Гойдалки

Я впізнала ці кущі. Ось дорога зі смужками. Те місце, де буває красива калюжа. Тато ніс Алісу на руках, а вона несла мене. Дорослих, напевно, ніхто не носить. Ніколи не бачила.
Ми залишили візочок вдома. Я була рада. Там ці колючі печивця. Вони мені вже набридли в коридорі. На Татових руках було м’яко і краще видно все навколо.
Нам з Алісою подобалось гуляти в нього на руках. Мама нас майже не носила. Ми проходили вулицю з ямами, як раптом Тато сказав:
— Доцю, хочеш на гойдалочці покататись?
— Так, хацю.
Діти завжди говорять слова правильно. А дорослі вигадали якусь свою дорослу нудну мову. Вони й самі себе не завжди на ній розуміють.
— Хочу, доцю, — сказав Тато, поміняв літери на свої. — А ти вмієш? Не боїшся?
Я не знала, як кататись на цих гойдалках. Коли ми гуляли всі разом із Мамою, ми сюди з цієї дороги ніколи не звертали.
— Так, Тат, хацю, — сказала Аліса.
Мені здалось, чи Тато трохи замислився. А потім він сказав із усмішкою:
— Нууу… Ходімо!
І ми пішли через траву до цих гойдалок. Вони були величезні. Тонкі й високі. Нагорі на них лежало небо. Тато посадив нас на маленьку лавочку всередині. Мені довелось триматись за Алісу самій, бо вона обома руками трималась за гойдалку.
Тато чомусь багато разів їй сказав:
— Тільки тримайся, доцю. Добре? Міцно-міцно. Обіцяєш?
— Так, абисяю, Тат, — сказала вона.
І тут почалось найцікавіше. Ці гойдалки були насправді чарівними. Ми продовжували сидіти, а світ навколо почав нахилятись.
Вперед, назад, знову вперед, знову назад… Навіть Тато однією рукою тримався за гойдалку, щоб не впасти. Це було так весело. Від кожного колихання світу було лоскітно в животі.
Вітер дув нам то прямо в ніс, то в спину. Коли світ рухався вперед, небо ставало ближче. Аліса теж це помітила. Вона просила Тата:
— Тат, ессьо! Сильна-сильна. Аж до неба!
І Тато наближав до нас його ще ближче.
Я відчувала, як Аліса стискала ноги, щоб я не полетіла, як пташка. Моя Аліса була дуже смілива. Навіть Тато за нас трошки боявся. А нам із нею було так класно!
Ці гойдалки були дуже класні. Ми ще довго не могли звідти піти. Тато пообіцяв нам обов’язково прийти сюди ще завтра. Треба було йти.
Прогулянка — це багато кущів і дерев. А ще різні будинки й дороги. Ми з Алісою любили дорогу, де їздили трамваї.
Вони були великими й червоними. Дуже весело, гучно рухались, перевалюючись з боку на бік. Як наші коти вдома.
Один трамвайчик так і називався — трамвай. А ще вони були по два завжди разом. Як дружочки. Тато з Алісою називали їх трамвайчики-братики. Одного разу ми бачили навіть три таких братики разом.
Аліса захотіла пити, і ми зайшли в магазин. Він не був таким великим, як той, де я колись чекала Тата. Але там можна було взяти все, що хочеш.
Сік, полуничні цукерки, морозиво… Якісь дуже хороші люди вигадали такі магазини. Їх у нас на шляху було багато.
Того дня ми ще трохи займались прогулянкою, а потім Тато запитав:
— Ну що. Потупаємо потихеньку додому?
І ми погодились. Біля дому ми взяли морозиво для Дані. Мами вдома, напевно, не було, їй ми не брали нічого.
З Татом гуляти було краще. Мама іноді нам із нею чогось не дозволяла.
Так минали дні. Ми вже багато разів приходили на нашу гойдалочку. Тато показав нам і інші. Він якось знав на прогулянках, де вони всі ховаються.
Дім за ці дні змінився. Мама й Тато так само більше не говорили одне одному тих хороших слів. Іноді Мама гучно говорила йому якісь незнайомі погані.
Ці слова точно були поганими, бо звучали гучно й некрасиво. І ще вони нікуди не зникали.
Я помітила, що хороші слова швидко знаходили своє місце всередині, і від цього ставало тепло. Деякі навіть потрапляли прямо в серце.
Погані нікуди не діваються. Вони скупчувались по кутках дому. Я їх бачила. І коти їх бачили. Вони навіть на них шипіли, як Мамина праска чи лимонад.
Мама з Татом, напевно, поділили наш дім. Мама ходила всюди, а Тату вона в кімнату до нас з Алісою заходити не дозволяла.
