Плач

Аліса…

Коли в його віртуальному диктофоні накопичилось декілька тижнів звуків із дому — він у прямому сенсі деякими днями не міг навіть працювати. Жити. Серце розривалось від почутого.
Майже кожен ранок доньки не обходився без плачу. Плач був так само ввечері… і вдень. Ось вона, схлипуючи, відмовляється надягати якісь штани. Мати кричить на неї і обіцяє відлупцювати. Тут Аліса крізь плач обіцяє мамі не впісятися. «Собака», «Дурепа» — ким тільки не називала дружина доньку в цих записах.
І плач, багато-багато плачу. Це не звичайний дитячий плач, не примхи. Це крик про допомогу його рідної маленької людини. У вечірніх файлах донька часто питала, коли прийде тато, не хотіла без нього засинати. Просила маму: «Я хочу, щоб ти була хороша», «Я хочу, щоб ти мене цілувала, обіймала»… І отримувала у відповідь крізь зуби: «Спи швидко, зараза мала!», «Зараз як вріжу»…
Це були його діти. Вона ненавидить їх зараз так само, як і його. У цьому не було сумнівів. Дітей треба рятувати.
Думка увірватись і припинити все відвідувала не раз. Особливо коли плач доньки був не в записі. Тут. Зараз. За стіною. Але він стояв. Заціпеніло стояв і слухав. Наче між ним і цією кімнатою було щось більше, ніж просто двері.
Після свого розбитого обличчя, після націленого в голову світильника, він розумів — слова безсилі. Увірватись, піддавшись емоціям, і витрусити з дружини душу він просто не міг. Це не вирішить проблему. Це стане початком жахливого кінця. Насамперед для дітей.
Він був людиною, яка в будь-якій ситуації обирала «правильно». Адвокати, служби, якщо треба — суд. Не тут, не зараз. Хоч би яким нестерпним це не було. Тільки через тих, хто зобов’язаний це зупинити.
Нещодавно ці моменти він обговорював з адвокатом. Присвятив того в те, що відбувається з дітьми вдома, розповів про наявні записи. Здавалось, що подібного роду факти, будь вони надані в будь-яку інстанцію, миттєво призведуть до покарання винуватця. Відповідь професіонала була скупа, але пролунала як ляпас. Ці слова він пам’ятав майже дослівно…
«Все можливо. Я готовий взятись за це, як тільки ми з вами підпишемо договір на послуги. Зараз же, в рамках цієї консультації, я зобов’язаний поінформувати вас детальніше. Поки цей плач вашої доньки, як і будь-які інші звуки, зафіксовані вами у вашому домі, — це ваша приватна думка.
Для того щоб кожен із цих записів став доказом, він має пройти експертизу. На сьогоднішній день подібний висновок у вашому випадку може дати тільки КНДІСЕ — Київський науково-дослідний інститут судових експертиз.
Виглядає це так. Ви будете зобов’язані надати свій пристрій на весь час проведення досліджень. Цілісність файлової системи, метадані, відсутність монтажу, цифрової обробки… Окремо зазначу такий момент, як доказ того, що на записі звучать голоси саме конкретних людей. Вашої дружини, ваших дітей…
Тепер про те, що є для вас плачем. Це фоноскопічна експертиза з неречовими звуками. Виконавцю треба довести — плач належить вашій дитині, викликаний конкретними діями, не є примхою. Іноді це передбачає також залучення психолога і доступ до дитини.
Державні розцінки рахуються за «експерто-годинами». В середньому це $500 за один об’єкт дослідження. Один запис — одна експертиза. Не хвилина плачу вашої доньки чи фраза дружини про ваше вбивство. Весь час фіксації: від увімкнення до зупинки запису.
Термін — від 30 днів. Я б не радив на це розраховувати. Орієнтуйтесь на півроку.
Прошу вас врахувати також, що цілком імовірно ваші опоненти ініціюють зустрічний позов з порушення таємниці приватного життя. Адже фіксація велась вами хоч і у власному домі, але приховано, без згоди другої особи — а значить, отримана з порушенням закону. Це питання теж вирішуване. Мої розцінки на складання документів і супровід ви знаєте.
Я вас не відмовляю. Але й не попередити про деякі нюанси не можу».
Відчувши на язику кавову гущу, він відставив чашку. Півроку, якісь десятки тисяч доларів… Виглядало як абсурд і крах водночас.
Вдень, коли Даня пішов погуляти з друзями, він увімкнув Алісі мультики. Поки вільний комп’ютер, треба це зробити. Надягти навушники, знову змусити себе почути весь цей жах. Ще один раз. Він збере всі ці фрагменти в один файл. Запише на носії, збереже в телефоні. Якщо чиновники бережуть себе від чужого дитячого плачу, ховаючись за грошима і часом, — він буде залишати їм його в їхніх кабінетах на дисках, вмикати на своєму телефоні.
