Лінійка

Офіс адвоката розташовувався практично за три квартали від дому. Так збіглось. Коли збирався сюди, було навіть лінь йти в гараж по машину. Вийшовши на вулицю після бесіди, він на час зупинився. Знову на маршрутку? Ні. Треба пройтись пішки. Всьому цьому необхідно дати вийти назовні.
Тільки що в тому кабінеті сталось щось незворотне. Ілюзій більше немає. Той світ, за який він так відчайдушно чіплявся… Його більше не існує.
Два роки на орендованій квартирі. Кожен день проживання тим, чого вже тоді не було. Сім’я… Він вважав, що вона все ще в нього є. От — поруч, як раніше, Даня. Рідний дім, куди вхід поки заборонено. Але він є. До нього можна під’їхати. Можна бачити крізь вікна рідні стіни і меблі на кухні. І вона…
Так, разом наламали дров. Звісно, винен він. І він обов’язково виправиться, все виправить. Всього цього немає. Це були тільки його фантазії. Заперечення очевидного. Не «ви загрались» — тебе викинули. Ти більше не потрібен.
Немає більше бажання говорити, щось виправляти, зберігати. Все це не було потрібне їй уже тоді. Коли вона була зайнята зовсім іншим — тим, щоб відібрати все по максимуму. За весь цей час у неї не виникло бажання щось зрозуміти.
Спробувавши жити, здавалось би, як їй хотілось. Спробувавши інших чоловіків. Вона розповідала йому, як не завжди їй подобався запах чи шкіра тих, хто прокидався вранці поряд у їхньому ліжку.
Ліжко… Він розібрав його в перший же день переїзду додому після примирення. Жодних матраців, подушок, де хтось спав із його жінкою в його відсутність.
Поки він збирав речі на орендованій квартирі, до них уже їхало замовлене ним нове. Точно таке саме, як було в них. Тільки знову чисте. Тільки їхнє. У машині лежали куплені по дорозі нові подушки, два набори постільної білизни.
З яким же він полегшенням виносив тоді з дому все це чиєсь старе життя: ніжки, ламелі, простирадла…
Її чоловіки. Вона чомусь завжди, не приховуючи деталей, могла йому про них розповідати. Як ночами займалась сексом із ненаситним коханцем ще в першому шлюбі. Як він показував її своїм друзям. Як займався з нею сексом прямо у себе в взуттєвому магазині.
Як?! Що це тоді було? Що за закоханість на межі божевілля. Є речі, про які краще не говорити. Він був сліпий. Десь усередині все це тоді все ж відкладалось. П’ятнадцять років шлюбу. Скільки всього змінилось, скільки інформації пройшло крізь життя… А пам’ять все зберігала. Не подавала вигляду, але тримала. Берегла від потрясінь.
І от прорвало. Зараз, з усвідомленням реальності, згадалось усе. Ті ранячі розповіді про коханця. Те, як вона одного разу розповідала на пляжі, ще коли вони тільки зустрічались, про свій досвід консумації. Її чоловік стояв за барною стійкою, а вона допомагала йому робити нічну виручку.
Як? Чому він був так сліпий? Та швидкість, з якою вона розвела свою сім’ю. Ця фраза: «Я своє питання вже вирішила. Справа за тобою». Як незабаром переїхала до нього в Київ, коли в квартирі ще були речі його дружини. Чи можуть так робити ті, кого хочеш бачити поряд? Ті, хто не зрадить? Так, тоді він був дуже закоханий…
Знайшов усьому пояснення: «У неї просто не було тоді мене».
Її материнські інстинкти. Як мати може так просто віддати власного сина? Так, батьку. Але… Не бачити дитину щоранку, не цілувати перед сном. Не знати, як звучить його голос, чим він живе.
Він тільки зараз це зрозумів. Адже вона не дзвонила синові часом тижнями. Напевно, навіть місяцями… Стало ніяково. Її син. Адже виходить, що і він його зрадив. Прийняв усе так, як зробила дружина. Не працювати з важкою — важкою чи? — дитиною. Віддати. Як светр, що не підійшов.
Зараз він розумів, що тоді йому теж так було зручно. А хлопчисько намагався таким чином впоратись із руйнуванням колишньої сім’ї. Були спроби знайти до Іллі підхід. Намагався якщо не замінити йому батька, то хоча б стати другом.
