30.04.2015

Це були одні з найважчих днів під одним дахом.
Кожен день перетворився на протистояння. Тут зійшлось в одну точку все. Небажання піти з власного дому просто через чиюсь примху. Страх залишити дітей. Не бачити, як вони засинають і прокидаються. Все ще віра в те, що не може одна людина ось так безкарно перекреслити життя трьох інших.
Він уклав договір про адвокатські послуги з одним із найуспішніших юристів, до яких зміг дотягнутись. Тим самим, що не зникав із соцмереж і телевізора. Успішний, епатажний. Захисник політиків і зірок. Гроші не мали значення — це вартість його життя. Його сенсу.
Поки він вибудовував свою лінію захисту з адвокатом у юридичній площині, вдома з ним боролись без правил. Одного разу дружина — ще на самому початку їхнього протистояння — сказала йому:
— Я буду добивати тебе доти, поки ти не звалиш. Навіть якщо на це знадобиться десять років. Або… тебе винесуть звідси в пакетах.
Здавалося, її навіженість свідчила про те, що рахунок для себе вона вела вже не на роки. Дні, максимум тижні. Причиною скандалу міг стати будь-який предмет, зсунутий з місця, дотик до їжі… У дружини стали з’являтись власні продукти, які треба було відрізняти в холодильнику від спільних.
Він терпів усе. Адвокат запевнив — немає безнадійних справ. Йти просто так з власного житла — верх нерозважливості. Буде боротьба. Можливо, досить тривала і така, що вимагатиме ресурсу. Заради того щоб бути з дітьми, він готовий був на багато що.
Сьогоднішній ранок не минув без ексцесів. Було й тягання за руку доньки, і її плач. Дресирування його брудними черевиками по килимку. А потім і тим самим черевиком — у груди…
Він стояв біля вікна балкона, чекаючи, поки дружина з’явиться з донькою з під’їзду. Вона спеціально розвернула Алісу так, щоб він не міг їй помахати. Провівши їх поглядом, наскільки дозволяв огляд, він повернувся в кімнату.
У відображенні вікон на екрані телевізора впало в очі щось стороннє. Підійшовши ближче, він не повірив очам. Уся права частина екрана внизу була пошматована чимось гострим. На деяких глибоких подряпинах усе ще біліла стружка.
Коли? Як? Увечері вони дивились його з дітьми. Спали в цій же кімнаті з Данею — за три метри від екрана.
— Дань, ти нічого не бачив, не чув уранці? — запитав він у сина.
— Ти про що, тат?
Він показав сину на телек.
— Трясця. Ні, не бачив.
Діти вже теж долучились до нового сімейного лексикону.
Було видно, як син задумався. Він не хотів про щось говорити.
— Тат, мама говорила мені вранці щось про те, що можуть бути якісь «вибрики»…
Вибрики не змусили себе чекати.
Мінуси топ-адвокатів — вони над усім цим. Коли в клієнта земля під ногами горить, їм все так само комфортно на масажній кушетці чи за келихом віскі. Ніхто не обіцяв гарячих ліній. Телефон юриста не відповідав.
Що робити, крім як сфотографувати пошкодження і їхати в райвідділ? У будь-якому разі це чергове божевілля треба фіксувати. Він зробив кілька фото частини екрана і телевізора в цілому.
На роботу довелось відправити повідомлення, що збори будуть на годину пізніше.
— Їсти щось будеш, синулю? Ми вранці тільки чаєм із печивком і бананами перекусили.
— Та ні, тат. Я поки не хочу.
— Гаразд. Тоді я буду збиратись. У холодильнику є готова їжа, розігрій собі щось удень.
— Так, звісно. Дякую.
Це вже ставало схоже на якийсь поганий сон. Двір районного відділу міліції. Все ще квітучі магнолії, плац, спортмайданчик. Прохідна…
Сьогодні було щось особливе. Весь хол з ранку був забитий людьми. Кімнати за склом практично не було видно. Він дізнався, хто останній у черзі, і вийшов на вулицю.
На ганку хтось із відвідувачів розминав недопалок у консервній банці. Коли вони зустрілись поглядами, склалось враження, наче чоловік його впізнав. У якийсь момент навіть здалось, що той хоче щось сказати. Курець повернувся і зник за дверима тамбура.
Він присів на найближчу лавку. Від неробства почав розглядати ранкові фото. Якщо не рахувати тих порізів, що були нашаровані одне на одного, їх було двадцять вісім. Двадцять вісім… «Вона не втрачає контроль. Вона діє свідомо».
Треба було йти всередину. Люди потроху виходили з будівлі, але й нових було чимало. Треба тримати чергу.
Більше години життя знову було віддано цим прокуреним стінам. Заяву було здано черговому — брати талон не мало сенсу. Треба розшукати адвоката. Що якщо ввечері вдома поміняють замки чи спалять його речі. Він не знав, до чого готуватись.
Тим більше що деякі його речі вже почали зникати. Дружина забрала все, що дарувала на свята. Від пари взуття до сонцезахисних окулярів. Вона пам’ятала все.
Він запізнився на півгодини на ним же перенесені збори. На щастя, з робочою сім’єю все було гаразд. Тут було розуміння.
У другій половині дня прийшло повідомлення від адвоката: «Не можу говорити. Пишіть». Він описав ситуацію коротко. За годину прийшла відповідь: «Увечері наряд міліції. Фіксуєте все через протокол».
Він зрозумів, що це вся інформація на сьогодні. Ранкова заява — це не те саме? Передсвятковий день. Треба ще встигнути в РАЦС — він працює на годину менше.
