Мартін

Я вже хвилин п’ять не могла розгадати цей такий знайомий морепродукт. Його, безумовно, якось попередньо готують чи в чомусь замочують. Що це за зелень у соусі, і чому сюди так добре пасують грейпфрут і горіхи? Горіхи це? Які?
Було важко сконцентруватися тільки на смакових відчуттях. Тропічне повітря, відкритий океан і рослини поруч — усе це, безперечно, привносило свої відтінки.
Я брала цей салат уже вдруге. І сьогодні я точно вирішила розкрити всі його секрети. Зазвичай мені це завжди вдавалося, після чого мою домашню кулінарну книгу поповнювало нове «кулінарне щось». 
Приготувати за готовими рецептами може й мультиварка. Розгадати якогось шефа, повторити, а то й перевершити — зовсім інше задоволення. Цікаво, це в усіх жінок так?
Якщо перевести погляд із виделки на столик навпроти, то можна подумати, що так. Ефектна пані років трохи більше п’ятдесяти. Вона прийшла на обід у готелі, як на романтичну вечерю. Майже вечірня сукня, укладене волосся. Акуратно створене кимось обличчя було готове прямо зараз до будь-якого глянцю. Вона явно не з тих, кого не витягнеш із води на пляжі.
Не можна було не відзначити й кількість прикрас. Є в деяких жінок у цьому якась потреба. Їм завжди треба мати бездоганний вигляд. Здається, деякі з них навіть сплять із мейкапом. Ну або одразу з ним на обличчі прокидаються.
Були й у мене такі подруги. Попри роки дружби, я гадки не мала, як вони виглядають без макіяжу. І це при тому, що бувало всяке: не лише йога, а й пробіжки з басейном.
Навіть пробігла думка про те, що там у мене на голові після душу. Побігла далі. Я вже давно не думаю про те, що хтось думає.
Схоже, вона теж вивчала щось у своїй тарілці. Або просто нудьгувала. Відчувши мій погляд, вона відірвалась від вмісту й подивилась у мій бік. Ми всміхнулись одна одній.
Іноді на відпочинку доводилось бачити самотніх чоловіків і жінок. Різного віку. Часом ще досить молодих. Як же це, напевно, сумно. Якщо вони прилітають відпочивати в такі красиві місця зовсім самі, значить, і взяти їм із собою нікого. Щастям завжди хочеться з кимось поділитися.
Думки перервала Ліза:
— Мам, ходімо вже по солодке!
— Дівчатка, у нас із вами угода. Ваші порожні тарілки — і одразу.
Порожні тарілки. Зрозуміло, що ніхто й не сподівався хоч на половину. Але угода є угода.
— Блиииин…
— Ось-ось, — сказала я з усмішкою, глянувши на її тарілку. Там усе ще лежало без малого два млинці. — Оля вже майже впоралась.
— Так нечесно. Олі допомагає тато.
— А я допоможу тобі з тортиками, — сказала я, підморгнувши. — Доїдайте, і йдемо по ваші тістечка.
З дівчатками було непросто. Вдома в кожної в їжі були свої вподобання. З часом мені вдалося знайти для них компроміс. Але тут, за такої кількості їжі… Вони або хотіли все й у несумісних комбінаціях, або ці хитрі лисенята не хотіли нічого й «дуже» чекали маминого борщу.
Зараз ці гурмани неохоче колупали те, на що їм удалося вмовити нас із Максом. Ліза вирішила, що два корисних млинці з сиром будуть чудовим доповненням до овочевого пюре з наґетсами. Запивати все це чомусь треба було йогуртом зі шматочками фруктів.
З Олею було простіше. Сьогодні вона погодилась на кашу з ягодами і нарізані овочі — як у тата. Молодь за здорове харчування. Також перед юною леді стояв непростий вибір: сік манго чи бананово-полуничний смузі. Тому на столі стояли обидві склянки.
