Дідусь

Макс, сидячи на терасі, витрушував пісок із мокасинів. При цьому щось нервово буркочучи собі під ніс.
— Що там? Це ти на вечерю так зібрався? Може, і штани тобі міські знайти? Хочеш, попрасую?
Я розсміялась. Він завжди так кумедно виглядав, коли був чимось незадоволений. Чи це тільки я так це бачила?
— От і я так думаю, — сказав він, знімаючи взуття. — Ми тут відпочиваємо, чи як? Я йду босоніж.
Дівчатка з цікавістю спостерігали за татом. Ліза запитала поглядом:
— Тат?
На що Макс з усмішкою відповів:
— Так, а що. Оголошую вечірку боса!
У дівчаток був із ним якийсь телепатичний зв’язок. Без зайвих слів. По їхньому помітному пожвавленню було зрозуміло — сигнал прочитано. Вони, не змовляючись, зняли свої гарні шльопанці й сандалі, які щойно обирали.
Тепер ця трійка дивилась на взуту мене, як на білу ворону.
— Ооо-Кеей!
І мої шльопанці теж бумерангами полетіли з ніг на розігріті сонцем дошки. Сім’я — це насамперед банда. І от ми вже всі вчотирьох босоніж тупаємо на вечерю до Дими з Мариною. Ми взялись за руки і зайняли собою всю ширину доріжки.
— Тат, а нас так пустять? Тут же цей… дрес-код нібито… — запитала Ліза.
— Тоді нас проженуть… І ми будемо вечеряти на пляжі.
Судячи з реготу сестер, вони тільки цього й чекали.
На столику під навісом хтось забув книжку. Були тут на території такі затишні місця усамітнення. Солом’яні навіси, плетені меблі.
Паперові книжки. Хтось їх зараз ще читає? На яскравій обкладинці чоловік із дитиною. Чоловік був чомусь чорно-білим.
Можна забрати із собою й віднести дорогою на рецепцію. Але раптом хтось просто відійшов. У разі чого хтось із персоналу напевно помітить.
Біля входу в ресторан стояли глеки з водою для ніг. Пісок із пляжу вперто подорожував разом із усіма. Поки Максим допомагав мені, наші діти встигли влаштувати собі справжній душ.
Всередині, за столиком, трохи віддаленим від основної зали, був Дима. Помітивши нас, він підняв руку.
Коли ми до нього підійшли, слідом за нами з’явились Марина з Микитою. За її усміхненим поглядом і мокрими Микиткиними шортами все було зрозуміло.
— Ви теж ноги мили? — запитала вона, дивлячись на наших дівчаток. — Ми от навіть у туалет ходили по паперові рушники.
Усі дорослі усміхнулись. Діти теж були раді. Всі мокрі, нікого не насварили. Значить, для цього ті глечики там і потрібні.
— Ви сьогодні босоніж? — запитала Марина.
— Так, ламаємо шаблони, — сказав Макс.
— Наші ноги відпочивають, — пояснила Ліза.
Що тут же підтвердила кивком, дивлячись на свої, Оля.
У дітей був свій столик поряд із нашим. Точна копія зменшених розмірів. Ті самі меблі, сервірування. Схоже, тут сьогодні буде цілих дві вечірки. Наші столики були найближче до океану і вже були накриті. Звідси відкривався найкращий вид на захід сонця, що вже починався.
— Тат, а ми що, нічого не обираємо? — здивувалась Ліза.
— Сьогодні за нас уже все обрали, — сказав жартома Макс.
— Навіть не обирали, — втрутився в діалог Дима, — нам усе це подарували.
Він усміхнувся і пояснив:
— Тут, у готелі, є своя традиція. Останній вечір відпочинку гостей повністю організовує готель. Такий своєрідний подарунок.
— Який? Рідний? — запитав Микита.
— Так, — відповів, усміхнувшись, Дима.
Треба віддати належне, все було продумано до дрібниць. У дітей було своє меню. Перед ними вже стояли невеликі тарілки з чимось простим і зрозумілим — акуратні шматочки курки, рис, нарізані овочі… Поряд — соки з трубочками і часточками апельсина на краю склянки.
У нас усе виглядало інакше. Великі тарілки, запахи спецій, щось гаряче, щойно з кухні. Риба, морепродукти, легкі салати, закуски з хлібом і тостами… На столі вже стояло біле вино у відерці з льодом і холодна вода зі скибочками лайма.
