Візочок

Я не розуміла, що відбувається. Весь час щось від візочка тиснуло у живіт. Ми прийшли ввечері з прогулянки. Все було, як завжди.
Мене й раніше тут теж залишали. Зовсім ненадовго. Того ж вечора мене зазвичай діставали Тато чи Мама. Аліса без мене не засинала.
Я почала називати дорослих так само, як Даня з Алісою, — Тато і Мама. У мене теж з’явилось своє ім’я — Пнда. Так мене назвала Аліса.
Той вечір спочатку був схожий на решту. Ми прийшли до під’їзду. Тато поніс Алісу сходами на руках, а Мама склала візочок прямо зі мною.
Уже тоді якась її деталь неприємно здавила мене майже навпіл. Я знала, що це лише на час, поки все занесеться з прогулянки додому. Тому не переживала.
Тато повернувся по мене й візочок. Так ми опинились у коридорі. Я спробувала трохи повернутись зручніше і чекала, коли про мене згадають.
Мама вдягла домашній одяг. У них так було заведено. Вони не ходили, як я, в одному й тому ж вдома і на вулиці. Тато не перевдягався.
Він залишився на кухні і щось там робив. Незабаром звідти почали лунати гучні звуки. Це була Мама. Залізяка у боці і ці неприємні звуки. Це точно був не найкращий мій вечір.
У домі завжди було тихо. Це вже давно ввійшло в мою звичку. Я знала всі звуки, що розбавляли тишу.
Найгучнішим часом був Даня. Він сміявся і багато говорив із кимось, кого я ніколи не бачила. Він грав на якомусь Компі. Так він це називав.
Як виглядав цей Комп, я не знала. Якщо він грає на ньому, значить, він має бути досить великим. Як твістер чи велосипед.
Куди він його постійно ховав? Я не бачила в нього майже ніяких іграшок. Хоч би раз подивитись на цей Комп. Якщо на ньому постійно грають, він має бути дуже красивим. І цікавим.
Дізналась, що прямокутники в людей називаються телефон. Він був у всіх у моїй родині, навіть в Аліси. У неї був найбільший. Він був таким великим, що висів весь час на стіні.
З таким багато не походиш. Свої телефони дорослі й Даня ніяк не називали. В Аліскиного навіть було своє ім’я. Його звали Телек.
Найтихіший телефон був у Тата. Він не видавав звуків, але дуже часто муркотів, як коти. Тато дуже любив говорити зі своїм телефоном.
Він, напевно, працював помічником. Комусь невидимому треба було постійно в чомусь допомогти. Купити хімію для басейну, знайти на заміну тренера чи ввімкнути сигналізацію.
Я не дуже розуміла ці слова. Він говорив зі своїм телефоном іноді навіть уночі. Тихенько. Особливо з сигналізацією. Всі спали, і це чула тільки я.
Ще одними звуками в домі були мультики. Це була дуже яскрава й весела штука. Там усі були схожі на нас, на іграшки. В Аліси мультиків було багато, але я знала майже всі вже напам’ять.
У Тата й Мами вони теж були в телефонах. Іноді ми їх там теж дивились. Але на великому, на стіні, було крутіше.
Я майже завжди була поряд із Алісою на дивані. Часто вона тримала мене на руках. Вона так приємно мене обіймала в деякі моменти. Я вже їх чекала.
Був у нас один особливий мульт, найулюбленіший — «Кіт Грім і зачарований дім». Ми дивились його так багато, що я вже знала всі його звуки.
Його любив дивитись із нами Тато. Вони з Данею дивились із нами і інші. Мама мультики чомусь не дивилась.
Найчастішим звуком у домі, напевно, був MTV. Так це називали Тато з Мамою. Він був тихим і майже завжди був удень у Телеку.
Там були такі самі мультики, тільки там не говорили як звичайно. Довго тягнули слова, наче не хотіли їх відпускати. Повторювали багато разів одне й те саме.
Може, боялись, що щось забудуть. За їхніми голосами завжди жив шум. Він був як коробки, по яких стукають. І як чайник, що забули вимкнути. Багато різного шуму.
Люди всередині весь час рухались, але не йшли. Вони дивились на нас і махали руками, наче хотіли, щоб їх хтось помітив.