На початку п’ятої він паркував машину біля «урочистого» будинку. Безглуздого, колись білого, схожого чи то на надрізаний торт, чи то на розкриту книгу. Він стояв перед такою ж утомленою радянською дев’ятиповерхівкою. Здавалося, вони були одним цілим. Архітектурна композиція — ніби щось святкове і побут, що невідступно йде за ним.
Трохи більше чотирьох років тому вони отримували тут своє друге «Свідоцтво про реєстрацію». Як тоді здавалось, уже назавжди… Сьогодні тут треба було забрати «свідоцтво про смерть». Їхнього шлюбу…
Попри притаманну цим конторам метушню, все вдалось зробити досить швидко. На годиннику було 16:35. Можна було ще встигнути забрати Алісу з дитячого садка. Він набрав Даньку.
— Синулю, Аліску з садка ще не забирали?
— Ні.
— О, ну добре. Тоді я заїду по неї десь протягом півгодини.
— Ой, ні, тат. Почекай. Мама дзвонила, вона її вже забрала. Або бабуся — я так і не зрозумів.
— У сенсі? Бабуся що, у нас?
— Ні, я сам не зрозумів.
— Я теж нічого не зрозумів. Гаразд, мій рідний, їду додому.
Машину в гараж вирішив поки не ставити. Треба було якнайшвидше закінчити з міліцією. За десять хвилин до дому він набрав 102 і зробив виклик.
— Зараз міліція приїде, — попередив він, піднявшись додому, Даню. — З приводу телевізора. Постараюсь, щоб ненадовго. А мама де з Алісою?
— Не знаю, тат. Ще не було.
Пролунав дверний дзвінок. Наряд. Він уже був готовий до берців — килим встиг згорнути. Двоє небагатослівних чоловіків вислухали пояснення і записали в папку. Він помітив погляд одного з них на принтері.
— Можна у вас попросити трохи паперу? — сказав той, що був нижчий.
Згадалось, який квест знайти зайвий аркуш у них за склом. Він глянув на лоток принтера — на око не більше десяти аркушів. Відкрив шухляду тумби. Там у пачці було трохи менше половини.
— Ось, тримайте.
Вони обидва так несподівано подякували. Це різко контрастувало з тим, що він уже встиг відчути після яблук і в кабінеті слідчого.
Вхідні двері були відчинені. У коридорі з’явився шум. Це була дружина. Вона, взута, пройшла крізь кімнату наче там нікого не було, і почала збирати щось у шафі й на тумбах.
Він не міг зрозуміти, що відбувається.
— Це ваша дружина? — запитав один із міліціонерів. — Як звати? — запитав він уже в колеги. Вони покликали дружину на ім’я по батькові.
— Добрий вечір, ми тут за викликом вашого чоловіка…
— Він тут ніхто. Ми розлучені. Можна швидше, я поспішаю, — перервала «не дружина».
Він був у здивуванні від того, як розгортаються події. Здавалось, зараз вона нарешті хоч якось відповість за скоєне, трохи схаменеться.
— Вам щось відомо про це? — сказав правоохоронець, вказуючи поглядом на телевізор.
— Ааа, це. Діти, напевно, — сказала вона і попрямувала з пакетами до виходу.
Тільки зараз він подумав про це. Знову згадалась Н. Н. Подряпини були дійсно в такому місці — нижня частина екрана, — що можна було легко все звернути навіть на Алісу.
Вона одержима, але точно не божевільна.
Він був вражений, як їй вдалось буквально осадити двох материх чоловіків при виконанні. Не вона зараз була підозрюваною чи хуліганкою. Це вони їй заважали на її території. Така пиха й безапеляційність працювала дивовижним чином.
— Телефон її є? — знову питання одне одному, наче його тут немає.
— Вас викличуть, — сказав міліціонер уже практично в зачинені двері.
— Дань, подивись у вікно, будь ласка. З ким там Аліса.
— Мама сама пішла кудись у бік магазину…
Стемніло. Він чекав весь вечір — дружина от-от повернеться з донькою з прогулянки. Що це були за пакети? З ким була Аліса? Бабуся… Що означає «або бабуся забрала»? Невже вони знову поїхали на вихідні в Ірпінь? Він обіцяв доньці, що вони вперше сходять на мультик у кіно. Розповідав їй, який там величезний телек.
Телек…
Вперше відтоді, як він був ним куплений, його не хотілось вмикати. Він працював — подряпини не пошкодили матрицю. Але він перестав бути сімейним вікном у світ мрій. Сьогодні вранці це вікно було розбите…
День був не з спокійних. Сон прийшов несподівано.
30 квітня 2015 року.
Наступного ранку стало зрозуміло — доньку все-таки вивезли. Він пив у тиші свою каву. Даня ще спав. На тумбі чогось не вистачало. Фоторамка. Вона лежала перевернута екраном донизу. Піднявся, щоб її поставити.
Маленький Данька біля його першого «Мерса». Попівка. Там на Полтавщині в тещі була їхня з чоловіком маленька сільська хатка. Двічі дружина відправляла туди до своєї мами на літо їхнього сина.
Як же він тоді за ним сумував. Рахував дні. Мчав у серпні його забирати на своїй службовій машині…
На кухні на кошику для білизни лежав маленький рожевий плащик. Він обійняв його і глибоко вдихнув знайомий рідний запах.
Перше травня. Сьогодні тільки п’ятниця. Так довго ще чекати до повернення Аліси в неділю…