Сюрприз

Вдома нікого не було.
Яким же порожнім він ставав без людей, що наповнюють його змістом. Данька сказав, що піде до друга. Дружина з Алісою щось зачастили з прогулянками.
Він провів руками по стінах. Дім — як щось живе. Він завжди так до нього ставився. Кожен куточок зберігав сліди його любові й уваги.
Присівши на кухні, він вирішив просто трохи відпочити. Незвично. Не працює телевізор, немає Даниних чатів…
Немає криків і плачу…
Розвиток недобрих думок перервав металевий стукіт. Вони вже були тут. Рідні котячі душі. Ось хто не дасть цьому дому бути зовсім порожнім. Два абсолютно різних характери. Кицька, що не давалась дітям у руки, норовлива, застрибнула на коліна. Тоді як сама плюшева доброта — кіт — все ще натякав біля мисок на вечерю.
Він усміхнувся. Все як у людей. Свої темпераменти, взаємини, пріоритети… Гармонія протилежностей. Погладивши кицьку, він піднявся, щоб їх нагодувати.
Переодягнутись, щось приготувати… Хотілось просто полежати, подивитись щось на «Discovery». Накопичилось багато записів на диктофоні. При тій динаміці, з якою почали розвиватись події, щось упускати з виду було неприпустимо. Поки нікого немає, можна пройтись по файлах.
Він повернувся в кімнату. Треба поставити на зарядку телефон із «диктофоном» і знайти навушники.
На тумбі з телефонними аксесуарами стояла його туалетна вода. Глянувши на неї, він зрозумів, що вже кілька днів нею не користувався. Раніше такого ніколи не було. Він натиснув на розпилювач, піднісши флакон до зап’ястя.
Основною нотою композиції було щось морське. Колись його перший серйозний парфум так і називався — «Ocean». Він не знав, як пахне справжній океан. Але напевно, як море. А що може бути кращим за море? Магія запахів. Найсильніший хранитель спогадів. Одразу всередині стало набагато комфортніше.
Поряд із водою на тумбі стояла електронна фоторамка — подарунок співробітників. Вона за заданим графіком гортала протягом дня найприємніші моменти.
Поки коти хрумтіли кормом, він затримав погляд на екрані.
Зима… Червоні щоки і мокрі шапки. Їхній перший досвід із гірськими лижами. Вони з дружиною вперше поїхали з друзями в Карпати. Люди весь ранок носились поряд на лижах і сноубордах. Вони з дружиною просто не знали, чим ще прикластись до снігу. Дупа й боки були в захваті нового виду відпочинку. Слово «чайники» набуло сенсу — від них просто валила пара.
Не допомагали й «інструктори», які просто за оплату каталися поряд. Після обіду, невідомо навіщо взявши з собою лижі, вони вже були сповнені рішучості кинути це сумнівне заняття на користь глінтвейну. Оглядаючи місцевість у пошуках кафешки, вони помітили чоловіка, що прямував до них. Лижі, екіпіровка, сива щетина… Він був далеко не молодий — скоріше ближче до заслуженого відпочинку.
— Я бачив, як увесь ранок ви каталися на дупах. Лижі не пробували? Можу навчити.
Вони всі разом засміялись.
— Мене звати Владек, — він назвав плату за годину і надихнув обіцянкою результату. Судячи з говірки, був місцевим.
На язиці вже відчувався смак цедри з корицею… Але лижі виявились сильнішими. Вигляд щасливчиків, що гальмували біля підніжжя, був вагомим мотиватором.
— На підйомник йти не треба. Ходімо за мною. Нам буде достатньо цього, — сказав інструктор, вказуючи на невелику ділянку внизу спуску.
Ця авантюра підкуповувала незвичністю підходу. Піднявшись угору, Владек поклав свої лижі і запропонував зробити те саме. Далі близько півгодини він розповідав, показуючи на собі всі деталі. П’ятки, нахил, погляд, переступання… У якийсь момент їхній ентузіазм змінився переглядуванням. Знову якийсь трюк аборигенів? З такою погодинною оплатою можна й поговорити.
Мабуть помітивши це, Владек сказав:
— Ну що. Беремо лижі і піднімемось на середину спуску. Там є хороша ділянка.
Фокус був у тому, що вперше вони обидва впевнено піднялись на бугелі. Це було початком відкриттів. Вони спустились на цьому відрізку кілька разів разом з інструктором, потім самі. І ще раз самі, і ще… Як усі інші. Не збираючи лижі по схилу. Не було страху. Було розуміння.
Їхня година підійшла до кінця.
— Я бачу, щось виходить? — запитав з усмішкою Владек. Їхній щасливий вигляд говорив краще за слова.
— Втомились трохи від моєї балаканини? Я помітив.