Все це було навіть приємно — на один вечір нічого не вирішувати. Просто сісти, дивитись на океан і бути поряд. Сонце зі своїм золотистим світлом уже повільно йшло у воду. Тіні від пальм на березі одразу стають такими довгими. Оранжево-рожева вода. І небо… Воно тут на заході неймовірне — рожеве, персикове, фіолетове…
Люди на березі вбирали в себе цю атмосферу. Хтось повільно йшов, тримаючись за руки, вздовж берега, хтось фотографував. А хтось просто сидів на піску.
Настала коротка мить тиші. Наче день передавав свої повноваження тропічному вечору. Скоро звуки дня зміняться вечірніми. А потім і нічними. У кожної пори доби тут є свої запахи і звуки. Коротка пауза… Тільки негучний лаундж ресторанного джаз-бенду під шелест листя і запах кухні.
Засвітилось підсвічування стежок і рослин. Персонал пурхав між смолоскипами, наче бджоли, додаючи в цей вечір магію вогню. Офіціанти уточнили в нас напої й пішли.
Дима поглядом привернув нашу увагу і перевів його на столик дітей. Те, що ми побачили, було мило й смішно водночас. Ми ледве стрималися від сміху. Щойно діти підійшли до свого столу, Микита миттєво відсунув стілець, підняв Олю і посадив на нього. Присунувши її до столу, він швидко переключився на Лізу. Потягнувши її стілець, він сказав:
— Сідай.
І поки здивована Ліза так і сиділа на відсунутому стільці, наш джентльмен уже тягнувся до глечика. Він поставив порожні склянки поряд із соком дівчаток і налив їм води. Це була така умора. Ліза з шумом присунулась назад до столу.
Я лише встигла подумати: схоже, зараз мої дівчатка проходять свій перший досвід незграбних залицянь.
Дима перервав наші спостереження.
— Микита сьогодні цілий вечір питав у мене, як поводитись на вечері з дівчатками, — сказав він, притиснувши кулак до губ, щоб стримати регіт.
Переглянувшись, ми всі усміхнулись.
— Тат, мам, можна вже їсти? — запитала Ліза.
— Якщо не почнете прямо зараз, вони точно образяться, — сказав Максим, показуючи на офіціантів, що наближались у наш бік. Діти, подивившись на них, засміялись.
— Смачного вам! — сказала Ліза. Микита з Олею повторили побажання.
Кожен із нас, відзначивши про себе їхні манери, побажав їм того самого.
Частина наших страв була накрита металевими кришками. За помахом якогось невидимого диригента офіціанти одночасно їх підняли. Теплий пар піднявся вгору, наповнюючи все навколо приємними ароматами.
Океан ставав темним. У ньому відображались вогні численних підсвічувань. Пальми, пірси, ресторанчики — все грало на хвилях своїм м’яким світлом.
Дима піднявся, взявши келих.
— Ну, мої хороші… Дозвольте подякувати цьому острову і кожному з вас за чудовий відпочинок. За нас!
Дзвін наших келихів відлунився за дитячим столиком. Дівчатка все ж пили свій сік. Наш наречений — мабуть, від хвилювання — воду.
Обговоривши все пов’язане з готелем і відпочинком, наша компанія тимчасово поділилась на чоловічий і жіночий чати. Дима займався нерухомістю, і Максим підтримав йому компанію в якихось тонкощах, пов’язаних із цим.
Марина, колишня викладачка, зараз не працювала. Поки вона присвятила себе домашнім справам. Ми якраз зійшлись у думці стосовно початкових шкіл, як нашу увагу привернула пара в білому. Це були вже досить дорослі люди. Вони пройшли до свого столика.
— Я бачила їх раніше. Як же приємно на них дивитись. Якщо старість — то тільки така. У коханні… І в білому, — сказала Марина.
— Я теж за ними давно стежу, — зізналась я. — Якось я бачила його одного. І, знаєш, він навіть кульгає менше, коли вони разом.
Ми усміхнулись. До нас повернулись наші чоловіки.
— Що там? — запитав Дима.
Марина відповіла:
— Так, от. Радіємо за тих людей. Вони вже, напевно, старші за наших батьків, а все ще такі закохані.
За дітей можна було не переживати. Поряд із ними обов’язково був хтось із офіціантів. Та й Ліза з Микитою чудово справлялись. Як із наглядом за Олею, так і з її годуванням. Микита, віднімаючи роботу в персоналу, сам стежив за тим, щоб тарілки в дівчаток не залишались порожніми.