Те, що можливо для них буде виглядати як хуліганство, для нього — єдиний шанс довести весь цей жах за стінами його дому. Достукатись до чогось людського крізь мантії й піджаки. Він уже почав розуміти їхні правила. Не приймав їх. Але грати за ними був змушений.
Такий був план. Він відкрив на домашньому ПК перший файл…
У неділю вдень дружина повернулась із підтримкою.
Тиждень на одній території з тещею пройшов як гра в хованки. На щастя, можна було залишатись допізна на роботі і приїжджати тільки побачити дітей незадовго до сну. У п’ятницю, повернувшись з роботи, вдома він застав тільки Даню. Дружина зачастила до матері. Перспектива знову провести вихідні без доньки не радувала.
У суботу вранці після сніданку він вирішив з’їздити по продукти. Потеплішало — пора переходити на легшу куртку. Відкривши шафу-купе, він почав проходитись пальцями по своїх речах у пошуках знайомої тканини. Процес перервав дзвін скла. На підлогу щось упало з характерним звуком.
Келих. Спочатку він не повірив побаченому. Перша думка — залишила всередині дружина? Яким чином? Щось тут було не так. На підлозі був лише фрагмент з ніжкою, що щойно відколовся. Де тоді решта?
Він увімкнув підсвічування шафи. Тьмяного світла коридорних бра було недостатньо. Розсунувши висячий верхній одяг, він відчув справжній шок. Все всередині шафи переливалось, відбиваючи світло. Рішуче все було в скляних осколках.
Магазин із продуктами був уже не актуальний. Зрозумівши обсяг майбутнього прибирання, він присів на пуф. Трохи перевівши подих, пішов по пилосос. Прибирання зайняло більше години. Даня спочатку не зрозумів, чому плани з магазином так різко змінились. Але коли проходив повз у туалет, питання відпали.
— Ого, — було єдиним, що сказав син.
Схоже, діти вже мали імунітет до того, що відбувається.
Шок від побаченого спочатку був нічим порівняно з відкриттями під час прибирання. Довелось акуратно виймати і витрушувати кожну річ. Потім пилососити її, відкладати вбік, брати наступну… Спорожнивши всю шафу, він все зрозумів. Був усередині і великий порізаний склом пакет, і частини зниклих нещодавно з полиць келихів і ваз.
Чув це на одному із записів — той самий гуркіт. Тоді він вирішив, що дружина нервово закриває сміттєве відро.
— Корекція пакета, — сказала вона тещі.
Мозок все ще відмовлявся вірити. Частина речей у тих стосах були дитячими. Той самий Даня міг щось надягти з уламком усередині, не помітивши.
Це справжнє божевілля.
Більше це залишати так не можна. Адвокат говорив про якусь спеціальну дитячу службу. Напевно там є чергові чи приймальні години по вихідних. Сфотографувавши все, він склав речі назад у шафу. А зараз — за пошук.
Google видав: «Служба у справах дітей Дніпровської РДА. м. Київ, Генерала Жмаченка, 10. Дні прийому громадян: вівторок — з 10:00 до 13:00, четвер — з 14:00 до 17:00».
Отже, вівторок.
Він уже зрозумів — у служб свій ритм життя. Чужі сьогочасні проблеми не їхня доля.
У кожного клерка, роками виконуючого монотонну роботу, з’являються свої лайфхаки. У інспектора дитячої служби на столі було три лотки. Для себе вона знала їх як: «Важливо мені», «Важливо шефу», «Не важливо».
Він під’їжджав за вказаною адресою на Жмаченка. Маршрут пролягав повз парк. Тут завжди витали в спогадах їхні з Данькою велики, Аліскині білки й качки. Сьогодні вранці тут уже сиділа на лавках молодь і прогулювались мамочки з візочками. Це так вабило своєю сонячною атмосферою, що потрібно було примусити себе їхати далі — на знайомство з черговою ланкою системи.
Перевівши погляд із голубів на екран навігатора, він зрозумів, що кінцева точка знаходиться зовсім поряд, у дворах. Рішення прийшло миттєво. Він звернув на вільне парковочне місце біля алеї. Сам факт вийти, подихати і пройтись перед черговим раундом уже був як допінг.
Пройшовши крізь арку, він побачив у дворі… Черговий дитячий садок. Це і була та сама точка на карті. Звідки стільки «непотрібних» дитячих садочків під контори всілякого штибу? 
Пройшовши хвіртку, він трохи видихнув. На відміну від занедбаної території райвідділу міліції, тут був справжній дитячий світ. Акуратні весняні клумби, недавно пофарбовані лавки й гойдалки.