За три початкові класи довелось змінити три школи. Юного бунтаря виганяли знову і знову. Він шкодив. Був справжньою скалкою для класу. Щоразу на зборах, коли лунало прізвище Іллі, доводилось відчувати справжній стрес.
У повітрі повисала пауза. Батьки оберталися, дивились навкруги в надії нарешті побачити того, хто «це» виховав. Часом здавалось: будь у них на партах камені — варто було б тільки одному почати. Він терпів… Відбивався, згладжував ці конфлікти.
Мати дружини, її старша сестра. Вона не спілкувалась із ними величезну кількість часу. Щойно переїхала до нього в Київ, стала киянкою — вони були покарані. Просто викреслені. Якісь старі рахунки. Боротьба за значущість.
Як же ти сліпий…
У реальність його повернув сигнал домофону. Він навіть не помітив, як дістав ключі і приклав до нього брелок. Вся дорога пройшла одним кадром — на одному вдиху. Ще тому, набраному одразу в коридорі по виходу від адвоката.
Він сховав ключі в кишеню і розвернувся в бік лавки. Треба трохи посидіти. Подихати. Треба включитись. Там за порогом його чекають діти. Рідні стіни…
І чужа жінка.
Вранці черговий адміністратор отримав повідомлення шефа: «Доброго ранку! Буду ближче до обіду. На зв’язку». Прогріваючи машину, він вводив у навігаторі: Бондарський провулок, 7А.
Ну чому все, що пов’язане зі словом «державний», знаходиться десь, куди нормальну людину не занесе навіть випадково? Державне бюро судової медицини не було винятком.
Те, що називалось асфальтом, закінчилось приблизно п’ятсот метрів тому. Далі був тест на виживання підвіски. Кожна січнева калюжа з дорожньою жижею могла бути як чимось безневинним, так і відсутнім люком.
Класичний «промзонівський» приватний сектор. З одного боку — глухі бетонні паркани з колючкою і безкінечними гаражами. З іншого — невеликі будиночки і занедбані сади. Якби не собаки і припарковані старі іномарки, можна було б подумати, що це місце взагалі незаселене.
Нарешті стрілка навігатора вперлась у сіру, досить похмуру будівлю радянської забудови. Вона скоріше нагадувала якийсь корпус заводу, ніж медустанову. Сюди точно приїжджають не за хорошими новинами.
Жодної парковки, звісно, не було. Машини залишались тут же, в грязюці, де пощастить. Він знайшов місце, вийшов оцінити, чи не перекрив проїзд, і пішов шукати вхід. Його можна було знайти не тільки по протоптаній у сльоті стежці, а й по запаху.
Біля входу і всередині кого тільки тут не було. У куртці і чомусь шортах чоловік із замотаною головою. Пара, якщо це можна було так назвати, з синцями. Наручники: з міліціонером з одного боку і цілком нормальною жінкою з іншого.
Багато людей, що снували, схоже, по роботі. Якісь адвокати, слідчі. Згадався пасхальний поріз. Там це було більше схоже на госпіталь. Тут же — якийсь притон.
Те, що тут вважалось холом, було тісним сирим приміщенням. У повітрі — хлорка, старий папір і дешева кава з автомата. За білястим тріснутим склом сиділа жінка. Коли його паспорт опинився у віконечку, вона розповіла йому, як буде виглядати його життя на найближчі дві-три години.
Чергу до оплати займати було безглуздо. Постійно хтось йшов і приходив, когось привозили і заводили без питання. Тільки чекати після банку з квитанцією в коридорі, в порядку живої черги. На пошарпаних дерматинових стільцях сидіти не хотілось. Тут взагалі не хотілось ні до чого, по можливості, торкатись.
Навіть світло тут було якесь підвальне. Все було ідеально витримано в єдиному стилі відчаю і безнадії.
Нарешті вийшов чоловік, за яким він був у черзі. Той пройшов повз, залишивши за собою спиртовий шлейф.
Всередині невеликої кімнати були двоє співробітників бюро: чоловік, що стояв біля стільця, і жінка за столом біля вікна з папками. У кабінеті все ще витав перегар попередньої жертви. Стопки паперів, потріпані картонні папки… Вони були скрізь, у тому числі на підлозі. У шафі без скла хаотично стояла й лежала специфічна література, що бачила життя.
— Сідайте, — сказав чоловік у сірому халаті.