Наш тато їв паровий рис з овочами і красивою запеченою рибою розміром із середню курку. Як я помітила, ожиріння йому поки не загрожувало. Тому, як то кажуть, може собі дозволити.
Усі, крім Макса, звісно, чекали на десерти. Ліза вже провернула лайфхак: сховала в один «несмачний» із двох однакових млинців кілька наґетсів. Дехто з них зрадницьки визирав з-під тіста. Оля просто сказала, що її живіт уже більше не хоче.
Нічого не вдієш. В угоду довелося одразу вносити форс-мажорні правки.
Місцеві смаколики я теж не пропускала. Ми з дівчатками домовились, що все, що було на острові, залишається на острові. Наш секрет. Тому дозволяли собі їсти солодке трохи більше звичайного.
А ще я, як зіпсований професіонал, намагалась розібрати для себе тут кожен десерт на молекули. Було цікаво, як готують інші. А раптом вони вміють щось, чого поки не вмію я. Щоразу не без гордості за нашу команду могла визнати — наші успіхи тут теж точно оцінили б.
Загалом, якщо хтось ходив сюди просто поїсти, то це точно була не я.
Неподалік від стійок із солодощами за столиком сиділи наші ранкові німці. Без парасолі. Дідусь у гладкій легкій сорочці й стильних бриджах. Бабуся в блідо-оранжевому сарафані. Все ж таки щось від парасолі в них було. Фрау годувала їхнього онука, на вигляд років п’яти.
Головне, щоб цього не побачила Оля. Моя дитина їла сама силіконовою ложечкою з півтора року. Все ж у чомусь краще любити дітей непомітно. Це дає їм шанс вирости більш готовими до життя.
Ми повернулись із тацею, заповненою вигадливими формочками й кошичками. Дівчатка були в захваті. Навіть Олин живіт, схоже, знову був у ділі.
— Тримай. Це моя маленька помста за ранкове морозиво, — сказала я Максу, простягаючи желейний тортик. — Тобі треба поправлятись.
Йому нічого не залишилось, як під пильним поглядом дівчаток узяти тарілочку з драглистими калоріями.
Були в ресторані ще одні цікаві люди із сьогоднішнього пляжу. Двоє досить красивих схожих один на одного чоловіків років сорока. Я навіть було подумала з жалем: чи не геї. Це при тому, що ставлюсь абсолютно толерантно до будь-яких форм людських стосунків. 
Людина має право жити своє життя так, як вважає за потрібне. Тут же просто було трохи шкода. Такі красені мають дарувати комусь красивих дітей. Зараз я зітхнула з полегшенням.
На обід красені прийшли не тільки зі своїми жінками, а й із двома хлопчиками, які були сьогодні на дитячих заняттях.
— Що там? — Макс помітив мій погляд, що затримався на «не-геях».
— Та так. Добре, що вони одружені.
— У сенсі? — з усмішкою запитав Максим.
— Вранці я подумала, що вони пара.
Макс розреготався.
— Ні, не переживай. У Генрі ті двоє хлопчиків. Це їхні дружини. Вони зі Стівом брати. Ми розговорилися з ними, коли ходили по морозиво.
Мені так подобалось у Максі те, що ми могли обговорювати як цих братів, так і чиюсь красиву жіночу попу. Особливо якщо на неї подивитись його смикала я. Не уявляю, як люди зберігають пари, якщо ревнощі виникають просто з повітря. Недовіра руйнує.
Виходить, вони брати — Генрі зі Стівом. І ці два маленьких майбутніх руйнівники жіночих сердець. У мене теж два красиві брати.
Сьогодні ми поїли швидше звичайного і вирішили трохи прогулятися територією готелю. Виходячи з ресторану, буквально зіткнулися з Мариною. Дима з Микитою йшли трохи позаду.
— Привіт! Ви що, тільки обідати?
— Привіт! Ні, ми сьогодні вже поїли раніше. Микита десь залишив свою кепку з окулярами. Ми зараз у зборах. Увечері чекаємо вас о шостій.
— Домовились.
