Жабеня

Він навіть уявити собі не міг, як швидко опиниться в психлікарні.

Сірі коридори, освітлені мерехтливим люмінесцентним світлом. Відсутність людей і звуків. Тиша. Навіть із персоналу вже, напевно, півгодини ніхто не з’являвся. Скриплячи дерматиновою кушеткою, він згадував учорашній день…
Лена працювала лікарем у одному з їхніх клубів кілька разів на тиждень. Останній курс Богомольця. Майбутній молодий спеціаліст, класична відмінниця. Він допивав після тренування свій коктейль, коли вона присіла до нього за столик. М’ятного кольору лікарський костюм, який він ще недавно обирав у мережі. І її власні білі Nike. Назвавши його по імені-по батькові, вона, трохи соромлячись, почала.
— Я тут із дівчатами на рецепції говорила. Не подумайте, це не плітки. — Вона усміхнулась. — Я й сама бачу. Ми з вами два рази на тиждень зустрічаємось, мені помітніше. Ви змінились. Це на вас не схоже — у середу навіть не привітались. Я сказала вам «добрий день» біля басейну… Ну і ця розповідь про хуліганів із вашою губою… — Вона знову усміхнулась. — Щось удома?
Він був приємно здивований такою спостережливістю. Цьому, скоріше за все, не вчать у медичних університетах. Така людська увага розташовувала.
— Так. Є трохи. Це в усіх так, напевно… — спробував він ввічливо зіскочити з прямої відповіді.
І от тут перед ним з’явився справжній лікар. Навіть погляд змінився.
— У всіх по-різному. Але це точно не ваше. Персонал переживає. Розповідайте. Може, треба чимось допомогти.
І він розповів. Легку версію, без деяких лякаючих деталей.
— От так. Людям, напевно, властиво змінюватись. Або ми перестаємо бачити їх такими, якими хотілось би, — закінчив він.
— Так, не скажіть. Зміни, коли страждають діти, — це вже не ті «зміни». Ви ходите котрий місяць як тінь. Ми ж усі знаємо вашу сім’ю. Та й ви — зразок. Ось що я вам скажу. Рішення, звісно, за вами. Багато хто до останнього всерйоз не сприймає. Сходіть до психіатра.
Дивлячись на його підняті брови, вона продовжила.
— Не як пацієнт. Вам, якщо так далі піде, психолог може знадобитись найближчим часом. Який у вас район за пропискою?
— Дніпровський.
— Там я нікого не знаю, на жаль. Але не важливо. Це «двійка», у вас на Миропільській. Берете коробку хороших цукерок — і в порядку живої черги. Сама ваша дружина не піде, але ви зможете для початку зрозуміти для себе, що це і як бути далі. Там від післяпологової до ендогенки. Щось посипалось, десь усередині «коротнуло». Гени, біохімія… У мене є хороший спеціаліст тут у центрі. Але для початку краще познайомтесь зі своїм районним. І не переживайте, ми вас у кривду не дамо. — Вона ще раз усміхнулась і піднялась з-за столу.
Психіатр… А чому б уже й ні… Душ почекає. Сидячи з рушником у роздягальні, він читав на екрані телефону: «Київська міська психоневрологічна лікарня № 2».
Вранці наступного дня він уже стояв біля скляної таблички з цими буквами на фасаді.
Нарешті з кабінету «Лікар психіатр — Бондаренко-Лобарєва Н. Н.» вийшов чоловік. «Я тут вперше і востаннє — Н. Н. запам’ятати буде цілком достатньо», — вирішив він. Взявши з кушетки свій пакет, постукав і зайшов.
Цей кабінет міг би бути цілком звичайним медичним, якби не неодноразово перефарбовані ґрати за новими металопластиковими вікнами. Скляні шафи з папками і ліками. Різні за змістом, але акуратно збережені меблі. Попри тісноту, кожна річ чітко знала своє місце.
Єдиною деталлю, що вибивалася з цієї атмосфери стриманості й порядку, було гумове жабеня. Частина білої ручки, якою щось відмічала лікарка. Сувенірка з рекламою дитячого засобу. Такими завжди щедро обдаровують лікарів представники.
Н. Н. напевно була вже пенсійного віку. Але роки видавали лише зморшки й вени на кистях. Жінка явно знала не з чуток, що таке холодний душ і правильне харчування.
Він знайшов місце між її столом і якимись коробками на підлозі і поставив туди свій пакет.
— Добрий день! Це вам із минулим днем медпрацівника.
Не важливо, коли було це свято. Такого роду «привітання» давно стали частиною його роботи.
— Слухаю. На що скаржимось? — запитала психіатр.