Як виявилось, Владек був педагогом, працював до пенсії директором однієї з тутешніх шкіл. Той випадок, коли правильна передача теорії — результат.
— У мене зараз наступні учні. Якщо захочете позайматись ще — я тут щодня. Але вам це, скоріше за все, вже не знадобиться.
Владек підморгнув, застібнув рукавички і помчав униз, залишивши за собою сніговий пил.
Вони піднялись на самий верх самі і спустились без жодного падіння. Найсмішнішим було те, як швидко це відбувається, якщо не валятись через кожні десять метрів…
Через рік була Польща. Наступні зимові сезони вони проводили в чарівних горах Закопане. Там же він поставив за один день на лижі Даньку — все за тією ж методичкою від Владека. Це працювало… Та так, що сина часом внизу встигала ловити тільки страхувальна сітка.
— Тат, навіщо ви повертаєте туди-сюди, так же не можна набрати нормальну швидкість, — говорив семирічний гонщик.
Довга поїздка потягом, камін у будиночку вечорами, запах місцевих корчм у горах. Тільки що все це знову опинилось поряд.
Гори… Це був другий рік їхнього з дружиною розлучення. Восени вони вже знову були разом. Даньці на той момент не було ще десяти. Був прийнятий виклик друзів — Говерла.
Група порядку п’ятнадцяти людей, деякі з яких по приїзді від сходження утримались. Караван машин мчав раннім ранком, віддаляючись від столиці назустріч пригодам. Початок травня. Неймовірний час пробудження природи. По дорозі — гірські річки, квітучі сади і давні фортеці… Після короткого ночлігу в передчутті головної події всі знову розійшлись по машинах.
Біля підніжжя компанія була на початку одинадцятої. Зустрівшись із провідником, пройшли інструктаж, перевірили спорядження і вийшли. Близько години шлях лежав скоріше лісом, ніж у гору. Повітря переповнювали запахи хвої, черемші і талої води. До полудня багато хто з дорослих слідом за верхнім одягом відправив у рюкзаки светри і флиски. За відчуттями це було найближче до літа. Комфортного, ще не пекучого.
З часом шлях почав набирати ухил все крутіший. На якомусь етапі вони знову повернулись у прохолодну весну і теплий одяг. Залишався один відрізок. Фінальний. Місцями доводилось хапатись руками за висохлу траву, щоб не втратити рівновагу і не піддатись тязі вниз. Він ішов усюди слідом за сином — щоб той був постійно на виду. Перед кидком до вершини група зробила невеликий відпочинок.
Хтось пив із термоса чай, інші намагались зберегти на фото цей простір і велич… Дехто вже терли поперек і коліна. Подібні випробування добре розкривають сплячі десь усередині сюрпризи. Перепад висот і температури, години в русі складною місцевістю. Втомились усі дорослі. Заскиглив трохи й Данька.
— Синулю, дивись. Ось вона — вершина. Заради неї все й затівалось. Все, що було до — було тільки заради цього короткого шляху на самий верх. Ми разом. Ми команда. І ми це зробимо.
Туристи, що проходили повз, вітали групу і підбадьорювали наймолодшого її учасника. Через півгодини їхня компанія стояла біля тієї самої конструкції в стрічках… Тут. Зараз. На найвищій точці країни. Втомлені й щасливі.
Погода в горах змінюється вмить. На вершині була справжня зима. Сніг, лід і вітер…
Спуск проходив іншим маршрутом. Пройшовши невеликий його відрізок, вони потрапили в густий туман. Ідучи одне за одним, поступово скорочували дистанцію через погану видимість. Почався дощ. Осінь. Справжній промозкий листопад. Сильний вітер ускладнював діставання дощовиків із рюкзаків. Надягати їх довелось, допомагаючи одне одному. Провідник ухвалив рішення змінити шлях униз. Далі було пробирання крізь промоклий щільний молодняк, невеликі струмки і продувані з усіх боків ділянки із сухою травою і квітами.
У декого ще більше почали тріщати суглоби і вуха. Тиск, вологість… Це сповільнювало загальний темп групи. Момент переходу нудьги в адреналін. Стали все більше лунати жарти і сміх. Загальний настрій був далекий від зневіри. 
Дехто ділився припасеними в кишенях смаколиками, хтось допомагав одне одному пересуватись. У нижній точці вони були близько шостої вечора. Мокрі, веселі. У рази дружніші й сильніші, ніж ще сьогодні вранці.
Море… Його тут на фото, мабуть, було найбільше. Новий Світ. Якось він поставив питання на форумі свого автоклубу: «Кримчани, підкажіть, яке місце на вашу думку найбільше заслуговує на увагу для відпочинку». Думки під постом розійшлись, але більше за решту чомусь запала відповідь одноклубника з Сімферополя: «Багато людей приїжджало, я возив їх, показуючи узбережжя. Найбільше всі просили повернутись у Новий Світ».