Іноді від цих звуків хотілось поворушити своєю м’якою попою. Аліса теж так робила. Так робив іноді навіть Тато.
Були звуки Мами. Вона теж іноді голосно сміялась, розмовляючи з кимось невидимим. Але в неї, напевно, не було Компа, вона про нього ніколи не говорила.
Ось і всі домашні звуки. Були ще, звісно, розмови. Годинник, що цокав на кухні. Іноді балакаючі одне з одним і з людьми коти.
Було якесь гудіння диво-коробки з круглим віконцем на кухні. Речі в ній знову ставали новими. Там же, на кухні, були ще й якісь шумілки поменше. Кухня була найшумнішою.
Коробка з хоботом, на кінці якого була щітка — ось що ще могло налякати своїм гулом у будь-якому куточку дому. Ми називали її пилосос.
Усі люди були досить тихими. Зараз цей гучний голос Мами був дуже незвичним.
Кілька разів я почула одне й те саме слово. Так, це було слово «Салат». І ще Мама говорила про якусь її їжу. Те, що відбувалось, було неприємно.
Невже вони не поділили їжу? У них завжди було так багато їжі. Салат. Хтось хотів салат. Хіба це варте того, щоб так голосно про це говорити?
Скоро Мама з Алісою пішли в дальню кімнату. Тато з Данею щось їли на кухні. Я ще чула, як потім Даня говорив із Компом. А пізніше і ці звуки затихли. Залишився тільки Телек.
Під його тихі звуки я встигла трохи заснути. Мене розбудив голос Тата. Я чула, як він сказав:
— Спокійної тобі нічки, синулю! Солодких снів.
Він завжди так усім говорив увечері. Даня теж побажав Тату спокійної ночі із солодкими снами.
Вимкнулось світло, а потім і Телек. У домі стало темно. Я чула, як Даня щось тихенько потім ще дивився на своєму телефоні.
Я знала, що зараз про мене згадають. Мене от-от заберуть. Хтось за мною обов’язково прийде.
Того вечора про мене забули.
Так минула перша ніч. У коридор навіть удень потрапляло мало світла, і було не дуже зрозуміло, де день, а де ніч. Люди іноді вмикали світло.
Коти з’являлись частіше. Світло вони не вмикали. Вони шуміли якоюсь крупою у ванній, після чого іноді був не дуже приємний запах.
Тато вже три рази приїжджав із роботи. Невже так довго про мене не згадують?
У домі стало тихіше. Тато і Мама більше не говорили одне одному жодних слів. Навіть «доброго ранку». Це було незвично. Даня з Алісою з ними говорили, а між собою вони — зовсім ні.
Мені бракувало їхніх слів. І хоч вони говорили зі мною зовсім мало, їхні звуки в домі були такими важливими. Вони робили його затишним і теплим.
Вони так іноді м’яко й лагідно говорили одне з одним. Я не розуміла деяких слів, але звучали вони дуже добре.
Одного разу я залишилась на кухні і чула їхню розмову. Тато сказав:
— Як добре, що ми разом. Як важливо, коли в тебе є поруч твоя рідна людина.
— Так, ми як пазлики. У всьому підходимо одне одному, — відповіла йому Мама.
Тато продовжив:
— Після всього, що ми пройшли, дуже хотілося б більше ніколи не розлучатись.
Мама про щось подумала і сказала:
— Так, і померти в один день.
На що Тато відповів:
— Навіть якщо не в один, то щоб хоча б потім наші кісточки були поруч.
Я добре чула кожне слово, але не дуже зрозуміла, що вони хотіли того дня і де зараз ці їхні кісточки.
Щоб час тягнувся якось швидше, я почала згадувати те, що приходило в голову.
Згадала, як уперше потрапила в дім. Якраз у цей коридор. У пакеті поряд із булками тоді було набагато затишніше, ніж зараз у візочку.
Так, крихти. Тут були ще ці дрібні колючки. Того вечора Аліса їла печиво. Вона й мені його пропонувала. Спочатку ці дрібні печивця були непомітні. Але потім вони почали колоти лапи і спину.
Треба думати про щось хороше.
Моя маленька людина швидко росла. Напевно, ці 3+ у них настають швидко. Вже двічі ми відзначали її День народження.