— Скоріше на кого, — хотів пожартувати він.
Подібного роду жарти тут сприймались буквально. Він зрозумів це по погляду над окулярами. Лікарка просто одним виразом обличчя наче сказала: «Він зараз тут?»
Вже з перших фраз він відчував цей незручний стан. Тут він насамперед пацієнт, як мінімум потенційний. Багаторічною практикою відточений професіоналізм. Такі, напевно, і після поїздки в ліфті дадуть для себе діагнози всім попутникам.
— Мені порадив до вас звернутись наш лікар.
— Таак…
Все. Тепер точно пацієнт. Він це сказав… Зрозумів: треба видихнути і йти на випередження.
— Справа в моїй дружині…
Далі була його довга розповідь — як усе було добре спочатку, скільки в них дітей і котів… Закінчив тим, до чого все звелось. І записами домашніх жахіть.
Психіатр уважно слухала, час від часу щось заповнюючи в своїх бланках. Часом прикладала до них різні печатки. Судячи з уточнюючих запитань, ніщо не проходило повз її вуха.
— Скажіть, — запитала вона, коли він замовк, — як вона зараз розмовляє? Тон, жестикуляція. Можливо, нові слова?
— Ну, про мат я вам вже казав. Кричати стала часто. На всіх…
— Вона закривається? Я не про двері, — уточнила психіатр. — Спілкується з усіма як раніше? Друзі, родичі. Ходить кудись, крім роботи і магазинів?
— Ну, як вам сказати… Начебто спілкується по телефону, як раніше. Тільки всі в неї тепер погані. А так, у житті, не знаю. Вдома в основному у своїй кімнаті. Так, там у неї весь час вікна зачинені. Взагалі, і шторами.
— П’є? Зараз… Взагалі.
— Раніше ми пили вино. Зараз — пиво іноді.
— Що їсть? Дітям готує?
— Дітям, напевно, щось робить, коли мене немає. При мені не готує. Сама вже давно їсть тільки гречку з кетчупом. Серйозно. Іншої їжі в неї не бачив. Хоча вдома все як раніше — всі продукти. Так, насіння гарбузове ще в неї бачив. Ось ще що. Навіть не знаю, це скоріше не з цієї сфери… Нашій доньці зараз три. Дружина ще недавно, коли її годувала, — жує їй їжу. Може, так для дружини швидше, чи навіть не знаю. Так жувала ще її мама, здається, дружина колись розповідала. Донька вже давним-давно сама добре все їсть. Доросла жінка пережовує їжу і потім… Ну… Назад, і доньці. Виглядає це, скажу я… Це якась дикість. Але я боюсь робити їй зараз зауваження…
— Ну, з точки зору психіатрії я вам тут нічого не пораджу, — сказала лікарка, — а як мати, я б так не робила.
— Я вас почула, — підсумувала Н. Н. — Зрозумійте мене правильно, гадання по словах родичів — не моя спеціалізація. У вашої дружини може бути все що завгодно. Сама вона, звісно, до мене не прийде.
— Наш лікар говорила — це щось після пологів, чи типу того. Може бути?
Психіатр вперше усміхнулась.
— Якщо я почну вам перелічувати всі можливі фактори, нам одного робочого дня не вистачить.
Вона на мить піднесла до рота жабеня і прикусила його гумове вухо.
— Моя інтуїція підказує, що проблема знаходиться не у вас вдома. Те, що ви описуєте, — це не зрив і не класичний розлад. Ваша дружина не хвора у звичному сенсі. Вона індукована. Хтось методично працює з її вразливістю. Коли вона трощить речі чи піднімає руку на дітей — вона не втрачає контроль. Вона діє свідомо. У її агресії є ідеологія. Зовнішня сугестія. Нею керують, і цей «пульт» зараз перебуває поза вашою досяжністю.
— Ооох… — все, що він зміг сказати. Наче прослухавши щойно трейлер до якогось трилера.
— Я вас розумію. Прошу вибачення, у мене сьогодні ще багато роботи. Ви хотіли б від мене отримати допомогу. Змушена вас засмутити. При нинішньому стані справ її не заберуть навіть при виклику вами швидкої. Такий тепер закон — без її згоди це неможливо. Тільки якщо буде бігати з сокирою… Хоча й таке буває.
Бережіть дітей. Виклик бригади — тільки на крайній випадок, просто приструнити. Всього вам доброго, будьте здорові. З пакетом ви, звісно, погарячкували. Дякую.
Він попрощався і вийшов під стробоскопи коридору.
Індукція…
Згадалась шкільна фізичка.