Рішення було прийняте. Вперше Олег переконав його приїжджати з сином без машини, потягом.
— У Сімферополі я вас зустрічу, поїдемо до мене поїмо. А потім я відвезу вас у Новий, до моря.
Варіант був саме тим, від якого важко відмовитись. Це було перше літо їхнього розлучення. Мама без проблем відпустила Даню. На вокзалі їх зустрів одноклубник. Гучний, по-південному відкритий і добродушний. У сандалях і з голим торсом.
Взуття за кермом той скидав — місцевий колорит, який можна було тільки прийняти без питань. Водив Олег, утім, як справжній професіонал. Місцями ближче до раллійного гонщика. При цьому з ним було абсолютно комфортно і спокійно. По дорозі він розповідав про життя, роботу… Скаржився на те, що не виходить в особистому житті.
Після гостинного сніданку і знайомства з його мамою вони вирушили до кінцевої мети. По дорозі їхній автомобіль раз у раз зупинявся заради чергового красивого місця і легенди про нього. Було дивно, як така товариська і світла людина не могла знайти собі пару.
Новий Світ зустрічав усіх на черговому витку гірської дороги своїм заворожливим видом на велику бухту. Це не було морем у безкрайньому його розумінні. З двох боків місце відсікалось великими горами. Це й робило його особливим. Залишивши машину в центрі, вони спустились до набережної.
— Ну як вам? Дивіться. Хочете, з’їздимо ще в пару місць поряд? — запитав їхній сімферопольський дружочок.
— Знаєш, ти мав рацію. У цю атмосферу неможливо не закохатись. Не бачу сенсу витрачати час. Дякую тобі велике.
Олег допоміг їм знайти житло і відвіз із речами на квартиру.
Новий Світ був тим місцем, яке треба тільки одного разу відкрити. Далі без нього життя вже не уявлялось. Абсолютне розчинення в моменті. Неймовірна краса і єднання з природою.
Того серпня Даньці виповнювалось дев’ять. Увечері вони з сином, як завжди, сиділи в «Катерині». Цей заклад став їхнім постійним місцем харчування. Вивчивши всі «особливості» місцевого меню, у кожного вже були свої вподобання. Він відлучився ненадовго.
На барній стійці не виявилось ні свічок, ні якихось інших атрибутів для свята. Офіціанти пообіцяли щось придумати. За обумовленим заздалегідь підморгуванням з’явилась дівчина з тацею. Це було так мило й безглуздо, що навіть не засмутило. Нарізані фрукти прикрашали збиті вершки з балончика. Зверху з горішків була викладена дев’ятка. Вони з сином тільки посміялись і перейшли до привітання і вручення подарунка.
За два літа в розлученні вони з сином встигли побувати на морі тричі. Наступне після примирення літо подарувало Новий Світ уже всій сім’ї. Вони з дружиною, Ілля, Даня… І Аліса. Вона теж була в той момент з ними. Та сама «Дітко! Дітк…» з УЗД. Йшов четвертий місяць вагітності. Вони проводили дні на пляжі, дуріли в морі, наповнювались запахами ялівцю, кипарису й лаванди…
З Новим Світом Аліса познайомилась, коли їй було вісім місяців. Вони виїхали машиною раннім ранком, ще до світанку. По дорозі були піт-стопи для пікніків, заправок і кави. Це був їхній справжній дім на колесах. Дорога в тисячу з гаком кілометрів чомусь затягнулась трохи більше запланованого. На гірських серпантинах вони опинились, коли вже був зовсім вечір. Він зібрав усі сили для вирішального відрізка, акуратно тримаючись у світлі фар дороги. Через годину, залишивши речі в орендованому житлі, вони вже дихали на березі відображенням зірок.
На відпочинку ніяк не позначилась присутність такого ще зовсім маленького члена сім’ї. Вони так само приходили вранці на море, бродили на заході по стежках заповідника. Купались і засмагали. Час разом пролітає ще швидше. Два тижні наближались до кінця. Вони сиділи вчотирьох на покривалі, спостерігаючи за темними хвилями. Останній вечір біля моря. Завтра вдень вони вже будуть їхати назад, рахуючи дні до наступного літа.
Дружина зі сплячою донькою на руках спостерігала, як вони з сином розпалювали паливо повітряних ліхтариків. Їхні купола наповнились теплим повітрям і були готові злетіти в небо. Коли все було готово, чотири серця, що світились червоним світлом, полинули вгору. Вони піднялись вище гір і з часом перетворились на точки серед зірок. Здавалось, саме до них вони в той момент і вирушали…
Четверна поцьомка в той момент була як печатка на конверті із загаданими ними бажаннями.