Аліса ставала більшою. Вона вже менше часу спала. Її звуки ставали довшими. Тато з Мамою дуже чекали, коли вона скаже їхнє ім’я.
Скоро її одяг почав нагадувати вже той, що і в великих людей. Не було вже закритих долоньок.
Це було чудово. Вона могла мене торкати своїми маленькими пальчиками. Щоразу хотілось бути ще м’якшою, щоб їй сподобатись.
Алісі дуже подобалось усе рожеве. І полуничне. Зубна паста, дитяча помада, цукерки…
Її руки часто пахли чимось полуничним. Іноді через це моя шерсть теж пахла цією ягодою.
Одного разу Тато привіз додому справжню полуницю. Як же було весело їм із Мамою і Данею, коли Алісі ця ягода не дуже сподобалась.
Аліса так дбайливо вкладала мене спати. Вона накривала мене ковдрою. Поправляла. Шепотіла щось не дуже зрозуміле, але важливе.
Вона поводилась зі мною так, як Мама. Ніколи мене не сварила. У домі взагалі ніколи нікого не сварили. Навіть котів. Вони були дуже добрими. І м’якими.
Уночі мене часто шукали руками. Іноді Аліса, іноді хтось із дорослих, щоб їй дати. Я завжди була десь поруч, там, де мене залишали.
Був також у пам’яті один особливий вечір. Мама з Алісою були біля крісла в одному кінці кімнати. Тато в іншому, біля місця, де Даня ховав свій Комп.
У якийсь момент Мама прибрала від Аліси свої руки, і вона сама пройшла до Тата через усю кімнату, як це роблять дорослі. Всі так зраділи, що плескали в долоні, як у Телеку.
Відтоді почався найвеселіший час. Я більше жодного разу не затримувалась надовго на одному місці. Нарешті я впізнала кожен куточок цього дому.
Іноді доводилось пересуватись чи сидіти догори головою. Або ще якось не дуже звично. Але все одно це було так чудово.
Згадався ще один веселий день. Тато часто фарбував Алісі нігтики. Вони купили для цього лак різних кольорів. Кожен її пальчик мав свій колір. Вона сама завжди обирала, яким він буде.
Я спостерігала за цим їхнім заняттям уже не раз. Мені теж хотілось, але в мене немає на лапах кігтиків.
Того дня вони якось ненароком впустили один пузирець. Зелений лак був не тільки на підлозі, а й на Татових домашніх штанях.
Мама тоді трохи шуміла. Аліса насторожилась. А Тато, зробивши смішне обличчя, сказав: «Зелена проблема!» — і Аліса з ним голосно розреготались.
Я впізнала ці слова, вони були з нашого «Кота Грома».
Якщо в мене й було колись щось різнокольорове, то це мій живіт. Аліса любила їсти дитячі кольорові макарони.
Вони були у формі кумедних звіряток, квіточок, овочів. Іноді вона ними частувала і мене. Щось із них падало мені на живіт і лапи.
Тато потім тер мене мокрою долонею і витирав рушником. Домашні коти навчились цьому, напевно, в нього.
У домі завжди були дуже веселі свята. Вони називались Дні народження. У такі дні було багато надувних кульок, гірлянди й гарний хліб з вогниками.
На День народження нового року в квартирі з’являлось ще й гарне мигтяче дерево. Людям дерево не робили.
Гостей приходило небагато, і завжди одні й ті самі. Мама з Татом вміли відбирати найкращих. А найкращого ніколи не буває багато.
Після свят з’являлись інші іграшки. Але я не переживала. Я була завжди поруч з Алісою.
Одного разу навіть з’явилась друга панда. Подарували родичі. Так називались деякі з найкращих людей.
Вона була не дуже гарна, і Аліса з нею майже не грала. Цю панду було шкода. Коли ми опинялись поруч, я їй щось розповідала, щоб розвеселити.
Тато називав її запасною. Не знаю, що це, але запасною бути не хотілось би…
Я почула звуки на кухні. Хто там? Може, Аліса? Як же подати хоч звук? Вона дуже любить готувати. Це наша улюблена гра. Вона точно згадає про мене і зараз забере.
