітка. А потім ми справді потрапили в казку. Там був зовсім інший світ і запах.
Підлога і стіни були з дощок. А у вікнах були рибки. Багато різних рибок. Маленькі й великі, кольорові й просто блискучі.
Там були навіть акули й крокодил. Були цікаві риби — медузи — вони плавали як пакети. А ще були диво-риби — скати. Вони були великі й дуже красиві.
Найчарівнішим місцем у цій казці була велика труба. Вона була як вікно. Крізь неї було видно всю воду. Скрізь плавали різні риби й черепахи. Вони плавали навіть на стелі.
— Вау, клас. Так, доцю? — сказав Тато.
Аліса його, напевно, не почула. Вона розглядала все навколо.
Ми там довго гуляли, а потім уже захотіли їсти. Тато повів нас у магазин, де ми купили в парк їжу для себе й наших дружочків.
Там був наш куточок, де ми завжди годували пташок і білок. Каченят і голубів ми нагодували, а білки так і не прийшли. Аліса їх кликала-кликала, стукала горішками…
— Ну що, доцю. Пора додому, — сказав Тато.
Аліса його зі мною обійняла…
І хтось сказав:
— Донька Божа.
У мене смикнулась голова, і я прокинулась. Ми сиділи вже біля Бабусі. Вона забрала Алісу до себе на стілець.
— Наша донька Божа, — повторила Бабуся.
Аліса доця. Татова доця, — подумала я.