Тільки він з’являвся біля дверей, як вона говорила багато поганих слів. Котам теж до нас було не можна. Одного разу Мама навіть підкинула ногою одного з них. Чорного. Даня їй сказав:
— Ма, ну ти що?!
А вона йому сказала:
— Тому що він його.
Чого його?
Кіт її боявся. Мені здається, що Маму боявся навіть Тато. Вона викинула з кімнати Татову подушку й ковдру. Тато з Данею зробили великий диван біля Телека і спали тепер там разом.
Нам з Алісою теж хотілось із ними, але Мама щовечора нас забирала. Такий новий диван нам подобався.
Там було багато місця для стрибків і танців. А ще ми там усі вчотирьох дивились мультики. Я, Аліса і Даня з Татом.
Тато поводився добре. Ну, так як завжди. Але Мама його чомусь часто сварила. Я чула, як вона йому не дозволяла торкатись їжі й якихось речей. Дивно, адже раніше все було всіх. А не когось одного.
Одного разу вона йому сказала, що вони сплять із Данею як хлопчики.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Тато і зробив великі очі, щоб краще її бачити.
А Мама йому сказала:
— Ну що, ти не знаєш, як сплять із хлопчиками?
Даня мовчав, а Тато їй сказав, що вона з глузду з’їхала. Куди вона по ньому їхала? Я цього глузду в домі ніде не помічала.
Того ж вечора, коли Даня з Татом уже спали як хлопчики, я бачила, як Мама розрізала ножицями маленький диванчик у коридорі. Так було красивіше.
Мама вміла робити дім красивим. Вона хотіла зробити нам сюрприз. Ми сиділи на цьому диванчику, коли надягали вуличне взуття. Воно, як і одяг, було для вулиці інше.
Дані вранці чомусь такий цей диван не сподобався. Він запитав у Тата:
— Тат, а що це з пуфиком?
Тато подивився, зробив смужки на лобі й сказав:
— Гадки не маю.
У Дані, напевно, теж не було цієї гадки, бо він пішов питати в Мами. Вона йому сказала:
— Не знаю. Коти, може бути.
Вона йому брехала. Я ж бачила, що це не коти. Навіщо вона його обманює, як ті дорослі в моєму магазині?
Багато незрозумілого стало відбуватись… І від цього в домі стало менше світла.
Але варто було нам вийти з Татом на вулицю, і там завжди було сонячно. Ми знайшли великий дитячий майданчик. Так називалось місце, де було багато веселощів.
Нам ніде не траплялись дорослі майданчики. Невже їм би теж не хотілось усього цього? Крутитись на цих крутилках, стрибати на стрибалках, гойдатись на гойдалках…
На цьому майданчику була навіть гірка. Як та, у торговому залі, де мене катав один із хлопчаків. Вона була велика, як Тато на зріст.
Аліса на ній з’їжджала тільки за Татину руку. Це було швидко, трошки страшно, але дуже весело. Нам це подобалось.
Тато часто з нами пустував. Це як брешуть, тільки не по-справжньому. А потім сміються. Він якось запитав в Аліси, показуючи на неї:
— Хто це? — наче не знає.
А вона йому відповіла:
— Я. Аліса доця. — І додала: — Татова доця.
Вони так весело пустували.
Аліса доця. Татова доця. Так вона себе потім називала.
Того дня на майданчику грались дві великі дівчинки. Ми з Татом чекали, поки вони покатаються на нашій гірці.
Коли дівчатка з неї пішли, вони почали ліпити поряд із піску щось кругле. Тато теж чув їхні слова. Вони називали свій кружечок піца. Напевно, це була птиця по-дитячому. Товстенька така птиця.
— Доцю, — сказав Тато, — а хочеш, ми з тобою зробимо піцу?
— Хацю. А яка це піця?
— Побачиш, — сказав Тато. — Ну що, тоді підемо в магазин? А потім додому робити піцу?
Це буде якась дивна піца. Або птиця. Ми не будемо її робити, як дівчатка, з піску. Або купимо якийсь особливий пісок у магазині і будемо гратись удома.
Схоже, це якесь чергове Татове пустування.
Все це було так цікаво, що ми одразу погодились. Тим більше що вже хотілось узяти сік і морозиво.
— Так, Тат, пайдьом. У махасин…
Навколо нашого майданчика був маленький паркан. Щоб не йти далеко туди, де його немає, Тато іноді просто переступав його з нами на руках.
Так було й цього разу. Але Тато приготував нам несподіваний трюк. Коли він переставляв через парканчик уже другу ногу, він швидко ліг на траву.
Це було так весело, як на гірці і гойдалках одночасно. Вжух, і ми всі втрьох лежимо обійнявшись. Ми на Таті, а він на землі.
Ми навіть не встигли роздивитись. Тато засміявся першим.
— Дддищ, так, доцю? Трошки впали, — говорив він, не перестаючи сміятись.