Довелось сісти на скрипучий стілець. Відсутність на халаті однієї кишені, від якої залишився тільки слід ручки, що колись витекла, господаря не бентежила.
— Тільки обличчя?
— Так.
— Причина?
— Дружина…
Далі говорити не довелось. Думку перервав потертий «Кэнон» на шиї експерта, який вдарився об плече, коли той підійшов впритул. Холодна кутова лінійка, що торкнулась обличчя, була як удар струмом. Він миттєво відчув на собі всі ті обличчя й інші частини тіла з черги в коридорі. Руки чоловіка пахли сигаретами й антисептиком.
Спалахи і клацання затвора фотоапарата почались одночасно зі словами, адресованими асистенту:
— Записуй. Завушна ділянка справа — дугоподібні садна з підсохлими кірочками, результат дії нігтьових пластин. Спинка носа і ліва параорбітальна зона — блідо-синюшний крововилив на тлі незначного набряку м’яких тканин. Лінійне садно під тонкою підсохлою кіркою, там же.
Лікар попросив його відтягнути нижню губу і продовжив:
— Слизова нижньої губи — крововилив синюшно-багровий півтора на два сантиметри, набряк м’яких тканин.
У якийсь момент ці звуки експерта зникли, перетворившись у голові на свої: «Записуй… Стоїш біля столу на кухні. Теща щойно вийшла після влаштованого їй скандалу. Даня в кімнаті. Між нами Аліса. Шипіння дружини… Спалах. Звук першого удару десь усередині. Так само несподівано ще декілька. Потім ще… Їй точно це подобається. Губи наповнюються, особливо нижня. Аліса нічого не зрозуміла. Дружина йде…».
— Вільні. Результати — слідчому.
Голос експерта повернув його назад.
— Підкажіть, а що далі?
— Сьогодні в міліцію, в райвідділі все розкажуть. Консультативний висновок отримаєте через три дні в реєстратурі. Наступного запросіть.
Паралельний, чужий і неприємний світ. Щойно його п’ятихвилинне приниження перетворилось на частину таких самих сірих папок. Він — чоловік, батько — став частиною цієї реальності. Номером довідки, рядком у журналі…
Вийшовши з цього конвеєра, хотілось якнайшвидше дійти до машини. Там була вода. Своя. Спочатку вмитись.
Сівши в машину, він помітив, що хутро на капюшоні куртки пахло сигаретним димом і ще чимось неприємним. Частина цієї атмосфери все ще не хотіла його відпускати.
На годиннику було без малого друга дня. Райвідділ в іншій частині міста. Щоб встигнути туди в прийомний час, треба їхати прямо зараз. Та й цей вигляд. Запах. Хоча… Було зрозуміло, що справа зовсім не в них. Розбита губа — не привід когось соромитись. Якесь спустошення після всього щойно пережитого — ось що давало про себе знати. Адвокат сказала, що тягнути не треба.
Google швидко впорався з пошуком РВВС Дніпровського району. Він стер краплі води з брів і поставив у навігаторі точку. Ці нові реалії життя вже починали набридати. Вперше за довгий час він упіймав себе на думці: зараз не він керує подіями — вони керують ним. Цього ранку він став заручником якоїсь безглуздої, дуже неприємної, чужої гри.
Подзвонивши на роботу, дізнався, чи все гаразд. Попередив, що сьогодні його не буде.
Невеликим бонусом за пережите вранці була відсутність заторів. У цей час усі ще були на роботі. За півгодини він уже підходив до входу будівлі за ґратчастим парканом. Під навісом курили двоє міліціонерів.
— Добрий день! Ви не підкажете, заяву де писати?
— Ліворуч…
Пройшовши крізь двоє дверей, він побачив по лівій стороні невелику кімнату за склом. Всередині був великий стіл. Як у театрі, скріплені між собою стільці поряд. На стінах — зразки скарг на життя, «їх розшукує» і все інше з серіалів. Десь це сьогодні вже було. Навіть запах… Тут він був ще більш чоловічим.
У кутку столу, на єдиному окремому стільці, щось заповнював літній чоловік канцелярського вигляду. По відсутності в кімнаті паперу й ручок було зрозуміло, що їх ще треба тут десь роздобути.
Він вийшов назад у маленький хол. Навпроти, за обгородженим ґратами вікном, сидів один із тих, хто курив на вході.