Микита проводив Лізу таким поглядом, ніби цього вечора в «Медузі» зустріч не в нас, а побачення в цих малих романтиків.
Ресторан, де зараз зазвичай проходили сніданки й обіди, знаходився неподалік від головної будівлі готелю. Щодо вечерь ми не знали, оскільки ще жодного разу ними не користувались. Зазвичай увечері ми або щось замовляли в бунгало, або сиділи в якомусь затишному закладі на березі.
Не хотілося жодних зайвих прив’язок до часу і метушні. Ми бували вже в схожих місцях. Тут усе настільки камерно, що, напевно, за бажання можна було взагалі ні з ким не перетинатись. У головній будівлі, яку ми щойно пройшли, практично ніхто з гостей не проживав.
Це був радше класичний офіс. В острівному розумінні, звісно. Стійка рецепції, довкола снує персонал. Колоритний, як рок-зірка, керуючий.
Гості тут проживали на віллах. Так їх тут теж називали. Коли ми з Максимом орендували свій перший подібний будиночок біля води, ми так реготали з цієї пафосної назви. Якось цей будиночок на ніжках у нашому уявленні на віллу не дуже скидався. Відтоді вони в нас усі «вілки». Зменшувально. Як дитинчата вілл. 
Ми неквапом бродили вже з півгодини. Після полудня ставало досить спекотно. Тут, у тіні дерев, це не так відчувалось. Кам’яні стежки крізь красиві доглянуті рослини вивели нас на галявину. Тут чиїмись дбайливими руками були висаджені квіти всіх форм і барв. Все виглядало дуже гармонійно. Тонка грань між природою і втручанням людини. Своєрідне мистецтво.
Оля зірвала найкрасивішу квітку, до якої встигла дотягнутись. Я б теж її обрала. За це тут можна було не переживати. Дітям на території готелю дозволялось робити все. У розумних межах, звісно.
Дітям і котам. Вони тут теж жили своє найкраще котяче життя. Деякі могли тертись об ногу в ресторані чи прийти до будиночка погостювати на терасі.
Химерної форми стежка вела в самий центр інсталяції, де стояли великі кам’яні кулі. Деякі з них були вищі за зріст дорослої людини. На вигляд наче зі справжнього каменю, але, скоріше за все, рукотворні. Оля, помітивши, чим займається Ліза, теж побігла допомогти сестрі зсунути один з «м’ячиків».
Спостерігаючи за цими змаганнями зі стронгмену, ми з Максом притулились щоками.
— Що це? Та сама брутальна триденна щетина? — запитала я грайливо. — Ти стаєш схожий на пірата.
— Чотириденна. Я голився ще вдома.
— Залишай. Тобі, попри колючість, дуже личить!
У розмаїтті квіткових запахів у повітрі час від часу відзначались нотки пахощів. Неподалік під високим дерев’яним дахом із пальмовим гіллям знаходився спа-центр. Звідти завжди йшли неймовірні аромати й звуки. 
Ми з Максимом відвідували салони вдома. Тут навіть пропонувались спеціальні програми для гостей із дітьми. Але було шкода навіть години часу на це. Стільки всього хотілось увібрати від природи. Та й просто відпочити від звичних справ.
Закінчивши з перестановкою куль, дівчатка вже прямували в бік ставка. Ми пішли слідом за ними. На території було кілька штучних неглибоких водойм. Дітям подобалось спостерігати тут за рибами й жабами. Іноді сюди приходили полежати в тіні й великі черепахи.
— Мам, тат, погодуємо біля будиночка рибок? — запитала Ліза.
— Так, — підхопила Оля.
— Обов’язково. Ну що, малеча, потихеньку тупаємо назад?
Дівчатка погодились. Ліза побігла знов через кулі, не забувши ці брили ще раз перевірити на міцність. Ми з Максом і Олею вирішили обійти галявину навколо.
