Яблука

Яблука покотились по підлозі…

У однієї з Бурундучків сьогодні був день народження. Сварка в його сім’ї не була приводом ображати друзів. Запрошення було прийняте. Вирішили провести разом зо дві-три години ввечері, як раніше.
Свят тут було відзначено чимало. Той самий стіл, ремонт у кімнаті. Іноді могло навіть здатись, що все так само. Десь поряд діти, дружина… Він зараз не сам. Господарі так само переглядаються, підколюють одне одного, цілуються. Метушаться біля плити, приносять щось нове на стіл.
Один. Дев’ять місяців. У декого за цей час народились діти. Життя йде точно так само. Є якесь прийняття. Але не полишає надія прокинутись.
Дзвін удару об келих повернув його за стіл.
— Так. Ти з нами? Чи як? — з усмішкою сказала винуватиця вечора.
— Так, звісно, — підтвердив він.
— Ми бачимо, — сказав господар дому. — Все добре. У всіх буває. Ми от тільки вранці мало не розлучились через цей новий салат, який досі ніхто так і не спробував.
Дочекавшись, коли стихне регіт, іменинниця сказала:
— Ми вас любимо, і для нас ви завжди сім’я. Наступне свято — як хочете, тільки разом. Я хочу випити за наші сім’ї.
— Подайте мені сік, будь ласка, я вже пас, — сказав він. — Завтра вранці адвокат о дев’ятій. Нове життя — нові зустрічі…
Друзі не були б друзями, якби вміли приховувати переживання. Для нормальних людей слово «адвокат» звучить майже як суд Божий.
Після розмов про життя була, як завжди, чудова солодка частина застілля. Подякувавши друзям за вечір, він ненав’язливо нагадав, що йому пора йти.
— Тааак, — активізувався голова приймаючої сторони. — На дорогу пригубити ніхто не скасовував. Навіть твій апельсиновий сік, — пролунало з відповідною глузливою посмішкою.
Тим часом на кухні вже вовсю збирались лоточки. Тортик, новий салат… І все інше, за допомогою чого можна було накрити приблизно ще один такий самий стіл. Сперечатись було дорожче, це не обговорювалось.
— Так, мало не забула, — сказала господиня. — Нашу яблуню пам’ятаєш? Ось, перший нормальний урожай. Всю зиму в льоху пролежали в соломі. Наче щойно з дерева. Понюхай.
— Вранці було більше, поки дехто не покришив куди не треба, — сказала вона, дивлячись з примруженням на чоловіка. — Якраз три. Дружині й діткам. А ти їх уже сьогодні спробував у запеченій качці.
Після фінальних тостів — один був не в їхніх традиціях — наобіймавшись до болю в ребрах, вони попрощались.
Вийшовши на вулицю, він відзначив не тільки свіже повітря, а й те, що було тільки початок десятої. До дому легким кроком хвилин п’ятнадцять. По дорозі був магазин. Він подзвонив Дані, щоб уточнити, чи є в дітей якісь побажання. У списку були тільки напої — діти вже чекали святкових солодощів.
Двері відчинив Даня. У домі стояла повна тиша. Це виглядало дивним, бо діти щойно тільки говорили з ним по телефону на фоні телевізора.
— Де Аліса? — запитав він у сина.
— Мама спати забрала, — відповів Даня.
В очі впала якась пригніченість у сина. Залишивши взуття в коридорі, він пішов із пакетами на кухню. Данька позадкував за ним.
— Тат… — почав він, розглядаючи свої нігті. — Може, тобі справді краще піти?
Ця фраза зібрала всі фрагменти воєдино. Щойно напевно мала місце чергова обробка дітей. Він так і застиг із цими пакетами в руках. До чого ж безглуздо й образливо все це було.
Розуміючи, що це не так, що це результат тиску… Але син. Його син зараз знову нагадує, що йому тут не місце. Миттю випарувались плани провести ще хоч півгодинки з дітьми.
Він не дивлячись поставив пакети на стіл. З більшого пакета випали яблука, що лежали зверху. Щойно вони торкнулись підлоги, пролунав крик дружини за зачиненими дверима кімнати.
— Даня, що там відбувається? Що він там трощить? Йди негайно сюди!
Він упізнав цю динаміку. Вже було.
Вони з сином навіть не встигли усвідомити почуте, як на порозі кухні з’явилась мама. Вона була повністю одягнена у вуличний одяг, наче зібралась не спати, а кудись іти. У руці її був телефон, спрямований на чоловіка. Підлога, пакети, яблука… Велась відеозйомка з озвучкою того, що відбувається.