Біля входу вже було досить багато людей. Хтось сортував папери в папці, хтось перемовлявся. Для курців був свій куточок віддалік. До початку прийому залишалось ще десять хвилин.
— Доброго ранку. За ким я буду? — запитав він, підійшовши до черги.
— Ви записувались? — запитала жінка у в’язаній шапці.
— Ні.
— Тоді будете поки за он тим чоловіком, — вона показала в бік одного з тих, хто курив, і повертався назад.
Це «поки», як і саме існування якогось запису, трохи насторожувало.
— А що за запис, не підкажете?
— Ті, хто не встиг у четвер, записуються ввечері на сьогодні, — пояснила жінка і тут же завмерла.
За дверима пролунав стукіт засува. Всі, хто вже мав досвід, сприйняли його як сигнал. Він окинув поглядом присутніх. Чоловік, за яким «поки» він… Три, сім, дев’ять… І пара на перекурі. Він був дванадцятим. По чотири людини на годину. Начебто не так погано.
Опинившись у коридорі, стало ще тепліше. Як від досі працюючих батарей, так і від атмосфери. Це був дитячий садок. Не найрівніші стіни були пофарбовані в яскраві кольори. Вазони на сходах. Малюнки. І навіть запах їдальні все ще давав про себе знати.
Люди вишикувались у коридорі. Хтось присів на підвіконні. Тут був увесь соціальний зріз. Одразу було помітно тих, хто потребував допомоги, і тих, хто її надавав. У коридорі це відчуття тільки посилилось. Жінка зняла в’язану шапку, оголивши немите волосся. Якийсь юрист давав настанови клієнту, тримаючи на руці дорогий плащ. Навіть запахи чийогось відчаю чергувалися тут із дорогими парфумами.
Почали відкриватись двері колишніх дитячих груп. В одній з них — кілька столів із працівниками служби. Всього таких дверей було три.
— Ви не підкажете, куди із заявою? — запитав він у чоловіка, поряд з яким стояв.
— У вас уже роздруковано? — запитав той, дивлячись на файлик у його руках.
— Так.
— Тоді підніміться на другий поверх у канцелярію, поставте печатку. Потім до свого інспектора.
Подякувавши, він вирушив до сходів. На другому поверсі людей майже не було. Печатка на заяві зайняла всього кілька хвилин. Тепер треба було знайти «свого» інспектора. Зрозумів, що відповідь висіла весь цей час прямо перед ним.
Знайшовши свою адресу на одних із дверей, він став триматись біля неї. Сенс загальної черги так і залишився незрозумілим, але тепер було розуміння — чого чекати і де. На годиннику було вже початок першої. Довелось пропустити ще двох юристів із бабусею, що ледь стояла на ногах. І провести з іншими присутніми невелику технічну перерву.
Коли він увійшов у кабінет, до закінчення прийому залишалось чотирнадцять хвилин.
У кабінеті було три робочих столи. На затертому лаці поряд із прізвищем його клерка стояла табличка «головний інспектор». Поклавши заяву на стіл, він почав розповідь про те, що його сюди привело. «Вбивство» через сина, плач доньки, скло… Із відвідувачів у приміщенні був тільки він. За двома сусідніми столами вже йшло сортування документів, що накопичились за прийом.
У якийсь момент він увімкнув той самий запис із Алісою, що плаче. Ні в кого з фахівців не здригнувся навіть погляд. За сусідніми столами так само шелестіли папери.
Він уже чув у коридорі, як тут спілкуються з деякими «неважливими» відвідувачами. Можливо, його вигляд — людини з хорошою роботою — чи бажання інспектора швидше закінчити прийом. Але його слухали, здавалось, цілком уважно.
— Я вас зрозуміла. Прийом закінчився п’ять хвилин тому. Телефон дружини в заяві вказали?
— Ні.
— Допишіть тут зверху. Все. Ваша заява зареєстрована. Чекайте письмову відповідь поштою. За законом у нас є тридцять днів на розгляд. Раніше не дзвоніть — процедура для всіх однакова.
Він вийшов на вулицю, так і не зрозумівши, що все це щойно було. Тридцять днів. Місяць. Їм абсолютно все одно, що буде за цей час із його дітьми. Ідучи до виходу, він уявляв Алісин дитячий садок. Все гаразд. Вони йдуть до хвіртки, йдуть додому… Мозок, зрозумівши всю безпорадність, намагався вигадати хоч якийсь захист.
Через якийсь час у парку, закривши очі й обернувши обличчя до сонця, сидів самотній чоловік.
Якийсь клерк відправляв чергову заяву в лоток «Не важливо».