Оля взяла нас із Максимом за руки. Так зворушливо і незабутньо відчувати у своїй долоні ці маленькі рідні пальчики. Це точно одне з тих відчуттів, які я згадуватиму в старості. Так, і ще обов’язково збережу в цю колекцію такі ж відчуття з онуками.
На широкій піщаній доріжці стояв рожевий електрокар. Усі ці машинки не були схожі одна на одну — кожна мала своє забарвлення. Деякі з них навіть були розписані візерунками вручну. Вони знаходились тут по всій території для пересування гостей. 
Транспортний мінімалізм: чотири колеса, два сидіння, кермо і тент. «Електросамокат на стероїдах», як називав їх Максим. Залишалось тільки здогадуватись, як їх усі встигають відстежувати і своєчасно заряджати. Напевно, це робиться якось віддалено.
Щойно Ліза помітила те саме, що й ми, вона помчала в наш бік. Зрізавши шлях, вона вже чекала на нас біля машинки.
— Мам, візьмемо?
— Ви хочете назад поїхати? — запитала я.
— Так, так! — зраділа Ліза.
Максим уже було рушив до водійського місця, на що Ліза заперечила:
— Ні. Мам, давай ти!
У цьому, звісно, було щось особливе. Цей рожевий автомобіль точно був створений для дівчаток. Максу залишалось тільки погодитись бути запрошеним на борт до своїх принцес.
Зазвичай наша поїздка на них виглядала так: Максим за кермом, Оля в мене на руках поряд. Крутіше за всіх було Лізі. Попереду, на рівні трохи вище коліс, був великий кошик. У ньому можна було привезти щось на пляж чи покласти речі під час прогулянки вздовж берега. Ліза одразу зрозуміла його справжнє призначення.
Ми вже майже проїхали дитячий майданчик неподалік від вілли, як із кошика пролунала команда: «Стоп!». Нам рідко вдавалось дістатись додому, не провівши тут хоча б півгодини.
— Дітлахи, ми так взагалі сьогодні не потрапимо додому. У нас же ще й годування риб.
Моє бурчання ніхто не оцінив, бо наступної миті Оля вже тягла тата в бік гойдалок. Звідки в них стільки енергії? Може, і мені завтра треба спробувати наґетси з йогуртом?
Ми з Максимом влаштувались у плетених кріслах під навісом. Над майданчиком теж була велика сітка, натягнута на різьблені дерев’яні стовпи. Вплетене в неї штучне листя з квітами давало тінь і на ігрову зону.
Дівчатка визначались: хто на батуті, хто на інших крутилках-вертілках. Я помітила, що в усіх дітей так. Потрапляєш на цю локацію з усім її розмаїттям розваг і на якусь мить застигаєш. Пробуєш одне, потім інше, а потім уже залишаєшся десь надовго. Трохи подумавши про це, я погодилась, що і в дорослих у житті відбувається щось схоже.
— Що любив найбільше на майданчиках у дитинстві? — запитала я в Максима.
— Не знаю. Я там був, напевно, тільки у віці, який не пам’ятаю. Потім ми з друзями вже розважались на дахах чи якихось занедбаних будівлях.
Мабуть, побачивши справлений на мене ефект, він додав, усміхаючись:
— Так, кожен чоловік — це хлопчисько, що колись вижив.
— А я дуже любила гойдалки. Як думаєш, це передається у спадок? — запитала я з усмішкою і поглядом перевела увагу Максима в бік майданчика.
Саме в цю мить Ліза саджала Олю на гойдалку.
— Іди покатай їх. Зараз тебе будуть звати.
Макс піднявся з крісла і пішов у бік дівчаток.
Сім’я — це те, чого не створиш сам, хоч би як цього хотілося. Спостерігаючи за тим, як вони веселяться, я спрямувала погляд на смужку неба між навісом і сіткою. «Якщо Ти є, дякую Тобі за це життя і за такі миті!»
Хоч би яким милим усе це було, треба було йти додому. Оля ще іноді спала вдень. Рибок, напевно, погодуємо вже завтра. Максим стояв до мене спиною, і я почала помахами привертати увагу дівчаток.