— Здрастуйте ще раз. Мені заяву треба написати… По побоях. Ви не підкажете, де можна папір взяти? Ручка в мене є.
Якимось внутрішнім наказом співробітникам, мабуть, було заборонено без потреби витрачати денний запас слів. У віконечку з’явився аркуш із трохи зім’ятим кутом. Один. Шансу на помилку не було…
Повернувшись назад до столу, він зрозумів стратегію того чоловіка. Кімната була настільки тісною, що стіл займав майже всю її площу. Потрапити на один із цих стільців можна було тільки по черзі. Попросивши пробачення, він протиснувся крізь чоловіка всередину.
Виходячи з короткості прикладів на стінах, було зрозуміло — пиши своїми словами. За десять хвилин усе було готово.
— Вибачте ще раз, — звернувся він до чоловіка. — Я тут вперше. Ви не підкажете, що далі після заяви?
Чоловік поклав ручку поряд із паперами і, дивлячись поверх окулярів, запитав:
— Що у Вас? Якого роду звернення?
Нарешті перший за день нормальний діалог. Ця людина була «своя», не звідси.
— У мене заява по тілесних ушкодженнях.
Цей термін він сьогодні вже вивчив.
— Зрозумів, — сказав чоловік, дістаючи з кишені куртки, що лежала поруч, стягнуті гумкою візитки.
— Біля сходів черговий. Скажете йому, він покличе слідчого. Візьміть. Буде необхідний супровід адвоката — набирайте.
— Дуже дякую.
Адвокат наче спеціально не поспішав встати, щоб випустити його з кімнати.
— Обов’язково зараз вимагайте талон, — сказав він, трохи знизивши голос. — Вони все знають і, скоріше за все, видати його «забудуть».
Поглядом адвокат зробив акцент на останньому слові.
— Ви хочете додати їм непотрібної роботи. Розумієте? Без талона ваша заява — просто папірець. У талоні номер. Прямо завтра дзвоніть сюди і домагайтесь внесення в реєстр. Далі — мої контакти у Вас є.
— Дуже дякую.
Потиснувши чоловіку руку, він рушив до чергового. Той велів чекати. Хвилин через п’ятнадцять сходами спустилась жінка у формі.
— Давайте.
Все. Вона зникла з його заявою за сходовим маршем. Спілкування — це, напевно, не про це місце.
Адвокат спостерігав за тим, що відбувається, крізь скло кімнати. Коли вони зустрілись поглядами, той кивнув у бік віконечка. Талон. Так. Він рушив знову до віконечка зі своїм «балакучим» знайомим.
— Будьте ласкаві, талон можна? — сказав він упевнено, подумки дякуючи чоловіку з-за столу за підтримку.
— Талона зараз не буде. Система висить, — сказав черговий.
— А коли буде? Я почекаю.
— Чекайте.
Віконечко зачинилось.
Адвокат уже встиг покинути цей специфічний заклад. Приходили нові люди, снували крізь прохідну міліціонери.
— Чоловіче!
Це було йому.
На маленькому підвіконні біля зачиненого віконечка чергової лежав шматочок А4 з його прізвищем і таким важливим номером.
Уже на вулиці, проходячи хвіртку, він зрозумів: особливий світ, свої правила. Тут потрібен провідник. Або ретельно все вивчати самому.
А зараз додому. До дітей. Забути це все.
Вийшов короткий «робочий день». Зазвичай він приїжджав з роботи пізно. Іноді дуже. Клуби під його керівництвом працювали до одинадцятої вечора. Сама ж робота не припинялась двадцять чотири на сім… До цього теж можна звикнути. Цього навіть потім не вистачає. Телефон завжди в режимі очікування.
Сьогодні ввечері йому вдалось навіть недовго прогулятись із донькою. І подивитись потім разом із дітьми хороший, добрий мультик.
Коли мама забрала Алісу спати до себе в кімнату, він якийсь час прокручував у голові події сьогоднішнього дня. З’являлись думки — хто б міг допомогти консультацією по входу в цей «кримінальний» світ. Він вирішив, що поки спробує не сильно туди залучатись і обійдеться без адвоката. Саме поява цієї заяви вже, як він думав, допоможе трохи повернути дружині адекватність.
Він згадав про диктофон. Можна полежати трохи перед сном у теплій ванні. Змити з себе весь сьогоднішній бруд і водночас пошукати ці гаджети.
— Синулю, які плани? У ванні лежати не будеш?