— Що сталось? Він п’яний? Відійди від нього. Що він порозкидав?
Мозок миттєво вимкнув усе зайве. Досвід не залишав часу на роздуми. Екшн… Реагуй швидко. Будь готовий до всього.
Увагу привернули проблискові маячки за вікнами. Їхнє світло прорізало вечірню темряву і падало на віконні відкоси.
— Даня, двері відкрий! Це міліція, — сказала дружина і зникла з кухні.
Він встиг тільки зробити глибокий вдих… Син, вжавши голову в плечі, пішов у коридор. У дверях колишньої їхньої спальні мовчки стояла Аліса.
Дім для нього був святилищем. Маленьким світом, острівцем безпеки. Місцем, де його діти ходили по підлозі босоніж…
Дві пари важких нечищених берців стояли на килимі, де вони з дружиною нещодавно лежали і дивились серіали.
— Ніколайовичу, кухонний боксер, походу, — сказала перша пара казенного взуття.
Піднявши погляд із килима, він побачив двох чоловіків у темних синтетичних бушлатах. Дивного вигляду штучне хутро комірів переходило в такі само безглузді шапки. Кокарди дивились у простір, як третє око з якогось паралельного світу.
— Дамочко, одягайтесь. Поїдемо у відділок писати заяву. І ви, чоловіче, теж збирайтесь для пояснень, — сказав «Ніколайович», по-ковбойськи крутячи на пальці рацію.
— Вань, 173 два. У відділку все напишуть, — сказав він колезі.
Міліціонери рушили до виходу, попутно оцінюючи інтер’єр і дітей. Дружина вже була з одягненою Алісою в коридорі. Навіщо тягнути з собою в такий час дитину — він не розумів. Як і того, що вони можуть провести там усю ніч.
Скрипнувши дверима УАЗика, вони опинились у дворі дитячого садка. Сумнівів не було. Тут ще залишались ігрові майданчики і маленькі перила на сходинках вхідної групи. Типовий дитячий садок радянської забудови — такі, в які ходили і Даня, і Аліса.
У вечірній час тут була відкрита тільки частина одного крила. Маленький хол із віконечком і закуток, обгороджений грубою решіткою. Запах сигарет, несвіжого одягу і сечі. Екіпаж, що їх привіз, витягнув із-за решітки якогось чоловіка.
— Тут чекайте, — сказав той, що «Вань», вказуючи на відкриту хвіртку з прутів.
Всередині були лавки з металевих кутиків і дощок. Потемніла деревина мала такий вигляд, що її липкість можна було відчути навіть на відстані. Вони залишились у холі в надії, що їм не доведеться заходити в цю клітку.
Шок від того, що сталось удома, поступово почав змінюватись усвідомленням того, що відбувається. Ці напівтемні задвірки. Сеча. Стукіт клавіатури десь за стіною. Це не медекспертиза, де він був один. Тут зараз була його дитина, їхня донька. Пізнім вечором, коли їй саме час спати.
Сьогодні цей світ увійшов у його дім — прямо не роззуваючись. Аліса з моменту, як він побачив її в дверному прорізі, мовчала. Коли вони їхали на задньому сидінні поряд, він просунув долоню під хутро її іграшки і взяв її за руку.
У напіввідкритому віконечку пролунали ім’я і по батькові його дружини.
— Заходьте.
Вони з донькою зникли в напівтемряві коридору. Він хотів подивитись на час — телефон залишився вдома на тумбі. Незабаром пролунав стукіт металу, і в холі з’явилась дружина. Вони з донькою пройшли до виходу. На вулиці за якийсь час почувся звук авто, що від’їжджає.
Настав час його імені й прізвища. Пройшовши коротким коридором, він потрапив у маленький кабінет. У центрі стояв стіл, схожий на шкільну парту. Поряд — два дерев’яні стільці з потрісканим лаком і нитками, що звисали з оббивки. По той бік столу, в оточенні перекошених стелажів із папками, у затертому офісному кріслі сидів співробітник міліції.
Проводячи чи то діалог, чи то роз’яснювальну бесіду, він постійно щось писав у своїй папці. Закінчивши, розгорнув її і посунув через «парту» разом із ручкою.
— Ось тут внизу: «З моїх слів записано вірно», дата і підпис.
Палець співробітника, що залишився на вказаному місці, наче натякав: читати не обов’язково. Він усе ж пробіг оком по рукопису. «Дата, час, наряд з’явився за викликом…» Далі — приблизно те, про що вони щойно говорили. Залишивши потрібні реквізити, він найбільше хотів якнайшвидше звідси зникнути.