Першим, що я почула, коли вони підійшли, було:
— Мам, і рибки! — І звучало це від тієї самої «сплячої вдень» Олі.
— І рибки, — відповіла я.
Неподалік від нашого будиночка був невеликий пірс, на якому стояла дерев’яна стійка з ролетою. Всередині знаходились стаканчики з кормом для риб і птахів. Їхній вміст відрізнявся, і на кожному були зображені різні пташки й рибки. Надруковані, звісно, але вигляд у них був такий, ніби це дитячий малюнок олівцем чи фломастером.
Персонал постійно поповнював ці запаси, щоб діти могли влаштовувати годування. За весь час, що ми тут провели, щодня краще за всіх із цим справлялись тільки Оля з Лізою. Іншим батькам із дітьми чи то було далеко сюди йти, чи то не було так цікаво.
Ліза строго стежила за тим, щоб Оля не годувала риб пташиним кормом. Хоча, судячи з того, як вони його якось їли, риби про відмінності в цьому меню навряд чи здогадувались.
Зазвичай цих різнокольорових морських мешканців збиралось така кількість, що переїдання їм точно не загрожувало. Оля щоразу реготала:
— Дивись, які вони вже товсті, як м’ячики! — і показувала губами, як риби відкривають роти.
Макс штовхнув мене плечем, мовчки показуючи на ту частину води, куди підплив величезний скат. Діти його ще не бачили. Було цікаво і трохи тривожно, як вони відреагують на нього так близько.
— Підійди до них про всяк випадок ближче, — прошепотіла я йому.
— Дівчатка, дивіться, хто до вас припливив, — сказав Максим, обійнявши їх ззаду.
І якщо Ліза в подиві мовчки приклала руки до голови, то Оля, не приховуючи захвату, завищала на весь берег:
— Ого!
Цих маленьких любителів природи налякати виявилось не так уже й просто.
Наче виконавши свій граційний вихід на біс, скат сховався під пірсом, і більше ми його не бачили.
— Ну що, дівчатка? Норма денних емоцій виконана? — запитала я з усмішкою. — Можемо йти?
Я взяла Олю на руки:
— Доцю, спатки підемо?
На що отримала відповідь:
— Ні. Не хочу.
Після таких емоцій, напевно, і справді було не до сну.
Біля нашого будиночка хтось із персоналу готелю закінчував посадку нового дерева. Коли ми тут тільки з’явились, ще застали великий пеньок, що залишився від якоїсь зламаної пальми. Прийшовши одного дня, ми помітили його відсутність. Сьогодні на його місці вже розпустило свою крону нове деревце.
Нашій «рок-зірці» треба віддати належне. Дрібне прибирання і заміна халатів із рушниками відбувались так само непомітно, як і демонтаж пенька чи доставка сюди цього триметрового саджанця. Вони явно за нами стежать. Є хтось у штаті, хто дає команду на роботи в нашу відсутність.
Підійшовши ближче, ми привітались. Це був чоловік років шістдесяти. З темною, як у всіх тутешніх, засмагою, на якій майже не були помітні його тату. Одразу від банданки його обличчя обрамляла борода середньої довжини, зовсім біла. Він цілком ще міг зійти за якогось спортсмена. Місцеве повітря й їжа дозволяли людям надовго зберігати форму.
— Я вже йду, — почав було чоловік, запихаючи рукавички в кишеню штанів своєї лляної уніформи.
Його майже бездоганна російська мова змусила нас трохи здивуватись. За дні перебування тут ми настільки від неї відвикли, що навіть між собою іноді перекидались фразами англійською.
— Все добре. Ви нам зовсім не заважаєте, — сказав Макс, простягаючи йому долоню для рукостискання. — Максим.
Ми знали, що для персоналу тут немає якихось прописаних заборон на спілкування з гостями. Навпаки, це було навіть унікальною частиною сервісу, чи що. Всі, з ким нам тут доводилось спілкуватись, були дуже ввічливі й приємні. Тут явно працюють із персоналом щодо навичок комунікації.