Після білої пари розмова якось перейшла до батьків. Марина зізналась, що вже давно не спілкується зі своїми.
— Як, зовсім? — запитала я. — Чому?
— Не знаю. Не помітила, як це сталось. Виходили на зв’язок одне з одним усе рідше, а потім і зовсім перестали. Кожен на щось, напевно, ображається, — сказала Марина, зітхнувши. — А в тебе як? — запитала вона в мене.
Слухаючи нас Макс вирішив врятувати ситуацію. Він знав, що батьківська тема для мене досить болюча.
— А я б дуже хотів хоч раз побачити батька, — приєднався він до нашої розмови.
Я знала про те, що він ніколи його не бачив. Але він на цю тему, як і я, особливо не поширювався.
Максим прокрутив на столі п’ятку свого келиха — і почав:
— Це давня історія, довжиною в тридцять три роки.
Після одруження мої батьки вирушили на закритий науково-технічний об’єкт. Степ, містечко для працівників. Молода сім’я інженера і медсестри.
Тривалість перебування й обмежене коло людей, мабуть, накладають свій відбиток. Через якийсь час мій тато знаходить новизну в заслуговуванні уваги в однієї із співробітниць. Він у цьому досяг успіху. Настільки, що незабаром це стало чи не головною новиною на кухнях малоповерхівок.
Мама, дізнавшись про це, не знайшла нічого кращого, як одного разу під час чергування втамувати гіркоту зради в обіймах красивого хірурга. Через дев’ять місяців з’явився результат тієї ночі — я…
Всі за столом трохи затихли. Я в тому числі.
Діти вже ганялись за гекконами. Ящірки приходили ввечері в ресторан разом із відвідувачами. На своє окреме меню — комах, що злітались на світло ламп. Кількох цих спритних, цвірінькаючих майже як горобці, звірят наші маленькі розбишаки вже загнали на стелю. Найбільше цьому раділа Оля.
Помітивши цю паузу, Максим закінчив:
— Так. От так. Про хірурга і маму теж стало всім відомо. Тато, той, що за документами, потім випросив у мами прощення. Прийняв мене. Так і живуть донині як заклятi друзі.
Дізнався про це тільки зовсім нещодавно. Мама чомусь вирішила поділитись. Я знайшов його в соцмережах. Живий, красивий, напевно, щасливий. Навіть вітав його якось з ювілеєм. Розповів коротко, хто я, запросив познайомитись із онучками. Повідомлення переглянув…
Нічого не відповів.
Вибачте — я все ще трохи злюсь на них… Хоча й розумію, що нема за що. Всі ми живемо це життя вперше — ніхто не знає, як краще. Я просто хотів би пізнати батька, але це вже навряд чи станеться. Я йому, схоже, не потрібен.
Дима глибоко вдихнув.
— Така історія… Про батьків.
Я чула її того вечора теж вперше.
Чоловіки вийшли покурити. Максим кинув невдовзі після нашого весілля. Пішов постояти за компанію. Діти забігли ненадовго до нас за столик і знову повернулись до себе. До них прийшли аніматори з фокусами і конкурсами. Дитячий корпоратив був помітно крутіший за наш.
Нам із Мариною довелось просто пліткувати. Весь вечір у залі була присутня одна дуже красива жінка. Вона сиділа за столиком: спочатку з кавою, потім із келихом шампанського. Це була та жіноча краса, яку помічають навіть жінки. Чоловіки до таких, як правило, підходити бояться.
Першою тишу перервала Марина.
— Створює ж природа таке. І ж правда — так це жодна клініка не зможе. У нас колись у виші, де я викладала, була така. Дуже ефектна, як з обкладинки. Як же мені якось було її шкода. Може, дарма я… чи так тоді здалось.
Того дня наша лаборантка була така щаслива. В обід вона розповідала мені і ще одній колезі про свого нового чоловіка: «Сьогодні вранці він зробив мені каву! І уявляєш — він знає, скільки ложок цукру мені треба. Він такий уважний…» Це звучало так, наче він знав, які їй дарувати камені чи яхти.
Вона була дуже хорошою людиною і дуже потребувала когось такого ж справжнього поряд. А траплялись… Декого з них я знала. Той випадок, коли жінка могла б крутити на пальцях ключі від будь-яких квартир і автомобілів. А їй хотілось, щоб хтось просто знав, скільки цукру вона любить.