Тато з Мамою купили нам дитячу кухню. Там було все. Від гарного салатово-малинового кольору до всяких чашок, чайників і сковорідок із каструлями.
Був там і кран, і плита з духовкою. Вона була саме нашого з Алісою зросту. Але скоро ми зрозуміли — все там несправжнє.
Все не як у дорослих. Води в крані не було. Плита тільки світилась, але суп на ній, як у Мами, не варився. Хтось обманув батьків, і Аліса це одразу зрозуміла.
Фальшива маленька кухня просто стояла біля великого холодильника. Більше ми з нею не грались. Ловили момент, щоб приготувати щось із Татом чи Мамою по-дорослому.
Одного разу Тато нам навіть дозволив приготувати тісто для млинців. Це було круто!
Іноді Аліса мила з батьками посуд у їхній великій дорослій мийці. Мені так подобалось за цим спостерігати.
Якщо я залишалась у кімнаті, Аліса приносила з кухні щось смачне і мені.
Готування було навіть у ванній. Мене туди зазвичай не брали. Але я могла за всім спостерігати крізь смужки скляних дверей із коридору.
Тато приносив Алісі багато тарілочок і каструльок. Всякі різнокольорові крупи. І Аліса варила свої страви прямо серед піни у ванні.
Звуки на кухні тривали, але ніхто по мене так і не приходив…
Треба думати про щось інше.
Я навіть встигла вже одного разочку побувати на морі. Ми виїхали, коли ще було темно, і довго їхали машиною.
Тато з Мамою були попереду. Тато вмів змушувати машину їхати, куди він хотів. А Мама керувала Татом. Вона читала йому дивну книжку, в якій був усього один великий малюнок.
Напевно, я не дуже розбираюсь у мистецтві. Як можна намалювати так нудно гори й ріки? Адже це так красиво в Телеку.
У нас із дітьми ззаду був цілий дім на колесах. Ми могли там їсти бутерброди, пити чай і навіть спати. Щоб не пропустити щось цікаве, ми спали по черзі.
Спершу я спала на руках в Аліси, потім Даня спав у мене на животі. Аліса спала з Мамою, коли та перебиралась назад до нас.
Тато з машиною не спали зовсім. Ми зупинялись, щоб їх заправити. Так вони про це говорили. Я не знаю, чим заправляли машину, але Тато точно заправлявся такою самою кавою, як удома. Я знаю цей запах.
Ми приїхали на море, коли знову вже було темно. На вулиці все було точно так само, як і в нас. Не розумію, навіщо треба було так довго їхати, щоб знову приїхати в те саме.
Тільки вранці я зрозуміла, що ж це таке — Море. Ми прийшли на те місце, де закінчувалась Земля. Далі, куди не поверни носа, попереду було диво.
Сонце розсипалось по ньому маленькими вогниками, як на святковому хлібі. Це було так красиво, що неможливо забути, побачивши хоч раз.
Тепер я розуміла, чому вони його так люблять. Це особливе місце — від запаху до всього, що тебе оточує.
Вперше я бачила так багато людей без одягу. Вірніше, він був, але зовсім маленький. Тут так чудово, що вони, напевно, хотіли ввібрати в себе все це всім тілом.
Люди йшли в це диво і знову поверталися. Мене чомусь із собою не брали. Мама якось сказала Алісі:
— Доню, не бери Панду. Вона намокне.
Я справді не дуже любила воду. Від неї лапи ставали важкими й неслухняними. Зате тепер я знала — Море мокре! А вночі в ньому теж живуть Місяць і зірки, як на небі.
А ще ми там весь час були всі разом. Цілими днями. Може, люди сюди тікають від усіх ще й для того, щоб побути поруч.
Море… Вдома вони часто його згадують. Тепер я розуміла.
Я боялась, що мої спогади всі закінчаться. У голові буде зовсім порожньо. Чим я тоді буду тут займатись? Не встигла я про це подумати, як раптом увімкнулось світло, і я почула голос Тата:
— А де твоя Панда?
Серце застукало так голосно. Пролунав клацок візочка, його долоні витягли мене й віддали Алісі. Я була така рада знову опинитись в її обіймах.
Ми вийшли на вулицю.
Вперше без Мами.