Він поставив нас на траву і почистив руками свою спину й попу. Нас чистити було не треба. Ми полежали на Таті, і були чисті.
— Ну, тепер ходімо.
Він знову взяв нас на руки, поцілував щоку Аліси, і ми пішли.
Я так і думала. Пустування. Тато ніколи не обманював. Він просто пожартував. Коли ми прийшли в магазин, він уже забув про пісок. Як завжди, складав у кошик якусь їжу.
Ми взяли з Алісою сік із трубочкою і «Кіндер». Маленька іграшка, яку чомусь ховали в несмачному шоколаді. Ми його часто брали біля місця, де Тато складав наші покупки.
У дорослих була цікава гра. Виходячи з магазину, вони обов’язково мінялись одне з одним своїми папірцями, які збирали.
Ми йшли додому, і Тато зірвав нам із дерева зелені м’ячики. Ніколи б не подумала, що вони ростуть прямо на деревах.
— Дивись, доцю. Каштанчики. Вони зараз м’якенькі, а пізніше будуть як їжачки.
Аліса засміялась і взяла їх у руку. Каштанчики, їжачки… Схоже, Тату вже пора додому.
Коли ми прийшли, Мама швидко пішла за гучні двері. Якщо двері закривати надто швидко, вони завжди були гучними.
Тато відкрив нам двері у ванну. Він увімкнув там світло і сказав:
— Дочулю, почекай. Я поставлю на кухню продукти. Зараз помиємо ручки і будемо готувати піцу.
Він же саме це сказав? Я правильно почула? Я сиділа в коридорі на порізаному диванчику.
Аліса зайшла у ванну. Аби тільки вона забрала мене з собою. Я теж хочу готувати цю піцу. З-за дверей пролунав її голос:
— Охо!
Вона швидко вийшла і пішла за Татом на кухню. Я чула, як вона йому сказала:
— Тат, там моя сьоточка.
Вони повернулись назад разом.
Тато сказав комусь нагорі нове слово:
— Охренєть.
Це, напевно, як «Вау!». Було схоже, що він побачив у ванній щось дивовижне.
— Так, доцю. Все попадало. Нічого, зараз усе приберемо.
Аліса взяла мене, і я побачила, що там було. Все лежало у ванні. Шампунь, м’які палички, зубна паста… Напевно, Мама гралась і не поставила все на місце. Вона теж любить гратись тут, як Аліса.
Або це було прибирання. Ми так робили. Спочатку все звідкись діставалось, а потім ховалось назад.
Мама залишила Тату на дзеркалі великі слова. Вони й раніше писали одне одному щось хороше на холодильнику чи папірцях.
Одного разу Тато зробив їй каву і написав серце прямо на столі. Невже вони знову будуть як раніше!
Двері у ванну відкрила Мама. Вона гучно розповідала Тату, куди й що прибрати. Це було дивно. Вона завжди говорила Дані з Алісою, що треба самим прибирати за собою.
Тато ж це не розкидав. А ще Мама сказала Тату, що в нього буде боліти голова. Звідки вона знає?
Тато розставив усе красиво, як раніше. І ми пішли на кухню.
Даня сидів на своєму Компі.
— Дань, ми будемо робити піцю, — сказала йому Аліса, коли ми йшли на кухню.
— Тат, що, справді? — запитав Даня.
Тато відповів:
— Так, зараз усе приготуємо і за півгодинки тебе покличемо.
— О, клас! Дякую, — сказав Даня і додав: — Давай, з того боку. Візьми іншу пушку…
Зрозуміла. Це він навушникам.
Ми вирішили робити свою піцу. Вона була набагато складніша й красивіша, ніж у дівчаток на майданчику. Схожим був тільки круг.
На нього ми складали багато різного, нарізаного Татом. Помідори, ковбаса, перчик, виноград із залізної банки…
Щоб зробити Дані сюрприз, ми сховали все під сирною стружкою, яку придумав Тато.
Піца — це великий круглий бутерброд для всіх.
Коли Аліса намалювала зверху кетчупом крапочки, він став схожий на тортик. Тортик — це святковий хліб.
Виявляється, свято можна робити коли хочеш.
Тато покликав Даню нас зберегти. У телефоні можна було залишати щось хороше, а потім дивитись, коли за цим скучиш.
Ми сховали піцу в плиту і почали дивитись на неї у маленьке віконце. Скоро дім наповнився смачним запахом.
— Тат, цім пахне? — запитала Аліса.
— Ну, це ж наша піца, доцю. Скоро будемо їсти, — відповів Тато.
Він дістав усім із шухляди на стіні тарілки й склянки для соку. Коли ми поставили піцу на стіл, Тато сказав:
— Дань, поклич Маму.
Мама, напевно, не любила піцу.
Вона до нас не прийшла.