— Так, — сказав напутньо блюститель порядку, назвавши його по батькові, — і вдома щоб спати, без продовжень. А то зустрінете ранок тут, у клітці.
Йому було вже настільки наплювати на все, що він вийшов у коридор, нічого не сказавши. По дорозі в хол він помітив дитячі малюнки. Вони все ще висіли тут на стінах.
У п’ятницю дружина поїхала, мабуть, в Ірпінь. Цього разу без Аліси. Попереду намічались чудові вихідні з дітьми.
Перший сигнал з’явився вже ввечері. Доця була якась незвично тиха й малоактивна. Коли вона дивилась мультик у нього на руках, він зрозумів, у чому справа. У неї напевно була температура.
— Дань, а мама давно поїхала? Вона нічого не говорила про Алісу? Вона, напевно, захворіла, — запитав він у сина.
— Не знаю, тат. Вона сказала, що до бабусі їде.
Він згадував, де бачив дитячий градусник. Кухня. Аптечка. Ні, там тільки дорослий. Таких маленьких цифрових градусників було цілих два. Він вирішив подивитись у дальній кімнаті.
Перше, що він для себе відзначив, — це був запах. Він змінився. Після невдалої спроби примирення довелось повернутись назад у прохідну кімнату. Сюди він не заходив уже більше місяця. Біля вікна стояло застелене розкладне ліжко. Вікна були закриті не тільки на щільні солом’яні ролети, а й затягнуті шторами. Він і раніше помічав, що за скляними дверима кімнати постійно темно навіть удень.
Увагу привернула велика темна пляма на стелі. Точно під нею стояла масивна скляна вазочка з обпаленими білими каменями всередині. Камені були в кіптяві, наче тут уже не раз щось палили. Це виглядало як якесь саморобне капище.
Оглянувши кімнату ще раз, побачив той самий маленький градусник на приліжковій тумбі. Взявши його, він ще раз глянув у вазу. Білі камені. Їх було рівно чотири — як і членів їхньої сім’ї… Наступної секунди сказав собі «Стоп» і повернувся до дітей.
Видавши знайомий писк, термометр показав: 37.1.
— Доцю, як ти, моя хороша? Голівка не болить чи ще щось? Зараз будемо пити сиропчик із теплим чаєм.
На щастя, все з донькою загалом було гаразд. Трохи блищали очиці, лоб тепліший за звичайний. Незвично тиха.
— Ніцього, доцю. Прайде, — сказав він.
У холодильнику завжди були дитячі жарознижувальні та інші засоби на випадок застуди. Він обрав на чайнику режим розігріву.
— Дань, у Аліски температура невелика. А ти як почуваєшся? Все гаразд?
— Так, тат. Начебто все нормально. Чай пити будете? Мені теж зроби, будь ласка.
Сьогодні всі спали в залі, на дивані. Перед сном він торкнувся губами скроні доньки. Нормально. Все вже було як звичайно. Завтра треба ще день попити сиропчик для профілактики і посидіти вдома.
Вранці торкнувся сплячих дітей. Все гаразд. Схоже, не розхворілись. Поки закипала вода, звільнив із полону штор вікна спальні і відкрив їх на провітрювання.
Відчуваючи, як організм пробуджується від ароматної кави, він думав про дітей. Ось вони, мирно сплять поряд. Скільки їм уже довелося пережити за цей короткий час. Чвари, крики. Вони змушені звикати до цієї нової реальності. Пояснювати її для себе по-своєму.
У його домі, дорослому домі, ніколи не було гучних звуків. Їх вистачило йому в дитинстві. Сварки батьків, їхні з’ясування стосунків. Траплялися навіть їхні бійки в нього на очах. Вже тоді він вирішив, що в його сім’ї все буде інакше. Кожен буде любимий і зрозумілий.
Так і було… До недавнього часу.
Тепер Дані доводилось по суті його захищати. На сина припадав увесь гнів від дружини, призначений батькові. Це він не здавався, не йшов… І не знав, що робити. А в цей час кожен вечір Дані доводилось переживати не що інше, як справжнісіньке насильство.
Йому треба було слухати весь бруд на адресу тата, обіцяти донести його до нього. Звітувати про виконану роботу, озвучувати зворотний зв’язок. Син почав змінюватись. Це був той самий світлий хлопчисько. Але він почав наче побоюватись свого світла.
Мамі це світло було більше не потрібне.