— Дуже приємно, Мартін.
Макс представив мене з дівчатками.
— Так, я знаю, — мабуть, передбачаючи наше запитання, сказав чоловік. — Тут нечасто почуєш російську мову.
— Так, це правда. Поки ви в нас перший, — сказала я.
— Я давно вас помітив. Вірніше, почув.
Зморшки на обличчі Мартіна, коли він усміхався, робили його ще привітнішим. Вони говорили про те, наскільки людина відкрита й усміхнена по життю. А ця вигоріла біла борода і брови… Тропічний Санта-Клаус, не інакше.
— Звідки ви? — запитав Максим.
Мартін знову дістав із кишені свої рукавички і почав перебирати їх у руках. Це була невпевненість людини, що явно потребує спілкування, але боїться забирати наш час.
— З великої країни, якої вже немає. Тепер це тільки її частина. Естонія.
— Давно ви тут? — поцікавився Макс.
— Мої батьки переїхали в ці краї, коли мені ще не було шести. Вони давно померли на материку, а я більшу частину життя провів на островах. Так що я вже, можна сказати, тут місцевий. На цьому острові я роблю життя його гостей трохи красивішим уже одинадцять років.
— Ви десь тут живете? — запитала я.
— Ні. Робота має бути роботою. У мене є власний острів.
Після останньої фрази обличчя Мартіна знову усміхнулось нам кожною зморшкою. Тільки зараз я помітила його білосніжні зуби. — Ну, не зовсім мій. Я ділю його ще з кількома сім’ями, що працюють тут у готелі, — продовжив він. — Місця вистачає всім. Мені з дружиною і двома собаками не доводиться шукати тиші, якщо захочеться побути самим.
Як виявилось, раннім ранком за розкладом до острова підходив невеликий катер. Увечері той самий катер відвозив частину персоналу готелю назад на сусідній острів.
Поки ми балакали, тільки-но стоявша поруч Ліза вже тягла з кущів кішку. Сієста в тварини закінчилась тієї ж миті, як її помітила наша «котяча мама». Була в Лізи до них особлива любов. Про неї знали всі коти на нашому подвір’ї в Києві.
— Доню, ну вона ж спала, — сказала я Лізі, що повернулась із кішкою, яка звисала з її чіпких обіймів.
— Нічого страшного, — сказав Мартін. — Нам є чому в них повчитись. Це людина вранці прокидається і починає псувати собі настрій, згадуючи про нелюбиму роботу чи шкідливу колишню. А вони — прокинулись і щоразу просто без приводу щасливі. Он як уже муркоче.
Він мав рацію. Людям із їхнім поспіхом навіть немає коли часом зрозуміти, що кожен ранок — це маленький день народження. Твій, нашого Сонця, цього прекрасного дня…
Не знаю, як у Макса — жодного разу не питала — у мене в дитинстві коти були постійно.
— Так, все правильно, — сказала я. — Людям, розплющивши очі, треба одразу кудись бігти. І краще іноді не потрапляти їм на шляху.
Мартін, знову кивнувши, усміхнувся.
— У вас є діти? — запитав Максим.
— Так, син і донька. І навіть двоє онуків і онучка.
— А вони де? Десь поряд із вами?
Очі чоловіка вперше трохи посумнішали. Буквально на мить.
— Вони вже дорослі. У них своє життя на Великій землі. Їм поки мало діла до нас. Свої турботи. Це життя…
Оля потягнулась до Максима, і він узяв її на руки. Вони присіли на дерев’яний стовпчик огорожі. Ми з Лізою та нашою новою пухнастою подругою, чи другом, стояли навпроти. Якесь зміщення акценту уваги на дітей чи пауза, що виникла, підштовхнули нашого нового знайомого до пропозиції.
— Хочете казку? — запитав він так, ніби звертався не тільки до дівчаток.