Наступного року було вирішено поїхати на оксамитовий сезон у вересні. Все вже було готове. Для машини купили багажник-капсулу, оновили все для поїздки й відпочинку… Холодний циклон прийшов несподівано. Було настільки прохолодно, що вересень став за відчуттями практично кінцем осені. Поїздку довелось перенести на наступний рік.
Відтоді минуло більше двох років. Літо цього року буде вже третім за рахунком. У це було важко повірити. Щось підказувало, що і цей сезон їхній Новий Світ знову проведе без них…
Він змусив себе відірватись від фото і тільки зараз помітив, що весь цей час тримав руку на рамці. Не хотілось відпускати ці спогади.
Вирішено — швидкий перекус і у ванну, з навушниками і диктофоном. Коти теж оцінили ідею з бутербродами, розраховуючи на свою частку нарізки.
Тепла вода, піна… І запах моря. Зап’ястя пахли «морем». Треба було змусити себе увімкнути перший запис. Минула майже година — запуски, зупинки, вслухання… Світло у ванній вимикалось за відсутності руху автоматично. Він прокинувся від світла в коридорі. За скляними дверима з’явились силуети. Повернулись діти з мамою.
Будівля ЖЕКу була по дорозі в гараж. Він проходив її щодня двічі. Самі комунальники давно з’їхали кудись за непотрібністю. На будівлі тепер були таблички з розкладом прийому дільничного міліціонера, приймальні районного депутата… І сауни.
Помітив усе це тільки зараз. Іронія. Такий набір в одному занедбаному місці навмисно не вигадаєш.
Він зупинився подивитись дні й час, але в голові пролунала одна фраза з учорашніх навушників. «Виродку цьому дільничному кажу — ви що, не можете його відп**дити. Його ніхто в житті нормально не пи*див».
Голос дружини, судячи з усього, обговорював із Валерієм Олексійовичем нове направлення на судмедекспертизу. Виклику так поки й не було. Ну от хай і викликають офіційно.
Все. В гараж…
Попереду були великодні вихідні. У п’ятницю ввечері він піднімався сходами, несучи пахучий пакет із паскою. Вниз спускалась їхня місцева листоноша. Вони розминулись якраз між другим і третім поверхом. Коли він натиснув кнопку дзвінка, кроки на сходах припинились. Разом із клацанням замка з’явилась жінка — вона піднялась назад.
— Добрий вечір, — сказала вона й назвала його ім’я та по батькові. — Вам рекомендований лист з повідомленням про вручення.
Вона простягнула конверт, який він щойно бачив у неї в руках на сходах. У кутку стояв штамп «Судова повістка» і печатка їхнього районного суду. Це був перший такий конверт у його житті — і одразу відчулось щось недобре. Він запросив листоношу зайти в коридор для підпису. В арці кімнати стояла дружина з Алісою. З кімнати пролунав голос сина.
— Привіт, тат.
Жінка відірвала листочок із зворотного боку конверта і простягнула для підпису. Попрощавшись, він зачинив вхідні двері — і першим, що почув, було:
— А от тепер по-йшов на **й.
Дружина промовила це чітко, розділяючи склади. При дітях. І замовкла. Тиша, що настала після цього, була важчою за будь-який крик. Вона розвернулась і зникла в кімнаті.
— Збирай свої манатки, — кинула вона, зачиняючи за собою двері.
Тіло якось саме вирішило присісти на пуф.
— А сто це, тат, таке? — запитала Аліса, притулившись йому до ніг.
— Не знаю, доцю. Зараз подивимось. Якийсь сюрприз, — сказав він, приховуючи хвилювання.
— Сюприз! — весело повторила Аліса.
У конверті були скріплені степлером листи. Перший з них — гербовий — свідчив: Іменем України. Далі для нього все йшло просто фрагментами.
…26 березня 2015 року.
…про розірвання шлюбу.
…задовольнити.
…набирає чинності.
Порожнеча.
Аліса вже вмостилася до нього на коліна, намагаючись разом розглядати папірці. Він відчував її тепло — і холод десь у глибині.
Вони були розлучені вже два тижні.
Як це могло так бути взагалі? Його ж напевно мали хоча б спитати. Як мінімум повідомити про існування такого позову. Все зійшлось занадто ідеально, щоб бути правдою. Наче хтось нагорі спритно жонглював ходом подій. Дружина отримала статус «вільна» прямо в день свого народження. Йому цей вирок вручили в страсну п’ятницю.
Він поцілував Алісу, поставив її на підлогу і взявся знімати взуття.
— Зараз, доцю, ручки помию — і підемо щось поїмо, так?
— А сюприз, тат? — запитала вона.
У відповідь вийшов тільки довгий видих.
Конверт із паперами залишився лежати в коридорі.