— Ні, тат, у нас із пацанами катка. Я за комп.
— Гаразд. Тоді я полежу трохи. Вдалої тобі заруби!
— Дякую, тат. І тобі приємної ванни.
Запах піни і проникаюче під шкіру тепло — було саме те, що треба. Це занурення повертало тілу його невинність. Жодні лінійки сьогодні до нього більше не торкались. Він був у теплі і безпеці, як колись дуже давно. Переродження. Повернення в свій світ. Чистий.
У пошуковику почалась битва за увагу. Рекламні посилання з продажем пристроїв нахабно вилазили вгору по головах інших пропозицій. Увагу привернув банер із додатком «Smart Voice Recorder». Коротка інформація повідомляла: «Проста установка з магазину додатків. Безкоштовна версія. Можливість якісного запису звуку з пропуском тиші».
Рішення несподівано прийшло само собою. На екрані вже відображався процес завантаження.
Установка і тестовий запуск перевершили очікування. У повній тиші програма просто «висіла» у фоні. Але варто було в кімнаті з’явитись звукам Данькиних баталій, як тут же починався запис.
Особливо вразила чутливість мікрофона. Навіть майнула думка — як недооцінене потенційне стеження за кожним із нас. Мікрофон вловлював, а додаток цілком виразно фіксував звуки навіть у сусідній кімнаті.
Питання з диктофоном було вирішено. Вдома залишалось багато телефонів після щорічних апгрейдів. Уже завтра можна було знайти якийсь із них. Зарядити, почистити, встановити додаток… І залишити.
Те, що йому довелось почути за наступні два тижні, було б важко навіть вигадати. Найбільше вражала кількість мату при дітях. На фоні могли бути мультики або Данькина гра на комп’ютері. Дитячі голоси — і… мамин мат.
Ось вона вчить свою куму, як слати її сина на… Ось — зі своєю мамою про нього: у середньому роді, називаючи свинею, використовуючи матюки… Про співробітників, про його маму, навіть про їхніх власних дітей…
Більша частина записаних розмов була дзвінками дружини з тещею.
«Дожимай його, доню…»
Спільна біда об’єднує. Ніколи ще, напевно, вони не були так близькі — як у бажанні знищити батька їхніх дітей та онуків.
Дивовижно, як телефон міг вловлювати звуки. Лежачи на шафі, він часом записував навіть голос людини на тому кінці. І це було не на гучному зв’язку. Жодного відлуння. Все на рівні розмовного динаміка телефону. Сумнівів не було.
Часто на записах у вечірній час був чутний характерний клацок із шипінням. Металеві банки. Було там ще щось. Мабуть, найжахливіше. Те, від чого поки просто паралізувало — плач Аліси. І не тільки…
Він почав аналізувати те, з чого цей «диктофон» почався — з убивства…
І справді, за ці кілька днів як мінімум двічі такі розмови вдома мали місце. Дружина в наказовому тоні вимагала від сина розмов із батьком: «Скажи йому, щоб він звалював. Якщо він не піде — буде горе. Я проломлю йому голову молотком. Це буде вбивство».
Дивним і незрозумілим було те, чому ці розмови мали бути обов’язком їхнього чотирнадцятирічного сина. Він знаходив цьому тільки одне пояснення — розрахунок на слабкості. Ніхто не може маніпулювати людиною так, як той, хто знає всі її слабкі сторони. А любов до дітей була саме такою стороною.
Через кілька днів розмова з їхнім сином повторилась. Тепер вона вимагала звіту:
«Ти сказав йому?»
«Сказав, що його вб’ють?»
«Що він відповів?»
«Повернись. Вимкни цей комп’ютер!»
Такий тиск на дітей треба було припиняти. Схоже, у нього щойно з’явилось більше проблем, ніж одне лише розбите обличчя. Треба було терміново думати. Шукати. Зрозуміти, як це зупинити. Як заборонити їй це робити.
Частина робочого часу тепер витрачалась на прослуховування збережених вдома файлів. Решту звичного життя стали красти думки про те, що відбувається, і пошук захисту в правовому полі. У розкладі з’явились зустрічі з тими, хто міг проконсультувати чи допомогти.
Діти. Ось що його турбувало зараз найбільше. Виїжджаючи на роботу, до недавнього часу він знав — діти вдома з матір’ю, а значить, у повній безпеці.
Тепер усе точно навпаки.