— Так, Марин, — сказала я, — у мене така подруга є вже багато років. У неї дуже успішні батьки, і з дитинства вона ні в чому не мала потреби. Тато й мама в неї навіть зараз, за мірками їхнього віку, сміливо могли б зніматись у рекламі чи кіно.
От і вона зі своїм братом — ну просто красунчики. Їй від чоловіка, в розумінні багатьох жінок, нічого не треба. Є дім, робота — більше для хобі, статус, троє діток… Від трьох чоловіків.
І справа зовсім не в ній. Я знаю її ще з навчання. Всьому виною — я показала пальцями «лапки» — її краса. Нормальні, думаючі, невпевнені в собі чоловіки до неї не підходили. Підходили якісь гламурні альфа-самці.
Таких підходів у неї, як ти розумієш, було мінімум три. Хороша господиня, терпляча й турботлива дружина, але… Зради одного вона терпіла майже п’ять років. З двома іншими якось так вийшло, що стосунки тривали трохи довше за її вагітності.
І знаєш, що найдивовижніше? Я жодного разу не чула від неї поганого в адресу батьків її дітей. Більше вона була стурбована питанням: чому ж так, що не так з нею. Вона вже довгий час одна, з дітьми.
Нещодавно ми з нею зустрічались на каву. Між розмовами про все потроху вона зронила ось що: «Так порожньо самій. Все одно так не можу. Я вже подумую про те, чи не пошукати мені чоловіка десь по лікарнях».
Причому це звучало цілком серйозно. На моє «У сенсі?» вона сказала: «Я із задоволенням бачила б поряд із собою чоловіка з якимись обмеженнями. Головне, щоб він уже зрозумів це життя і більше не шукав самоствердження».
Цю розмову я потім ще майже весь вечір прокручувала в голові. Уявляєш, Марин? Наскільки людина втомилась від зради і фальші. Вона чекає когось настільки потріпаного життям, щоб у чоловіка вже не було бажання шукати пригод на свою дупу. Просто бути поряд із нею. Бути щасливими.
Той випадок, коли краса виходить, як покарання, чи що. Всі чоловіки бачать у ній престиж, трофей, секс… І ніхто — людину…
Самотність нашої красуні в залі нарешті було порушено. І хто б міг подумати — нашою «рок-зіркою». Керуючий довго тримав її за руку, перш ніж сісти поряд.
Якщо між ними щось і було — це тільки на краще. Він, попри брутальний образ, був дуже скромний і позитивний чоловік.
Повернулись Дима з Максимом. У руках у кожного — невеликий букет.
— Ви що там, клумбу біля курилки обірвали? — поцікавилась я.
— Ні, в садівника відібрали. Жартую, він сам нам їх подарував, — сказав Дима.
Марина розсміялась:
— Ну… хлопчики…
— Та ну! Він передав їх нашим дамам, — сказав Дима, простягаючи букет дружині.
Макс підійшов до столика і, під поглядом Микити, вручив по квіточці нашим дівчаткам. Решту приніс мені, не забувши вколоти своєю щетиною.
— Ну що, велик у вас уже є вдома? — сказала я, коли ми знову всі були за столом. — Микита сьогодні поділився зі мною своїми очікуваннями на суботу. Велик — ось чого чекає ваш хлопець.
— Так, ми знаємо, — сказав Дима. — Була думка про електроскутер, але раз хоче класичний… Я його розумію. Буде. Я вже дав завдання секретарці. По приїзді заберу. Встигаємо, — сказав він, підморгнувши нам.
До нашого столика йшов із келихом у руці керуючий. Підійшовши і потиснувши чоловікам руки, він сказав:
— Леді й джентльмени, я пропоную вам після вечері перейти он у-у-он ті м’які крісла під шатром на пірсі. Це продовження нашого подарунка. Десерти, фрукти, морозиво… Напої. Все це теж, звісно, за рахунок закладу. Нам дуже приємно бачити тут таких гостей.
Він цокнувся з нами келихами, зустрівся з кожним поглядом і усміхнувся тією самою голлівудською усмішкою. Кивнувши, він рушив назад.
— Свято триває, мої маленькі друзі! — сказав він, проходячи повз стіл дітей.
Він явно був у чудовому настрої.
Йти ми ще не планували. Але й залишатись за столом раптом стало вже не так цікаво. Діти, не змовляючись, першими зірвались із місць — перевіряти, що там за «м’які крісла».