Через кілька днів він повертався ввечері з гаража. На дитячому майданчику біля дому шуміли діти. Поряд на лавці сиділи їхні мами. В обличчя вони були знайомі, але ще не настільки, щоб вітатись. Коли він уже майже їх пройшов, пролунало:
— Добрий вечір!
Адресовано це було точно йому — поряд більше нікого не було. До нього прямувала одна з жінок.
— Добре, що вас побачила, — почала вона.
— Добрий вечір, — сказав він у свою чергу.
— Тут така справа. Ми з вами в один дитячий садок ходимо. Знаю вашу дівчинку, бачу її іноді вранці з мамою.
Вона якось несподівано стиснулась і замовкла.
— В… — Прочистивши горло, жінка сказала: — Вона її так б’є… — і знову затнулась.
Все це було так несподівано, що й у нього миттю пересохло в горлі. Переступивши з ноги на ногу, мама продовжила з невеликим полегшенням — наче найстрашніше вже було позаду.
— Я вже кілька разів бачила, як ваша дружина смикає дівчинку за руку, лупцює її навідліг по попі, кричить на неї. Донька у вас не примхлива — ми з мамами бачимо, як ви тут добре з нею граєтесь. Я б сама зробила вашій дружині зауваження, але в неї в ці моменти такий вигляд… Та й самі знаєте — чуже життя…
Вона знову замовкла.
— Дякую вам велике. — Він простягнув руку її синочку, що вже обіймав маму за ногу. — Привіт! — сказав він йому, сумно усміхнувшись. — Я вас зрозумів. Не думав, що це відбувається вже й на вулиці. Я впораюсь, обіцяю.
— Дякую, — сказала вона вже майже йому вслід. Так, наче він допоможе чимось, вживши заходів, — і їй теж.
Він був голодний і трохи втомлений. Всі ці новини на майданчику клацнули десь усередині. Поки піднімався додому по сходах, він відчував, як частішали пульс і дихання. Не від сходинок…
Того вечора він єдиний раз був готовий ризикнути всім. Все на час уже стало не важливим. Впіймати момент, щоб діти нічого не помітили, притиснути її десь у кутку, щоб і звуку не видала, і сказати… Дуже доступно сказати: «Якщо ще раз ти торкнешся когось із дітей…»
Двері відчинив Даня.
Залишивши сумку і взуття в коридорі, він пройшовся очима по квартирі. Йому потрібна була вона.
— Тат, будеш щось їсти? Я з тобою.
— А мама вас не годувала? — запитав він навмисно голосніше. Навіть якщо дружина зараз вискочить зі своєї кімнати… Давай…
— Ні, тат, ми ще вдень обідали. Мама з Аліскою десь гуляють.
Видих… Вдих…
— Так, синулю, зараз щось придумаємо. Переодягнусь, руки помию.
Щось звише врятувало їхню сім’ю від чогось, можливо, незворотного. Після готування вони з сином поїли, потім Даня довго ділився смішною ситуацією в школі. Чай, телевізор…
Дружина з донькою прийшли, коли стемніло. Аліса одразу прибігла до тата на руки.
Все добре. Не зараз. Вранці, вже на відкриття, він буде в райвідділі. Заява по побиттю доньки. Обов’язково буде знайдено спосіб це зупинити.
Він виїхав, коли всі домашні ще спали. Дивне відчуття по дорозі. Дуже не вистачало дітей.
О дев’ятій ранку зім’ятий черговий райвідділу відкрив головну хвіртку і впустив на територію небагатьох відвідувачів. Усім вистачило місця за столом уже знайомої «скляної» кімнати. Через півгодини він стояв біля стійки чергового в очікуванні черги здати заяву.
З шумом відчинились одна за одною двері тамбура, в холі з’явилось кілька міліціонерів. Вони вітали чергового і зникали на сходах, проходячи турнікет, біля якого він стояв. Коли повз нього проходила жінка у формі, почув:
— Ви до мене? Ходімо.
Він навіть не одразу впізнав у ній того слідчого, що недавно тут же забрала його заяву по тілесних.
— У мене заява, — сказав він.
— Я знаю.
Щось було тут щонайменше дивним. Знає про що? Він її щойно написав.
— Ви за викликом? — сказала слідчий.
— Ні, — відповів він здивовано.
— Не зрозуміла, — тут вже настала її черга дивуватись. — Що у вас, показуйте.
Вона поправила сумку і взяла з його рук заяву. Пробігши по аркушу, сказала:
— Я вам на двадцяте виклик відправляла, отримували?
Сьогодні було вісімнадцяте березня.
— Ні ще, начебто.
— У будь-якому разі ходімо, раз ви тут. — Вона притримала турнікет, і він опинився по той бік.