Оля з Лізою майже в унісон відповіли:
— Так!
— Ну, добре. І я піду. Мене ще чекають мої гібіскуси і плюмерії.
Він почав свою історію:
— Кожна людина приходить у цей світ зовсім одна. Маленькою, безпомічною, як ледь помітний світанок. Її зустрічають батьки, брати й сестри, дідусі й бабусі — найрідніші люди. Вони допомагають їй набратись тепла і світла, піднятись високо в небо. Щоб, подорослішавши, вона могла і сама зігрівати тих, хто їй дорогий. Як наше Сонце. Ідуть дні, з них складаються роки. Людина-Сонце розгорається, досягає самого зеніту. Тут, на висоті, вона перебуває в оточенні власного сяйва і світла людей, що стали їй близькими у дорослому житті. Часом за власним блиском їй стає непомітно, що світло її батьків поступово починає згасати. Чим ближче до старості людина, тим більше вона знову стає дитиною. Її світло стає менш яскравим, але все ще теплим і ніжним. Як Сонце на заході. У якийсь момент воно непомітно ховається на самоті за горизонтом. Тут, на островах, це називають так: Шлях світла.
Голос Мартіна був оксамитовим і муркотливим, як у кішки, що майже заснула на руках Лізи. Його тембр справді наповнював простір абсолютним спокоєм. Максим уткнувся носом у маківку Олі. Ми слухали вчотирьох, мовчки. Лише Ліза один раз тихенько, як у театрі під час вистави, прошепотіла мені: «Мам, потім розкажеш», — мабуть, чогось недозрозумівши.
У якийсь момент мені здалось, що в куточках моїх очей з’явились сльози. Можливо, це був просто вітер з океану.
— Мені треба йти. Приємно було познайомитись. Можливо, ще побачимось. Ви красива сім’я і хороші люди. Пам’ятайте, що десь завжди вашого світла чекають батьки.
Макс піднявся і потиснув йому руку.
— Дякую за теплу бесіду. Побачимось! — сказав він.
Ми з дівчатками теж подякували Мартіну за знайомство і за проведений разом час.
Піднімаючи з землі свій інструмент, він промовив:
— Хороших людей, можливо, не так багато. Але на нас із вами Земля тримається. Ми завжди знайдемо тут своїх. Гарного вечора!
Ми провели його поглядом, спостерігаючи за фігурою людини, що віддалялась уздовж берега, наче за Сонцем, що сідає на заході.
Ця несподівана зустріч залишила після себе дуже приємний післясмак. По Максиму це теж було помітно. Навіть дівчатка чи то вже трохи нагулялись, чи були заколисані казкою. Таке чудове поєднання батьківського тепла, доброти і мудрості.
Батьківського. Я здивувалась цій думці. Якось саме так вийшло.
Так вийшло, що в мене не було в дитинстві свого дорослого. Мама зі мною майже не говорила. І зовсім не слухала. Мені не було в кого вчитись, ні з ким ділитись тим, що звучало всередині. Найменше в дитинстві я хотіла бути схожою на маму й бабусю. Скільки ж такої «мартінівської» мудрості і тепла було недоотримано.
Згадалась Віра Миколаївна.
— Ну що, треба йти, — перервав тишу Максим.
Коли ми повернулись, було вже початок п’ятої. Не встигли ми зануритись у домашню атмосферу, як Оля тут же заснула прямо в кріслі. Невже закінчилась батарейка? Максим переклав її на ліжко. Ліза щось малювала в альбомі, подарованому готелем при реєстрації.
— Знаєш, може, купимо по приїзді дівчаткам кішку? — тихо запитав він, підсівши до мене.
— Ти теж про це подумав?
Пізніше я побачила малюнок Лізи. Велике Сонце. Поряд із ним Сонце трохи менше. Між ними два маленьких Сонечка. Фото нашої сім’ї. Привезене з відпочинку, воно ще довго висіло на холодильнику.
І назавжди повисло в моїй пам’яті про те літо.