Ми піднялись слідом, не поспішаючи, продовжуючи розмову вже на ходу. Офіціант непомітно підхопив зі столу відерце з вином. Через хвилину ми вже йшли теплими дошками пірсу — туди, куди щойно вказав керуючий.
Прямуючи крізь залу до виходу, ми пройшли зовсім поряд із тією білою парою. На їхньому столику лежав букет. Вони повільно танцювали. Біля них пахло кавою і щастям…
У дітей тут був свій атракціон. Правда, і нам особливо сидіти не доводилось. На світло ламп навколо пірсу приплило багато різних риб. Океан був уже зовсім чорний. Але там, де було світло, було видно все на достатню глибину.
Ми всі разом — хто з келихом, хто з чашкою чи морозивом — дивились на це заворожливе дійство. Найбільше вражали великі сріблясті джеки, невеликі акули… і скати.
Зараз їх було цілих два. Нарешті діти могли роздивитись їх гарненько. Вночі, у світлі вогнів, вони були ще більш граційні. Повільно ковзаючи у воді, зверху майже чорні, а знизу — зі світлими животами, що відбивали світло. Вони нагадували птахів, що ширяють, чи великі зірвані вітром афіші…
Не менш красиво, залишаючи за собою молочний слід, між рибами ковзнула рожева кулька морозива. За порожнім ріжком в Олиних руках я зрозуміла, що сталось.
Коли ми все ж розмістились на диванчиках, деякі з дітей, заколисані шумом хвиль і надлишком емоцій, вже готові були заснути. Оля на руках Максима — так точно.
Микиті було не до сну. Він сидів поряд із Лізою і показував їй на своїй руці наліпки, недавно чесно виграні в конкурсах.
Звук хвиль, що билися об пірс, був окремою медитацією. Вдень це було не так помітно. Вода так ніжно шльопала знизу по палях. Виходив особливий глухий і ритмічний звук. Дуже заспокійливий. Я навіть на якусь мить відключилась від того, що відбувається, розкладаючи у себе в пам’яті по поличках усі сьогоднішні події.
Весь вечір нас переслідував паперовий пакет. Він стояв недалеко від нас у залі. Потім офіціанти перенесли його за нами на пірс. Дима якраз потягнув до нього руку.
— Друзі, це для вас, — сказала Марина, — на пам’ять про ці чудові дні.
Дима вручив мені пакет. Він був досить важким. Всередині виявилась темна, майже чорна пляшка вина.
— Kaiken Ultra, — сказав Дима, — одне з моїх улюблених. Мені здається, у дьюті-фрі вже скоро будуть його від мене ховати, — він засміявся.
— Ой так, це його улюблений Аурелiо Монтес. Ну, і мій теж, — сказала, підморгнувши, Марина.
Дима продовжив, діставши пляшку:
— От. Так і ми, як ця пташка, — він показав на етикетку, — скоро полетимо назад до своїх клопотів. Тим і ціннiшi ці дні тут… у цьому раю.
Максим підняв свою чашку з чаєм над столом.
— Дякуємо вам велике, правда. І за цю увагу, і за час тут разом. Наступний подарунок за нами. Будете в Києві — знайте: ви запрошені нами на вечерю.
— Повністю підтримую, — сказала я, так само спрямувавши свій келих до центру столу.
Ми тихенько, як студенти вночі в гуртожитку, цокнулись, щоб не розбудити Олю.
Нашу увагу привернуло світло, що з’явилось недалеко на березі. Це був феєрверк. Іскри, з тріском розлітаючись у різні сторони, освітлювали все навколо. Неподалік стояв працівник готелю. Показавши нам на світло обома руками, він наче сказав: «Це для вас».
Я знову оглянула найближчі кущі на предмет блиску бінокля. Як? Як вони можуть усе робити так точно і вчасно? Навіть ця, така тиха за мірками феєрверків, іскриста установка. Жодного гуркоту — наче справді для того, щоб не розбудити дитину. Ми, піднявши руки, теж йому помахали.
Оля все ж трохи пізніше заворушилась. Помітивши це, наші друзі пожвавились.
— Ну що, будемо вирушати по домівках? — сказала Марина. — Це хтось завтра буде спати на пляжі, а в нас уже нове життя, — вона усміхнулась, провівши по нас поглядом.
Коли ми піднімались, Оля прокинулась.
— А риби ще є? — перше, про що вона запитала.
Все. Батарейка підзаряджена. Веселощі тривають. Так було завжди.