Слідчий йшла попереду, залишаючи за собою запах солодкої косметики, жуйки і сигарет. Фарбоване чорне довге волосся, зріст вищий за середній, років тридцяти. Вперше він її взагалі не запам’ятав.
Коли вони підійшли до кабінету, вона сказала:
— Чекайте.
На листочку, неодноразово переклеєному скотчем з усіх боків, на дверях значились троє слідчих. Жінкою серед них була тільки Маркова Катерина Сергіївна, капітан міліції.
«Чекайте» тривало хвилин двадцять. Його запросив міліціонер, що виходив з кабінету. Слідчий сиділа за столом ближче до дверей. У кабінеті було ще одне робоче місце, за яким був занурений у папери чоловік у цивільному. Третій стіл, судячи з усього, вже давно був відданий під склад хаотично складених папок. Він присунув єдиний вільний стілець і присів, зачепивши під столом електрочайник. Тепер у кабінет не можна було ні зайти, ні вийти.
— Вашу дружину я викликала раніше, вона не змогла через дитину. Ми з нею обговорили все по телефону, — почала вона і поправила волосся у відображенні на своєму моніторі.
Сьогодні прямо ранок здивувань. Обличчя набили йому, викликають офіційно його, а з дружиною поговорили по телефону…
Він уже звикав. Але абсурд все ще був на крок швидший.
— Я вас запам’ятала. Не часто в мене заявників дружини б’ють. У вас там що, війна вдома? Вирішили пограти — хто на кого заяв перед розлученням більше напише? Давайте так. Не будемо плодити справи — сьогоднішню заяву я підшию до вашого першого епізоду. Ви конкретно чого хочете: покарати її, налякати?
— Я хочу зупинити те, що відбувається у нас удома.
— І як ви це собі бачите? — запитала Катерина Сергіївна. — Акт прийшов. Там у вас «легкі». Штраф максимум, або роботи виправні. Ви за ґрати матір ваших дітей посадити вирішили? У суд підете? Чоловіче, ви розумієте, як це буде виглядати? Дружина побила чоловіка. Суддя цього не зрозуміє. — Вона замовкла, вперившись у нього поглядом.
Щойно щось залишило цю маленьку тісну комірчину. Надія? Віра? Здоровий глузд?
— Гаразд. Але вона б’є нашу трирічну доньку, морально знищує сина.
Те, що він почув у відповідь, відгукнулось гулом у вухах.
— А як ви собі це уявляєте? Не виховувати їх? Я своєму теж прописати можу, якщо на голову сідає…
Після цих слів найбільше хотілось встати і вийти. У голові промайнуло питання: «Хто займається контролем міліції». Але не за цим він зараз сюди прийшов.
— Мені вже сусіди кажуть про те, що вона б’є доньку.
— Вони свідчити готові? По ваших тілесних, я так розумію, свідків теж не було? Судмедекспертиза по доньці є, чи будемо робити?
Від останньої фрази вдарило жаром. Чи то вікна були тут ще з зими зачинені, чи то щось інше… Здавалось, у нього почала підніматись температура.
— Завтра ваша дружина принесе мені заяву про те, що ви самі її провокуєте, або теж подасть на вас зустрічну за домашнє насильство. Мені вас обох закривати?
Він подивився на кружку на її столі. Хотілось пити.
— Пишемо пояснення? — запитала слідчий.
— Так.
Навіть він помітив, як змінився його тон.
Далі були стандартні сухі питання-відповіді, що повторювали все те, що вже було в його першій заяві.
— Записано з моїх слів вірно, число ставте двадцяте, підпис.
Катерина Сергіївна звільнила місце від проводів на столі для аркуша протоколу. Він був ще теплим після принтера.
— Яке по батькові у Валерки? — запитала слідчий у колеги.
— Олексійович.
— Де «четвертий» зараз, там же в ЖЕКу?
— Так, там вони зараз із корейцем щось мутять, — відповів зі смішком чоловік.
Забравши протокол, вона простягнула шматок паперу з якоїсь чернетки — адреса і «Валерій Олексійович».
— До дільничного свого зайдіть. Йому теж треба з вами роботу проводити. Буде виклик.
Не пам’ятаючи навіть, що сказав на прощання, він уже був у холі. Вийшовши з турнікета, порівнявся зі засмученою дівчиною, що щойно віддала черговому свої папери.
— Талон обов’язково у віконечку візьміть, — сказав він їй чомусь. І одразу про себе подумав: «Хоча, втім…»
У дворі райвідділу цвіли магнолії. За територією добре доглядали. Він провів тут більше півтори години. Треба їхати на зустрічі.
Заводячи машину, він все ще був під враженням. Проводити роботу. З ним…
Пора наймати юристів.