Вийшовши на берег, всі обійняли одне одного і попрощались. Діти поцілували одне одного в щоки. Микита, притиснувши свої губи до Лізи, зробив це трохи довше звичайного.
Ми розійшлись у напрямку своїх будиночків, кілька разів озираючись і піднімаючи руки для прощальних помахів.
Наш шлях знову проходив повз ресторан. Звідти линув глибокий, дуже красивий жіночий вокал. Так. Це була вона. Наша красуня. Її голос був не менш красивий. За столиком, не зводячи з неї очей, сидів керуючий.
Острів на цей час уже занурився в справжню, наскільки це можливо, прохолодну ніч…
Проходячи повз навіси неподалік від нашого будиночка, я помітила відсутність книжки. Її вже не було.
Поряд на пальмі пролунав легкий хлопок, наче хтось закрив парасольку. Дівчатка без особливих емоцій глянули на летючу лисицю, що чіплялась за кору. Все… Комусь уже точно пора мити ноги, чистити зуби і засинати.
Часто наш відхід до сну в дівчаток був пов’язаний із грою. Я запитувала в них про щось, а вони відповідали. Так зазвичай тривало, поки хтось не засинав. Іноді це була я…
— Мам, ну давай. Починай уже, — сказала Ліза.
— Гаразд. Лізо, чиє це каштанове волосся в тебе?
— Ммм… Твоє.
— А чиї бровки в Олі?
— Татові.
— А живіт у Лізи?
Вона розреготалась:
— Свій!
— Ну… добре. А губки ці пухкі в Олі чиї?
— Татові, — не без гордості сказала маленька татова копія.
— Згодна, — сказала я, глянувши на Максима.
— Так. А моє хоч щось у вас є?
Оля показала пальчиком на свій ніс, а Ліза знову реготала:
— Вуха!
— Ага. Ну, а красиві ноги у вас чиї?
— Мамині, — сказали обидві.
— У тата на них волосся, — додала Ліза.
Сміялись уже всі ми разом.
— Так, банда. Ми так сьогодні не заснемо. По одному головному питанню, цілую ваші, мої носики — і спимо. Складні питання. Готові?
Дівчатка зацікавлено кивнули.
— Чий характер у Лізи?
— Ну, ма-а-а… Це складне питання. Гаразд, твій і татів.
Схоже, в сім’ї росте дипломат. Або психолог.
— Добре. Оля готова? Чиє в Олі серденько?
І от тут наша система вперше дала збій.
— Дідусеве, — не задумуючись випалила молодша.
Це було щонайменше дивно, оскільки дідусів у нас, власне, ніколи й не було. Відповідно, і нічого від них у нас бути не могло.
— Ух ти! А яке воно в тебе?
Оля дістала руки з-під ковдри і показала розмір.
— Таке велике? — усміхнулась я.
— Гаразд, догуляємо завтра. Треба спати. Он уже ніч яка, — я показала на океан.
Перш ніж знову вкрити, я поцілувала Олині долоньки. Вони чомусь пахли полуницею. Я зацілувала щоки й носики дівчаток і надала можливість продовжити це Максиму.
Дідусь… Звідки дідусь? Це Мартін справив на дітей сьогодні таке враження, чи що…
Діти заснули.
Я підійшла до столика. Поряд із нашим вином дівчатка залишили листочок. Микита теж намалював їм подарунок.
Вирішивши перевірити телефон, я глянула на екран. Один пропущений. Співробітники без крайньої необхідності не телефонували. Я привчила їх справлятись із усім на час моєї відсутності самостійно. Я знову перевернула телефон екраном вниз.
— Що там? — запитав Макс, що повернувся з ванної.
— Пропущений від мами.
— Може, передзвониш? Ще не так пізно.
— Ні, не зараз. Не тут… У них із її чоловіком усе оплачено.
— Схоже, ми можемо незабаром стати з Димою й Мариною родичами. Ти бачив, як Микита цілував Лізу? — сказала я, вішаючи на стілець свої шорти.
Макс підійшов, обійняв мене ззаду і уткнувся носом у шию, знову забувши про своє колюче підборіддя.
— Гаразд. Якщо поки без хлопчика… Але потренуватись хоч можна? — прошепотів він.
— Потренуватись?!
Я повернулась до нього і затиснула його нижню губу зубами.
— Знаєш, це була найнесподіваніша і найприємніша прелюдія…
Ми обоє тихо засміялись.